Окупаційний режим в Україні. Антифашистський Рух Опору

Захопивши Україну, Німеччина встановлює окупаційний режим, так званий «новий порядок».

Адміністративно-територіальний поділ земель України у контексті „нового порядку”:

· „Дистрикт Галичина” - Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області (без північних районів), – включено до польського генерал-губернаторства (гауляйтер – Г. Франк).

· Рейхскомісаріат „Україна” (Рівненська, Волинська, Подільська, Житомирська області, північні райони Вінницької області, східні райони Миколаївської, Київської, Полтавської, Дніпропетровської, північні райони Криму та південні райони Білорусії. Адміністративний центр - місто Рівне (рейхскомісар – Е. Кох).

· У підпорядкуванні командування вермахту знаходилися Східні райони України: Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, території від Донбасу до узбережжя Азовського моря та південь Криму.

· „Трансністрія” - Північна Буковина, Бессарабія, Одеська область, південні райони Вінницької області та західні райони Миколаївської області. Ці території знаходилися під владою Румунії.

· Закарпаття з 1939 року - під владою Угорщини.

В 1940 р. Німеччиною розроблено довгостроковий стратегічний план «Ост», який складався з двох частин:

· програми мінімум: у ході війни максимально використовувати економічні і трудові ресурси України і Кавказу: продовольство, нафту;

· програми максимум: у повоєнний час забезпечити домінування німецької нації на окупованих територіях:

а) фізично знищити слов’янські народи,

б) провести часткове онімечення «нордичних груп населення»,

в) практикувати масові депортації населення: передбачалося 65 % українців із Західної України переселити до Сибіру,

г) сприяти переселенню німців на окуповані землі і створити систему озброєних селянських поселень колоністів.

Отже, на окупованій території здійснювалась політика економічного пограбування, експлуатації та знищення українського населення.

З метою створення апарату управління, німецько-румунські окупанти заснували міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі з волосними старшинами, у селах призначалися старости. Повсюду діяли військово-польові суди, комендатури, гестапо, каральні загони.

З перших днів окупації загарбниками розпочато реалізацію програми експлуатації матеріальних та людських ресурсів України. Економічне пограбування здійснювалося за планом – «Зелена папка Геринга». Вивозу підлягали: устаткування фабрик і заводів, рухомий склад залізниць, сировина та матеріали, сільськогосподарська продукція, ешелонами відправляли український чорнозем, викопано та вивезено 1 млн. фруктових дерев.

Для інтенсивнішої експлуатації населення німцями збережено колгоспну систему. На селянські двори накладено 12 різних видів податків: на будинок, садибу, двері, худобу, собаку, кішку, чоловіка, жінку.

Запроваджувалася обов’язкова трудова повинність: спочатку для тих, хто досяг 18-ти річного віку і до 45-ти років, а невдовзі – від 14 до 65 років.

На початку 1942 року Берліном видано наказ про розгортання процесу вербування та вивозу українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із 7 млн. іноземних робітників у Німеччині 2,4 млн. становили вихідці з України, так звані «остарбайтери».

На окупованій території гітлерівці розгорнули кривавий терор у відношенні до населення України. 7 грудня 1941 року А. Гітлером видано наказ: «Морок і туман», зміст якого полягав у тому, що найменший опір владі каратиметься фізичним знищенням. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалось право розстрілу без суду і слідства.

Одним з найбільш постраждалих від фашизму народів були євреї. Проти них нацисти здійснювали політику „голокосту” - винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. Для них створювалися „гетто” - ізольовані частини міста, куди поселяли лише євреїв. У перші місяці окупації знищено 850 тис. євреїв. Усього за роки війни їх загинуло від 1,4 до 2,4 млн.

Відповідно до „теорії расової винятковості німецької нації” українську націю оголошено „неповноцінною”, людьми „третього сорту”, яким „не треба давати культури”. Тому з України вивозили до Німеччини культурні цінності – коштовності, шедеври живопису, книги. Вивезено більше 40 тис. історичних реліквій та колекцій.

