Німецькі ландскнехти в XVI столітті

Із свідчення сучасника (З книги «Woltbuch» Себастіана Франка)

За часів імператора Макса появились ландскнехти, нікому непотрібні люди, які скрізь безцеремонно бродять, шукають війни і лих і є супутниками останніх.

Ті піддані, які беруть участь у війні з наказу своїх панів і по закінченні її повертаються до своїх занять, по справедли­вості називаються не ландскнехтами, а солдатами, чесними рат­никами. Але безбожних і непоправних людей, які тільки й знають, що руйнувати, різати, грабувати, убивати, палити, грати, пити, богохульству вати, знущатися з вдів і сиріт; які радіють чужому нещастю, годуються, віднімаючи у інших як під час війни, тай і без війни, сидять на шиї у селян; які не тільки кожного обди­рають і грабують, але навіть шкодять один одному, – про них я аж ніяк не можу сказати, що вони не є язвою всього світу.

Раніше, коли ще не було цих некорисних людей, які не з нужди, примусу або покори, а просто заради нікчемних грошей продають життя, – кожний князь, коли була причина, воював тільки при допомозі свого народу або ж просив іншого князя або володаря, які присилали йому людей із своєї країни. Тоді війни були простіші і велися без великих витрат. А тепер, коли на кожному кроці знаходять цих некорисних і продажних людей і доводиться мати справу з багатьма тисячами їх, тепер кожен хоче випередити іншого числом людей і силою озброєння, і війна, ще не почавшись, – тільки закінчиться озброєння цієї юрби, – коштує уже більше, ніж раніше коштувала вся війна.

Якби не було цих людей, війки були б далеко меншими, князі часто змушені були б воювати з такою кількістю сотень, як тепер – тисяч, і все ж досягали б великих результатів. Адже ці шкід­ливі люди завжди підбурюють одного проти одного, тому війна затягується і захоплює більший простір: їм було б досадно, якби все було по справедливості і настав би мир. Цим розорили всю країну, так що ні у князів, ні у селян грошей більше немає, і князі можуть зібратися на війну тільки з великою шкодою для своєї землі.

ЛАНДСКНЕХТИ XVI – XVII ст.

(Із сучасного офіціального відзиву)

Яскраво змальовують життя ландскнехтів накази герцога

Юлія Брауншвейгського, особливо наказ від 28 березня 1584 p.,

З якого наводиться далі характерний уривок.

Ми довідалися з вірогідного джерела, що деякі зухвалі не­гідники видають себе за ландскнехтів, не зробивши жодного воєнного походу, не бачивши навіть, як майорять у полі військо­ві прапори; а насправді це гультяї, учні міських ремісників, які не мають охоти працювати, вештаються, відбирають у людей їх майно, чинять всілякі бешкети. Від деякого часу вони бро­дяжать, особливо в селах, і створюють нашим бідним підданим нестерпну нужду і тягар. Вони зважуються, прийшовши до двору і побачивши, що він замкнений, виламувати ворота і хвіртки. Коли ж вони входять у двір і бачать, що будинок замкнений, то вони не задовольняються тим, що захоплять [у дворі] скільки хто може, але виламують двері, докладають всіх сил і засобів, щоб відчинити будинок, розбивають ящики і скрині, – беруть звідти все, що їм до вподоби, навіть, коли немає дома господа­ря, – самі витягають з димаря м’ясо і ковбаси, ловлять курей і взагалі нічого не залишають. Коли ж їм не дають відразу всього, чого вони вимагають, то вони жінкам, дівчаткам, слугам, навіть

самому господарю приставляють рушницю до грудей і стріляють в них; через це їм дають все, чого вони вимагають. До того ж хватаючи однією рукою майно, другою вони дають ляпаса на знак подяки; коли ж подадуть бідним людям що-небудь через тин або ворота, вони колють їм руки і ноги, і взагалі так бешке­тують, що майже жодний господар, який хотів би піти з слугами на роботу, не може залишити жінку і дітей самих у дворі.

 

НІМЕЦЬКІ ГУМАНІСТИ

13. ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ.

З «ПОХВАЛЬНОГО СЛОВА ГЛУПОТИ» (1467 – 1536 pp.)

