Турецький історик саад-ад-дш про взяття

КОНСТАНТИНОПОЛЯ (29 травня 1453 р.)

Саад-ад-дін, турецький історик і вихователь султана Мурада III (1574 – 1595), написав історію Туреччини, починаючи з Османа І, тобто з 698 р. хіджри, або з 1299 р. за європейським літочисленням. Перший том цієї праці був перекладений на італійську мову абатом Бруттаті і виданий у Відні в 1649 р. Два інші томи були перекладені на французьку мову фран­цузьким арабістом Антуаном Галланом в 1710 р. і надруковані в уривках у відомій праці Дарю з історії Венеціанської республіки, т. VIII, стор. 192–198.

Коли весна вже закінчувалася, султан Мехемед¹, бачачи, що все готове і що всі війська вже зібрані, вирушив з божою поміччю в похід, наказавши одночасно везти на окремих возах величезні гармати, які він звелів виготовити для того, щоб зруйнувати стіни і башти [Константинополя]. Перед тим як вирушити в похід, він зробив генеральний огляд своєї армії, під час якого, віддавши хвалу богові і підбадьоривши начальників армії, ві­зирів і війська, щоб вони показали свою військову доблесть, оголосив їм, що він має намір узяти місто Стамбул [Константи­нополь] і перетворити його в центр мусульманської релігії, спо­діваючись на обіцянку пророка. І ось, бачачи загальне підне­сення духу у осіб усіх рангів, бачачи, що нема жодної людини, яка не була б готова пролити свою кров за таку добру справу, він вирушив до Стамбула.

Мудрі потомки пророка і шейхи супро­водили його і якийсь час ішли, за звичаєм, з армією, молячись за щасливий результат прийдешнього бою, після чого вони по­прощались і пішли, щоб молитись у себе дома, поки триватиме похід, за винятком шейхів Акшемс-Еддіна і Акбююкбедеха, яких султан узяв з собою, щоб просити через них у бога допомоги... Вранці султан прибув на місце, і вся армія наблизилась і зайняла позиції перед стінами з боку суші, надзвичайно здивувавши об­ложених, які відчули страх, побачивши це військо, навіть незва­жаючи на те, що імператор [візантійський], попереджений про рішення султана, наказав укріпити всі слабі місця міста, через які було б легше почати напад, і сам він був сповнений твердої рішимості захищатися до кінця.

Перш, ніж султан почав облогу, імператор послав йому про­позицію взяти собі всі міста і їх околиці поза Стамбулом, але залишити йому, імператорові, місто, за що імператор платитиме султанові щорічну данину. Але султан, відкидаючи ці пропози­ції, відповів, що шабля і його релігія нерозлучні, і зажадав, щоб імператор здав йому місто. Діставши відмову, імператор встановив на баштах і стінах артилерію, воїнів, озброєних муш­кетами і великими запасами смоли.

Під кінець першого дня до настання ночі султан наказав уста­новити в потрібних місцях батареї і почав підступ до міста з до­помогою яничарів і азапів², а як тільки гармати були встанов­лені, він наказав піддати стіни сильному обстрілові, не кажучи вже про безперервний град стріл і каміння, що їх кидали метальні машини, які наче дощ засипали місто. Обложені в свою чергу робили безперервні залпи з мушкетів і гармат, заряджених кам’я­ними ядрами, якими вони завдавали великих втрат багатьом мусульманам, що окропили своєю кров’ю землю. В цей час прибули два великих кораблі, послані на допомогу імператорові франками, і висадили значне підкріплення, яке швидко проникло в місто. Потім, через те що мусульмани змушені були відійти від стін внаслідок сильних вилазок противника, обложені стали голосно кричати із стін і глузувати з них якнайобразливіше. Остання обставина була причиною того, що багато хто з турецьких військових начальників, приєднавшись до Халіл-паші, схиля­лися до того, щоб прийняти пропозицію імператора і зняти об­логу. Проте вони зустріли сильний опір з боку мудрих і шейхів, а особливо з боку шейха Акшемс-Еддіна і Загану-паші, яких підтримав султан. Останні й чути не хотіли ні про угоду, ні про зняття облоги і твердо стояли на тому, щоб не відступати і бити по місту з гармат доти, доки не настане можливість узяти його приступом, їх запал і прагнення спонукали на подвиг воїнів, які заявляли, що вирішили битися до останньої каплі крові за справу релігії; внаслідок цього було вирішено продовжувати роз­почату облогу.

І ось султан, зібравши начальників, сказав, що для того, щоб перешкодити противникові робити вилазки, треба вирити як прикриття глибокий рів: в ньому можна буде схова­тися від нападів противника і, по-друге, тоді противник не про­рветься і не втече. Через те що місто оточене стінами з трьох бо­ків, то брати його в облогу з суші – даремно гаяти час. Дово­дилось шукати засобів для атаки його з моря. Це була важка справа, бо гавань між Галатою і Стамбулом так надійно захища­лася ланцюгом, що через нього не можна було пройти жодному судну³.

