Суспільно-політичні процеси в Україні 1991-2008 рр., становлення і розвиток новітньої української державності

Після вирішення всіх питань політико-правової легітимізації новоутвореної держави Україна з усією актуальністю постали завдання державного будівництва, зокрема розвитку демократичної політичної системи й цивілізованого громадянського суспільства. Ключову роль у цих процесах мали відігравати парламент і новообраний Президент України, забезпечуючи розробку відповідного законодавства і його реалізацію на практиці. Серед принципово важливих елементів державотворення 1990-х рр. слід відзначити такі, як прийняття рішення про зміну державної символіки, перехід від символів УРСР до історично традиційних, національних. Вже 4 вересня 1991 р. на щоглі будинку ВРУ замайорів синьо-жовтий прапор, а в січні 1992р. Президія ВРУ ухвалила в якості гімну нової країни музичну редакцію гімну УНР «Ще не вмерла Україна», написаного композитором М.Вербицьким, в лютому ж 1992р. парламент затвердив знак Тризуба в якості малого гербу України.

У жовтні 1991р. Верховна Рада прийняла документ стратегічної ваги – військову доктрину України, в якій наголошувалося на тому, що Україна не вбачає у сусідніх державах своїх потенційних супротивників і не є противником жодної з них. Важливе значення для утвердження молодої державності мала Постанова ВРУ від 9 вересня 1991р. про запровадження в обіг купонів багаторазового використання, що поклало початок виходу України з загальносоюзної рубльової зони.

Принципове значення також мав Закон про громадянство України від 8 жовтня 1991р., який не передбачав інституту подвійного громадянства. Закон про державний кордон України від 4 листопада 1991р. закріплював конфігурацію державного кордону колишнього СРСР на території України, зокрема з Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, а адміністративний кордон з Молдовою, Росією, Білоруссю перетворювався на державний. Загальна трансформація системи влади і управління розпочалася ще на останньому етапі існування СРСР, коли були проведені перші відносно вільні вибори. Йшлося про демонтаж партократичної, авторитарної моделі й заміну її системою розподілу влад на законодавчу, виконавчу, судову із механізмом стримань і противаг.

Ще 5 липня 1991р. ВРУ прийняла Закон про заснування посади Президента України, а в Конституцію від 1978р., що продовжувала діяти, були внесені відповідні доповнення. Втім, потреба у розробці нової Конституції ставала все більш нагальною і 19 червня 1991р. ВРУ ухвалила концепцію нового Основного закону.

Одним з проявів демократичної політичної системи була і залишається конкуренція, змагальність між різними суспільними силами, ідеологіями, програмами, лідерами тощо. В першій половині 1990-х рр. цей різновид конкурентної боротьби набув значної гостроти, зокрема намітилося протистояння Президента і Верховної Ради, ускладнене глибокою економічною кризою. Вихід було знайдено у рішенні обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців задля подолання конфлікту. В березні-квітні 1994р. відбулися вибори до ВРУ за мажоритарним принципом, а 26 червня 1994р. пройшли вибори Президента України. У другому турі цих виборів, в якому взяли участь Л.Кравчук і Л.Кучма, переміг останній. Другий Президент в історії незалежної України проголосив курс радикальних економічних реформ, що мав на меті подолати негативні тенденції попереднього періоду і призвести до покращення показників соціально-економічного розвитку, забезпечити зростання рівня життя населення. Особливий наголос робив новообраний глава держави на підвищенні якості управління, відповідальності, чесності, порядності, на необхідності боротьби з хабарництвом. Симпатії значної частини населення до Леоніда Кучми визначалися, значною мірою, сподіваннями на високі моральні якості Президента, його прагматизм, досвідченість, здатність реалізувати заявлені ідеї й цілі. Найбільш суперечливою частиною діяльності Л.Кучми стала гуманітарна складова, зокрема неоднозначне ставлення до української національної ідеї, до державної мови, деяких духовно-культурних аспектів. Пропагована урядом багатовекторність у зовнішній політиці також належала до числа суперечливих надбань періоду 1994-2004рр., опозиційно налаштовані кола часто критикували Президента за надмірне тяжіння до Російської Федерації, до східного напрямку загалом. Втім, Л.Кучма, перебуваючи на посаді глави української держави, пройшов помітну еволюцію поглядів, скоригував деякі світоглядні позиції, що, зокрема, яскраво втілилося у його масштабній книзі «Україна – не Росія».

