Очевидно, що Конституція України не ототожнює поняття «влада народу» та «державна влада», розглядаючи останню лише як різновид влади народу,– носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, який здійснює владу: 1) безпосередньо (шляхом референдуму); 2) через органи державної влади; 3) через Президента України; 4) через органи місцевого самоврядування. Крім того, Конституція України передбачає утворення і ще деяких інститутів (державних установ), фінансування яких здійснюється (окрім Національного банку України, Пенсійного фонду України та Фонду гарантованих вкладів) за рахунок коштів державного бюджету, які утворюють систему органів контрольно-наглядової влади, до якої можна віднести прокуратуру, Національний банк України, Центральну виборчу комісію, Вищу раду юстиції України, Раду національної безпеки і оборони України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріат, Рахункову палату, Національну раду України з питань телебачення радіомовлення, Національну службу посередництва і примирення і, накінець (певною мірою умовно),– Президента України та його секретаріат.
Службові злочини характеризуються, що відображено і у законодавчому визначенні складів злочинів, передбачених статтями 364 та 365 КК, і трапляється на практиці, саме зловживанням особою своїм службовим становищем, наданими особі (наділенними її) повноваженнями, в тому числі вчиненням дій, які є перевищенням наданих повноважень. Порушенням обов’язків у формі (вигляді) їх невиконання чи неналежного виконання характеризуються лише один загальний склад злочинів у сфері службової діяльності – службова
недбалість (службова халатність), об’єктивна сторона якого законодавцем визначається як невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них.
Під обов’язком розуміється те, що слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи із власного сумління, чого треба беззастережно дотримуватися, певний обсяг роботи та межі відповідальності, що визначаються посадою; під функцією – коло діяльності когось; під компетенцією – коло повноважень організації, установи, особи, а під повноваженнями – права, надані кому-небудь для здійснення чогось.
Зловживати можна повноваженнями – наданими правами в межах компетенції, а не обов’язками, перевищити можна також повноваження, а не обов’язки. Перевищення повноважень – це вчинення дій, право вчинювати які особі не надане, а зловживання повноваженнями чи становищем – це вчинення дій, які входять до компетенції (кола повноважень) особи.
У Конституції України термін «повноваження» вживається у двох значеннях: 1) для позначення кола питань, що входять до компетенції відповідного органу (посадової особи), його (її) прав та обов’язків, а також його (її) функцій; 2) для визначення проміжку часу (початкового і кінцевого), протягом якого відповідний орган (посадова особа) виконує свої функції.
У законодавчих актах для позначення напрямів і характеру діяльно-
сті органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів управління, характеру і виду діянь, які повинні чи можуть ними вчинюватись (здійснюватись), в тому числі посадовими (службовими) особами таких органів, а також службовими особами чи працівниками підприємств, установ, організацій чи їх представниками, вживаються різні терміни: «завдання», «функції», «повноваження», «компетенція», «обов’язки», «права», «права та обов’язки». При цьому термін «компетенція» у законах, що визначають діяльність певних державних органів, зокрема центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, вживається рідко. При цьому компетенція відповідного органу визначається через визначення повноважень такого органу, тобто на законодавчому рівні поняття «компетенція» і «повноваження» фактично ототожнюються, що не є виправданим. Зміст повноважень того чи іншого органу визначається як сукупність його прав та обов’язків, в той час як і компетенція, так і повноваження – це, передусім, види і коло діянь (діяльність), які мають право здійснювати і які повинні здійснювати відповідні органи.
У цілому можна констатувати, що закони та підзаконні нормативно-правові акти, якими визначаються «завдання», «напрями діяльності», «функції», «компетенція», «повноваження», не містять чітких, однозначних критеріїв визначення змісту термінопонять, які у них вживаються, не визначають і не конкретизують їх взаємозв’язки та співвідношення між собою а також співвідношення із термінопоняттями «права» та «обов’язки». Це створювало суттєві труднощі при вирішенні питань щодо розуміння та визначення змісту термінопонять «здійснення функцій» (представника влади), «виконання організаційно-розпорядчих обов’язків» та «виконання адміністративно-господарських обов’язків», які вживались у визначенні поняття службової особи у п. 1 примітки до ст. 364 в редакції від 5 квітня 2001 р., та термі-
нопонять «зловживання владою», «зловживання службовим становищем», «перевищення влади», «перевищення службових повноважень», які вживаються у диспозиціях перших частин статей 364 та 365 КК.
