Основні принципи терапії сексуальних порушень

Універсальність лікарських засобів і терапевтичних схем не гарантують лікування сексуальних розладів. Не завжди вдається відразу дібрати оптимальні комбінації, дози препаратів, визначити психотерапевтичні напрями лікування. У клінічній практиці патогенетична терапія повинна ґрунтуватися на неухильному дотриманні прин­ципових положень, покликаних забезпечити поступову редукцію психогенних сексуальних розладів, цілковиту або відчутну нормалізацію самопочуття і настрою хворої людини; наслідком їх недотримання можуть бути невилі­ковність невротичних і псевдоневротичних станів, хроніфікація їх перебігу Систему терапії сексуальних порушень утворюють кілька принципів.

1. Принцип індивідуальної терапії. Дотримання його орієнтує на диференційований підбір основного психотера­певтичного засобу, визначення його адекватної дози та найефективнішого шляху введення.

Цілеспрямований вибір препарату з метою впливу на певну ланку в складному симптомокомплексі депресивних станів потребує правильного оцінювання статусу хворого: встановлення психогенної природи соматичних розладів, наявності афективних порушень. Призначення психо­тропних речовин без точного знання механізмів виникнен­ня конкретного сексуального розладу і впливу препаратів на функції організму абсолютно неприпустиме.

Підбір оптимальних за терапевтичним ефектом доз ви­магає врахування рівня головного психопатологічного синдрому, тривалості страждання, ступеня віталізації (лат. vitalis — життєвий) депресії. При цьому беруть до уваги вік і конституцію пацієнта, перенесені ним у мину­лому важкі захворювання і черепно-мозкові травми, наяв­ність серцево-судинних та ендокринних захворювань. Враховують його професію, звички, умовно-рефлекторні варіанти біологічних ритмів, суб'єктивне ставлення хво­рого до лікування і лікарського препарату.

Оптимальний терапевтичний ефект можливий при за­стосуванні невеликих або мінімальних доз психотропних препаратів. Це створює умови для терапевтичної гнучкості лікування, знижує імовірність виникнення побічних і лі­карських ускладнень. Абсолютними протипоказаннями щодо призначення психотропних ліків є ниркова і печін­кова недостатність, вагітність, алергізація організму.

2. Принцип комбінованої терапії. Він передбачає одно­часне лікування соматичної патології центральної нерво­вої системи та психогенних порушень; визнає постійні по­ради і допомогу терапевта у створенні в пацієнта індивіду­ального щоденного стереотипу; комплексне застосування психотропних засобів з різною спрямованістю основної та побічної дії для успішної терапії афективних розладів із вісцеровегетативною (лат. viscera — нутрощі і vegeto — оживлюю) симптоматикою; поєднання психофармакоте-рапії та психотерапії при патопсихологічному лікуванні психогенних сексуальних розладів.

3. Принцип динамічної корекції психічного та фізич­ного станів хворого. Цей принцип поширюється на весь процес лікування соматизованої депресії й охоплює такі послідовні етапи: а) перший контакт з пацієнтом; б) адап­тація до препаратів і збільшення їх доз; в) індивідуально-оптимальний терапевтичний вплив лікарських речовин; г) скасування препаратів (за нормалізації ефективності і соматичного статусу хворого). Першу бесіду з хворим роз­глядають при цьому як окремий етап лікування.

Здійснення психотерапії вимагає чіткого встановлення вказівок до її застосування. Основне завдання психотера­певта при цьому полягає у виявленні великої групи хворих з різними соматичними скаргами за незначних емоційних розладів. Такі хворі більше потребують підтримки і корек­ції поведінки, ніж тривалого лікування.

Стосовно людей із сексологічними розладами, яким потрібна допомога психотерапевта, необхідно послугову­ватися правилом «дбайливого ставлення». У розмові з ними не слід застосовувати терміни, які мають образли­вий, зневажливий відтінок («імпотенція», «безсилля», «нездатний» тощо).

За індивідуальної психотерапії фахівець повинен врахо­вувати механізми психологічного захисту, не давати відразу коригувальних настанов, якщо вони суперечать поглядам або несвідомим установкам пацієнта. Головне завдання — перебудувати установки пацієнта. Контроль за формуван­ням установок є основною ознакою раціональної психотера­пії, її відмінністю від простої рекомендації лікаря.

