Володимир Вернадський (1863-1945) 1 страница

 

Володимир Іванович Вернадський - український учений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував учення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства й організатор науки; провідний співзасновник і перший президент Української академії наук (1918-1921). За В.І. Вернадським, наука про природу є водночас і наукою про людину. Був філософом у науці і вченим у філософії.

Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі. Найголовнішою у філософській творчості В.І. Вернадського є ідея переходу біосфери в ноосферу. Виникнення ноосфери BJ. Вернадський пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, демократизацією державного ладу.

Декілька слів про ноосферу

1. Ми наближаємося до вирішального моменту в Другій світовій війні. Вона відновилася в Європі після 21-річної перерви - в 1939 р. - і триває в Західній Європі п'ять років, а в нас, у Східній Європі, три роки. На Далекому Сході вона відновилася раніше - в 1931 р. - і триває вже 13 років.

В історії людства й у біосфері взагалі війна такої потужності, тривалості й сили - небувале явище.

До того ж їй передувала тісно з нею пов'язана причинно, але значно менш потужна, Перша світова війна з 1914 по 1918 р.

У нашій країні ця Перша світова війна привела до нової - історично небувалої - форми державності не тільки у сфері економічній, а й у сфері національних прагнень.

З погляду натураліста (я думаю, й історика), можна й треба розглядати історичні явища такої потужності як єдиний великий земний геологічний, а не тільки історичний процес.

Перша світова війна 1914-1918 pp. особисто в моїй науковій праці відобразилася вирішально. Вона докорінно змінила моє геологічне світорозуміння.

В атмосфері цієї війни я підійшов у геології до нового для мене й для інших тоді забутого розуміння природи - до геохімічного й біогеохімічного, яке охоплювало неживу й живу природу під одним і тим самим кутом зору.

2. Я провів роки Першої світової війни в безперервній науково-творчій роботі: неухильно продовжую її в тому самому напрямі й дотепер.

28 років тому, в 1915 p., у Російській академії наук у Петрограді була утворена академічна Комісія з вивчення продуктивних сил нашої країни, так званий КВПС (головою якого я був), яка відіграла помітну роль у критичний час Першої світової війни. Тому що для Академії наук зовсім зненацька в розпалі війни з'ясувалося, що в царській Росії не було точних даних про так звану тепер стратегічну сировину, і нам довелося швидко зводити воєдино розпорошені дані й покривати недоліки нашого знання.

Підходячи геохімічно й біогеохімічно до вивчення геологічних явищ, ми охоплюємо всю навколишню природу в одному й тому самому атомному аспекті. Це саме - несвідомо для мене - збігалося з тим, що, як виявилося тепер, характеризує науку XX ст. і відрізняє її від минулих століть. XX століття є століттям наукового атомізму.

Всі ці роки, де б я не був, я був охоплений думкою про геохімічні й біогеохімічні вияви в навколишній щодо мене природі (у біосфері). Спостерігаючи її, я водночас спрямував інтенсивно й систематично в цей бік і своє читання, і своє міркування.

Одержувані мною результати я викладав поступово, як вони складалися, у вигляді лекцій і доповідей, у тих містах, де мені довелося в той час жити: в Ялті, у Полтаві, у Києві, у Сімферополі, у Новоросійську, в Ростові та інших.

Крім того, майже всюди - в усіх містах, де мені довелося жити, - я читав усе, що можна було в цьому аспекті, у широкому його розумінні, дістати.

Стоячи на емпіричному ґрунті, я залишив осторонь, скільки міг, будь-які філософські шукання й намагався спиратися тільки на точно встановлені наукові й емпіричні факти й узагальнення, зрідка допускаючи робочі наукові гіпотези. Це треба мати на увазі надалі.