З урахуванням визначення змісту понять «завдання», «функції», «повноваження», «компетенція», «обов’язки», «права», «права та обов’язки» у законодавчих актах та семасіологічного змісту названих слів, у кримінально-правовому значенні слід розуміти: 1) під обов’язками службової особи – ті діяння (дії чи бездіяльність), які вона зобов’язана вчинювати (утримуватись від учинення) у зв’язку з обійманням певної посади на підприємстві, в установі, організації (постійно чи тимчасово) чи у зв’язку з покладенням на неї обов’язку їх учинення законом, рішенням суду, компетентним органом чи компетентною службовою особою; 2) під функціями службової особи – роботу, коло її діяльності, повноважень (обсяг прав та обов’язків), які визначають її компетенцію у зв’язку з обійманням певної посади (постійно чи тимчасово) на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності; 3) під повноваженнями – види і коло діянь, які може вчинювати службова особа, та права, які надані їй для здійснення нею своїх функцій; 4) під компетенцією – коло повноважень; 5) під завданнями – заплановані для виконання обсяги роботи, те, що необхідно здійснити, а також мету (цілі), яку (які) необхідно досягти. Поняття «функції» більш широке за обсягом, ніж поняття «обов’язки», останні є частиною перших, тому заміна у визначенні поняття службової особи терміна «обов’язки» на термін «функції» є обґрунтованою.
Виконання особою обов’язків, які покладаються на неї у зв’язку з обійманням нею певної посади, обумовлює наділення особи певними правами та повноваженнями, необхідними для виконання обов‘язків. Сукупність прав та обов’язків утворює повноваження особи, а коло повноважень – її компетенцію.
Повноваженнями та обумовленою ними компетенцією особа наділяється для здійснення завдань, які визначені для відповідного
органу, посаду в якому особа обіймає, для досягнення яких орган утворений. Завдання державного органу, органу влади обумовлюють напрями його діяльності – його функції.
Спеціальним повноваженням на виконання функцій представника влади або місцевого самоврядування, організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, згідно з ч. 3 ст. 18 та п. 1 примітки до ст. 364 КК, в редакції Законів від 11 червня 2009 р. та від 7 квітня 2011 р., особа може бути наділена: 1) повноважним органом державної влади; 2) повноважним органом місцевого самоврядування; 3) центральним органом державного управління зі спеціальним статусом; 4) повноважним органом чи службовою особою підприємства, установи, організації; 5) судом; 6) законом.
Безпосереднє визначення органів і осіб, якими особа наділяється повноваженнями на виконання функцій представника влади чи місцевого самоврядування, а також на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій має надзвичайно важливе значення як у частині конкретного, вичерпного і однозначного визначення підстав та умов наділення особи повноваженнями на визначення відповідних функцій, так і з позиції визнання тих чи інших категорій осіб службовими.
Зазначу, що у постанові ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» зазначається лише, що «особа є службовою не лише тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов’язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов’язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою» (абз. 5 п. 1 Постанови).
Н. Янюк вважає, що недоліком законодавчого визначення поняття службової особи, яке дається у п. 1 примітки до ст. 364 КК в чинній редакції, є ототожнення понять «функції» і «обов’язки». На її думку, функції та обов’язки співвідносяться як загальне і часткове: функції обумовлюють установлення конкретних обов’язків, а останні – забезпечують їх реалізацію; функції вказують напрями діяльності службовця, а обов’язки конкретизують цю діяльність, визначають засоби, способи і форми здійснення функцій, зумовлюють вибір стилю управління[120]. При цьому Н. Янюк звертає увагу на те, що КК України містить ряд бланкетних норм, посилаючись на Закон України «Про державну службу», що, на її думку, є його недоліком, оскільки в найближчих перспективах інститут державної служби має бути реформований, результатом чого має бути оновлення загальної законодавчої бази у сфері державно-службових відносин; прийняття ж нового Закону про державну службу зумовить потребу у внесенні відповідних змін до КК України, а часте внесення змін щодо понятійного апарату законодавства не сприяє його належному застосуванню[121].
Щодо наведених міркувань Н. Янюк, які, на мій погляд, заслуговують на увагу, зверну увагу на таке. По-перше, у визначенні поняття службової особи, яке давалось і дається в редакції Закону від 7 квітня 2011 р. у п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції Закону від 11 червня 2009 р. № 1508-VI, яка згідно із Законом від 10 березня 2010 р.