Дозідерій Еразм, прозваний за місцем свого народження Роттердамським, – видатний німецький гуманіст, філолог-класик і богослов, знавець латинської і грецької мов, на яких він писав краще, ніж на німецькій, був разом з тим і найдотепнішим публіцистом-сатириком, який дав у своєму творі «Похвала глупоти» (вперше видана в Парижі в 1509 р.) сатиру на сучасне йому європейське суспільство. Особливо дісталося в його книзі католицькій церкві та її представникам. «Похвала глупоти» перекла­дена повністю на російську мову. Див. перекл. проф. Ардашева. Юр’єв, 1900, вид. 3-е, Київ, 1910, вид. «Academia», Москва, 1934.

а) Глупота виголошує промову

Що б там не говорили про мене, – адже мені відомо, якої поганої думки про глупоту навіть чистісінькі дурні; в усякому разі я заявляю, що саме я – і тільки я – джерело всіляких веселощів і для богів і для людей. І ось вам разючий доказ цьому. Досить було мені вийти на кафедру перед цими багатолюдними зборами, як вмить всі обличчя засяяли веселою посмішкою, вмить всі обличчя подалися вперед, вмить в аудиторії пролунав ваш веселий і співчутливий сміх. Знаєте, от як у людини обличчя мимоволі світиться радісною посмішкою на світанку, коли сонце ледве показало з-за горизонту свій золотий лик, аб0 дивлячись на оновлену після суворої зими під ніжний подув весняних ві­терців природу, що наче помолодшала, – ось саме так вмить змі­нився у всіх вас вираз обличчя, тільки-но я з’явилась перед вами.

Я, розуміється, за ніщо маю тих розумників, що готові ате­стувати ідіотом і нахабою кожного, хто сам себе вихваляє. По-їхньому, це безглуздя себе вихваляти; і нехай безглуздя, аби тільки не було в цьому нічого ганебного. А по-моєму, так немає нічого природнішого за те, щоб глупота виступала сама глаша­таєм своїх похвал, щоб вона стала «сама своєю власною флей­тою», як говорить грецьке прислів’я. Кому, справді, краще змалювати мене, як не мені самій. Коли тільки, звичайно, не припускати, що хто-небудь знає мене більше, ніж я сама.

Мені здається, в усякому разі, що я роблю куди скромніше,, ніж багато сильних і мудрих світу. Вони, бачите, скромні. Хвалити себе? Фе! О ні, вони краще наймуть якого-небудь ритора, або пустомолота-віршомаза, щоб послухати за гроші похвали самим собі, тобто брехню несосвітенну. Полюбуйтесь тепер на цього скромника, як він, наче пава, віялом розпускає хвіст і настовбурчує пір’я, тимчасом як той безсоромний підлабузник прирівнює найнікчемнішу людину до богів, виставляє зразком всіляких доброчесностей суб’єкта, якому до них так само далеко, як альфі до омеги, вбирає ворону в павине пір’я, старається, як говорили греки, вибілити ефіопа і зробити з мухи слона. На­решті, я хочу застосувати на ділі поширене прислів’я: «Як не похвалити себе, коли ніхто інший тебе не хвалить».

Не знаю, справді, з чого дивуватися – чи з невдячності лю­дей, чи з їх лінощів: всі вони, власне, дуже мене пестять і на кожному кроці відчувають мої благодіяння, і все ж не знайшлося протягом стількох століть ні одного, хто б у подячній промові віддав хвалу глупоті.

Свою промову я буду виголошувати експромтом, без поперед­ньої підготовки – тим правдивішою вона буде.

 

б)Походження богині глупоти

Коли ви спитаєте, де я народилась, – бо в наші дні благород­ство залежить насамперед від того, де почувся твій перший немовлячий крик, – то я відповім, що не на мандрівному Делосі і не на бурхливому морі, і не в затишній печері народилась я, а на тих Щасливих островах, де все росте несіяне і не оране. Там немає ні праці, ні старості, ні хвороби, там на по­лях не побачиш цибулі і бобів і тому подібної погані, але скрізь твої очі і нюх тішать панацея, непента, амарант, амврозія, ло­тоси, троянди, фіалки, гіацинти, достойні садів Адоніса. На­роджена серед цих втіх, не з плачем увійшла я в життя, але ве­село сміялась на руках у матері...

