Права человека и гражданина

Государство есть известная форма общественной организации. Только там, где есть общество и народ, существует и государство. Но представляя народ в его целом, являясь всепоглощающей организацией его, государство вместе с тем заслоняет собой народ. Оно становится на место.народа, рассматривает себя как самоцель, и превращает народ в подчиненное себе средство....По сравнению с мощной организацией, которую представляет из себя государство, отдельный человек является ничтожной величиной. На почве этих отношений между государством и личностью рождается взгляд, согласно которому государство есть все, а отдельный человек, индивидуум — ничто. Правда, не всякий человек способен противопоставить себя государству, а только тот, в котором пробудилось сознание своего я, своей личности. Такое пробуждение сознания своей личности у членов общества есть необходимое условие для перехода от абсолютно-монархического к конституционному государству. Оно приводит к тому, что личность начинает противопоставлять себя государству, а вместе с тем и отстаивать перед ним свои интересы и права.

...Для действительного осуществления правового порядка и устранения государственного деспотизма далеко недостаточно одного участия народа в выработке законов и в контроле над их исполнением, как бы деятельно это участие не проявлялось. Даже при самых радикальных и демократических формах народовластия и народоправления народ и его уполномоченные склонны превращать свою верховную власть в абсолютную и деспотическую....Деспотизм большинства народа или всего народа часто бывает не менее жестоким, чем деспотизм одного лица — монарха.

Государство не имеет права стеснять или нарушать субъективные публичные права своих граждан: так называемые гражданские права и свободы личности и все вытекающие из них общественные свободы не нарушимы для государства и неотъемлемы у отдельных граждан иначе, как по суду.

...Одни утверждают, что личности в своей совокупности образуют общество; другие — напротив, что общество представляет собою ту среду, которая вырабатывает и создает личность....Напротив, только оба вместе они соответствуют социальной и культурно-исторической действительности....Можно сказать, что общество представляет собой урегулированное нормами сожительство людей.

...Предстоит решить, кто из двух — личность или общество — должны служить другому и быть для него целью....Самоцелью являются одинаково и личность, и общество.

...В силу принадлежности к государству у индивидуума создается ряд состояний, определяемых отношением между ним и государством. Прежде всего он находится в подчинении у государства, составляющем основание всякой государственной деятельности. Это — пассивное состояние,... при котором исключено самоопределение и личность. Абсолютная личность, которая ни в одном пункте не была бы обязана подчиняться государству, противоречила бы существу государства. Всякая личность есть нечто относительное, т. е. ограниченное. Личность самого государства в этом случае не составляет исключения. Призванное для выполнения известных целей государство ограничено в своей дееспособности, так как оно необходимо должно признавать личность своих граждан....В силу этого взаимного ограничения отношение между государством и единичной личностью приводит к тому, что они являются взаимно друг друга дополняющими величинами. Вместе с ростом индивидуальной личности уменьшается объем пассивного состояния, т. е. суживается область государственного господства. Однако параллельно с этим идет и обратный процесс распространения государственного господства на новые области, так как социальные и культурные задачи государства непрерывно растут....Публично-правовое положение индивидуума может рассматриваться с четырех сторон: индивидуум или исполняет обязанности по отношению к государству, или свободен от вмешательства государства, или предъявляет требования к государству, или же действует за государство.

ГОСУДАРСТВО И ЛИЧНОСТЬ

Государство даже в настоящее время вызывает иногда ужас и содрогание. В представлении многих государство является каким-то безжалостным деспотом, который давит и губит людей....

Но действительно ли государство создано и существует для того, чтобы угнетать, мучить и эксплуатировать личность? Действительно ли столь знакомые нам черты государственной жизни являются существенными и неотъемлемыми ее признаками? Мы должны самым решительным образом ответить отрицательно на эти вопросы. В самом деле, все культурное человечество живет в государственных единениях. Культурный человек и государство — это два понятия, взаимно дополняющие друг друга. Поэтому культурный человек даже немыслим без государства. И конечно, люди создают, охраняют и защищают свои государства не для взаимного мученичества, угнетения и истребления. Иначе государства давно распались бы и прекратили бы свое существование. Из истории мы знаем, что государства, которые только угнетали своих подданных и причиняли им только страдания, действительно гибли. Их место занимали новые государства, более удовлетворяющие потребности своих подданных, т. е. более соответствовавшие самому существу и природе государства.

В чем же, однако, настоящие задачи и цели государства? Они заключаются в осуществлении солидарных интересов людей. При помощи государства осуществляется то, что нужно, дорого и ценно всем людям. Государство само по себе есть пространственно самая обширная и внутренне наиболее всеобъемлющая форма вполне организованной солидарности между людьми....Общее благо — вот формула, в которой кратко выражаются задачи и цели государства.

Способствуя росту солидарности между людьми, государство облагораживает и возвышает человека. Оно дает ему возможность развивать лучшие стороны своей природы и осуществлять идеальные цели. В облагораживающей и возвышающей человека роли и заключается истинная сущность и идеальная природа государства.

Основной принцип правового или конституционного государства состоит в том, что государственная власть в нем ограничена. В правовом государстве власти положены известные пределы, которых она не должна и правовым образом не может переступать. Ограниченность власти в правовом государстве создается признанием за личностью неотъемлемых, ненарушаемых и неприкосно венных прав. Впервые в правовом государстве признается, что есть известная форма самоопределения и самопроявления личности, в которую государство не имеет права вторгаться.

Неотъемлемые права человеческой личности не создаются государством; напротив, они по самому существу своему непосредственно присвоены личности. Среди этих неотъемлемых, непосредственно присущих человеку прав на первом месте стоит свобода совести....Непосредственным следствием свободы совести является свобода слова устного и печатного....Среди неотъемлемых прав личности, признаваемых в правовом или конституционном государстве, одним из существеннейших прав является свобода союзов и свобода собраний....

Но все эти и многие другие свободы и права, как, например, свобода профессий, свобода передвижения, право на доброе и незапятнанное имя, а в конечном счете и все гражданские или частные права, оказались бы иллюзией, если бы в правовом государстве не была установлена неприкосновенность личности....Во всяком правовом государстве все свободы и права должны быть регламентированы, т. е. для осуществления их должны быть установлены правила, которые исключали бы возможность столкновений с осуществлением других потребностей.

