Худ.особл.повісті «Климко»

Повість Гр. Тютюнника "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Климко, головний герой твору, йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом. Він іде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся милосердю. Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.На ній Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг поплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.
Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе - всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців. Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели - повернення Климка з торбиною солі на станцію, допомога радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: "Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль..."...Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, що й дорослим інколи було не до снаги.

Особлив.спадщ.Драча.

народився 17 жовтня 1936 р. в Теліжинцях на Київщині в сім’ї робітника радгоспу.Навчався в Київському університеті, закінчив Вищі сценарні курси в Москві, працював у редакції газети «Літературна Україна», на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка, в редакції журналу «Вітчизна». Член КПРС. Перша збірка поезій «Соняшник» вийшла 1962 р. І. Драч — письменник широких творчих зацікавлень. Крім виступів у поетичному жанрі, працює в кінодраматургії, прозі (кіноповісті «Іду до тебе», 1970; біографічна повість «Григорій Сковорода», у співавторстві, 1984), виступає в галузі поетичного перекладу, критики (кн. «Духовний меч», 1983). У поезії виявляє схильність до філософічності, символіки, ускладнених асоціацій.Тематика і мотиви творів — найрізноманітніші: праця, щоденний побут сучасника, героїчні подвиги народу у дні війни, братерство трудящих світу, боротьба за мир на планеті. Критика відносить І. Драча до тих письменників, для яких характерні «інтелектуальна ґрунтовність, широта й різноманітність духовних інтересів» (Л. Новиченко). За збірку поезій «Корінь і крона» (1974) удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976). Книга «Зеленые врата» відзначена Державною премією СРСР (1983).Основні збірки віршів і поем: «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Дума про Вчителя» (драматична поема, 1977), «Сонячний фенікс» (1978), «Сонце і слово» (1979), «Американський зошит» (1980), «Драматичні поеми» (1982), «Київський оберіг» (1983), «Вибрані твори в 2-х т.» (1986). У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з'єднує все творене ним, — оте горіння, палання в спразі людяності і краси, і змоги, що про нього вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча — передмові Л. Новиченка до «Соняшника». Звучить ця тема і в гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем «Ніж у сонці» та «Смерть Шевченка», драматичні поеми «Дума про Вчителя» й «Зоря і смерть Пабло Неруди»), і в мажорно-вибуховій, як у вірші «Небо моїх надій», що відкриває і першу збірку, і цикл «Дихаю Леніним» у книзі «До джерел», і збірку вибраного «Сонце і слово» (1978)

Драч «Дума про вчителя».

«Дума про вчителя» присвячена В. О. Сухомлинському - видатному українському педагогу. Факти його творчої біографії поет частково використав у творі.«Дума про вчителя» - твір гостропроблемний. У ньому на повний голос прозвучала турбота про виховання молоді. Треба, шоб вона стала сильною, розумною, винахідливою, активною в громадському житті. Вчитель гадає, що -«все на світі з дитини», що у вихованні дітей має переважати доброта: «Адже без доброти - справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса». Поема завершується сценою «верховного педагогічного суду», в якому беруть участь Песталоцці, Сковорода, Корчак, Макаренко і Вчитель. І.Драч, відомий український письменник та громадський діяч, написав драматичну поему «Дума про Вчителя» й присвятив її великому педагогові В Сухомлинському, чия спадщина стала дороговказом у вихованні підростаючого покоління в Україні та далеко за її межами. У поемі порушені важливі проблеми педагогічної діяльності. В. Сухомлинський бажав, щоб молодь стала сильною, розумною, винахідливою, активною в громадському житті. Педагог гаряче відстоював думку про те, що «все на світі з дитини», що в процесі виховання має переважати доброта: «Адже без доброти — справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса». Читаючи твір, зрозумів, як іноді важко ламати устоені стереотипи. Адже за свою ідею В. Сухомлинський був шельмований у пресі. І серце педагога не витримало. Його смерть стала трагедіею для рідних, поштовхом для учнів, які обрали професію педагога, докором тим, хто не сприймав його поглядів.Тільки вчитель з добрим серцем може відкрити перед молоддю шлях до щасливого майбуття. Це призначення, покликання й обов'язок справжнього педагога.