Літературна спадщина Володимира Винниченка привертає увагу гостротою морально-етичної проблематики, майстерним розкриттям психології людини. Свідченням цьому е дитяче оповідання «Федько-халамидник». Воно назване за іменем головного героя твору — Федька — хлопчика з робітничого передмістя. За непосидючу вдачу, схильність до витівок хлопчика прозвали на вулиці «халамидником», тобто бешкетником, розбишакою.В основі твору лежить конфлікт, який трапився в дитячому середовищі: через непорядну поведінку одного хлопчика помер інший, але подібна ситуація могла б статися й серед дорослих. На «дитячому» матеріалі письменник порушує далеко не дитячі проблеми вірності в дружбі й товаришуванні, порядності. Ці проблеми автор розкриває через два центральні образи оповідання — Федька й Толі, через майстерний аналіз їхньої психології та вчинків.Федько й Толя в оповіданні протиставлені. Федько, на перший погляд, безтурботний, розбишакуватий хлопчина, який прагне бути першим у дитячому колективі, часто здійснює ризиковані вчинки, які шокують дорослих. Наприклад, перехід через річку по крижинах навесні. Але у цього «халамидника» добре серце, він прекрасний товариш, завжди подасть руку допомоги іншому. Ці риси вдачі Федька письменник розкриває через його вчинки, зокрема поведінку у винятковій ситуації, коли панське дитя Толя також опинився на крижинах, копіюючи Федька, і провалився під лід. У цій ситуації навіть дорослі розгубилися, а Федько порятував Толю. Федько надзвичайно порядна людина, батько навчає його бути чесним, ніколи не обманювати. Лише один раз Федько обманув, бажаючи вигородити Толика, — він узяв його вину на себе. Це дорого обійшлося хлопчикові: крім того, що він простудився, рятуючи панича, батьки жорстоко побили його. Моральна травма ускладнила й без того тяжкий стан хлопчика, і він помер.Образ Толика — панської дитини, яку оберігали від будь-яких труднощів, протиставлений образу Федька. Це протиставлення виявляється і в портретних характеристиках, а особливо через поведінку в критичній ситуації. Толя сам напросився на крижини, бо його мучила заздрість до Федька, але зізнатися в цьому своїм батькам він побоявся. Толя сприймає благородний вчинок Федька як належне, його не мучить сумління, що він обманув, звалив свою провину на товариша. Коли Федько помер, Толик навіть не прийшов попрощатися з ним, лише байдуже спостерігав з вікна за похоронною процесією. Засобом характеристики цього героя є й фінальний епізод: Толя приходить до матері Федька забрати чижика, хоча Федько виграв суперечку і цей чижик уже йому не належав. За допомогою виразних деталей автор дає зрозуміти нам, яка людина виросте з цього Толика.Неоднозначно зображені батьки Федька-халамидника: їх поведінка стосовно сина видається жорстокою, але вона Психологічно вмотивована. Батьки Федька знаходяться в повній залежності від Толикових, бо знімають у них квартиру і в будь-який момент можуть опинитися на вулиці. Цим і зумовлене таке строге покарання сина за те, що він образив хазяйську дитину.Надзвичайно прикро, що Толя, якого врятував ціною власного життя Федько, навіть не робить ніяких висновків, більше того, він аніскільки не засмучений тим, що сталося. Виходить, що благородний учинок «халамидника», який призвів до страшної трагедії, був непотрібний, бо зрозуміло, що такі, як Толик, не змінюються.