Благодаря неотъемлемым правам и неприкосновенности личности, государственная власть в правовом государстве не только ограничена, но и строго подзаконна. Органы государственной власти бывают действительно связаны законом только тогда, когда им противостоят граждане, наделенные субъективными публичными правами. Только имея дело с управомоченными лицами, могущими предъявлять правовые притязания к самому государству, государственная власть оказывается вынужденной неизменно соблюдать законы....Таким образом, не подлежит сомнению, что осуществление законности при общем бесправии есть чистейшая иллюзия. При бесправии личности могут процветать только административный произвол и полицейские насилия.

...В правовом государстве власть должна быть организована так, чтобы она не подавляла личность; в нем как отдельная личность, так и совокупность личностей — народ — должны быть не только объектом власти, но и субъектом ее. Самое важное учреждение правового государства народное представительство, исходящее из народа, является соучастником власти, непосредственно создавая одни акты ее и влияя на другие. Поэтому престиж конституционной государственной власти заключается не в недосягаемой высоте ее, а в том, что она находит поддержку и опору в народе.... Единение власти с народом является всегда целью и основным стремлением всякого конституционного правительства.

...Так как классовая борьба заключается в розни, разъединении и разобщении, то обыкновенно и делают вывод: там, где постоянно ведется классовая борьба, не может быть единения, общности и солидарности. Но классовая борьба есть борьба общественных сил; это явление по преимуществу социальное, относящееся к социальной основе современного государства. Но все отдельные общественные силы, организованные в самостоятельные политические партии, выступают как нечто обособленное... только в подготовительных стадиях, только пока не принято решение.... Напротив, всякий акт государственной власти представляет в правовом государстве всегда нечто единое и цельное.

...Во всяком случае в современных правовых государствах и социально-угнетенные элементы всегда имеют возможность влиять на ход государственной жизни, так как и они имеют своих представителей в общем народном представительстве.

...Несомненно, что полное единение государственной власти с народом, т. е. полное единство государства, как цельной социальной организации, осуществимо только в государстве будущего, в народном или социалистическом государстве.

...Законодательство целиком обуславливает организацию и деятельность государства и его элементов; оно регулирует не только отношение отдельных лиц и целых групп между собой, но и отношение самого государства к гражданам, а вместе с тем и деятельность всех государственных учреждений. Ясно однако, что при свободе лица и самодеятельности общества лицо само должно участвовать тем или иным способом в выработке норм или правил, выраженных в законах, которые будут его связывать и обязывать.

...Там, где весь правопорядок держится только бдительностью и заботами органов власти, а активное отношение к нему общества пресекается, там всегда должен наступить известный момент, когда старый правопорядок будет упразднен, а новый еще не будет создан. Ни правопорядок, ни государственный строй не могут быть долговечны, если они не находят себе опоры в общественном правосознании. Опираясь на народное правосознание и постоянно приспособляясь к нему, оно (тобто правова держава. — Уклад.) изменяется вместе с изменением правосознания.

...Термин «правовое государство» служит для определения юридического характера самого государства такого типа.

...Является ли социалистическое государство по своей правовой природе прямою противоположностью правовому государству?...-Перебирая все идеи, связанные с представлением о социалистическом государстве, мы не найдем среди них ни одного правового принципа, который можно было бы признать новым и еще неизвестным правовому государству. Тут и скрывается истинная причина, почему среди творцов социалистических систем нет ни одного юриста или философа права; им в этой области нечего было творить.

...Часто утверждают, что социалистическое государство, сделавшись единственным и всеобщим работодателем, превратится в деспотическое государство, и что оно по необходимости должно уничтожить личную свободу, как бы оно ни было демократически организовано. Его даже прямо называют «грядущим рабством».

...В свое время Бисмарк характеризовал социалистическое общество, как каторжный дом с принудительными работами и казенным пайком на содержание каждого члена общества....

Но частное право не может исчезнуть совершенно и в социалистическом обществе....Изъятие из гражданско-правового оборота средств производства не есть принципиальное отрицание самого гражданского права....Указанное изъятие для некоторых предметов материального мира, находящихся в настоящее время в частной собственности, будет лишь завершением тех ограничений частной собственности, которые созданы социальным законодательством последних десятилетий. Напротив, наиболее важные в бытовом отношении формы частной собственности, именно частная собственность на предметы пользования и потребления, никогда, т. е. ни в одном реально осуществимом строе не могут быть упразднены.

Но если в социалистическом государстве будет сужен тот круг личных прав, который создаётся и обеспечивается современным гражданским правом, то зато значительно будет расширена сфера публичных субъективных прав. Это сильно изменит самое положение личности в государстве, так как сделает ее более полноправной....Т. е. права на положительные услуги со стороны государства будут не только расширены, но и пополнены новыми видами прав....Все эти права объединяются в одном общем субъективном публичном праве, именно в праве на достойное человеческое существование.

...Цель социального развития не в том, чтобы все члены общества превратились в призреваемых, рассчитывающих на милосердие и благодеяние со стороны общества, а в том, чтобы никому не приходилось рассчитывать на благодеяние....Итак, не в силу чувства жалости, а в силу самой природы правовой организации в нормальном социальном строе каждому человеку должно быть гарантировано право на достойное человеческое существование, служащего основанием для целого ряда правовых притязаний личности. Необходимо, чтобы всякий человек притязал; только тогда он будет и дерзать, т. е. будет свободным.

...На основании всего изложенного мы должны признать, что между современным правовым государством и тем государством, которое осуществит социальную справедливость, нет принципиальной и качественной разницы, а есть только разница в количестве и степени.

...Правовое государство является наиболее совершенным типом государственного бытия. Оно создает те условия, при которых возможна, гармония между общим целым и личностью. Здесь государственная индивидуальность не подавляет индивидуальности отдельного лица. Напротив, здесь в каждом человеке представлена и воплощена определенная культурная цель, как нечто жизненное и личное.