№ 1962-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» (Див.: ГУ. – 30 березня 2010 р.) мала набрати і набрала чинності з 1 січня 2011 р. і діяла до 5 січня 2011 р., а також у ч. 3 ст. 8 КК, якою КК доповнений також Законом від 11 червня 2009 р. № 1508-VI, а законом від 7 квітня 2011 р. викладеній у новій редакції, при описанні ознак службової особи говориться про здійснення (виконання) особою функцій, а не обов’язків. Термін «функції» вживається і в Законах «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. № 1506-VI та «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. № 3207 при описанні ознак суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення. Лише у п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону від 11 червня 2009 р. № 1508-VІ у визначенні одного із видів суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення вживається термін «обов’язки» – такими визнаються «особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах». По-друге, у своїх попередніх публікаціях я неодноразово звертав увагу на доцільність вживання у визначенні поняття службової особи терміна «функції» замість терміна «обов’язки». Такі ж пропозиції надавались мною і до Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України під час підготовки проектів антикорупційних законів до їх розгляду у другому читанні. Ці пропозиції були сприйняті і суб’єктами законодавчої ініціативи, і Верховною Радою України в цілому. По-третє, на мій погляд, посилання у тексті п. 2 примітки до ст. 368 КК в редакції, в якій вона діяла до 1 липня 2011 р. на ст. 25 Закону «Про державну службу», та у її тексті в редакції Закону від 11 червня 2009 р. та Закону від 7 квітня 2011 р. № 32-VІ є доречним і виправданим, оскільки за відсутності прямих посилань на відповідні Закони законодавець повинен був би відтворювати текст окремих норм цих законів безпосередньо у тексті п. 2 примітки до ст. 368 КК.
Слід погодитись із Н. Янюк, що часте внесення змін щодо понятійного апарату законодавства не сприяє його належному застосуванню, але викликає заперечення її твердження, що «запропонований підхід має значення лише при визначенні ступеня кримінальної відповідальності»[122]. По-перше, посилання у нормі КК безпосередньо на ст. 25 Закону «Про державну службу» використовується (здійснюється) законодавцем у кримінальному законі для чіткого, конкретизованого визначення ознак суб’єкта одержання хабара. По-друге, не зрозуміло, що автор має на увазі під визначенням «ступеня кримінальної відповідальності», оскільки у теорії кримінального права, як і у кримінальному законі, така ознака (властивість) кримінальної відповідальності як її ступінь не виділяється.
На думку більшості вчених у галузі кримінального права, давати уніфіковане, єдине для всіх галузей права, визначення поняття службової (посадової) особи недоцільно. Тим більше, що у різних галузях права правовий статус посадової особи та її ознаки суттєво різняться.
Кримінальний закон дає власне, кримінально-правове визначення поняття «службова особа» (у період з 11 липня 1995 р. до набрання 1 вересня 2001 р. чинності КК України від 5 квітня 2001 р. у КК України 1960 р. вживався термін «посадова особа») як суб’єкта злочинів у сфері службової діяльності. Термінологічні відмінності у найменуванні суб’єктів злочинів у сфері службової діяльності («службова особа» до набрання чинності законом від 11 липня 1995 р. – «посадова особа» до набрання чинності КК 2001 р. – «службова особа» у КК 2001 р.) на визначення ознак суб’єкта злочинів у сфері службової діяльності – незалежно від того, іменується він чи то службовою, чи то посадовою особою,– не впливали.
Зазначивши, що відсутність єдиної позиції законодавця щодо понять «посадова особа» і «службова особа» особливо гостро відчувається у правозастосовній сфері, зокрема при застосуванні норм про адміністративну і кримінальну відповідальність, при здійсненні адміністративного судочинства, Н. Янюк пропонує кардинально по-іншому вирішити на законодавчому рівні – шляхом визначення у ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства термінів «посадова особа» та «службова особа» – ознак цих понять, а саме дати таке їх визначення: «Посадовою особою визнається службовець, який з метою постійного чи тимчасового управління організаційною структурою і представництва її інтересів у відносинах з фізичними та юридичними особами наділений організаційно-владними повноваженнями і правомочний вчиняти службові юридичні дії, у тому числі застосовувати заходи дисциплінарного впливу щодо осіб, які перебувають у службово-правових відносинах. Службовою особою є особа, яка постійно чи тимчасово обіймає посаду в органах державної влади, місцевого самоврядування, організаціях, незалежно від форм власності, і нормативно-правовими актами наділена спеціальними владними повноваженнями та правом вчиняти юридично-обов’язкові дії щодо осіб, які не перебувають з ним (з ким? – особою, яка наділяється повноваженнями, чи органом, який наділяє особу такими повноваженнями? – П. А.) у службово-правових відносинах, а у випадках, передбачених законодавством, має право застосовувати заходи адміністративного примусу»[123].