26.Яновський,»4 шаблі»
«У 1925-1929 рр. написані мої книги «Кров землі», «Майстер корабля», «Чотири шаблі». Вони несуть на собі важкий тягар дрібнобуржуазного світогляду, від якого я, безперечно, із труднощами, визволявся в наступних двох десятках років», — напише Ю. Яновський у статті «Мої помилки» в «Літературну газету» 1948 р. Уявляете, якою ціною далися ці слова Ю. Яновському, адже названі книги були одними з найкращих у його творчості. Чи варто було писати кров'ю серця, щоб потім відмовлятися від своїх рідних дітей. А Ю. Яновський змушений був це зробити. Взагалі, він половину свого життя жив у примусу, мабуть, тому так багато хворів і так рано помер. «Роман «Чотири шаблі», що вийшов у 1930 році, був зустрінутий тодішньою критикою як твір з національною романтикою, із замилуванням українською старовиною. Це була вірна оцінка, в цьому виявився вплив націоналістичного оточення, але це було не все. Тодішня критика не в змозі була помітити і сформулювати більш суттєві промахи роману, вони полягали втому, що автор, показуючи громадянську війнув Україні, подав читачеві вигаданий ним хаос, нерозберих>/, відсутність спрямовуючого центру в особі партії більшовиків. Я зобов'язаний був зрозуміти, що хаос в подіях громадянської війни існував тільки в моїй уяві, а події, що утверджували завоювання Жовтневої революції, проходили під залізним керівництвом комуністичної партії...»Мені здається, що ці слова писала людина, до якої дотикалися розпеченим залізом. Юрій Іванович Яновський так не думав.Він хотів увіковічити В СЛОВІ визвольний рух рідного народу і втілив це прагнення і чотирьох образах — Шахаеві, Остюку, Галатові і Марченку. Ось ті, що тримали чотири шаблі Яновського. їх автор називає в пісенному зачині «чотири паростки міцного дуба» (тобто сини великого народу). Різні вони, але об'єднані спільною метою, певною мірою романтизовані, навіть ідеалізовані. Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, відвага, геройство, сила. Шахай видається бригаді «надлюдською силою», важко поранений Остюк продовжує героїчно битися і керувати кіннотниками. «Це сиділи на скелі орли», — так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не бачимо їх у бою, а вже готові сприймати їх як героїв, яким симпатизує автор. Стиль перших чотирьох розділів характеризується захопленим, радісним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусі кращої романтичної традиції XIX століття, яскраво виявленої в «Чорній раді» П. Куліша, в «Гайдамаках» Т.Г. Шевченка.А ось стиль останніх трьох розділів відрізняється від перших чотирьох. Справа в тому, що уже відгриміли бої і національне визволення зазнало поразки. У головних героїв причини для оптимізму зникли під тиском реального життя.На мою думку, творчий шлях Ю. Яновського нагадує шлях М. Хвильового. Обидва вони після шаленого романтичному запалу раптом на скаку зупинилися і — розчарувалися. І це не могло не відбитися на розв'язці роману. Отже, Ю. Яновський чітко усвідомив, що здобув народ після переможних боїв під червоним прапором. Ось за це розуміння автора і шельмували.
Образ» Марії «Самчук.
Роман Уласа Самчука «Марія» — розповідь про примусову колективізацію. У ньому вражаюче оголено змальовано тогочасне життя селянства.Головною героїнею твору є Марія, біографію якої автор розповідає на фоні історичних подій, а саме: небаченого злочину сталінізму проти українського народу. Марія - образ, що є уособленням материнства, основи життя на землі.Перед читачем постає життя героїні від сирітського дитинства через наймитування, невдале одруження з Гнатом. Марія зображена в еволюційному плані. Вона знаходить у собі сили, щоб розірвати зв'язки з нелюбом, почати життя з коханою людиною. Важко складався шлях до щастя молодих людей. Корній був бідняком, але спільними зусиллями вдалося поставити хату, зміцнити господарство. Зростала родина. Ніхто не чекав біди, не відчував, що недовгим буде щасливе заможне життя. Але сталася трагедія. Що може бути страшнішим для матері, ніж горе дітей? Марія пережила вигнання з хати власним сином Максимом, дізналася про самогубство доньки, про те, що молодшого сина Лавріна було репресовано. Померла від голоду маленька онука, чоловік, доведений до відчаю, вбиває власного сина. Яке ще більше страждання могло витримати серце матері? Хто і що є причиною такого знущання над людиною? Автор намагається підвести читача до висновку через зображення суті людського буття та стосунків. Одне слово «колективізація» наводило жах на селян. Чи може бути життя кращим, якщо комунізм крокує кривавими стежками до «світлого майбутнього»?
