Гуманітарні й духовно-культурні аспекти державотворення, складання сучасної української політичної нації

У Радянському Союзі, на момент його розпаду, накопичилося багато нега­раздів в освіті, науці, духовному житті суспільства. Так, за даними ЮНЕСКО, наприкінці 80-х рр. СРСР за рівнем освіти посідав 28 місце у світі, а за інтелектуальним - 57 місце. На стані культури негативно позначилися залишковий принцип її фінансування, відсутність реальної свободи творчості й демократії, заідеологізованість, жорсткий партійно-державний контроль, різноманітні заборони та цензура. У складному стані перебували національні культури, їх перспективи не були цілком зрозумілими з огляду на інерцію русифікації й офіційну радянську доктрину «злиття націй».

З проголошенням незалежності України відродження національної культури стало державною справою. Для українців та інших етносів відкрилися реальні перспективи вільного розвитку їх самобутніх культур, традицій, мов, відкритого відправлення своїх релігійних культів, розвитку мистецтва, налагодження широких зв’язків із своїми одноплемінниками за кордоном. Своєрідністю цих процесів стала необхідність докладати особливі зусилля для справжньої емансипації української культури, виведення її зі стану другорядності, майже провінційності чи, навіть, так званої непрестижності. Постало завдання відновлення історичної пам’яті українства, самоповаги, відчуття належності до однієї з давніх і багатих культур Європи. Адже прикрим фактом, що склався протягом тривалого періоду бездержавності, став комплекс меншовартості, вторинності всього українського. Пересічні громадяни стали звично соромитися власного національного коріння, уникати публічного вживання рідної мови, намагалися пристосуватися до стандартів урбанізованого російськомовного середовища. Фактично, спостерігався процес втрати етнічної ідентичності, належності до своєї національної спільноти, а відповідно, швидко руйнувалися самі основи культури та духовності. Позитивним стало те, що ще за дії радянської системи певна частина правлячої комуністичної еліти осягнула всю деструктивність і небезпечність цих тенденцій, було вжито деякі заходи щодо їх призупинення. Так, у жовтні 1989 р. прийнято "Закон про мови в Українській РСР" спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах життя суспільства.

Конституція України, що нині діє, затверджує за укра­їнською мовою статус державної мови, а також гарантує вільний розвиток, викори­стання і захист російської, інших мов на­ціональних меншин України. Мова титульної нації все більш впевнено посідає належне їй місце, збільшується обсяг мовлення українською на теле - і радіоканалах, в друкованих ЗМІ, у кінопрокаті, на театральних підмостках, естрадних аренах і, врешті, у звичайному людському спілкуванні – як діловому, професійному, так і побутовому.

Для забезпечення духовного і соціально-економічного розвитку держави рефор­мується система освіти. Освітня система стає більш демократич­ною, гнучкою та різноманітною. З'явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів, профільних академій, університетських комплексів,тощо.

Реорганізується вся структура вищої і се­редньої спеціальної освіти. Поряд з державними створюються навчальні заклади інших форм власності, за рахунок чого зростає як кількість, так і якість освітніх послуг. Нова модель освіти передбачає диферен­ціацію, гуманізацію, індивідуалізацію на­вчально-виховного процесу, переорієнта­цію всієї сфери освіти на пріоритетний роз­виток особистості. Втім, загальний стан економіки обмежує фінансування освіти, що є значною перешкодою до її подальшого розвитку. Недостатнє фінансування зумовило кризові явища в науці - відтік кваліфіко­ваних вчених з наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних дослід­жень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок. Особливі надії покладаються на Національну академію наук, яка залишаєть­ся провідним науковим і дослідним центром країни.

Позитивні і негативні риси переплелися й у сфері художньої культури. Утвердження демократії сприяє оновлен­ню літератури і мистецтва, гарантує плю­ралізм, свободу творчості, вільний розви­ток усіх художніх стилів і жанрів. Поступово створюються умови, які за­охочують громадян України до української мови і української культури: урізноманіт­нюються радіо - і телевізійні програми, про­водяться фестивалі і конкурси естрадної української музики і пісні, діють виставки нових напрямків сучасного українського мистецтва, з'являються нові фільми, ство­рені українськими митцями.

Проте збереження залишкового принци­пу фінансування вкрай негативно позна­чається на культурних процесах, обумов­лює руйнівні наслідки у сфері духовності. Художня культура опинилася в жорстких лещатах фінансової залежності, її комерціа­лізація призвела до сплеску масової культури, причому часто в її найгірших зразках. Здійснення широкої програми за­ходів, спрямованих на забезпечення відпо­відної матеріальної бази, посилення уваги всього суспільства зможуть забезпечити збереження і подальший розвиток націо­нальної культури, її конкурентоздатність в умовах сучасного глобалізованого світу.