Для успішного лікування психогенних сексуальних розладів потрібні високий професіоналізм, розуміння ролі у структурі кожного сексуального розладу первинної або вторинної деформації особистості. Без цього в сексологіч­ній практиці неможливі активна психотерапія, викори­стання нетрафаретних діагностичних і терапевтичних схем.

 

 

ТЕРАПІЯ СЕКСУАЛЬНИХ РОЗЛАДІВ

Лікування сексуальних розладів почали активно прак­тикувати в середині 60-х років XX ст. Передумовами цього були формування в попередні роки на міждисциплінарній основі сексології як окремої наукової дисципліни; розроблення та впровадження в практику нових спеціальних методів діагностування та лікування сексуальних розла­дів; широке використання у лікувальній практиці методів інших дисциплін, особливо психотерапії.

Психотерапія сексологічних хворих не обмежується застосуванням окремих методик (гіпнотерапія, автогенне тренування та ін.), вона є основою лікувально-реабіліта­ційного комплексу. Ця концепція реабілітації ґрунтується на розумінні, що особистість людини поєднує біологічне та соціальне начала в їх нерозривній єдності. Реабілітація — значно ширша практика, ніж лікування, покликана не лише позбавити людину від страждань, а й відновити і збе­регти її особистісний і соціальний статуси, становище у власних очах і в очах тих, хто її оточує. Реабілітація і ліку­вання є цілісним єдиним процесом, за якого лікування спрямоване на хворобу, а реабілітація — на людину зага­лом. Тому реабілітаційна програма сексологічних хворих повинна забезпечувати:

- звернення до особистості хворого, активне його за­лучення до лікувально-відновлювального процесу, співро­бітництво з лікарем у досягненні мети реабілітації;

- різнобічність зусиль (спрямованість їх на різні сфе­ри життєдіяльності — сім'я, робота, друзі та ін.) для змі­ни ставлення хворого до себе, хвороби і соціального середовища;

- єдність біологічного (медикаментозна терапія, фі­зіотерапія та ін.) і психосоціального (психотерапія, трудо­ва терапія тощо) впливів;

- послідовність і поступовість зусиль, впливів, захо­дів, у т. ч. психосоціальних.

Головне завдання терапії сексуальних розладів поля­гає в нормалізації соматичних проявів емоційних реакцій, підвищенні фізіологічної витривалості хворого щодо пси­хічних впливів, усунення функціональних порушень, попередження їх відновлення або хроніфікації. Адекватна терапія повинна забезпечувати цілісний підхід до людсь­кого організму з урахуванням не лише хвороби, а й особи­стості хворого. Адже індивідуальні особливості, психічний стан особистості обумовлюють здатність пацієнта зосе­реджуватися на певному уявленні, піддаватися його впли­ву, від чого залежить ефект терапії незалежно від її об'єк­тивної цінності. Раціональне лікування сексуальних розладів передбачає цілеспрямований терапевтичний вплив на причину страждань. При цьому необхідно врахо­вувати вплив свідомих і несвідомих психічних реакцій на терапевтичну ефективність лікування.

Негативно впливають на результат лікування тривала хвороба, низький рівень самооцінки хворого в сексуальній ролі, високий рівень невротизації, наявність психосексу­альної травматизації в анамнезі (історії хвороби), первин­ний характер сексуального розладу, розвиток розладу на органічній основі з важким перебігом та ін.

Для ефективності лікування сексуальних розладів велике значення має прогноз, в основі якого знаходиться аналіз біографічних, особистісних і партнерських характеристик хворих, причині розвитку в них сексуальних розладів, факторів, які мають значення для визначення результату самого лікування. На позитивний результат лікування впливає цілий комплекс чинників:

1. Біографічні чинники: нормальна сексуальна атмосфера в сім'ї, неконфліктні взаємини з батьками, наявність братів і сестер, позитивні контакти з однолітками, успіх при набутті освіти, професії, професійної діяльності та ін.