ГОСУДАРСТВО И ПРАВО

В прошлом государство и право возникли, несомненно, независимо друг от друга и известное время вели как бы обособленное существование. Однако постепенно государство стало призна- ■ вать одной из своих ближайших и важнейших обязанностей заботу о праве. Начав с охраны права и гарантирования неизменного осуществления его предписаниям, оно естественно вскоре сделалось единственным судьей в вопросе о том, что является действующим правом. Этим путем из простого охранителя права государство превратилось в его созидателя. С развитием законодательной деятельности последняя функция государства по отношению к праву выступила на передний план и стала привлекать к себе даже больше внимания и сил, чем первая....Но, подчинившись государству, право не превратилось в послушное орудие государства, а, напротив, постепенно само приобрело господство над ним....В конечном результате этого процесса, право перестраивает государство и превращает его в правовое явление или в создание права.

Особенно важное значение для превращения конституционного государства в чисто правовое имеет подчинение праву устройства и деятельности всех органов власти....Перестройка на правовых началах и подчинение правовым нормам законодательной деятельности....Суды приобретают... характер правовых учреждений... Подчинение всей правительственной деятельности определенным правовым нормам....Судебная проверка административных актов.

...Цели и интересы государства при правовом строе всегда определяются правовым порядком. Следовательно, в правовом государстве целесообразным является только то, что соответствует цели, преследуемой правом.

...Понимание государства, как организованной силы, может быть развито в двух противоположных, резко друг другу противопоставленных направлениях. Эти направления мы можем определить как теорию силы и насилия.

...В правовом государстве власть не должна являться и не является самобытной силой, могущей хоть в каких-либо случаях действовать несогласно с правом или вне его сферы.

...Государство и право представляют собой не отдельно и независимо друг от друга существующие явления, а тесно и неразрывно между собой связанные различные выражения одной и той же совокупности явлений.

...Государство и право — это две стороны одного и того же сложного явления, а в частности право и есть то начало, из которого состоит государство.

КУЛЬТУРА В ЗАЩИТУ ПРАВА (Задачи нашей интеллигенции)

...Из всех формальных ценностей, право, как наиболее совершенно развитая и почти конкретно осязаемая форма, играет самую важную роль. Право в гораздо большей степени дисциплинирует человека, чем логика и методология, или чем систематические упражнения воли. Главное же, в противоположность индивидуальному характеру этих последних дисциплинирующих систем, право — по преимуществу социальная система и притом единственная социально дисциплинирующая система. Социальная дисциплина создается только правом; дисциплинированное общество и общество с развитым правовым порядком — тождественные понятия.

С этой точки зрения и содержание права выступает в другом освещении. Главное ИхСамое существенное содержание права составляет свобода. Правда, это свобода внешняя, относительная, обусловленная общественной средой. Но внутренняя, более безотносительная, духовная свобода возможна только при существовании свободы внешней, и последняя есть самая лучшая школа для первой.

Если иметь в виду это всестороннее дисциплинирующее значение права и отдать себе отчет в том, какую роль оно сыграло в духовном развитии русской интеллигенции, то получатся результаты крайне неутешительные. Русская интеллигенция состоит из людей, которые ни индивидуально, ни социально не дисциплинированы. И это находится в связи с тем, что русская интеллигенция никогда не уважала права, никогда не видела в нем ценности; из всех культурных ценностей право находилось у нее в наибольшем загоне....

Основу прочного правопорядка составляет свобода личности и ее неприкосновенность....Трудно найти более разностороннюю и богатую разработку идеала личности... Но именно тут мы констатируем величайший пробел, так как наше общественное сознание никогда не выдвигало идеала правовой личности. Обе стороны этого идеала — личности, дисциплинированной правом и устойчивым правопорядком, и личности, наделенной всеми правами и свободно пользующейся ими, чужды сознанию нашей интеллигенции....

Из трех главных определений права по содержанию правовых норм, как норм, устанавливающих и ограничивающих свободу....,— норм, разграничивающих интересы..., и наконец,— норм, создающих компромисс между различными требованиями..., последнее определение заслуживает особенного внимания с социологической точки зрения. Всякий сколько-нибудь важный новоиздающийся закон в современном конституционном государстве является компромиссом, выработанным различными партиями, выражающими требования тех социальных групп или классов, представителями которых они являются. Само современное государство основано на компромиссе, и конституция каждого отдельного государства есть компромисс, примиряющий различные стремления наиболее влиятельных социальных групп в данном государстве....

...Дефекты правосознания нашей интеллигенции не так легко устранимы....Так, Г. В. Плеханов, который... выступил на съезде (на Другому з'їзді РСДРП. — Уклад.) с проповедью относительно всех демократических принципов, равносильной отрицанию твердого и устойчивого правового порядка и самого конституционного государства. По его мнению, «каждый данный демократический принцип должен быть рассматриваем не сам по себе в своей отвлеченности, а в его отношении к... принципу, гласящему, что salus populi suprema lex[236]. В переводе на язык революционера это значит, что успех революции — высший закон....» Провозглашенная в этой речи идея господства силы и захватной власти вместо господства принципов права прямо чудовищна....

Как бы то ни было, выше приведенная речь Плеханова, несомненно, является показателем не только крайне низкого уровня правового сознания нашей интеллигенции, но и наклонности к его извращению....

ШЛЯХ ДО ПАНУВАННЯ ПРАВА [237]

(Завдання наших правників)

У наш час право мало б посісти особливо високе й почесне становище в російському громадському й духовному житті. Слід би було сподіватися, що створені у нас нещодавно органи законодавчої влади завдяки своєму складові і своїм повноваженням піднесуть і непохитно утвердять авторитет закону як в очах представників уряду, так і в свідомості російських громадян...(...)

У нас право завжди ставилося у значно більшу залежність від інших факторів громадянського життя, ніж це відповідало б справжньому станові і реальній ролі його. Широкими колами нашого суспільства право й досі не визнавалося й не визнається за самодостатню силу, що регулює, спрямовує, витворює різні форми особистого й громадського життя, якою воно є за своєю справжньою суттю. Навпаки, право наділяється у нас значенням тільки підпорядкованого знаряддя або засобу для не властивих йому цілей. Щодо цього погляд на право, що запанував у нас останнім часом, як звичайний наслідок зіткнення й боротьби політичних сил, є цілком аналогічним такому популярному у нас років 15-20 тому поглядові на право як на відбиття самих лише економічних стосунків, які існують у тому чи іншому суспільстві. І в Західній Європі колись такою самою мірою применшувалося значення права, і йому приписувалися тільки акцесорне[238] становище та службова роль. Це було затих часів, коли релігія безроздільно панувала над свідомістю людей у Західній Європі, а тому організація віруючих - католицька церква підкорила своїм інтересам право. Не підлягає сумніву, що вся сукупність обставин, які характеризують ті історичні епохи, коли праву відводиться лише підрядне значення, свідчить про те, що це явище не є нормальним і що воно зазвичай зумовлюється надмірним і однобічним розвитком якогось одного прояву духовного й громадського життя....