Не вдаючись до детального аналізу дефініцій, запропонованих Н. Янюк, зазначу, що вони не можуть бути не лише підтриманими,
а й сприйнятими, навіть із суттєвими застереженнями, ні теорією кримінального права, ні кримінальним законом, ні правозастосовною практикою. Наведені пропозиції Н. Янюк можуть бути предметом обговорення фахівців адміністративно-процесуального права.
Термінопоняття «посадова особа» та «службова особа» як і термінопоняття «службова особа» та «особа, уповноважена на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування», не є тотожними термінопоняттями – це термінопоняття сумісні, тобто такі, які мають як спільні, так і відмінні ознаки. Про нетотожність понять «посадова особа» та «службова особа» свідчить зміст ст. 42 Конституції України, частиною другою якої встановлено, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Крім того, як уже зазначалось у декількох законах України також розрізняється правовий статус осіб, діяльність яких регламентується цими законами, шляхом виділення їх двох категорій – посадових осіб і службових осіб.
Таким чином, не будь-яка посадова особа може визнаватись
службовою та не будь-яка службова особа є водночас і посадовою
особою.
Правовий статус посадової особи визначається тим, що особа обіймає постійно чи тимчасово певну посаду в органах влади, у тому числі в органах законодавчої, виконавчої та судової влади, чи в органах місцевого самоврядування. При цьому така особа наділяється, як правило, повноваженнями на здійснення функцій представника влади чи органу місцевого самоврядування, або ж повноваженнями на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Виконання функцій посадової особи, яка не має ознак службової особи, у кримінально-правовому значенні, за спеціальним повноваженням неможливе.
Усі державні службовці та службовці органів місцевого самоврядування є посадовими особами, але не всі вони можуть визнаватися службовими особами у кримінально-правовому розумінні.
У законах «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-РВ та «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р. № 2493-ІІІ відсутні визначення поняття «орган місцевого самоврядування» та перелік таких органів. У статті 5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» дається перелік суб’єктів, які утворюють систему (входять в систему) місцевого самоврядування: 1) територіальна громада; 2) сільська, селищна, міська рада; 3) сільський, селищний, міський голова; 4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; 5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; 6) органи самоорганізації населення; 7) районні в місті ради у разі їх утворення відповідно до цього Закону, обраний ними голова та утворені ними виконавчі органи.
Очевидно, що не всі із перелічених суб’єктів системи місцевого самоврядування мають правовий статус органів місцевого самоврядування, зокрема такими не можуть вважатись відповідні територіальні громади, оскільки територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). Не можуть визнаватись, очевидно, органами місцевого самоврядування і органи самоорганізації населення.
Системний аналіз положень законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про службу в органах місцевого самоврядування в Україні» дає підстави стверджувати (для висновку), що органами місцевого самоврядування слід вважати:
1) сільського, селищного, міського голову;
2) відповідні ради – представницькі органи місцевого самоврядування;
3) виконавчі органи рад.
У статті 10 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», яка має назву «Ради – представницькі органи місцевого самоврядування», зазначається, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами, а обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створені радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади (частини 1, 2 ст. 11 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Функції, компетенція, повноваження та завдання органів місцевого самоврядування, порядок їх формування, організації їх роботи та роботи посадових осіб місцевого самоврядування визначаються, передусім, Конституцією України, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законодавчими актами.
Таким чином, особами, уповноваженими на виконання функцій місцевого самоврядування у широкому розумінні, слід вважати:
1) депутатів представницького органу місцевого самоврядування – сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, а також депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) осіб, які обіймають (постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням) будь-які із посад в органах місцевого самоврядування, віднесених ст. 14 Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування» до однієї із семи категорій посад в органах місцевого самоврядування, тобто є посадовими особами місцевого самоврядування;
3) сільського, селищного, міського голову.
Працівники виконавчих органів місцевих рад, які не віднесені до жодної із зазначених семи категорій посад в органах місцевого самоврядування, а здійснюють діяльність по забезпеченню діяльності виконавчих органів (технічні працівники та обслуговуючий персонал) не можуть визнаватись особами, уповноваженими на виконання функцій місцевого самоврядування, а тому і не можуть визнаватись службовими особами у кримінально-правовому розумінні.
Сільського, селищного, міського голову вважати самостійним органом місцевого самоврядування можна вельми умовно. Згідно зі ст. 12 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади, відповідного села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою і очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях. Таким чином, правильніше вважати, що сільський, селищний, міський голова є керівником виконавчого органу місцевого самоврядування, а не окремим самостійним органом місцевого самоврядування.