У зв'язку з усім цим у вивченні життя я ввів замість поняття "життя" поняття "живої речовини", що зараз, мені здається, міцно закріпилося в науці. "Жива речовина" є сукупністю живих організмів. Це не що інше, як наукове, емпіричне узагальнення всіх відомих і легко й точно спостережуваних незліченних, емпірично безперечних фактів.

Поняття "життя" завжди виходить за межі поняття "жива речовина" у галузі філософії, фольклору, релігії, художньої творчості. Це все відпало в "живій речовині".

3. У гущі, в інтенсивності й у складності сучасного життя людина практично забуває, що вона сама і все людство, від якого вона не може бути відокремлена, нерозривно пов'язані з біосферою - з певною частиною планети, на якій вони живуть. Вони - геологічно закономірно пов'язані з її матеріально-енергетичною структурою.

У спільному житті зазвичай про людину говорять як про індивідуума, що вільно живе, пересувається на нашій планеті та вільно будує свою історію. Дотепер історики, взагалі вчені гуманітарних наук, а певною мірою й біологи, свідомо не зважають на закони природи біосфери - тієї земної оболонки, де тільки може існувати життя. Стихійно людина від неї невідокремлювана. І ця нерозривність тільки тепер починає перед нами з'ясовуватися.

Насправді, жоден живий організм у вільному стані на Землі не перебуває. Всі ці організми нерозривно й безперервно пов'язані - насамперед харчуванням і диханням - з навколишнім матеріально-енергетичним середовищем. Поза ним у природних умовах вони існувати не можуть.

Чудовий петербурзький академік, який усе своє життя віддав Росії, Кас-пар Вольф (1733-1794) у рік Великої французької революції (1789) яскраво висловив це в книзі, надрукованій німецькою мовою в Петербурзі, "Про особливу й дієву силу, яка властива рослинній і тваринній субстанціям". Він спирався на Ньютона, а не на Декарта, як більшість біологів у його час.

4. Людство, як жива речовина, нерозривно пов'язане з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі - з Ті біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним ні на хвилину.

Поняття "біосфери", тобто "області життя", було введено в біологію Ламарком (1744-1829) у Парижі на початку XIX ст., а в геології - Е. Зюссом (1831-1914) у Відні наприкінці того самого століття.

У нашому столітті біосфера отримує зовсім нове розуміння. Вона виявляється як планетне явище космічного характеру.

У біогеохімії нам доводиться зважати на те, що життя (живі організми) реально існує не тільки на одній нашій планеті, не тільки в земній біосфері. Це встановлено зараз, мені здається, без сумнівів для всіх так званих земних планет, тобто для Венери, Землі й Марса.

5. У Біогеохімічній лабораторії Академії наук у Москві, нині перейменованої в Лабораторію геохімічних проблем, у співробітництві з академічним Інститутом мікробіології (директор -- член-кореспондент Академії наук В.Л. Ісаченко) ми поставили проблему про космічне життя ще в 1940 р. як поточне наукове завдання.

У зв'язку з воєнними подіями ця робота була припинена й буде відновлена за першої нагоди.

В архівах науки, у тому числі й нашої, думка про життя як про космічне явище існувала вже давно. Сторіччя тому, наприкінці XVII ст., голландський учений Христіан Гюйгенс (1629-1695) у своїй передсмертній роботі, у книзі "Космотеорос", що вийшла у світ уже після його смерті, науково висунув цю проблему.

Книга ця була двічі, з ініціативи Петра І, видана російською мовою під заголовком "Книга світобачення" у першій чверті XVIII ст.

Гюйгенс у ній зробив наукове узагальнення, що "життя є космічним явищем, у чомусь суттєво відмінним від косної матерії". Це узагальнення я назвав недавно "принципом Гюйгенса".

Жива речовина за вагою становить незначну частину планети. Очевидно, це спостерігається протягом усього геологічного часу, тобто геологічно вічно.