2. Чинники психосексуального розвитку: відсутність психосексуальної травматизації у дитинстві, нормальні строки статевого дозрівання, наявність позитивного досвіду нормальних товариських взаємин з особами своєї, а піз­ніше протилежної статі, сексуальна ініціація у віці 17-20 років, відсутність до­гматизму в справах сексу; оптимальне: сприйняття значення сексу в житті, позитивна самооцінка в сексуальній ролі та ін.

3. Партнерські чинники: підтримка:з боку партнера у лікуванні, його доброзичливість і ставлення до сексуальних; проблем хворого з розумінням та ін.

4. Чинники, які обумовлені сексуальним розладом: невелика тривалість розладу (до півтора року), функціональний їх характер.

5. Чинники, які пов'язані з процесом лікування: наявність у хворого позитивної настанови на лікування, правильність діагностики і вибору тактики лікування, висококваліфікований лікар, співробітництво лікаря і хворого.

До негативних чинників, які впливають на результат лікування, треба відносити: тривалу хворобу, низький рівень самооцінки хворого в сексуальній ролі, високий рівень невротизації, наявність психосексуальної травматизації в анамнезі, первинний характер сексуального розладу, розвиток розладу на органічному фоні з важким перебігом та ін.

Всі методи лікування сексуальних розладів можна поділити на основні сім груп:

1. Медикаментозна терапія. Цей метод переважає в амбулаторному лікуванні і більш ефективний при лікуванні сексуальних розладів, які виникають

на органічній основі. Для терапії використовують такі групи лікарських препаратів: нейролептики; місцеве анестезуючі препарати; психостимулятори й атидепресанти; загальнозміцнювальні препарати; гормональні препарати; препарати, які вибірково діють на сексуальне збудження (йохімбін, "віагра", стрихнін).

2. Фізіотерапія. Найбільш часто цей метод використовується у лікування сексуальних розладів органічної природи, але має ефект і при лікуванні функціональних сексуальних розладів. Основними його представниками є: електрофорез, імпульсна електротерапія, гідротерапія, термотерапія, грязелікування, магнітотерапія, індуктотерапія, акупунктура, електропунктура, вібротерапія, масаж, механотерапія, квантова гамма-терапія.

3. Тренінгові методи. Це найбільш розповсюджені в наш час методи психотерапевтичного впливу при лікуванні сексуальних розладів, їх широке розповсюдження обумовлене тим, що вони доволі швидко дають позитивний ефект при лікуванні сексуальних розладів функціонального типу, а іноді і при розладах з органічною етнологією. Спеціально розроблені програми застосу­вання тренінгових методів не тільки для лікування сексуальних розладів у конкретного хворого, але й для сексуальних розладів у партнерському зв'язку. Найбільш розповсюдженими у лікуванні методами є: програма У. Мастерса і В. Джонсон; релаксаційний тренінг; систематична десенсибілізація; аверсійне лікування; імітація; самоконтроль; техніка терапевтичної мастурбації; такти­льний комунікативний тренінг; емоційний тренінг.

4. Гіпнотерапія. Цей метод має прадавні корені та багаті традиції і частіше за все використовується при лікуванні функціональних сексуальних розла­дів і сексуальних девіацій.

5. Психотерапія. Психотерапевтичний вплив у багатьох випадках є єдиною формою сексологічного лікування, а при використанні комплексу методів відіграє серед них найважливішу роль. Найбільшу поширеність у сексологіч­ній практиці отримали методи раціональної психотерапії, негіпнотичної сугестивної психотерапії, психоаналітичні методи, лібротерапія (лікування читанням), музикотерапія, методи медитації.

6. Партнерська психотерапія. Цей метод розглядає партнерську пробле­му з перспективи взаємодії між партнерами і направлений на лікування партнерських зв'язків не як окремих осіб, а як одного цілого.

7. Групова психотерапія. Цей метод лікування має велике визнання і поширення у сексологічній практиці. В його основі є використання в лікувальних цілях динамічних процесів у визначеній групі хворих, які в першу чергу виникають серед самих пацієнтів, а в другу, з меншим проявом – між пацієнтами і лікарями. Цей метод лікування потрібно відрізняти від психотерапії у групі хворих, при якій використовуються принципи індивідуальної психотерапії, але одночасно до декількох хворих.