Розпався рід. Самотня Марія не могла підвестися з ліжка, померла від страху та відчаю, вдивляючись у темряву вічної ночі. Її смерть сприймається як щось протиприродне, насильницьке, як наслідок голодомору й колективізації, а тому є попередженням можливого знищення України, символічним втіленням якого є образ Марії.Улас Самчук своїм твором прагне викликати протест проти такої долі українського народу, кинутого в безодню сталінської катівні, на голодну смерть на благословенній родючій землі. Автор прагнув залишити нащадкам художнє свідчення трагедії нації, щоб цей жах не був забутий ніколи. Жертви голодомору дивляться на читачів крізь рядки роману, примушуючи назавжди закарбувати в пам'яті кривди мільйонів Марій. Бо писалися рядки твору не під диктовку соціалізму, а під диктовку серця та істини.
Самчук,роман Марія,сюжет.
Повість «Марія» написана ще 1933 року, та побачила світ в Україні вже незалежній лише 1991 року. Це пояснюється тим, який смисл, яку ідею ніс твір. Найважливішими в ньому були проблеми моралі, причому не з точки зору класової, а з погляду вічних християнських і національних цінностей. Автор оцінював людей, події, ідеологію того часу саме з таких позицій. Ось чому так багато уваги приділено розповіді про усталений порядок життя українського села, основою якого завжди були праця, совість, родина. По-різному складається доля героїв, та оцінка їхніх вчинків завжди подається з позицій Цих цінностей. Ось повертається додому після служби у флоті Корній — чужий, брутальний, одвикпий від праці. Його спотворена чужиною душа відобразилася у мові. Марія навіть не розуміє його: «Хіба вона знала, що на це сказати. Коли б хоч по-людськи говорив, а то бозна-як...» І мораль його чужа. Нелегко довелося Марії долати оте чуже в ньому. Поступово через працю повертається совість, повага до сім'ї, коли вже язик не повертається сказати на сина «сукин син». Так поступово повертається мораль. Може, щоб підкреслити, що за будь-який аморальний вчинок доводиться платити, автор показав історію синів Корнія і Марії. Як страшно, бо до Максима перейшло найгірше, що було в його батькові за часів матроства — брутальність, неробство, презирливе ставлення до своєї сім'ї і свого народу. Це він і такі, як він, були винні в тому, що сталося з народом — голод, смерть, нищення мови, культури, забуття свого коріння на довгі роки.
На противагу цьому показано людяність і красу стосунків Марії та Гната. Гнат — носій типових національних рис — сумлінності, працелюбності, вміння любити й прощати. Такими ж самими якостями наділена й Марія. Досить згадати епізод, коли Гнат вибачається перед Марією за підпал: «Пробач. Це я. З любові». Та Марія давно пробачила його, бо знала про це ще тоді і розуміла: вона винна перед Гнатом. Але так склалося їхнє життя. Чи, може, автор свідомо так побудував сюжет?Автор показує взаємозалежність моралі особистої і суспільної. Адже суспільство, побудоване на спотвореній моралі нищення селянина-трудівника, на нехтуванні родинних цінностей, саме собою аморальне.У. Самчук, зобразивши життя звичайної селянки з біблійним ім'ям Марія, показав моральні проблеми суспільства доби перелому в житті нації, доби страшної трагедії українського народу, яка була викликана революцією і колективізацією, що спричинилися до голодомору.
Куліш,97,образна хар-ка.