Вона зосереджена в тонкій, більш-менш суцільній, плівці на поверхні суші в тропосфері - у лісах і в полях - і пронизує весь океан. Кількість її обчислюється частками, що не перевищують десятих часток відсотка біосфери за вагою, щось близько до 0,25 %. На суходолі вона проникає не в суцільних скупченнях на глибину в середньому, ймовірно, менше 3 км. Поза біосферою її немає.

У ході геологічного часу вона закономірно змінюється морфологічно. Історія живої речовини в перебігу часу виражається в повільній зміні форм життя, форм живих організмів, генетично між собою безперервно зв'язаних, від одного покоління до іншого без перерви.

Століттями ця думка виникала в наукових пошуках; у 1859 р. вона нарешті набула обґрунтування у великих досягненнях Ч. Дарвіна (1809-1882) й А. Уоллеса (1822-1913). Вона вилилася у вчення про еволюцію видів - рослин і тварин, у тому числі й людини.

Еволюційний процес властивий тільки живій речовині. У неживій речовині нашої планети немає його виявів. Ті самі мінерали й гірські породи утворювалися в криптозойській ері, як творяться й тепер. Винятком є біокосні природні тіла, завжди пов'язані так чи інакше з живою речовиною.

Зміна морфологічної будови живої речовини, яка спостерігається в процесі еволюції, у ході геологічного часу, неминуче приводить до зміни його хімічного складу. Таке уявлення нині вимагає експериментальної перевірки. Проблема ця поставлена нами в план робіт 1944 р. разом з Палеонтологічним інститутом Академії наук.

6. Якщо кількість живої речовини втрачається перед косною й біокосною масами біосфери, то біогенні породи (тобто створені живою речовиною) становлять величезну частину її маси, йдуть далеко за межі біосфери.

З урахуванням явищ метаморфізму вони перетворюються, втрачаючи будь-які сліди життя, у гранітну оболонку, виходять із біосфери. Гранітна оболонка землі є областю колишніх біосфер. У чудовій за багатьма думками книзі Ламарка "Hydrogeologie" (1802) жива речовина, як я його розумію, була творцем головних гірських порід нашої планети. Ж.Б. Ламарк де Монне (1744-1829) до самої смерті не приймав відкриттів Лавуазьє (1743-1794). Але інший визначний хімік Ж.Б. Дюма, його молодший сучасник (1800- 1884), який багато займався хімією живої речовини, довго дотримувався уявлень про кількісне значення живої речовини в будові гірських порід біосфери.

7. Молодші сучасники Ч. Дарвіна - Д.Д. Дана (1813-1895) і Д. Ле-Конт (1823-1901), два знаних північноамериканських геологи (а Дана до того ж мінералог і біолог) виявили ще до 1859 р. емпіричне узагальнення, яке показує, що еволюція живої речовини йде в певному напрямі.

Це явище Дана назвав "цефалізацією", а Ле-Конт "психозойською ерою". Д.Д. Дана, як і Дарвін, дійшов такої думки, такого розуміння живої природи під час своєї навколосвітньої подорожі, яку він почав через два роки після повернення до Лондона Ч. Дарвіна, тобто в 1838 р., і яка тривала до 1842 р.

Не можна тут не зазначити, що експедиція, під час якої Дана дійшов своїх висновків щодо цефалізації, досліджуючи коралові острови тощо, фактично історично тісно пов'язана з дослідженнями Тихого океану - океанічними подорожами російських моряків, головним чином Крузенштерна (1770-1846). Видані німецькою мовою, вони змусили американця Джона Рейнольдса (адвоката) домагатися організації такої самої американської першої морської наукової експедиції. Він почав домагатися цього в 1827 р., коли з'явився опис експедиції Крузенштерна німецькою мовою. Тільки в 1838 р., через одинадцять років, завдяки його наполегливості, ця експедиція відбулася. Це була експедиція Вількіса (Wilkes), що остаточно довела існування Антарктики.