Творення нової, демократичної держави нерозривно пов’язане із процесом виникнення нових громадських рухів і політичних партій, які покликані стати своєрідним посередником між владою і суспільством. Після десятиліть однопартійного режиму українським громадянам довелося наново набувати навичок політичного плюралізму, толерантності, поваги до альтернативної думки, особисто до опонента. Всі ці особливості прямо позначилися на ході політичного структурування українського суспільства початку 1990-х, коли утворилися перші легальні політичні партії та об’єднання. Тоді досить швидко сформувався повний спектр політичних об’єднань, в якому були представлені всі сегменти – від крайньо лівих до крайньо правих.

Втім, повноцінний розвиток багатопартійної системи стримувався недостатньою роллю партій у формуванні органів влади і управління, незначною участю громадян у їх діяльності, лідерськими амбіціями деяких маргінальних діячів. У середовищі партій того періоду спостерігалися всі, притаманні європейській традиції, структури та угруповання – соціалістичні, соціал-демократичні, комуністичні, «зелені» та інші політичні партії лівого спрямування, ліберальні, консервативні, національно-демократичні, радикально-націоналістичні партії правого напрямку. З їх середовища вийшли такі відомі в Україні політики, як О.Мороз, Н.Вітренко, П.Симоненко, В.Медведчук, Ю.Щербак – з одного боку, й В.Пинзеник, В.Лановий, І.Юхновський, В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, А.Матвієнко, В.Пустовойтенко, Є.Марчук – з іншого. Подальший розвиток партійно-політичного життя вивів на суспільні обрії інших лідерів та діячів, що репрезентували більш молоде покоління українського політикуму.

Гострі суперечки довший час супроводжували хід обговорення в українському суспільстві і політикумі різноманітних підходів щодо змісту й способу прийняття Основного Закону країни. У ВРУ було сформовано спеціальну Тимчасову комісію, яка мала узгоджувати позиції різних партій та фракцій в процесі визначення такого тексту майбутньої Конституції, який міг би бути ухвалений саме конституційною більшістю. Засідання парламенту 27 червня 1996р. стало історичним – народні депутати не припиняли його аж до остаточного прийняття Конституції. Вранці 28 червня за повний текст Конституції народні обранці проголосували в цілому необхідною більшістю голосів. Конституційний процес, що тривав 5 років з моменту прийняття концепції Основного закону, завершився. День прийняття Конституції України – 28 червня 1996 року – було проголошено державним святом.

Конституція містила чимало компромісних формулювань, що, зрештою, не применшує доленосного значення цього документу. Він упорядкував суспільно-політичне життя українського народу в перехідну добу, надав повної юридичної легітимності вже існуючій державі Україна. Протягом наступних двох років країна, її громадяни обирали на нових правових засадах парламент і главу держави. Вибори до ВРУ у березні 1998 р. відбулися за мажоритарно-пропорційною системою, мінімальний процентний бар’єр подолали 8 політичних партій та блоків - КПУ, НРУ, СПУ- СелПУ, ПЗУ, НДП, Громада, ПСПУ, СДПУ(о).

Президентські вибори пройшли 31 жовтня 1999 р., але результат першого туру не виявив переможця. Тому 14 листопада 1999 р. відбувся другий тур, в якому за Л.Кучму проголосувало 16 млн. виборців, або 56% тих, хто з’явився на виборчі дільниці. Таким чином, Л.Кучма вдруге поспіль обійняв найвищу в державі посаду й продовжив реалізацію, в основних рисах, свого попереднього політичного курсу.