Але найбільшою мірою покликана сприяти підвищенню у нас авторитету права наша корпорація юристів. Цей суспільний стан, що складається з представників різних фахів - судового, адвокатського, науково-викладацького та ін. - і нараховує серед своїх членів шерег найвидатніших наукових, громадських і державних діячів минулого й сучасності, вже надавав немало послуг правовому розвиткові Росії й тепер значною мірою керує правовим життям нашої країни. Згідно з кращими традиціями, що панують серед нашого правничого стану, він не тільки ніколи не виокремлював себе з решти суспільства і не протиставляв себе йому, а й завжди вважав себе невід'ємною частиною його.

Цієї традиції слід суворо дотримуватися і щодо всіх загальнодержавних і загальногромадських питань. Але в питаннях спеціально правових наш стан правників, хоч він є лише незначною частиною нашого суспільства й народу, мусить більшою мірою усвідомлювати собі свою керівну роль і менше підкорятися тим чи іншим течіям, що набирають сили в суспільстві. Фактичний провід нашим правовим життям, здійснюваний значною мірою нашими правни-ками при виконанні ними тих чи інших своїх професійних обов'язків, мусить поєднуватися з більш авторитетним становищем нашого правничого стану у всіх питаннях нашого правопорядку....

Для нас, правників, не може підлягати сумніву, що коли правопорядок і його авторитет будуть узалежнені від панування і зміни тих чи інших партій, то в нас ніколи не буде міцного правопорядку. Згідно зі своїми переконаннями ми маємо наполягати на тому, що право мусить діяти й мати силу незалежно від того, які політичні спрямування панують у країні чи в уряді. Право за самою своєю суттю стоїть над партіями, й тому створювати для нього підлегле становище щодо тих чи інших партій означало б перекручувати його природу. Адже право може мати тільки тоді авторитет, коли цей авторитет буде зосереджено в ньому самому, а не будь-яких сторонніх впливах. (...)

Зокрема нам, станові юристів, звичайно, надається право участі в загальногромадському й політичному житті нашої вітчизни. У своїй фаховій діяльності ми як юристи мусимо суворо дос-терігати й відстоювати нейтралітет права щодо всіх політичних партій. У чому б не виявлялася наша власна юридична діяльність, - у судових, адвокатських, адміністративних чи науково-викладацьких функціях, ми завжди мусимо наполягати на тому, що право як таке за будь-яких обставин має здійснюватися. Нашим обов 'язком є всіма силами сприяти піднесенню авторитету права, а це піднесення можливе тільки за неухильної реалізації правових норм. Навіть у тих випадках, коли ми переконані в необхідності зміни котроїсь правової норми чи зовсім нового регулювання законодавчим шляхом певних громадських чи приватних стосунків, ми все ж таки зобов'язані робити все для здійснення чинних тим часом норм права. Адже не підлягає сумніву, що формальна довершеність правового порядку, яка полягає в тому, що правові норми неухильно виконуються, неодмінно призводить і до матеріального вдосконалення цього правопорядку, тобто до більшої пристосованості змісту правових норм до реальних потреб народу і до його правосвідомості. (...)

Отож в усіх сферах своєї професійної діяльності наші правни-ки мусять обстоювати самостійне значення права і його засадни-чу незалежність від інших елементів суспільного життя і зокрема від політики. Та найбільш покликана запровадити і висвітлити це незалежне та самостійне значення права юридична наука; усі, хто береться за наукове опрацювання якогось загального чи окремого питання права, ніколи не повинні забувати про це. (...)

УКРАЇНА.

ІДЕОЛОГИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (поч. XX ст.)

Микола Міхновський

Самостійна Україна (1900) [239]

Кінець XIX віку визначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці явища свідчать про те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці явища — це збройні повстання поневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, кретян-греків, кубанців і нарешті боерів. Коли ще поглянути на цю більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англичанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярно війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв'язання. Проте шлях до розв'язки єдино можливий, певний і корисний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій формі зверхництва воно не виявлялося б, і цей шлях суперечить Гаазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всесторон-нього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальносте можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальносте є метою — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

Отже, виникає питання, чи визволення національне можливе для нас?

П'ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася. Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилась з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політичне й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потому знову відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

Від часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події.

Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности, і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас є становищем права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми влас-новільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року....

Переяславський контракт так формулював взаємні й обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1. Власть законодатна й адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2. Українська держава має своє окреме самостійне військо. 4. Суб'єкт не української національности не може бути в уряді

в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6. Українська держава має право обирати свою голову держави по власній уподобі, повідомляючи лише царське правительство про своє обрання.

13. Незламність стародавніх прав, як світських так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.

14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних взаємин з чужоземними державами.

Аналізуючи ці постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній наявні усі ці прикмети, які характеризують «спілку держав». Таким чином, головніший закид, який роблять нам наші суперечники, стараючися довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не творили держави і через це не маємо за собою історичні підстави,— є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше галицько-руське князівство, спроба злучити до купи усі галузі, усі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спроба, повторена далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином українська держава в цій формі, у якій вона сформована і уконституйована Хмельницьким, є справді державою з точки міжнародного права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила «даниною» царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх точки зору українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних взаємин з зовнішнього боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право українській державі.... Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обов'язків по конституції 1654 року і поводяться сьогодні з нами так, наче б Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов'язкова для обох контрагентів: московської монархії і української республіки на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те «Единая недълимая Россія» для нас не існує! Для нас обов'язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги, ніж московський цар. Так каже право! Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені пани, а Переяславська конституція тільки «історичним актом» та й годі. Як же з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається до вибору: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома ними, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі взаємини з контрагентом.

