Українські землі в політиці європейських держав напередодні та на початку Другої світової війни

 

У 30-ті роки ХХ ст. в світі ускладнилися міждержавні відносини. Це було пов’язано, насамперед, з намаганнями нацистської Німеччини переглянути Версальську систему договорів, здійснити черговий поділ сфер впливу в Європі та світі.

 

Версальський договір підписано 28 червня 1919 року державами-переможицями у Першій світовій війні – США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією та іншими, з одного боку, і переможеною Німеччиною – з, іншого. За умовами Версальського договору Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, а також передала шахти Саарського вугільного басейну. Німецькі колонії поділили між собою Англія, Франція, Бельгія, Японія. Німеччину зобов’язано сплатити воєнну контрибуцію у розмірі 132 млрд. золотих крон.

 

Німеччина, намагаючись ревізувати Версальську систему, активно використовувала фактор перебування українських етнічних територій у складі ряду євпропейських країн, нерівноправне становище української національної меншини. Така політика робила „українське питання” важливою картою у великій дипломатичній грі.

Отже, перебування українських земель у складі СРСР, Чехословаччини, Польщі та Румунії стало дестабілізуючим фактором політичного життя в Європі, оскільки вищеназвані держави мали різний соціально-політичний устрій і трималися різних позицій у міжнародній політиці.

На цьому часі чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні „українського питання”:

· перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина, основною метою яких було утримати підвладні їм українські території і приєднати нові;

· дуга група – Англія, Франція і США, які втручанням у вирішення „українського питання” чи дипломатичним нейтралітетом мали задовольнити свої геополітичні інтереси;

· третя група – Німеччина та Угорщина: перша претендувала на українські землі як невичерпний постачальник продовольства та сировини; друга – Угорщина, домагалася повернення Закарпатської України.

Складність ситуації полягала в тому, що український народ не міг самостійно вирішити свою подальшу долю. Його майбутнє залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав, і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Вагомими і впливовими силовими центрами у Європі наприкінці 30-х років були:

· Великобританія, Франція (пізніше до них приєдналися США);

· Німеччина, Італія, яких підтримувала Японія: 1935оку вони уклали Антикомінтернівський пакт спрямований проти Радянського Союзу;

· Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Вирішальна роль у підпорядкуванні українських земель наприкінці 30-х років ХХ ст. належала Німеччині. Перший крок у здійсненні поставленої мети зроблено вже через кілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933 року під час напівофіційних візитів Розенберга до Локарно (Італія) та Лондона (Англія), де, у ході таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами, він обгрунтовує „план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”.

В червні 1933 року, під час роботи Міжнародної економічної і фінансової конференції у Лондоні, Гутенберг відкрито виступає з вимогою про передачу Німеччині України „для раціонального використання цієї родючої території”. Підтвердженням такої позиції Німеччини став виступ Гітлера у Нюрнберзі 1936 року на з’їзді нацистської партії, коли він заявив, що за умови завоювання України, Уралу і Сибіру „кожна німецька господиня відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Черговий крок у процедурі розгляду питання про українські землі зроблено підписанням представниками Великобританії (Н.Чемберлен), Франції (Г.Даладьє), Німеччини (А.Гітлер) та Італії (Б.Муссоліні) Мюнхенської угоди: 30 вересня 1938 року. У відповідності до угоди Німеччина отримувала право на анексію Судетської області (найбільш промислово розвиненої території Чехословаччини), а також тих районів, де німецьке населення перевищувало 50 %. Цей крок став початком розпаду Чехословаччини як держави. Фактично, вона перетворюється на федерацію трьох народів: чехів, словаків, українців.

За рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року частина території Карпатської України (1856 кв. км.) з населенням 180 тис. жителів (Ужгород Мукачів) повинна була відійти до Угорщини.

Це рішення, з одного боку, було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалась перетворити на свого сателіта, з іншого, - зберігаючи частину Закарпаття (Карпати України), Гітлер залишав у своєму активі важелі тиску не тільки на Угорщину, а й на СРСР і Польщу.

Остаточне завоювання Чехословаччини сталося в результаті військової операції угорської армії, яка розпочалася у ніч з 13 на 14 березня 1939 року. Карпатська Україна, що 15 березня 1939р. проголосила свою незалежність під егідою рейха, не дивлячись на героїчну боротьбу, 18 березня 1939 р. була окупована Угорщиною.

Подальші зміни у вирішенні „українського питання” були пов’язані з підписанням 23 серпня 1939 року радянсько-німецького договору про ненапад, таємного протоколу до нього. Досягнуті домовленості увійшли в історію під назвою пакт Молотова-Ріббентропа.

 

Пакт- образний вислів, що виступає на означення суми угод і домовленостей між СРСР і Німеччиною, початок яким поклали головні: договір про ненапад від 23 серпня 1939 року і підписаний того ж дня секретний додатковий протокол до нього.

 

Укладаючи даний договір, Німеччина та Радянський Союз мали різні цілі. А.Гітлер, готуючись до нападу на Польщу, усвідомлював, що цей договір виключить для Німеччини загрозу війни на два фронти в Європі, оскільки Й.Сталін, за його розрахунками, зацікавлений в захопленні територій колишньої Російської імперії, буде прагнути отримати таку можливість завдяки договору з Німеччиною. Й.Сталін розглядав договір як шанс здійснити свої агресивні наміри; уникнувши збройного конфлікту, отримати можливість готуватися до воєнних дій. У відповідності до договору сторони зобов’язувалися всі суперечки і конфлікти між собою „вирішувати виключно мирним шляхом через дружній обмін думками”. Договір мав „секретний додатковий протокол” про „розмежування сфер впливу” в Східній і Південно-Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і 14 пунктів, якими передбачено, що у разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої „лінії Керзона”, інша частина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія, визнавалися „сферою впливу” СРСР. Договір ратифіковано Верховною Радою СРСР за тиждень після його підписання.

 

Історична довідка. Про існування таємного протоколу тривалий час замовчувалося в радянській історіографії. Він зберігся лише у копіях, оригінали не збереглися ні в німецьких, ні в радянських архівах. 1989 року з’їзд народних депутатів СРСР засудив підписання пакту Молотова-Ріббентропа.

 

1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польшу розпочалася Друга світова війна. СРСР у відповідності до домовленостей мав ввести свої війська на територію Польщі, однак В.Молотов просив незначного відтермінування, заявивши послу Німеччини в СРСР В.Шуленбургу, що, оскільки польська держава розвалюється, Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким „загрожує” Німеччина. Це забезпечило Радянському Союзу імідж не агресивного.

У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В.Бибовському, вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: „1. Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. 2. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними”.

17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон і вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. Для здійснення походу в Західну Україну сформовано Український фронт, командувачем якого призначено маршала С.Тимошенка.