Ще більш драматично проходила передвиборча кампанія 2004 р., коли основна боротьба за президентську посаду розгорнулась між В.Януковичем та В.Ющенком. Якщо перший представляв провладний табір, то другий репрезентував сили об’єднаної правоцентристської опозиції. 26 грудня 2004 року третім Президентом незалежної України обрано В.Ющенка, який офіційно вступив на посаду після інавгурації 23 січня 2005 р. Новий уряд України очолила союзник Президента, один з лідерів Помаранчевої революції Ю.Тимошенко.

Серйозним випробуванням для нової влади стали парламентські вибори у березні 2006 р., результати яких, згідно офіційних даних ЦВК, виглядали таким чином:

· КПУ здобула 929 591 голосів виборців або 3,66%;

· СПУ – 1 444 224 або 5,69%;

· «Наша Україна» - 3 539 140 або 13,95%;

· Блок Ю.Тимошенко – 5 652 876 або 22,29%;

· Партія регіонів – 8 148 745 або 32,14%.

Подібний політичний розклад змушував всіх учасників політичних змагань шукати можливих союзників задля створення парламентської коаліції й формування Кабінету Міністрів на чолі з лідером тієї чи іншої політичної сили. Внаслідок тривалих і складних переговорів утворено «Антикризову коаліцію», а її представник В.Янукович обійняв посаду прем’єр-міністра. Втім і надалі розбіжності між «помаранчевими» і «біло-блакитними» зберігали свою гостроту, особливо у лавах парламенту й по лінії Президент – уряд. Вихід було знайдено у рішенні щодо проведення дострокових виборів до ВРУ, які й відбулися 30 вересня 2007 р. Центральна виборча комісія оголосила 15 жовтня того ж року такі підсумки позачергових парламентських виборів:

· Блок В.Литвина – 3,96% і відповідно 20 депутатських мандатів;

· Комуністична Партія України – 5,39% і 27 місць у парламенті;

· Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» - 14,15% й 72 депутата;

· Блок Ю.Тимошенко – 30,71% й 156 депутатів;

· Партія регіонів – 34,37% та 175 мандатів.

Після напружених перемовин досягнуто угоди про створення «Демократичної коаліції» та затверджено відповідний склад уряду, який вдруге очолила Ю.Тимошенко.

Протягом 2004-2008 рр. однією з найбільш „дратівливих” проблем політичного життя стала конституційна реформа, причому і в змістовному, і в формальному плані. Адже ті зміни, що були внесені до тексту Конституції Верховною Радою у грудні 2004 р., фактично перетворювали Україну на парламентсько-президентську республіку. Новообраний Президент В.Ющенко опинився в досить унікальній правовій ситуації – вступаючи на посаду, він отримав повноваження в моделі президентсько-парламентської республіки, а з 1 січня 2006 р. його статус і владні функції суттєво зменшувалися. Перед Президентом і його прибічниками постало дуже складне питання – дотримуватися попередньо досягнутих компромісів і зберігати існуючий „статус-кво” або вдатися до чергових трансформацій Основного Закону.

В результаті на початку 2008 р. з ініціативи глави держави утворено особливий орган з розробки проекту нової редакції Конституції – Національну конституційну раду. В перспективі плановано винести розроблений нею проект на загальнонаціональний референдум, який би легітимізував президентсько-парламентську модель держави. Значно відмінні підходи поділяють опозиційні сили (ПР, КПУ), а також певна частина парламентсько-урядової коаліції, особливо в середовищі БЮТ. Названі партії і блоки вважають за доцільне розробляти і приймати нову версію Конституції в межах ВРУ, зберігаючи парламентсько-президентську модель, або, навіть, перетворивши Україну на суто парламентську республіку з обмеженими, символічно-церемоніальними функціями президента.

Втім, незважаючи на вищенаведені події у суспільно-політичному розвитку країни, на певні ускладнення й загострення ситуації, в цілому Україна, її народ й переважаюча частина політичної еліти прихильні до демократичного вибору. Стратегічний вектор розбудови плюралістичної політичної системи був і залишається притаманним відродженій державі.