Турки під Віднем в 1683 р

(Лист польського короля Яна Собєського до своєї дружини Марисеньки)

У візирських шатрах 13 вересня вночі¹. Єдина і т.д. бог і Господь наш благословенний навіки дав перемогу і славу нашому народові, про яку в минулі віки ніколи не чули. Всі гармати, весь обоз, безцінні багатства потрапили в наші руки. Ворог, заваливши трупами траншеї, поля і табір, тікає в безладді. Вер­блюдів, мулів, худобу, овець, які були в країні, наші війська тільки сьогодні починають захоплювати... [наші] женуть тур­ків поперед себе, як стадо, а інші, особливо ренегати на добрих конях і в красивому вбранні, перебігають від них до нас. Ста­лася така незвичайна справа, що вже сьогодні між простолюдом тут у місті [тобто у Відні] і у нас в таборі була тривога, гадали..., що противник повернеться. Самого пороху і амуніції [ворог] залишив більше, ніж на мільйон...

Візир поспішно втік на коні напівроздягнений. Я став його спадкоємцем, бо здебільшого мені дісталося все його багатство; і це завдяки тому, що один з камердинерів візиря, будучи в та­борі в "передній його частині і йдучи скрізь за ним, продався [нам] і показав його шатра, такі обширні, як Варшава або Львів у межах стін. Мені дістались усі його візирські знаки, які над ним носять, магометанський прапор, який йому дав його імпе­ратор на війну і який я ще сьогодні відправив у Рим святому отцю поштою через Талента. Шатра, всі вози дісталися мені і тисячі інших розкішних речей, дуже красивих й дуже багатих, хоч ще великої кількості ми не бачили. Не можна навіть порів­няти з хотімською здобиччю... ² у мене і візирський кінь з його сідлом. За самим [візирем] здорово гнались, але все ж він вря­тувався. Його кігайя, тобто першу після нього людину³, вбили, а також чимало пашей. У війську безліч золотих шабель та ін­шої зброї. Ніч нам перешкодила і ще те, що, відступаючи, вони відчайдушно захищаються і поводяться, як хоробрі люди. Яни­чарів... покинули в траншеях, вночі їх перерізали, бо така ве­лика була гордовитість і пиха цих людей, що, коли одні билися з нами в полі, другі атакували місто: і для того, і для другого-вони мали [в своєму розпорядженні] досить [сил].

Я вважаю, що, крім татар, їх було 300 тисяч; інші налічують самих шатрів до 300 тис. і беруть пропорцію трьох на одне шатро, що становило б нечуване число. Я, проте, вважаю, що шатрів було, принаймні, сто тисяч, бо вони стояли в кількох таборах. Дві ночі і день [їх] шатра розбирають, хто тільки хоче, і з міста вийшли люди, але я знаю, що і протягом тижня вони їх не роз­беруть. Неповинних людей, тутешніх австрійців, особливо жі­нок, і велику кількість людей вони [тобто турки] залишили, але вбивали кого тільки могли. Сила-силенна лежить убитих жінок, але багато також поранених, які можуть жити. Вчора я бачив дитину трьох років, дуже милого хлопчика, якому мерзенний зрадник розсік рот і голову. Але ось що смішно, що візир узяв тут в одному з імператорських палаців живого страуса, на диво прекрасного, і, для того щоб він нам не дістався живим, навіть і його звелів убити. Неможливо описати розкіш навколо його шатрів. У нього була баня, садок, фонтани, кролики, коти і навіть папуга, але через те що він літав, ми не могли його піймати.

Сьогодні я був у місті⁴, яке б не могло довше триматись, ніж п’ять днів. Людське око ніколи не бачило таких речей, що там зробили вибухи. Величезні кам’яні башти вони перетворили в руїни і так їх зруйнували, що вони довше не могли триматись. Імператорський палац від куль перетворився в ніщо...

Коли ворог почав уже відступати і був зламаний... прибіга­ли до мене князі, як наприклад баварський курфюрст Вальдек, він обнімав мене за шию, цілуючи в губи, а генерали – в руки і ноги; щождо солдатів, офіцерів і полковників кавалерії і пі­хоти, то вони кричали «Ach, unser brave Kenik!»⁵.