І тоді вже є панування сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений внівець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, а й навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення стало правним. Тому вже пізно відшукувати колишні права.

Але в цьому міркуванню немає ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або злодійським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо цього розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське Братство, Шевченко, селянські повстання 80-років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв'язати суперечку про обов'язковість Переяславської конституції цим способом, який може вважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по вправу могли користуватись нашою спадщиною!

Михайло Грушевський

На порозі нової України (1918) [240]

ОЧИЩЕННЯ ОГНЕМ

Де не помагають ліки, оздоровлює залізо,

Не помагає залізо — оздоровлює огонь.

(Старе латинське лікарське правило)

 

Останні тижні внесли дуже багато в роз'яснення політичної ситуації, хоч перериви в телеграфічних і поштових зносинах, у діяльності преси і т. ін. дуже обмежують той матеріял, яким ми розпоряд-жаємо безпосередньо. І в тім, наприклад, і боротьба великоросійських большевиків з Українською Республікою за сей час розкрила дуже значно свій власний підклад, свої підстави, свій дійсний зміст. Піднята нібито в інтересах перемоги крайніх демократичних і соціялістичних гасел, а властиво — демагогічних кличів, над розважнішою, бо обрахованою на реальні наслідки, роботою Української Центральної Ради та її правительства, вона все більше стає ясною в своїх реальних мотивах і завданнях, що зовсім не мають нічого спільного ні з соціалістичними, ні з демократичними завданнями.

З повною очевидністю виступає мотив боротьби національної в самій грубій і неприкрашеній формі, принаймні в поглядах і висловах рядової маси. Для неї завдання сього походу — «бити хохлів», що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. Інтелігентніші проводирі большевиків не виявляють так щиро дійсних національних мотивів, але з їх тактики виступає так само ясно де завдання: повернути назад у московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри України, інтелігентні сили українські. Українців ловлять, арештують, розстрілюють тільки за те, що вони українці....

В сій погоні за утікачем з московської неволі — «хохлом», в запалі боротьби з ним, большевицькі проводирі без церемонії викинули старі гасла «права самовизначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів»,— дуже оригінальних «федералістів», які своїм завданням поставили «об'єднання демократії», великоросійської й української, і, очевидно,— всякої іншої з колишньої Російської імперії.

Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який задають їй Леніни і Троцькі, називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим «федералізмом» лежить у дійсності самий поганий, терористичний централізм.

Старий московський централізм виступає тут ще раз перед нами — під маскою большевизму. Півроку тому він виступив під фірмою правлячих російських соціялістів-революціонерів, Ке-ренського і К°, котрі «про оказію» мали теж у програмі федералізм, а в дійсності всю енергію своєї внутрішньої політики всадили в боротьбу з дійсним федералізмом бувших недержавних народів Російської імперії. Вони впали, а на місце їх виступили ще більш рішучі «федералісти» большевицькі, які для врятування російської власти не спиняються перед руйнуванням і різнею.

їх рішучість у сім напрямі без сумніву оцінили відповідно і московські промислові круги, які вже два місяці тому заявляли з повною отвертістю, що признають усяку власть, яка задержить у своїх руках непокірні провінції Росії (Україну, розуміється, в першу чергу), і так само — шановні союзники заклопотані тим, щоб було з кого взяти все вложене в Російську державу їх буржуазією.

Роля їх у поході большевиків на Україну буде, правдоподібно, незадовго освітлена вповні. Але вже тепер стає ясно, як близько стояли вони до всього, що гальмувало мир, що підтримувало анархію, що могло спинити транспорт і будучий товарообмін — вивіз збіжжя до центральних держав, а з другого боку — підтинало са-моозначення народів і охороняло ідею «єдиної неділимої»....

Так вирисовується вже тепер у головних контурах обстанова сеї катастрофи, котру мусіла перейти наша Україна на порозі свого нового життя, того великого огненного очищення, в котрім, видко, му-сіли згоріти різні старі упередження, пережиті традиції й погляди, щоб не заважити в новім поході. Добре, чи зле се, не можна тепер того оцінити, але з реальними сими фактами прийдеться порахуватись.

Досі, хоч з різними тривогами й небезпеками, наша українська справа плила в попутнім вітрі загальної революції. Тільки тепер усі сили — і революційні і контрреволюційні, всі заінтересовані в цілості російської фірми і просто ворожі українству елементи змобілізувались і повстали, щоб дати генеральну битву нашому національному життю.

Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але втрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть із нього нові й новими очима глянуть на світ.

Горять, між іншим, історичні, культурні, економічні і всякі інші зв'язки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже раніше вступила історія двох інших слов'янських братів — українського і польського.

Раніше український народ мав діло з бюрократією й правительством, від котрого в якійсь мірі ще могло відмахуватись великоруське громадянство. Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів — великоруського й українського' Один наступає, другий борониться.

Історія сих двох «братніх народів» вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія перших братів:

І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?

Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання

Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії(1920) [241]

IX

...Можемо собі уявити фізіономію будучої української республіки, як вона складається в процесі революції. Се буде властиво федерація громад і їх рад, котра тільки поволі, в процесі культурної й економічної творчості вироблятиме свої внутрішні зв'язки.

Як у багатьох інших справах, так і тут реальний розвиток революції відкидає нас від шаблонів новітньої європейської демократії назад, до ідей і бажань нашого старого народництва, яке при всій своїй романтичній закрасці мало під собою, як тепер виявляється, досить твердий грунт реальних умов і традицій, в яких сформувалось життя нашого народу та його домагання.

Воюючи проти поліцейсько-бюрократичного, централістично-деспотичного режиму царської імперії, воно глибоко перейнялось недовір'ям і ненавистю до централізму й бюрократизму й не мирилося з ним в ніякій формі в будуччині. Основою будучої організації воно клало автономну громаду, комуну, наділену можливою повнотою власті в широкім самоврядуванні, свобіднім від втручань адміністрації, і свобідне об'єднування сих комун по принципах географічних, комунікаційних і економічних в ширші союзи, з певними осередніми органами, не наділеними, одначе, ніякими дискреційними адміністраційними правами в тій сфері, що належала до компетенцій комуни. Сі принципи лягли, напр., в основу «Вільної Спілки» Драгоманова, що відбивали в собі сі настрої українського тодішнього народництва, в котрих було дещо від Прудонової апотеози федералізму і дещо з анархізму, до котрого вона схилялась.