8. Емпіричні уявлення про спрямованість еволюційного процесу - без спроб теоретично їх обґрунтувати - ідуть глибше, у XVIII ст. Уже Бюффон (1707-1788) говорив про царство людини, в якому вона живе, ґрунтуючись на геологічному значенні людини.

Еволюційна ідея була йому далека. Вона була далека й Л. Агассіцу (1807-1873), який увійшов у науку з ідеєю про льодовиковий період. Агассіц жив уже в епоху бурхливого розквіту геології. Він вважав, що геологічно настає царство людини, але з богословських уявлень висловлювався проти еволюційної теорії. Ле-Конт зазначає, що Дана, який раніше дотримувався думки, близької до Агассіца, в останні роки життя прийняв ідею еволюції в її тоді звичайному, дарвіністському розумінні. Відмінність між уявленнями про "психозойську еру" Ле-Конта й "цефалізацію" Дана зникла.

На жаль, у нашій країні особливо, це велике емпіричне узагальнення дотепер залишається поза кругозором біологів.

Правильність принципу Дана (психозойська ера Ле-Конта), який опинився поза кругозором наших палеонтологів, може бути легко перевірена тими, хто захоче це зробити, завдяки будь-якому сучасному курсу палеонтології. Він охоплює не тільки весь тваринний світ, а й яскраво виявляється й в окремих типах тварин.

Дана вказав, що в ході геологічного часу, говорячи сучасною мовою, тобто протягом двох мільярдів років принаймні, а напевно багато більше, спостерігається (стрибками) удосконалення - зростання центральної нервової системи (мозку), починаючи від ракоподібних, на яких емпірично й установив свій принцип Дана, і молюсків (головоногих) і закінчуючи людиною. Це явище й назване ним цефалізацією. Щоразу утворений рівень мозку (центральної нервової системи) в досягнутій еволюції не йде вже назад, тільки вперед.

9. Визнаючи геологічну роль людини, І.П. Павлов (1854-1929) в останні роки свого життя говорив про антропогенну еру, в якій ми тепер живемо. Він не враховував можливості тих руйнувань духовних і матеріальних цінностей, які ми зараз переживаємо внаслідок варварської навали німців і їхніх союзників, але він правильно підкреслив, що людина на наших очах стає могутньою геологічною силою, яка дедалі зростає.

Така геологічна сила формувалася геологічно тривалий час, для людини зовсім непомітно. З цим збіглася зміна становища (матеріального насамперед) людини на нашій планеті.

У XX ст., вперше в історії Землі, людина пізнала й пронизала собою всю біосферу, завершивши географічну карту планети Земля своїм розселенням по всій її поверхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим. Немає жодного клаптика Землі, де б людина не змогла прожити, якби це було їй потрібно. Наше перебування в 1987-1938 рр. на плавучих кригах Північного полюса це яскраво довело. Й одночасно з цим, завдяки потужній техніці й успіхам наукового мислення, завдяки радіо й телебаченню, людина може миттєво говорити в будь-якій частині нашої планети з ким завгодно. Перельоти й перевезення досягли швидкості кількох сотень кілометрів за годину, і на цьому люди ще не зупинилися.

Все це результат цефалізації Дана (1856), зростання людського мозку й праці, яку вона ним скеровує.

У яскравому образі економіст Л. Брентано ілюстрував планетарну значущість цього явища. Він підрахував, що, якби кожній людині дати один квадратний метр і поставити всіх людей поруч, вони не зайняли б навіть усієї площі маленького Боденського озера на кордоні Баварії й Швейцарії.

Інша поверхня Землі залишилася б порожньою від людини. Таким чином, усе людство, разом узяте, становить незначну масу речовини планети. Могутність людини пов'язана не з її матерією, але з її мозком, з її розумом і спрямованою цим розумом її працею.

У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це й не буде використовувати свій розум і свою працю для самознищення.

10. Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей - Homo sapiens і його геологічних предків Sinanthropus та ін., потомство яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас - будь-яким чином серед них усіх - розвивається невпинно в незліченних поколіннях. Це - закон природи. Всі раси між собою схрещуються й дають плідне потомство.