У п'єсі «97» М. Куліш звертається до трагічних подій років голоду в Україні. Драматичний твір є художньою панорамою років голокосту в Україні. Це твір глибоко правдивий. У ньому розповідається про події жорстокої післяреволюційної дійсності — голод, людоїдство, самосуд. Це і є новаторством письменника, який віддзеркалив напруженість ситуацій, що виникали між двома групами дійових осіб — сільською біднотою (Мусій Копистка, Іван Стоножка, Орина, Ларивон та ін.) та заможниками-глитаями (Гиря, Годований). У центрі твору — реалізація рішення обміняти церковні цінності на хліб для голодуючих. Пред-ставники сільради та комнезаму вирішили не скликати зборів, а під-писати ухвалу, обійшовши хати голодуючих. 97 зі 189 незаможників підписало документ. Це і стало зав'язкою твору. Наступні події поси-люють напруженість ситуації, загострюється основний конфлікт твору. Перед читачем постають страшні картини страти збожеволілої старчи-хи Орини, глухонімого Ларивона. Письменник майстерно відтворює шаленіючу від крові юрбу, що є найнебезпечнішою силою, бо панує над нею звіриний інстинкт. Увесь твір пронизує трагічне світобачення і світосприймання. Це теж є новаторським підходом до зображуваних подій. В авторській концепції того часу село зображено без прикрас, без спрощення, в складній ситуації голоду.Варті уваги й колоритні образи п'єси. Якщо представників народ-них мас автор змальовує відданими справі революції, здатними на са-мопожертву, то глитаї вражають байдужістю, відвертим презирством до трудящого люду. За допомогою показу персонажів М. Куліш передає складність боротьби. Секретар сільради Панько не зміг до кінця вистояти у боротьбі та продався за шматок хліба; незаможник Іван Стоножка в голодному розпачі зраджує своїх товаришів. А от глухоні-мий наймит Гирі Ларивон вчасно підтримує незаможників, винісши скарби з церкви. Дід Юхим вписав своє ім'я у протокол замість зрад-ника сина, внаслідок цього рішення набуло ваги. Автор із винятковою точністю описує психологічний стан героїв через влучні вислови, де-талі, ремарки.Відомо, що М. Куліш хотів трагедійною кінцівкою підкреслити складність і жорстокість боротьби, що точилася на селі, намагався по-дати таку розв'язку, «щоб глядачі, прийшовши додому, не лускали на-сіння і не пили чайок... Щоб вони якнайглибше відчули сувору, гостру боротьбу революції з голодом». Але кінцівка п'єси виявилася досить благополучною: було привезено 97 пудів хліба, Копистка врятований. Це, звичайно, не задовольняло М. Куліша як справжнього реаліс-тичного художника слова. Незважаючи на дещо спрощений підхід до розв'язання конфлікту, п'єса «97» є новаторською за змістом і психоло-гічно переконливою. Перед глядачами — віковічні питання: «Чи завж-ди історичні колізії розкривають найкращі риси особистості?» Драма-тичний твір М. Куліша залишає це питання без позитивної відповіді.
Смерть Шевченка.
У творчості молодого Драча вирізняється поема "Смерть Шевченка". Автор визначив її жанр як симфонію. І справді, поема вражає поліфонічністю, включає в себе елементи ірраціональні, марення, далекі голоси, голосіння матері - України. Складається симфонія з, прологу і двох частин: "Вишневий цвіт" і "Вишневий вітер". Твір великої ваги як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст. Одним із контрапунктів симфонії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий поет ще у ті часи, чатовані пильними імперськими ідеологами, назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства.У поемі І.Драча "Смерть Шевченка" вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. Шевченко і Україна, Шевченко і всесвіт - проблеми, які поставив Іван Драч у своїй поемі-симфонії. Життєвий шлях великого поета скінчився так рано, так передчасно відходив від України її найдорожчий син. У поетових мареннях виникає страшне видиво - зринають епізоди його солдатської муштри, долинає далекий дівочий голос його подруги дитинства - Оксани. У поемі-симфонії, мов на екрані, чуємо цвірінчання горобців, що прикидаються патріотами, видають себе за інтернаціональних шанувальників пам'яті Кобзаря, а насправді в них ніскілечки совісті й честі за душею. Вражаюча сцена похорону співця. У тому траурному символічному дійстві горе звело Шекспіра і Бетховена, Пушкіна і Гойю... І кульмінаційний момент - це сходження на Чернечу гору, де, нарешті, навіки спочив славний син України.