Вони слухались мене так, як ніколи [не слухаються] наші. Можна собі уявити, як сьогодні вранці [мене вітали] князь Лотарінгський, Саксонський, бо мені з ними вчора не довелося ба­читись, тому що вони були на самому кінці лівого флангу, – яким я дав для підкріплення кілька гусарських корогов; що ж до тутешнього коменданта⁶ Штаремберга, всі вони цілували мене, обнімали, називали своїм рятівником. Потім я був у двох церк­вах... Усі хотіли кричати «віват», але можна було помітити, що вони бояться своїх офіцерів і старших. Частина натовпу не ви­тримала і закричала «віват» з страхом; я бачив, що косо дивились. Тому, пообідавши у коменданта, я виїхав з міста сюди.

І в табір, а простий народ з піднятими вгору руками ішов за мною Ж аж до самих воріт. Бачу, що і пан комендант криво перегля-I дається з міським магістром, бо, коли мене вітали, він мені їх к навіть не представив. З’їхались [німецькі] князі, і імператор дає к знати про себе, що перебуває за милю звідси... І Наших чимало загинуло в цій боротьбі, особливо шкода двох, про яких вам розповів Дюпон. З іноземних військ убитий князь де-Круа (de Crou), брат поранений пострілами і кілька знатних убито. Падре д’Авіано, який не міг зі мною націлуватись, каже, що бачив білу голубку, яка пролітала над нашими військами. Сьогодні ми вирушимо услід за противником в Угорщину. Курфюрсти не хочуть від мене відійти. Таке над нами боже бла­гословення, за що нехай буде йому [тобто богу] навіки честь,, слава і хвала. Коли візир уже помітив, що витримати не може, і він, викликавши до себе синів своїх, ридав, як дитина. Потім він сказав ханові: «Ти мене рятуй, якщо можеш». Хан йому відповів: «Ми знаємо короля [Яна Собєського]; ми з ним несправимось, і самі ми повинні про себе думати, щоб могли від нього втекти»...

Тепер ми знову знайшли величезну кількість возів з порохом і свинцем. Я вже не знаю, чим вони стрілятимуть. У цю хвилину нас повідомляють, що ворог покинув кілька останніх гармат легкого калібру. Тепер ми вже сідаємо на коней і вирушаємо прямо за противником в угорську сторону... Цей лист – найкраща газета, з нього можна для всього світу зробити газету, написавши, що це лист короля до королеви. Саксонський і баварський князі дали мені слово йти зо мною навіть на край світу. Ми змушені йти дві милі швидким кроком через страшний сморід від трупів коней, худоби, верблюдів. Французькому королю [Людовіку XIV] я написав кілька слів, що його як християннішого короля⁷ повідомляю про виграний бій і про врятування християнства.

Імператор перебуває лише за півтори милі, він пливе Дунаєм. Але я бачу, що він хоче зі мною бачитись, але не щиро, очевидно, щоб показати пишність свого двору. Він хотів би бути швидше в місті, щоб співати «Те Deum»⁸, і тому я звідси виїжджаю, вважаючи за велике щастя уникнути цієї церемонії, крім чого ми тут нічого більше не бачили... Князь Гессен-Кассельський, якого тільки не вистачало, прибув сюди до нас. Ця армія дійсно подібна до тієї, яку великий Готфрід увів у святу землю... Нехай усі радіють, а господу богу дякую, що він не дозволив, щоб язичники спитали: «а де ваш бог?»... тобто, щоб язичники торжествували.

¹ Бій під Віднем з турками відбувся 12 вересня 1683 р.

² В 1673 р. поляки з Яном Собеським (тоді ще гетьманом) на чолі здо­були перемогу над турками під Хотімом. Ян Собеський був обраний поль­ським королем у 1674 р. (царював до 1696 p.).

³ Точніше – керуючий справами візиря. Посада кігайя вважається дуже важливою і почесною і існує при кожній великій турецькій адміні­стративній, військовій або духовній особі.

⁴ Тобто у Відні.

⁵ Зіпсована німецька фраза: «Ах, наш хоробрий король!»

⁶ Тобто коменданта Відня.

⁷ Французькі королі носили титул християнніших королів.

⁸ Хвальний гімн на честь бога «Те Deum, laudamus» – «Тебе, бога, хвалимо».