в) Люди, які чваняться благородством свого походження

Хоч як спішу, я не можу, проте, обійти мовчанням тих, які хоч і не відрізняються нічим від найпослідущого пройдисвіта, але чваняться благородством свого походження. Один веде свій рід від Енея, другий – від Брута, третій – від Артура. Скрізь виставляють вони розкішні скульптури своїх предків, лічать прадідів і пращурів, згадують старовинні фамільні прізвиська, хоч самі недалеко пішли від безсловесних ідолів... Є й такі дур­ні, які готові прирівняти цих родовитих скотів до богів,

г) Богослови

Щодо богословів, то, може, краще було б обійти тут мовчанням, не чіпати цього смердючого… не торкатися цієї отруйної рослини. Люди цієї породи дуже делікатні і дразливі. Так і дивись, що накинуться вони на мене з сот­нею своїх висновків і зажадають відречення від моїх слів, а коли я відмовлюсь, вмить оголосять мене єретичкою. Бо ж вони звикли страхати цими громами кожного, хто їм не до вподоби... Довільно вони тлумачать і пояснюють найприхованіші таємниці, їм ві­домо, за яким планом створений і побудований світ, по яких ка­па так розбещуючий вплив первородного гріха поширюється на пізнє потомство... Ось і інші питання, достойні знаменитих і великих богословів. Вони негайно оживають, як тільки мова зайде про що-небудь в цьому роді. Саме в яку мить відбулося народження бога? Чи є синівство Христа одноразовим чи бага­торазовим? Чи можна припустити і довести, нібито бог-отець зненавидів сина? Чи може бог перетворитися в жінку, диявола, осла, гарбуз або камінь? Якби він справді перетворився в гар­буз, чи міг би цей гарбуз проповідувати, творити чудеса, бути розіп’ятим? Що сталося б, якби святий Петро відправив обідню в той час, коли тіло христове висіло на хресті? Чи можна ска­зати, що Христос залишався ще тоді людиною? Чи дозволенно їсти й пити після неділі? Бо ці панове наперед хочуть забезпе­чити себе від голоду і спраги на тому світі.

Одна з їх істин говорить, що зарізати тисячу чоловік не та­кий тяжкий злочин, як полагодити бідному черевик у неділю, і що краще допустити загибель світу з усіма його потрухами, ніж хоч трохи збрехати. Всі ці архібезглузді тонкощі стають ще дурнішими внаслідок великої кількості напрямів, які існують серед схоластиків, так що легше вибратися з лабіринта, ніж з сітей реалістів, номіналістів, фомістів, альбертистів, оккамістів, скотистів та ін., бо я називаю тут не всі їх секти, а тільки головні.

 

д) Монахи

До богословів своїм добробутом найближчі так звані в наро­ді благочестиві монахи-пустинножителі, хоч це прізвисько но дуже-то їм личить, оскільки більшість їх далека від усякого бла­гочестя і ніхто частіше їх не попадається нам назустріч в усіх людних місцях. Не знаю, хто був би нещасніший за монаха, якби я [богиня глупоти] не приходила їм на допомогу такими багатьма способами.

Таким чином, читаючи в церквах ослячими го­лосами розмічені, але незрозумілі їм псалми, вони переконані, що приносять цим велику втіху святим. Інші з них вихваляються своєю неохайністю і жебранням і, голосно мимрячи, вимагають милостині біля дверей. Настирливим натовпом оточують вони готелі, повозки і кораблі, завдаючи немалих збитків для інших жебраків. Своїм брудом, неуцтвом, грубістю і безсоромністю ці милі люди, як вони самі кажуть, беруть взори з апостолів. Приємно бачити, як все у них робиться за статутом, наче за ма­тематичною таблицею, і відступити від статуту значить, на їх думку, согрішити. Передбачено раз назавжди, скільки вузли­ків повинен носити монах на своєму черевику, якого кольору повинен бути його пояс, які зовнішні прикмети повинен мати його одяг, з якої тканини слід його шити, якого покрою капюшон і т.д. І все ж, набравшись всіх цих дурниць, вони не тільки став­лять себе безмірно вище людей світських, але й один до одного ставляться з презирством і, давши обітницю апостольської лю­бові, заводять цілі трагедії з приводу трохи не так підперезаної або темнішої ряси.