Але коли прийшла революція й поставила конкретні завдання негайного політичного й соціального будівництва, українське громадянство не відважилось розгорнути свою стару ідеологію до кінця.

Розміри і можливості революційного руху ще не вияснилися вповні, українське громадянство забагато покладалось на прогнози чисто політичного характеру революції, які ставились в російських кругах, до котрих Українці звикли прислухатись. Під їх впливами українське громадянство теж уважало своїм завданням якнай-скорше вивести свій край з стадії революції в стадію конституційної, парламентарної еволюції та в її рамцях вести соціалістичне будівництво. Тому брало готові шаблони західноєвропейської демократії та старалось, нашвидку прочистивши їх від пережитків централізованого поліцейсько-бюрократичного режиму, зробити тим способом досить міцною посудиною для нового соціалістичного змісту. Така посередня форма була підхожа і для буржуазної демократії (неукраїнської переважно), котру українські соціалістичні партії не рішались дражнити, рахуючись з малою, як їм тоді здавалось, приготованістю до політичної акції українського селянства та малою чисельністю й відірваністю від грунту робітництва України. Сей посередній характер між західними буржуазно-республіканськими взірцями і тою соціалістичною радянською республікою, котру виковує нам життя, мала наша конституція 28 квітня, прийнята Центральною Радою в останні години свого існування.

Та революція не давала себе зацитькати, зачарувати ніякими компромісами і не хотіла спинятись серед дороги. Опинившись між двома непримиренно-ворожими контрастами старої царської Росії й Росії комуністичної, наш край не міг ізолюватись і зіста-тись нейтральним.

Уже в повстанні 1918 р., хоч як було воно відразу засмічене націоналістичними й контрреволюційними елементами, все-таки пробивається, хоч несміливо й невиразно, новий провідний мотив: роз-" риву з буржуазією, з буржуазною демократією та її державними шаблонами. Дальший процес революції поглиблював усе більше отеє відречення від старої псевдодемократії, що в дійсності була наругою з принципу власті народу, держучи трудові маси в твердій власті нетрудової меншості: всегда нині і присно і во віки амінь!

На місце її все з більшим переконанням і зрозумінням стала прийматись як чергова організаційна форма республіка рад — робітничих і селянських, з виключенням від політичних прав і власті елементів нетрудових і допущенням до користання політичними правами трудової інтелігенції. Диктатура трудового народу в формі «радянської соціалістичної республіки», яка в силу даних умов в найближчім часі мусить бути федерацією сільських громадських рад з включеними між ними («вкрапленнями», я сказав би по-російськи) радами робітничими, а, може, також і трудово-інтелігентськими.

Безстороння оцінка реальних умов українського життя приводить до переконання, що ся форма організації мусить бути прийнята. Ті, хто не вірять, що демократичні форми можуть бути здані до архіву вже тепер, все-таки, рахуючись з сими обставинами, мусять щиро і чесно прийняти радянську форму для сього переходового моменту та постаратись якнайповніше використати її для діла економічного і культурного, для будівництва соціалістичного, поки ся форма переживеться. Для даного моменту, повторюю, іншої форми нема, і хто хоче служити своєму народові, мусить використати сю форму.

Коли буржуазна демократія не пережилась, її прихильники можуть бути певні, що вона пробереться, протече в сю форму. Але, може, вона, буржуазна демократія, таки дійсно відмирає разом з буржуазними формами економічного життя, з класовими протилежностями, з класовою державою і витвореним ним правом?

Той, хто вдумливо і об'єктивно придивляється до величезного перевороту, який твориться й росте в житті, в усіх сферах його, хто не закриває собі навмисно очей і вух, той, хоч як би цінив дореволюційні (властиво — передвоєнні) форми життя, не може задавити в собі сумніву, що се таки можливе: що сі старі форми — для короткості вжиємо сього імені — «буржуазного життя», вони дійсно відмирають, зникають, гинуть. Тому замість конвульсійно чіпатись їх, замість безнадійно латати старі міхи, нездатні витримати нового вина, розум наказує братись до нових форм, даних життям, до нових міхів — може, й грубо вироблених та несовер-шенних, але міцних і витривалих — та старатись можливо використати та удосконалити на потребу життя.

Це буде легше і природніше для тих, хто не буде невільничо й безтямно триматися взірців західноєвропейської буржуазної демократії, а попробує на хвилю відчепившись від них, стати на грунт наших історичних прецедентів і традицій нашого народництва. Для них відступлення від букви буржуазної демократії не буде ні страшне, ні трагічне.

Прошу собі пригадати конституцію нашої старої республіки XVII в. Кому в ній належала власть, хто мав в ній політичні права? Тільки революційний озброєний український народ — козацтво.

Буржуазні верстви та шляхта, яка приймала козацьку зверхність, духовенство й міщанство — вони стояли під протекторатом «військового рейменту», користувались самоврядуванням, яке забезпечував їм сей реймент, але не брали участі в правлінні, не мали голоса ні в військовій раді, ні в раді генеральної старшини, тільки місцеве врядування відбувалося при фактичній участі їх представників, особливо в справах мішаних.

...Ми не підходимо до сього революційного утвору з прийнятими нормами демократичного устрою. Але чи не знайдеться тут дуже близької аналогії з сим сучасним революційним утвором — радянською республікою, котра наділяє правами тільки ті верстви, на яких опирається її будова, в яких вона бачить охоронців своїх інтересів і самого свого існування?

А зрештою! Не кажучи вже, що в переважній більшості демократій ціла половина людності була позбавлена політичних прав (жіноцтво Г) і не можна сказати, щоб се занадто бурило совість сих демократичних громадянств,— чи не позбавлялись політичних прав цілі категорії людяності, як активне військо, урядовці (в декотрих конституціях), і се вважалось навіть архідемократичним тому що сі люди не вважалися вповні вільними в своїм політичнім самоозна-ченні, свобідними членами громадянства. Чи не знайдеться й тут аналогії для виключення від політичних впливів тої буржуазної верстви, власть і впливи котрої революція ставить першим своїм завданням зломити, щоб закріпити власть трудового народу?