Масові літ.організації.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників. У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і посещу світової та європейської літератури. Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р. У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю. У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку — П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка. Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.
Укр.футуризм.
В 1914 році народжується український футуризм. Його справжнім лідером стає Михайль Семенко, що друкує маніфести до своїх поетичних збірок «Дерзання» і «Кверо-футуризм» (від лат. quero — шукати). М. Семенко оголошує війну будь-якому канонові та культові в мистецтві. Він протестує проти культу Т. Шевченка (М. Семенко демонстративно спалює власного «Кобзаря») та «хуторянського», провінційного мистецтва. М. Семенко нехтує національним у літературі — воно здається йому примітивом. Поет виступає за «красу пошуку», за стрімкий рух мистецтва: «процес мистецтва, — на думку М. Семенка, — динамічний субстан-ційно». Семенко організовував різні футуристичні групи: «Кверо» (1914 p.), «Фламінго» (1919 p.), «Ударна група поетів-футуристів» (1921 р.), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів) (1921 p.). Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком-Космос») та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шкурупій, Г. Коляда, Μ. Щербак та інші. В 1922 році Михайль Семенко, який називає себе «футуро-рубом на незайманих лісах української літератури», розробляє теорію панфутуризму. Поет вважає, що «мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму», пішло деструктивним шляхом. Потрібно не чекати, поки воно саме відімре, а «добивати» його, аби з уламків старого мистецтва зводити, конструювати нове. Концепцію Семенка підтримав і Гео Шкурупій.У середині 20-х років футуризм, як український, так і світовий, завершує своє існування. Він переживає себе як організована течія й система ідейно-естетичних настанов.
16. «Кумедія з Костем»
Оповідання «Кумедія з Костем» — одна з вершин української дитячої літератури. «Камінним виродком» прозваний панський пастушок за свою вдачу. Ланові, панська челядь, дітлахи знущаються над ним, б’ють і цькують його, але «річ в тім, що Кость ніколи не плакав, не плакав, та й годі, такий був кумедний!» Єдине, чим можна було допекти малого,— зневажливим словом байстрюк і згадкою, що пан — його батько. Страждання дитини досягають такої сили, що хлопчик забув про все на світі, про обов’язки пастушка, до вечора пролежав розхристаний, босий, без свитини на сирій землі. За недбалість він по-звірячому був побитий лановим, захворів і через кілька днів помер. А наскільки вміло, тонко і просто авторові вдається передати складний і страшний внутрішній стан хлоп’яти. Кожен твір Винниченка — яскрава ілюстрація цих слів. В оповіданні «Кумедія з Костем» характерним штрихом, який набуває глибокого алегоричного значення, є недопалок панської цигарки. З «жагучою мольбою» вперше в житті малий заплакав, коли у нього хотіли відібрати недопалок, бо «то — татове!»Винниченко зумів тонко підмітити, що від того недопалка «йшла шворочка до серця» Костя. У хлопця міняється навіть погляд, із «сердитого і настороженого» він стає «чудним, якимось жадібним, побожним», «зачарованим і ласкавим». Мабуть, вперше в житті малий ніжно-ніжно посміхається, а очі сяють від радощів, він — володар «безцінного скарбу», назавжди затис ну того в кулачку. Глибоко драматичним є фінал оповідання. «Так з тим недокурком його і поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем». Як правило, кожен епізод, подія, ситуація у творах В. Винниченка окреслюється відповідно до соціальних, моральних, етичних взаємин початку двадцятого століття. Любляче, ніжне, відкрите серце дитини протиставляється жорстокості дорослих, потворному і злочинному суспільству, яке калічить маленькі життя і маленькі душі.