Більшість їх надає такого значення виконанню своїх обрядів і статутів, що і царство небесне вважає не цілком достатньою для себе нагородою, їм і на думку не спадає, що Христос, чого до­брого, не зверне на все це ніякої уваги, а зажадає тільки звіту про виконання єдиної своєї заповіді – любові до ближнього. Тимчасом з чим стануть перед Христом ці люди в день останнього суду? Один покаже йому своє черево, розтягнуте рибою всіх сортів і видів; другий вивалить сотню пудів псалмів; третій почне перелічувати міріади постів і пошлеться при цьому на свій шлу­нок, який стільки разів рискував лопнути від розговіння після кожного посту; четвертий витягне таку гору обрядів, що ними можна було б навантажити сім купецьких суден; п’ятий вихва­лятиметься, що протягом 60 років ні разу не доторкнувся до грошей інакше, як надівши попереду на руки подвійну рука­вичку; шостий принесе свій плащ, такий брудний і масний від поту, що найпослідущий бурлак не захотів би надіти його; сьо­мий пошлеться на те, що він 60 років прожив, як губка, не ру­шивши з місця; восьмий принесе з собою хрипоту, нажиту ре­тельними співами; дев’ятий – сплячку, до якої призвичаївся в самітному житті; десятий – заціпенілий від довгого мовчання язик. А-як обірве Христос цей безконечний потік хвастощів та як скаже: «Звідки цей новий рід іудеїв? Єдиний закон визнаю я істинним моїм, але якраз про нього я досі ні слова не чую. А тим часом відкрито, без всякої алегорії або притчі, обіцяв я в свій час спадщину батька мого – не капюшонам, не молитвослів’ям, не постам, а ділам любові. Не хочу я знати людей, які надто добре знають свої подвиги. Ці люди, які хочуть здаватися святішими ва мене, можуть, якщо угодно, зайняти небо абраксазіїв¹, або. нехай накажуть збудувати собі нове небо тим, хто свої статути ставив вище моїх заповідей». Якими очима, гадаєте ви, подив­ляться вони один на одного, коли вислухають ці грізні слова і побачать, що віддано перевагу перед ними бурлакам і візникам.

 

е) Німецькі князі та їх придворні

Тепер уявіть собі – бо ж такими іноді вони і бувають в дійс­ності – людину, неука в законах, яка до громадських інтересів не тільки байдужа, але мало не ворожа, дбає тільки про свої особисті вигоди, цілком віддана втіхам, ненависника всякої науки, свободи і правди, людину, яка найменше думає про благо держави і все вимірює своєю сваволею і особистою вигодою. На­діньте тепер на цю людину... золотий ланцюг – символ гармо­нічного сполучення всіх доброчесностей, потім покладіть їй на голову оздоблену дорогоцінним камінням корону – наочне на­гадування про те, що її носій повинен бути попереду всіх своїм геройством і всякими доблестями. Дайте цій людині також скіпетр – символ справедливості і душевної прямоти. Одягніть її, нарешті, в порфіру – символ особливої любові до держави. Якби тепер князь захотів порівняти ці символічні знаки свого титулу із своїм життям, то гадаю, що йому дійсно стало б соромно свого власного вбрання: він відчув би в душі велику тривогу, щоб якийсь жартівник не підняв на сміх все це урочисте вбрання. Чи треба говорити про придворних? Я не знаю нічого продажнішого, підлішого, безсоромнішого і мерзеннішого за цих тварюк, які, проте, хочуть, щоб на них дивилися, як на найперших се­ред людей. В одному тільки відношенні вони безумовно скромні: вони задовольняються тим, що прикрашають свою особу золотом, дорогоцінним камінням, пурпуром та іншими зовнішніми знаками доброчесності і мудрості, а здійснювати всі ці прекрасні речі великодушно полишають іншим.