Шляхом пропаганди окупанти намагалися прищепити українському народові дух покори, посіяти міжнаціональну ворожнечу. З цією метою фашисти винищували інтелігенцію. Незважаючи на економічне пограбування, терор, репресії, примусову відправку молоді до Німеччини, окупантам не вдалося зламати волю українського народу. Лише невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами. Це явище в історії отримало назву колабораціонізму.

 

Колабораціоніст – (від французького „співробітник”) зрадник, який співпрацював під час Другої світової війни із ворогами своєї вітчизни.

Переважаюча більшість населення України боролася з ворогом. Український антифашистський Рух Опору представлений двома течіями:

· радянський рух опору (партизани і підпільники);

· націоналістичний: ОУН, УПА;

 

Течії	радянська	націоналістична
Мета	Визволення від гітлерівських загарбників
відновлення радянської влади	відродження незалежної української держави
Час створення	1941-1942 рр. Партизанські загони, з’єднання, радянське підпілля	1942 р. підпілля, ОУН, УПА та інші загони
Чисельність	180-500 тис.	30-100 тис.
Основні райони дії	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, Полісся

Етапізація радянського партизанського руху та підпілля:

· липень 1941 р. - червень 1942 р. – початок формування, прорахунки в організації, що призвели до значних втрат, пошук оптимальних форм і методів боротьби у ворожому тилу;

· червень 1942 р. – середина 1943 р. - стабілізація, створення Українського штабу партизанського руху, координація дій партизанських загонів із операціями Червоної армії; початок проведення операцій;

· середина 1943 р. – жовтень 1944 р. – активна боротьба проти окупантів, перетворення на „другий фронт”, який став важливим чинником у досягненні перемоги над окупантами.

Формування партизанських загонів та підпілля почалося після прийняття директиви УКВКП(б) від 18 липня 1941 р. - „Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”.

Найбільшими загонами радянських партизан були з’єднання С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова, О. Федорова та ін. У містах України діяли підпільні організації. Найбільш відомі серед них: „Молода гвардія” у Краснодоні, група „Я” Батюка у Ніжині, „Партизанська іскра” у селі Кримки на Миколаївщині та ін.

Складовою частиною Руху Опору у фашистському тилу з 1942 р. стали дії Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА). Стратегічний задум керівників ОУН полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна визволилась від більшовиків «в тіні німецького походу на схід». В той же час нацисти, експлуатуючи прагнення оунівців до створення самостійної держави, активно використовували українських націоналістів у завоюванні „східного простору”.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз ОУН розгорнула диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. Групи оунівців створювали на окупованій території органи місцевого самоврядування, які діяли в контакті з підрозділами вермахту та відділеннями гестапо. І лише, коли оунівці наочно переконалися у справжніх цілях нацизму та відчули вже на собі репресивний „новий порядок”, активніше стали вести боротьбу і проти нацистів.

Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. В жовтні 1942 р. ОУН(б) створила перші значні військові формування. В лютому 1943 р. бандерівці перейшли до збройної боротьби з німецькими окупантами, а в березні керівник ОУН(б) М. Лебедь дав наказ назвати ці збройні формування Українською повстанською армією (УПА). За зонами дії УПА поділялась на 4 групи: УПА – Північ (Волинь і Полісся); УПА – Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття і Закерзоння); УПА – Південь (Поділля), а також УПА – Схід, діяльність якої не вдалося організувати.

Повстанські загони протидіяли вивозу робочої сили і продовольства до Німеччини, нападали на великі німецькі військові гарнізони. Німецьке командування неодноразово вдавалося до воєнних каральних операцій із застосуванням танків і літаків проти повстанців, але не зуміло ліквідувати УПА, яка нарощувала свої сили. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 - проти радянських партизан. Із наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА регіонів вона спрямовує свій удар проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії. На західноукраїнських землях розгорнулася справжня громадянська війна. У багатьох селах, фактично, існувало двовладдя: радянська влада і націоналістичне підпілля. За офіційними даними, восени 1944 р. УПА провела на Волині більше як 800 рейдів.

Історія антигітлерівського націоналістичного Руху Опору (ОУН-УПА) досить складна, неоднозначна і містить ще чимало „білих плям”. Декілька разів на найвищому державному рівні в Україні розглядалося питання про політичну оцінку діяльності ОУН і УПА.