Хоч які розумні були начальники, вони не могли придумати; засобу для переборення цієї перешкоди. Тоді султанові спало на думку перетягти галери по землі від нового замку, що позаду Галати, до крайньої частини гавані, і таким чином напасти на місто з боку моря, обстрілявши його з гармат. Візантійці були впевнені, що це – єдине місце, через яке мусульмани не зможуть напасти на них. Проте справа, задумана султаном, вдалася зав­дяки вправності досвідчених інженерів, які з неймовірними зу­силлями зуміли перетягти галери через гори. Коли галери були переправлені, ними скористувалися для того, щоб збудувати міст, і цей міст став шляхом для нападу з гавані і для міц­ного охоплення обложених і з цього боку. Імператор опинився в скрутному становищі, будучи змушений дробити свої сили для того, щоб протидіяти натискові з нового боку. Він поставив фран­ків захищати ворота Едрірех, а з боку гавані поставив заслін із своїх військ, дуже незадоволених, що франкам віддали пере­вагу. Це внесло розлад між захисниками, а в султана вселило надію на щасливе закінчення великих зусиль.

Після того як султан переконався в існуванні всіх цих нез­год, він наказав почати штурм з боку Едрірехських воріт. Опір, вчинений обложеними, був таким мужнім, що турки лише вночі змогли форсувати бреш у стіні. Але замість того щоб дати відбій, султан наказав прив’язати на кінці списів факели, світло яких замінило б денне освітлення. Він не хотів давати пере­дишки обложеним. Наказ був виконаний, і бій тривав цілу ніч. В момент найгарячішої сутички начальник франків вийшов на висоту стіни, б’ючись поруч з іншими воїнами. Тоді один моло­дий мусульманин, спритний і холоднокровний, кинувся на нього з надзвичайною швидкістю і так сильно його ударив, що той, убитий на смерть, упав ниць на землю. Франки, бачачи за­гибель вождя, припинили бій і відразу ж відступили по дорозі до моря, щоб сісти на свої кораблі. Тут наступаючі відчули но­вий приплив сил. Незважаючи на стріли, постріли мушкетів, гармат і град каміння, вони кинулись, як леви, на приступ і, увійшовши в бреші, пробиті ними з такою відвагою, вони, нарешті, захопили їх і піднесли там свій прапор.

Одночасно місто було взяте, і війська, увійшовши до нього, залили його кров’ю під час грабежу. Імператор в цей момент був у своєму палаці на північому кінці Едрірехських воріт, де він залпами з мушкетів і гармат намагався відбитися від мусульман, які атакували його.

Але через те що він довідався, що прапор, до якого був прикріплений алькоран, уже майорить в центрі міста, він втратив муж­ність і приготувався відступити до зовнішнього палацу із заго­ном своїх людей. По дорозі, зустрівши кількох грабіжників-мусульман, він кинувся на них і переколов їх усіх. Побачивши азана, який упав на землю від тяжкої рани, він вирішив, що його треба убити. Азап, незважаючи на слабість, напружив усі зусилля, щоб уникнути удару і продовжити своє життя, і завдав імператорові в той же час удару, яким він повалив його на землю, після чого і добив його. Це змусило всіх, хто супроводив імпе­ратора, тікати врозтіч. Нарешті, коли не лишилося жодного противника із зброєю в руках, жодного, хто міг би вчинити опір, відкрили міські ворота, і султан в’їхав у них на чолі своєї ка­валерії.

Грабіж тривав три дні, і не було жодного воїна, який не став би багатим завдяки захопленій здобичі і рабам. Коли минуло ще три дні, султан Мехемед заборонив під страхом тяжкої кари продовжувати грабіж і різню, яка все ще не вщухала. Всі під­корились його наказові. Коли настав цілковитий спокій, замість безглуздого гудіння дзвонів залунав приємний голос муедзина, який проголошував п’ять раз на день годину молитви. З церков викинули ідолів, очистили їх від запахів, якими їх оскверняли, і поробили в них ніші, щоб показати місце, куди слід дивитися під час молитви. До церков добудували мінарети; одним словом, не забули нічого, щоб перетворити їх у місця благочестя для мусульман.

Ашік-паша розповідає, що ця перемога, яка була початком багатьох інших, була закінчена протягом вівторка на п’ятдесят перший день від початку облоги. Проте Мевланавесхі повідом­ляє, що облога була почата в середині місяця ребіул-еввель⁴ іщо місто було взяте тільки в двадцятий день місяця джема-діул-ахер⁵.

¹ Мухаммед II Завойовник (1451 – 1481).

² Війська, мобілізовані під час війни з числа християн – підданих турецького султана. Звичайно їх примушували йти першими на штурм фортець.

³ Ланцюг замикав вхід у затоку Золотий Ріг.

⁴ Третій місяць мусульманського календаря.

⁵ Шостий місяць мусульманського календаря. В такому разі виходить, Що облога Константинополя тривала не 51 день, а 95 днів (?!).