Суспільно-політичні перетворення в західноукраїнських землях та Українському Подунав’ї після Другої світової війни

Процес відбудови у західних областях УРСР проходив значно складніше, адже, поряд з відбудовою, партійне керівництво СРСР ставило завдання привести життя західних українців у відповідність з радянською системою. Цей процес започатковано 1939 року, але він був перерваний війною. Повоєнна відбудова в Західній Україні носила неоднозначний характер: мала свій негатив і позитив.

Позитивні наслідки післявоєнних перетворень:

· результативна індустріалізація і модернізація економіки: обсяг валової продукції в промисловості за п’ятиліття (1946-1950 рр.) виріс на 320%;

· виникнення нових галузей промисловості: металообробної, швейної, трикотажної, машинобудівної і т.д.;

· започатковано видобуток нових запасів нафти, газу, вугілля, сірки, мінеральних вод;

· 1948 року завершено будівництво надпотужного у ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу „Дашава – Київ”;

· розширено мережу початкової, середньої та вищої освіти, започатковано процес на подолання неписемності.

Негативні наслідки:

· колективізацію проведено примусово, тривав процес „розкуркулення” та виселення середняків;

· репресії, масові депортації до східних районів СРСР;

· призначення на головні посади в керівництві Західної України вихідців зі сходу УРСР.

Повоєнне розмежування кордонів супроводжувалося переміщенням великої маси населення: із Галичини, Волині, Рівненщини в 1944-1946 рр. до Польщі переселено майже 1 мільйон поляків; з Польщі до України переміщено, за різними даними, від 520 до 563 тис. українців. У квітні-серпні 1947 р. з ініціативи уряду Польщі проведено операцію „Вісла”.

 

Операція „Вісла” – комплекс заходів польського уряду з примусової депортації українського населення зі Ссхідної і Північної Польщі.

Приводом до початку акції послужило вбивство членами УПА 28 березня 1947 року в районі с. Яблінка Ліського повіту віце-міністра національної оборони Польщі генерала К.Сверчевського. Операцію розпочато 28 квітня 1947 року. Шість дивізій Війська Польського блокували всі райони компактного проживання українців і почали планомірне виселення їх. Водночас здійснювалися каральні заходи щодо УПА і учасників оунівського підпілля. За повідомленнями Генерального штабу війська Польського з 29 квітня по 12 серпня 1947 р. виселено 140 575 українців і членів змішаних сімей, які проживали в трьох воєводствах. Таким чином, на карті ПНР від 1947 року вже не було Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Південного Підляшшя. На кордоні з Радянською Україною утворено 50-кілометрову „санітарну зону”.

Ліквідації підлягала Українська греко-католицька церква. У квітні 1945 року за звинуваченнями у співробітництві з окупантами заарештовано митрополита УГКЦ Йосипа Сліпого з групою єпископів. В березні 1946 р. сфальсифікованим рішенням собору греко-католицької церкви проголошено розрив унії з Римом; УГКЦ і підпорядковано її Російській православній церкві.

Після Другої світової війни в західноукраїнських землях у підпіллі продовжували діяти загони УПА: на 1 січня 1946 року діяло 604 підпільні організації, склад яких налічував 6867 осіб. Оунівці здійснювали диверсійні та терористичні акти проти працівників державних та охоронних органів, лікарів, учителів та інших спеціалістів, скерованих на роботу зі східних областей УРСР.

У 1947 році напруженість збройної боротьби почала спадати. На початку 1948 року частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі. Деякі загони через Чехословаччину прорвалися в західну зону Німеччини. Після загибелі у 1950 р. головнокомандувача УПА Р.Шухевича, організований опір в західноукраїнських землях вичерпав себе. В 1952 році УПА, як масова організована сила, перестала існувати.

Не менш складним був процес післявоєнної відбудови в Українському Подунав’ї. Одразу після звільнення території, окупованої Румунією, в краї відновлено діяльність партійних та радянських органів влади, які керували відбудовою. Після окупації у занедбаному стані знаходилося сільське господарство, зруйновано підприємства легкої та харчової промисловості. Такий стан в економіці не давав задоволення навіть мінімальних потреб населення.