В подробиці устрою сеї української радянської республіки, як вона може зложитись в процесі революції, не вважаю, розуміється, можливим входити. Для сього треба було б ближче приглянутись теперішньому станові речей на грунті, щоб зміркувати, як будуть укладатись відносини в найближчій, переходовій добі в результаті всіх тих глибоких змін, які пережила Україна й її трудові маси. Треба мати докладніші відомості про те, що я назвав комунальним правом,— те, що реально витворилось на місцях і повинно в процесі революції лягти в основу нової організації. Тільки на деяких загальних питаннях я вважаю потрібним спинитись, щоб їх підчеркнути.

Перше питання: що в тій радянській організації мусило б висуватись на перший план: чи принцип місцевості, себто кооперації різних трудових елементів: селянства, робітництва, трудової інтелігенції, об'єднаних разом, починаючи від найперших ступенів організації так, щоб уже в комуні сільській чи городській спільно засідали представники робітників, селян і трудової інтелігенції, по певному ключу, даному місцевими обставинами. Чи повинен заховуватись принцип куріальний так, щоб селяни, робітники і трудова інтелігенція мали свої окремі, паралельні ради першої, а, може, й другої інстанції, і тільки десь в вищій інстанції вони об'єднувались в спільнім органі?

Очевидно, з становища безкласового соціального устрою, в інтересах нейтралізації різниць інтересів, витворених буржуазно-капіталістичним устроєм, і витворення, можливо, одностайної трудової людності було б бажано куріальність, можливо, оминути, або принаймні ослабити. Тому, на мою гадку, партія УПСР повинна підтримувати принцип єдиної комунальної ради.

Друге питання: порядок інстанцій повинен бути можливо простий чи многостепенний? Між комунальною радою і всеукраїнським конгресом рад має бути одна, дві, три інстанції.

Громади сільські і громади районні (городські), на котрі в інтересах організації мусять, очевидно, поділитись більші міста (мабуть, будуть об'єднуватись в місцевих об'єднаннях, які приблизно відповідатимуть великій волості).

Слідуючою формою об'єднання міг би бути такий округ, як «земля», проектована законом Центр. Ради, проведеним фракцією УПСР. Приблизний поділ території України на такі землі на основі географічних, комунікаційних та економічних даних, приблизно з одним мільйоном людності в землі, був тоді вироблений і прийнятий, і сі землі мали заступити повіти з одного боку, губернії з другого.

Таким чином, найпростіша схема радянської організації була б така: робітничо-селянська рада громади (комуни), місцеве об'єднання (волость, місто), земля, всеукраїнський конгрес рад або Центр. Рада.

Зауважу, що в інтересах витворення єдиної трудової людності України витворювання великих міських індустріальних та інтелектуальних центрів представляється небажаним. З економічного, культурного і організаційного погляду теж краще, щоб елемент промисловий, ремісничий, інтелігентський не скупчувався в небагатьох центрах, а більш рівномірно розселювався по краю. Тепер іде стихійне розселення, розпорошення міської людності, особливо з великих центрів, по селах, по краю....

Тепер щодо об'єднань. При широкій автономії рад громадських (комунальних) компетенції рад місцевих (волостних, міських чи кантональних) не мають причин бути широкими, се ясно. Не так ясно, чи бажано надавати ширші компетенції радам земель?

Не кажу, розуміється, про якусь власть їх в сфері самоврядування громад: в сю сферу рада землі повинна мішатись якнайменше, тільки регулюючи, а ніяк не адмініструючи, не декретуючи того, що входить в сферу компетенції громади. Але там, де кінчаться ресурси і можливості громадської чи волостної ради — в організації всякого рода технічної, культурної й організаційної помочі, де має лежати центр ваги: в руках всеукраїнського конгресу чи в руках ради землі?

Се питання має своє значення, бо від такого чи іншого розв'язання його залежить питання, чи українська радянська республіка має бути унітарна, чи федеративна.

Коли загальна організаційна робота буде скуплена в органах земель, а всеукраїнський конгрес обмежиться тільки тим, що доконче мусить бути скуплене в центральнім органі, як справи міжнародної політики, оборона, адміністрація військова і морська і т. ін., все ж інше буде віддано в компетенцію землі, то українська республіка в останнім рахунку буде федерацією земель — сполученими штатами України. Тоді тим самим відпаде питання про спеціальне становище країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну чи культурну фізіономію, як, скажім, Крим, Бесарабія, Галиччина чи які інші.

Коли ж у центральних органах Укр. Республіки будуть сконцентровані великі, широкі й різносторонні компетенції, а ради земель гратимуть роль більш обмежену і тісну, тоді питання про становище таких країв з окремою фізіономією та їх право на ширшу автономію і федеральний зв'язок з іншими українськими землями виступить неминуче. Тоді, по аналогії з ними, можливо, що й інші більші території захотіли б користати з федерального права, як стара Слобідська Україна, Гетьманщина, Новоросія (Степова Україна чи Запорізька) і Україна Правобічна.

УПСР завсіди вважала своїм обов'язком притримуватись старих федералістичних принципів, висунених кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян», не кажучи про старші прецеденти). Вона вважала право на федеральний зв'язок не тільки правом України в відносинах до інших національних територій, але також і за окремими частинами української території признавала право домагатись федеральної української республіки. Я думаю, що тепер вона менше, ніж коли-небудь має причини відступати від сього свого принципу, особливо тому, що сей принцип має легке розв'язання питанням про землі спірні, не чисто українські, або поставлені в окремі, спеціальні умови. Питання тільки що корисніше: чи загальне переведення принципа широкої децентралізації земель усіх загалом, значить перетворення Української Республіки в більш-менш одностайну, рівномірну федерацію невеликих земель (між котрими знайдуть своє місце і ті землі, так би сказати, спеціального характера), чи допускати принцип федерації на спеціальне домагання, як свого роду території, з котрою в федеративнім зв'язку стоять деякі окраїнні землі більш відокремленого характеру?

Теоретично, здається, краще перше. Але бути доктринером в таких питаннях непринципіальних не вважаю потрібним, хочу підчеркнути з усею силою, що слідує.

