В. Винниченко,особл. Творчості

Володимир Кирилович Винниченко нар. 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді в робітничо-селянській родині. У народній школі Володимир звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи хлопця віддано до Єлисаветградської гімназії, але він не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. У 1900 р. у Златополі Володимир екстерном склав іспити за середню школу. Наступного року він вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса» (згодом відомий під назвою «Краса і сила»). Восени, через виключення з числа студентів, його позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет «Праця», «Селянин», писав брошури й книги на революційні теми. Під час ув'язнення він написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть одержала першу премію «Кіевской Старины». У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші. З'явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила».Під час емігрування він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти».
У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. Александринський театр у Петрограді прийняв до постановки п'єсу «Брехня» («Ложь»). У 1916р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав журнал «Промінь», переїхав у 1917р. в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення гетьмана П. Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії — нового уряду Української Народної Республіки. У 1918р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Болісні роздуми Винниченка про роз'єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон. Протягом подальших pp. йшли п'єси «Іріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною — дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «я». Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми В. Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми — драм Ібсена, А. Чехова, М. Метерлінка, К. Гауптмана, А. Стріндберга. Драматург прагнув європеїзувати український театр, тобто «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію...». Кожна п'єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, «розшифрувати код» до кінця. Тому в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п'єс Винниченка, виникне власне сприйняття їх. Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту. Його основні твори: Збірка «Краса і сила», романи «Заповіт батьків» «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне'» перший український науково-фантастичний утопічний роман «Сонячна машина», драми «Великий молох», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня», «Між двох сил», «Гріх».

Олесь,тематика 1-ої зб.

Влітку 1906 року Олександр разом із студенткою Бестужівських курсів Петербурга, майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською та її сестрою Ольгою здійснили подорож у Крим. Ця приємна мандрівка сприяла фізичному й моральному оздоровленню, відродженню творчого натхнення й літературної праці. Саме тут Олесь укладав свою першу книгу з поетичною назвою «З журбою радість обнялась», відбираючи з давно написаних поезій і постійно творячи нове. Саме тут Віра Свадковська почала називати Олександра ніжно й ласкаво — Олесь, давши життя його літературному псевдоніму. На початку 1907 року, вже після виходу збірки, в одному з листів він звертався до дружини: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання?»

Мабуть, тільки юному Павлові Тичині судилося таке велике визнання після появи його «Сонячних кларнетів», якого удостоївся Олександр Олесь за свою першу збірку. Вона привернула увагу літературної критики, викликала захоплення в читачів різного віку, особливо в молодих; її автор вислухав чимало доброзичливих слів похвали і вдячності. "Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави,— відзначав Микола Зеров— Вона сама прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій. Свіжість поетичних образів, плавність І легкість вірша, сміливість деяких прийомів... заінтересували і зачарували українське громадянство». Відомий український історик О. Єфименко назвала його «справжнім ліричним поетом», що знайшов розмаїті відтінки для природного висловлення своїх думок, а письменниця X. Алчевська — «українським Гейне». Дійсно, поезії О. Олеся властиві тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче поривання до краси і гранично щирий ліризм:Затремтіли струни у душі моїй...Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,Чи журба, і радість, і любов моя?! Щоправда, одностайності в оцінці видрукуваних віршів не було, симпатії й висновки навіть тих, хто високо підносив талант Олеся, розділилися. Одні бачили в ньому перш за все чистого лірика, інші — насамперед поета громадянського звучання.Чулися й окремі голоси про несприйняття і нерозуміння поетових новаторських намірів, модерністських пошуків. Досить потужний струмінь громадянських мотивів, які в збірці перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою, невідомо чому не помітив найбільший літературний авторитет того часу І. Я. Франко. Віддаючи належне оригінальності форми й музикальності Олесевої поезії, він назвав її «забавою» без думок, «соловейковим цвіріньканням», і не більше. Вірші збірки не давали підстав для такого присуду, тому рецензія Франка боляче вразила молодого автора.Молодомузівці, як і модерністський спрямований журнал «Українська хата», переманю-вали Олеся до свого табору.Леся Українка одна з перших помітила і визнала природжений талант художника слова, наділеного «Божою іскрою». Як згадує чоловік письменниці К. Квітка, вона «...по виході І тому віршів Олеся сказала, що він випередив її як ліричний поет, і при тім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто».Може, надто категорично висловлювалась ця мужня й геніальна жінка, але, справді, в період між двома революціями, про що писав і Максим Рильський, Олесь «зайняв позицію першорядного українського поета», став «володарем дум» покоління, яке підготувало революцію 1917 року.Як гімни нескореним і сміливим, бойові, мобілізуючі заклики «кувати вселюдно мечі» звучали рядки віршів його першої збірки: «Ми не кинемо зброї своєї...», «З військом за волю боролися ми...», «Три менти», «Жалібна пісня», «Міцно, солодко...» та ін.

Поезія про рідну мову.

Олесь, як і його великий попередник Т. Шевченко, ставить своє слово на сторожі рабів німих, бере на себе обов'язок будити сплячих, вести «на гори» духовно сліпих і темних, підтримувати слабодухих, без честі осміяних з каліцтва. У вірші «Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних» поет висловлює прагнення бачити своє слово «стрілою, що влуча в серце катів і зрадників», «іскрою», що розпалює дух волелюбності й непокори, «ніжною хвилею», яка заспокоює душу, тамує біль після великих випро-бувань. Висока відповідальність за художнє слово, віра в його силу і безсмертя ріднить Олександра Олеся з Лесею Українкою, вслід за якою він заявляє: «Дайте, борці, мені кращую зброю!»Хай поетичне слово стане мечем і сонцем! — таке контрастне поєднан-ня образів-символів зустрічаємо у вірші «О слово рідне! Орле скутий»; воно засноване на життєвому й художньому ідеалі — дорога до краси лежить через боротьбу. Революційна пісня, що лине «громом і блискавками», має скликати під прапори на «свято волі». Головне, що пісня ця повинна оздоровити національний організм, зробити найширші маси свідомими своєї високої мети — вільного розвитку.У творчості О. Олеся постійно присутні не лише образи вільного народу і рідного краю, а й вільної пісні.Українське слово, що віками зазнавало утисків і глумления, лише після революційних бур 1905 року відчуло незначне вивільнення з-під тиску царських заборонних циркулярів. Контраст пануючої неволі і вільного розпитку рідної мови становить серцевину досі не публіко-ваного вірша «Як довго ждали ми своєї волі слова» (1911). Автор складає шану рідному народові, що зберіг рідну мову в «таку страшну годину, коли він сам стоять не міг». Олександр Олесь — тонкий лірик і водночас поет з мужнім громадянським голосом, що гнівно засуджував реакційну політику переслідування української культури.Як справжній патріот, письменник вважав за обов'язок спрямувати силу свого таланту на захист рідного слова. Олександр Олесь утверджував думку, що, втративши рідну мову, людина зрікається і перших материних слів, і колискових пісень, і рідної землі. Проте уникнути геноциду духовності і зберегти генетичний код народу в майбутньому можна, як стверджує поет у вірші «Рідна мова в рідній школі», лише при умові вільного, неупослідженого розвитку його мови:Ні! В кім думка прагне слова,Хто в майбутнім хоче жить,Той всім серцем закричить:«В рідній школі рідна мова!».Нові перспективи вільного розвитку відкривались перед українською мовою після повалення царського самодержавства. О. Олесь тому й відстоює думку, що владне, повноцінне функціонування мови можливе лише при умові її державного захисту й узаконення:В землі віки лежала мова,І врешті вибилась на світ.»