Основними напрямками післявоєнної відбудови в Українському Подунав’ї були:

· вирішення проблеми зайнятості працездатного населення, у тому числі працевлаштування репатріантів;

 

Історична довідка. За даними голови Ізмаїльського облвиконкому К.П. Ананко до 1 березня 1946 р. через Болградський перевірочно-фільтраційний пункт НКВС пройшло 15688 чоловік, з них 4309 осіло в межах області. Це були репатріанти з Румунії, Болгарії, Польщі, Німеччини, Франції та інших країн.

· будівництво підприємств харчової та легкої промисловості (у краї не було умов для всебічної індустріалізації);

· відбудова і реконструкція електромережі;

· проведення відбудовчих заходів у рибній промисловості;

· відновлення роботи залізничного транспорту;

· відбудова сільського господарства: колективізація.

Про позитивні результати відбудовчого процесу свідчать наступні дані:

· у 1946-1950 рр. чисельність промислових підприємств в краї зросла з 905 до 2957;

· у 1950 р. діяло 77 електростанцій;

· показники харчової промисловості зросли на 77%.

Особливе місце в господарстві краю займав водний транспорт, оскільки він пов’язував Українське Подунав’я не тільки з важливими економічними регіонами СРСР, а й з цілим рядом європейських держав. 1944 року засновано Радянське Дунайське пароплавство з центром в м.Ізмаїл. У 1948 році СРСР, УРСР, Болгарія, Угорщина, Румунія, Чехословаччина та Югославія підписали конвенцію про судноплавство на Дунаї.

У складних умовах відбувалась відбудова сільського господарства Українського Подунав’я. Незважаючи на проведену колективізацію 1941 року, на початку четвертої пятирічки в індивідуальних господарствах краю знаходилося 86% всієї орної землі. Більшість господарств були дрібними. Та селянські господарства опинились у тяжкому становищі не лише через свою роздрібненість, а й через класову політику, яка проводилась на селі. На допомогу з боку держави могли розраховувати лише радгоспи, колгоспи та бідняцькі господарства. Заможні селяни, які давали більшу частину товарної продукції, змушені були віддавати її державі за мінімальними цінами та сплачувати великі податки.

Не обійшов землі Українського Подунав’я і голод 1946-1947 років. 1946 року врожай зернових в Ізмаїльській області становив 2,3-2,9 ц. з гектара. Неврожай переріс у голод, який на початку 1947 року став повсюдним. В населених пунктах Ізмаїльської області був найвищий показник випадків канібалізму.

Варто зазначити, що місцеве партійне, радянське, господарське керівництво намагалося надати допомогу населенню, що потерпало від голодної смерті. Для цього у школах організовано одноразове харчування дітей, але тих, хто не займав „жорсткої позиції в питаннях заготівель” і намагався за рахунок цього допомогти голодуючим, знімали з роботи і віддавалии до суду.

Для кращого забезпечення сільського господарства південних областей УРСР робочою силою, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У 12 серпня 1949р. прийняли постанову „Про переселення колгоспників і одноосібних селян в колгоспи та радгоспи південних областей УРСР”. До Ізмаїльської області переселено контингент з Київської, Житомирської, Закарпатської та інших областей. Але встановлені плани щодо переселення виконано не було.

У 1949 р. в Українському Подунав’ї, в основному, завершено колективізацію сільського господарства, яка супроводжувалася „боротьбою з куркульством”. Незважаючи на те, що так звані куркульські господарства становили лише 1,2% від усіх селянських дворів і не являли собою політичної сили, всіх їх оголошено класово-ворожим елементом, який підлягав ліквідації.

Висновок. У повоєнні роки в землях Західної України і Українського Подунав’я, приєднаних до УРСР на початковому етапі Другої світової війни, відбудовчі процеси, носили, загалом, результативний характер, але не без наслідків для тієї частини населення, що виявляла найменший спротив заходам радянізації.