Чи буде Українська Республіка формально зватись федеративною чи ні, фактично вона однаково повинна організуватись як федерація своїх фактичних республік-громад. Всяке накидування громадам механічної унітарності, примусових зв'язків буде величезною помилкою, яка викличе тільки відпір, реакцію, центробіжність, або й дасть грунт для нових усобиць. Як я вище сказав, об'єднання мусить вирости само собою в процесі життя, воно не може бути штучно форсованим, тим менше насильно, примусом накидуване.

Як відомо, натуральний процес в кожній добре налаженій, відповідно організованій федерації йде в напрямі об'єднання, в напрямі розвитку компетенцій центральних органів і добровільного самообмеження членів федерації в інтересах її одноцільності й одностайності. Чи буде українська республіка зватись федеративною чи ні, вона повинна йти сею дорогою добровільного розвитку тенденцій одності в процесі дружнього пожиття, а не дорогою «запросів» одностайності і уступок, «скидок» під натиском змагань до децентралізації.

XI

Ся фактично чи юридично федеративна Українська радянська республіка має бути самостійна — чи входитиме в склад іншої соціалістичної федерації? Так ставлю я се питання — по інерції того, як воно ставилось давніше. Але в процесі революції се питання так обтерлось і обточилось, що тратить майже всяку рацію в такій постановці, коли мислити собі будучі відносини в площині соціалістичних радянських республік. А я все досі розглядав, власне, в такій площині.

В минувшині ми ніколи не були приклонниками незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні сього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в'язниці й шибениці — се ніколи не захоплювало українських народників....

Але се одна сторона справи. Є й друга.

Гасло української незалежності пішло в широкі народні трудові маси. І тут з ним нерозривно переплелись здорові ідеї суверенності трудового українського народу, недотиканості його прав, гасло боротьби проти всякої експлуатації України для яких-небудь завдань, для неї сторонніх; проти трактування України як колонії, а українського народу як дешевого гарматного м'яса чи дешевого матеріалу для експериментів.

Гасло незалежності за сі роки облилось кров'ю чесних і добрих синів українського народу, що складали свої голови за свободу й добро його трудових мас, їх суверенне право, свободу й незайманість їх політичного, соціального й культурного розвитку. А кров не вода і не забувається легко.

Після трьохлітньої кривавої боротьби під гаслами Незалежної України і Федеративної Совітської Росії добро і зло, гріхи і заслуги сих гасел так збились, так переплутались, так перемішались, що треба бути дуже обережним в розбиранні сього добра і зла, щоб не ввійти в конфлікт з тим, що має право на всяке наше поважання й признання і являється силою будучого, з якою зачіпатись шкідливо і небезпечно. Таке є і по українській, і по російській стороні.

Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-більшовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції, котрим за се мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас.

Ми переконались також, що об'єктивні дані, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки.

Але й повний поворот від незалежної України до «Федеративної Росії» для Українців, очевидно, також неможливий. Те, що сталось, відстатись не може....

Україна мусить бути вповні автономна, і щоб не викликати в сій справі ніяких підозрінь, краще не чіпати її незалежності. Питання про конфедерацію чи федерацію — се річ будучності. Для неї треба насамперед здобути довір'я трудового українського народу. А поки що не можна йти далі в сім напрямі поза воєнну та економічну конвенцію. Та, мабуть, і не буде в тім потреби, бо обставини переносять питання на інший грунт,— саме отої федерації соціалістичних республік Європи.

Се наш старий ідеал, який ні в кім не стріне опозиції і при добрій волі дасть нікому не обидне розв'язання питання. Коли Українська Радянська Республіка і Російська Совітська війдуть обидві як рівнорядні члени в склад світової, європейської федерації, — се зліквідує питання....

Володимир Винниченко

Про Українську державність (1917) [242]

... На засіданні Малої Ради я говорив і тепер повторяю: я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частей. Російська федерація повинна будуватися саме на таких основах. Тому суверенність Української Установчої Ради необхідна як умова повного непримусового прояву доброї волі демократії України.

Але суверенність Української Установчої Ради цілком не пе-редрішає прояву сеї волі в напрямі відокремлення від Росії й незалежносте....

Революція знищила царизм, а з ним і всякі підстави розпуки, самостійництва й австро-німецьких орієнтацій. Тепер, коли в демократично-федеративній республиці Росії розкривають ся перед кождою нацією такі широкі, такі захоплюючі перспективи творчосте, розвитку й багатства, ніяких орієнтацій крім федеративно-республіканської Росії серед більше або менше відповідальних революційно-демократичних політичних груп українства нема й очевидно не може бути.

Та все-таки можна поставити питаннє: чи дійшов за сі три роки (Тобто за 1914-1917 pp. Уклад.) розвиток України до необхідносте незалежносте. Очевидно, ні. І я і мої товариші по партії на засіданнї Малої Ради 23 жовтня ясно зазначили економічний звязок України з державною цілістю Росії, звязок, який зостав ся і до сьогодня. Певно не можна відказати історичного, культурного звяз-ку, котрий по волі й по неволі за триста літ перебування України в складі російської держави вріс в наше життє, духове й матері-яльне. Думати, Що сей звязок в найблизшім політичнім часі розі-рветь ся, було б простою, непотрібною мрією, а не політичною реальною аналізою.

З другого боку незалежність неможлива також і з міжнароднь-ого положення. Україна не має таких сил, аби, відірвавши ся від Росії, не впасти в обійми якоїсь сильної імперіялістичної держави.

Коли Польща, розвинена більше ніж Україна й під національним і під політичним оглядом, матиме дуже проблематичну самостійність, про Україну нема що й говорити.

В кождім разі ми не могли б мати економічної самостійности, а коли так, не могло б бути й політично-національної.

Тому можна рішуче й без хитань сказати: комбінація основних чинників соціяльно-політичного життя України не вимагає незалежносте яко політичного державного оформлення його.

Чи вимагатиме в дальшій будуччині? На се ніхто нічого певного не може сказати в дану хвилю. Та не відхрещуючи ся від жадних форм, які можуть повстати в далекій будуччині в силу необхідности, можна мати й тепер відомі ідеали, які намічають ся і самим життєм.

Такі ідеали докладно й твердо означила вся зорганізована українська демократія: се федерація російської республики й участь в ній України яко рівного з иншими державного тіла....

Відродження нації (1920) [243]