Будівництво незалежної Української держави, стрімкі зміни в суспільстві сприяли активізації релігійного життя. Міністерство юстиції реєструє, згідно діючого законодавства, різноманітні конфесійні об’єднання, релігійні громади, причому як традиційного характеру, так і нетрадиційні культи. Найбільш поширеним в Україні залишається православ’я, серйозні позиції займає також римо-католицизм, протестантизм, відновлена у правах Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Зростає чисельність прихильників ісламу, буддизму, індуїзму, інших нетрадиційних для України течій та напрямків. Негативним проявом є виникнення і діяльність тоталітарних сект, екстремістських культів, які намагаються еклектично поєднати східні й західні віровчення або некритично сприймають певні архаїчні практики («Біле братство», «Богородичний центр», «Аум синрикьо», неоязичники, прибічники РУН-віри, тощо). Додатковим дестабілізуючим фактором виступає й неподоланий розкол в українському православ’ї, адже під сучасну пору існує кілька відповідних конфесій. Йдеться, зокрема, про такі як:

· Українська автокефальна православна церква (УАПЦ);

· Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП);

· Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МП ).

Між цими церквами, особливо між УАПЦ і УПЦ-КП, з одного боку, та УПЦ-МП, з іншого боку, склалися напружені стосунки, має місце взаємне поборювання, кожна з сторін наполягає на власній і винятковій канонічності. Разом з тим, серед віруючих і частини духовенства посилюються прагнення до створення єдиної помісної православної церкви в Україні, активним прихильником єдності православних віруючих виступає Президент В.Ющенко.

Загалом в Україні діють понад 100 релігійних об'єднань, діалог між якими здійснюється в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Держава спрямовує свої зусилля на те, щоб представники всіх конфесій були повноправними учасниками громадського життя. Свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України. Свідченням справжньої толерантності й відсутності ксенофобії є також вільний розвиток іудаїзму, неприйняття в суспільстві антисемітських проявів.

Важливе значення, в контексті даної проблематики, мав офіційний державний візит в Україну у червні 2001 р. глави Держави Ватикан, глави Католицької церкви Папи Римського Івана Павла ІІ.Україна стала 123-ю краї­ною, яку відвідав Понтифік. Згідно з про­грамою візиту відбулися зустрічі Папи і Президента України з представниками полі­тичних, культурних, наукових та ділових кіл, зустрічі Папи з представниками Всеук­раїнської ради церков та релігійних орга­нізацій, з громадськістю. Іван Павло II відслужив божественні літургії за римським і візантійським обрядами у Києві та Львові.

Візит Понтифіка, послідовного поборни­ка прав і гідності людини, безкомпроміс­ного противника тоталітаризму, нетерпи­мості і дискримінації, став закликом до порозуміння, до процесів єднання. Папа закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися в майбутнє, спільно розви­вати діалог культур і цивілізацій. Украї­на, за словами Папи, має виразне європей­ське покликання, підкріплене християнсь­кими традиціями культури і духовності. У 2008 р. Україна урочисто відзначатиме 1020-ліття хрещення Київської Русі – колиски українського народу, української культури, духовності й державності. Принагідно варто згадати, що учасники загальнонаціональної акції «Великі українці» визнали найвеличнішим саме державного лідера тієї доби, великого князя Київського Ярослава Мудрого. Цей масштабний проект, в якому взяли участь майже 2,5 млн. чол., проходив навесні 2008 р. і викликав широке зацікавлення громадськості власною історією, діяльністю видатних національних постатей. До першої десятки великих українці включили також М.Амосова, С.Бандеру, Т.Шевченка, Б.Хмельницького, Г.Сковороду, В.Чорновола, В.Лобановського, Л.Українку, І.Франка.

Сучасна Україна невпинно наближається до свого 20-річного ювілею, її народ все очевидніше набуває ознак повноцінної нації як у політичному сенсі, так і у етнічному й культурному. Поступово повертається історична пам’ять, зростає рівень національного самоусвідомлення, зміцнюється український погляд на оточуючий світ. Ключову роль у цьому відіграє саме культура, освіта, наука, релігія, духовність в її широкому розумінні, звернення до справжніх витоків і джерел українського народу як невід’ємної складової частини європейської цивілізації.