Не всі особи, які обіймають будь-яку з посад в органах місцевого самоврядування, належать до осіб, уповноважених на виконання функцій місцевого самоврядування в розумінні Закону «Про засади запобігання та протидії корупції». Такими особами – суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, визнаються лише посадові особи місцевого самоврядування (підпункт «г» п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону).
Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ч. 1 ст. 2 Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування»; абз. 13 ч. 1 ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Не всі особи, які згідно із законом визнаються посадовими особами місцевого самоврядування можуть визнаватись службовими особами у кримінально-правовому розумінні. Зокрема, службовими особами не можуть визнаватись особи, які здійснюють консультативно-дорадчі функції.
Водночас здійснення консультативно-дорадчих функцій посадовими особами місцевого самоврядування може бути пов’язане із наданням публічних послуг, тобто такі особи можуть мати правовий статус осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а отже, за наявності підстав, можуть бути суб’єктами злочинів, передбачених статтями 3652 та 3684 КК. Крім того, зазначені особи можуть бути суб’єктами злочину зловживання впливом, склад якого передбачений ст. 3692 КК.
4.4. Особи, які здійснюють функції представників влади
чи місцевого самоврядування
Постановою КМ України від 16 вересня 2009 р. № 976 затверджено Положення про державну лісову охорону, пунктом 5 якого визначено, що до посадових осіб держлісоохорони належать посадові особи Держкомлісгоспу, Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з питань лісового і мисливського господарства, обласних управлінь лісового та мисливського господарства і підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держкомлісгоспу, згідно з додатком. У Додатку до цього Положення визначені посадові особи державної лісової охорони. У Додатку до посадових осіб підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держкомлісгоспу, зокрема віднесені директор, головний лісничий, начальник відділу (сектору) лісового господарства та інженери відділу (сектору) всіх категорій, начальник відділу (сектору) охорони і захисту лісу та інженери відділу (сектору) всіх категорій, лісничий, помічник лісничого, старший майстер лісу, майстер лісу, начальник лісової пожежної станції державного лісогосподарського (лісомисливського) підприєм-
ства (Див.: УК. – 2009. – 19 вересня). У пункті 1 Положення визначено, що Держлісохорона, яка діє у складі Держкомлісгоспу, Республіканського комітету АРК з питань лісового і мисливського господарства, обласних управлінь лісового та мисливського господарства і підприємств, установ та організацій, що належать до сфери Держкомлісгоспу, має статус правоохоронного органу.
Аналіз змісту наведених повноважень посадових осіб держлісохорони, визначених у цьому Положенні, свідчить про те, що у взаємовідносинах із громадянами та юридичними особами вони виступають як представники виконавчої влади, тобто є службовими особами – представниками влади.
Спеціальним повноваженням на виконання функцій представника влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій особа може наділятись: 1) на виконання певної конкретної роботи чи здійснення певної діяльності (вчинення певних дій), як правило, одноразове; 2) на тимчасове виконання функцій певної службової особи на певний період, визначений законом (наприклад, на період санації чи ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності, банку, іншої фінансової установи); 3) на весь період здійснення певного виду діяльності, що має місце при визначенні функцій певної особи регулятивним законом, яким регулюється відповідний вид діяльності, чи на час настання певних обставин. Наприклад, згідно із Законом «Про нотаріат» правом посвідчувати заповіти (крім секретних) та довіреності, які прирівнюються до нотаріально посвідчених, наділені окремі категорії посадових осіб, зокрема посадові особи органів місцевого самоврядування населених пунктів, де немає нотаріусів, а також особи, зазначені у ст. 40 цього Закону.
У визначенні поняття службової особи, яке дається у п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції від 5 квітня 2001 р., лише зазначалось, що виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків може здійснюватись не лише постійно чи тимчасово, а й за спеціальним повноваженням, але не визначається таким (таким органом чи особою), особа таким повноваженням наділяється.
Пленум Верховного Суду України в абз. 5 п. 1 Постанови від
26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» роз’яснює, що «особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи обов’язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов’язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою»[124].
Представниками виконавчої влади є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконують функції виконавчої влади, обіймаючи при їх виконанні, як правило, певні посади в органах виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України (ч. 1, 2 ст. 113 Конституції України). До складу органів виконавчої влади входить система центральних органів виконавчої влади та система місцевих органів виконавчої влади. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ч. 1 ст. 118 Конституції України).
Згідно із Законом «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади. Місцеві державні адміністрації є юридичними особами і в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідними радами. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України (статті 1, 4, 5, 8 Закону).
Законом від 17 березня 2011 р. «Про центральні органи виконавчої влади» № 3166-VІ визначено, що систему центральних органів виконавчої влади становлять міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.