Використання деяких методів, які застосовуються для лікування сексуаль­них розладів, викликає заперечення серед частини суспільства і деяких фахівців-сексологів. Іноді в окремих країнах вони можуть вступати у конфлікт з ді­ючими законами. Демонстрація пацієнтам зображень сексуальної тематики може бути віднесена до розповсюдження порнографії або ненормальних сек­суальних стосунків. Використання секс-терапії, основаної на застосуванні у лікувальних цілях спеціально підготовлених людей для навчання різним видам сексуальної поведінки в процесі особистого сексуального контакту, може бути розцінено як розповсюдження розпусних дій.

Незважаючи на ті протиріччя, які є у суспільстві і серед фахівців, вибір конкретного методу лікування, якщо він направлений на благо хворого, треба залишати на відповідальність лікаря, а заключне слово при цьому повинно бу­ти за самим хворим. Саме цим особам належить право вибору методів досяг­нення кінцевої мети.

РЕКОМЕНДРВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Форель А. Половой вопрос. Под ред. В. М. Бехтерева. СПб.: изд-во “Освобождение”, 1910. – тт. 1-2 Классический труд по сексологии.

2. Имелинский К. Психогигиена половой жизни. М., “Медицина”, 1972, – 256 с.

3. Статеві розлади. Под ред. Й.М.Аптера, Київ, “Здоров”я”, 1974, – 376 с.

4. Общая сексопатология. Руководство для врачей. Под ред. Г.С.Васильченко, М.,”Медицина”, 1977, – 488 с.

5. Частная сексопатология. Под ред. Г.С.Васильченко, М.,”Медицина”, – 1983, т.1, 350 с., т. 2, 304 с.

6. Имелинский К. Сексология и сексопатология. М., “Медицина”, 1986, – 242 с.

7. Вагнер Г., Грин Р. Импотенция. М., “Медицина”, 1985, – 240 с.

8. Свядощ А.М. Женская сексопатология. М., “Медицина”, 1988. – 176 с.

9. Здравомыслов В.И. с соавт. Функциональная женская сексопатология. Алма-Ата “Казахстан”, 1985, 272 с.

10. Кон И.С. Введение в сексологию. М., “Медицина”, 1988, 320 с.

11. Сексопатология: Справочник. Под ред. Г. С. Васильченко. М.: Медицина, 1990. – 576 с.

12. Буртянский Д.Л. с соавт. Медицинская сексология. Саратов, Изд-во Сарат.ун- та, 1990, – 272 с.

13. Сексология. Энциклопедический справочник. Минск “БЭ”, 1993. – 351 с.

14. Р.Крафт-Эбинг. Половая психопатия. Пер.с нем. М.: Республика.1996, 591с

15. Кон И.С. " Вкус запретного плода: сексология для всех ". М. "Семья и школа", 1997. -464с

16. Аномальное сексуальное поведение. Под ред. А. А. Ткаченко. М.: РИО ГНЦСиСП им. В. П. Сербского, 1997. – 426 с.

17. Мастерс У., Джонсон В., Колодни Р. Основы сексологии. М.: Мир, 1998.-692с.

18. Гери Ф. Келли. Основы современной сексологии. "Питер", 2000.-889с.

19. Діденко С. Психологія сексуальності та сексуальних стосунків: Навчальний посібник. – К.:Арістей,2003.-312 с.

20. Діденко С.В., Козлова О.С. Психологія сексуальності: Підручник.- К.:Академвидав,2009.-304 с.

21. Кришталь В.В., Кришталь Є.В., Кришталь Т.В. Сексологія: Навчальний посібник.-Харків: Фоліо,2008.-990 с.

22. Діденко С.В. Психологія сексуальності та сексуальних стосунків: Навчальний посібник.-К.:Арістей,2003.-312 с.

23. Акимова Л.Н. Психология сексуальности. – Одесса:СМИЛ,2005.

24. Васильченко Г.С. Сексопатология. Г., 1990.

25. Персональный сайт И.С.Кона http://sexology.narod.ru/

26. Cайт “Сексология и сексуальное здоровье” http://autoeros.stealth.ru/

27. 15. Сексопатология: Справочник / Под ред. Г.С.Васильченко. – М., 1990.