Вони аж надто щасливі, що можуть запросто розмовляти з государем, що можуть сказати вдалий комплімент і де треба вставляти в свої звернення шанобливі титули «світлості», «ви­сокості», «превосходительства». До того ж вони так уміють на­душитися і з яким тактом говорити найдобірніші лестощі!

Спить наш вельможа до півдня. Найманий піп чекає, поки він прокинеться, щоб тут же, коли вельможа ще потягувати­меться в постелі, пробурмотати ранкову молитву. З постелі – до столу снідати. Ледве закінчили снідати – обідати. Потім – гра в кості, в шашки, биття в заставу, скоморохи, забави, блазенство. Одна або дві закуски під час перерви. А тоді – знов до столу: вечеря, після якої починається добра пиятика. В такому без­турботному і легковажному житті минають години за годинами, дні за днями, місяці за місяцями, роки за роками, віки за віка­ми. Для мене [богині глупоти] справжня втіха – милуватися торжествуючим самовдоволенням цих людей...

 

є) Папи і духовенство

Папи, кардинали, єпископи з усієї сили стараються не відстати від князів і вельмож, а по можливості і заткнути їх за пояс. А верховні первосвященики, які займають місце самого Хри­ста? Якби вони в свою чергу також спробували наслідувати його життя, тобто його бідність, його труди, його вчення, його стра­ждання, його презирство до життя, та якби до того ж помірку­вали про значення свого титулу «папи», тобто отця і найсвятішого, – то скажіть, що було б прикрішим за становище папи? І хто став би ціною всього свого добра добиватися цього місця? Хто, купивши його, став би відстоювати його мечем, отрутою, всякого роду насильством? Скільки вигід втратив би папський престол, якби сюди дістала доступ мудрість. Мудрість, сказала я... Що кажу я – мудрість, та хоч би дрібок тієї солі, про яку говорить Христос. Що стало б тоді з усіма цими багатствами, з усіма цими перемогами, з усіма цими чинами, з усіма цими диспенсаціями, поборами, індульгенціями, кіньми, мулами, тело­хранителями... А що стало б тоді з усією цією масою папських секретарів, пи­сарів, нотаріусів, адвокатів, діловодів, секретарів, мулятників, конюхів, міняйл? – Адже всій цій багатоголовій, тисячоголовій юрбі, яка розоряє – чи то пак – прикрашає римський престол, довелося б помирати з голоду... Тепер, навпаки, всі труди поли­шаються Петру і Павлу: адже у них є досить вільного часу... Для себе папи зате залишають весь блиск і всі втіхи. При моїй доброзичливій допомозі нікому так привільно і спокійно не жи­веться на світі, як саме папам. Вони впевнені, що, титулуючись найблаженнішими і найсвятішими, роздаючи однією рукою бла­гословення, другою – прокляття і розігруючи в пишних цере­моніях у своєму містичному і майже театральному вбранні роль єпископів, вони віддають усе належне Христу.

Творити чудеса. Яка це застаріла, старомодна річ! Та й не для теперішніх воно часів. Повчати народ? Занадто важка праця. Тлумачити святе письмо? Що за схоластика! Молитись? Непро­дуктивна витрата часу! Проливати сльози? Що за баб’яча сенти­ментальність! Жити в бідності? Некомфортабельно!...

¹ Абраксазіями називалися послідовники однієї грецької секти, яка між іншим навчала про існування 365 небес.

14. З «ЛИСТІВ ТЕМНИХ ЛЮДЕЙ» (1515 – 1517 pp.)

Колективний твір гуртка німецьких гуманістів, які групувалися нав­коло ерфуртського гуманіста, професора місцевого університету Крота Рубіана¹. Сатира на виродження схоластичної вченості середньовіччя. Голов­ним нападкам в ній піддаються кельнські вчені-богослови -– домініканці, які виступали проти знаменитого німецького гуманіста Рейхліна. «Листи темних людей» були такою майстерною підробкою під стиль і висловлювання кельнських мракобісів і разом з тим такою тонкою карикатурою на них, що спочатку багато хто, серед них і самі висміяні, вважали їх за справжні писання кельнських схоластів.