В історичному змаганні, наприклад у війні такого масштабу, як нинішня, зрештою, перемагає той, хто цього закону дотримується. Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи. Я вживаю тут поняття "закон природи", оскільки це тепер все більше входить у життя у галузі фізико-хімічних наук, як точно встановлене емпіричне узагальнення.

Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас - всіх і кожного - і вільної думки особистості визначає життя людства, яке є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах людства, що вільно мислить, як єдиного цілого.

Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є "ноосферою".

11. У 1922/23 р. на лекціях у Сорбонні в Парижі я взяв за основу біосфери біогеохімічні явища. Частина цих лекцій була надрукована в моїй книзі "Нариси геохімії".

Взявши встановлену мною біогеохімічну основу біосфери за вихідне, французький математик і філософ бергсоніанець Є. Ле Руа у своїх лекціях у Коллеж де Франс у Парижі ввів у 1927 р. поняття "ноосфери" як сучасної стадії, яку геологічно переживає біосфера. Він підкреслював при цьому, що дійшов до такого уявлення разом зі своїм другом, геологом і палеонтологом Тейяром де Шарденом, який працює в Китаї.

12. Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може й повинна перебудовувати своєю працею й думкою область свого життя, перебудовувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються ширші творчі можливості. І, може бути, покоління моєї внучки вже наблизиться до їхнього розквіту.

Тут перед нами постала нова загадка. Думка не є формою енергії. Як же може вона змінювати матеріальні процеси? Це питання й дотепер науково не вирішене. Його поставив уперше, наскільки я знаю, американський учений, який народився у Львові, математик і біофізик Альфред Лотка. Але вирішити його він не міг.

Як правильно сказав колись Гете (1749-1832) - не тільки великий поет, а й великий учений, - у науці ми можемо знати лише, як відбулося що-небудь, а не чому й для чого.

Емпіричні результати такого "незрозумілого" процесу ми бачимо навколо нас на кожному кроці.

Мінералогічна рідкість - самородне залізо - виробляється тепер у мільярдах тонн. Самородний алюміній, що ніколи не існував на нашій планеті, виробляється тепер у будь-яких кількостях. Те саме має місце стосовно майже незліченної кількості знову створюваних на нашій планеті штучних хімічних сполук (біогенних культурних мінералів). Маса таких штучних мінералів безупинно зростає. Вся стратегічна сировина належить до них.

Зовнішній вигляд планети - біосфера - хімічно різко змінюється людиною свідомо й головним чином несвідомо. Змінюються людиною фізично й хімічно повітряна оболонка суходолу, всі її природні води.

У результаті зростання людської культури в XX ст. дедалі більш різко стали змінюватися (хімічно й біологічно) прибережні моря й частини океану. Людина повинна тепер вживати все більше й більше заходів для того, щоб зберегти для майбутніх поколінь морські багатства, які нікому не належать.

Більше того, людиною створюються нові види й раси тварин і рослин.

У майбутньому перед нами постають як можливі казкові мрії: людина прагне вийти за межі своєї планети в космічний простір. І, ймовірно, вийде.

У цей час ми не можемо не зважати на те, що в пережитій нами великій історичній трагедії ми пішли правильним шляхом, який відповідає ноосфері.

Історики й державні діячі тільки підходять до окреслення явищ на основі цієї позиції. Дуже цікавий щодо цього підхід до проблеми як історика й державного діяча Уїнстона С. Черчілля (1932).

13. Ноосфера - останній із багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії - стан наших днів. Хід цього процесу тільки починає нам з'ясовуватися з вивчення її геологічного минулого в деяких своїх аспектах.

Наведу кілька прикладів. П'ятсот мільйонів років тому, в кембрійській геологічній ері, уперше в біосфері з'явилися багаті на кальцій скелетні утворення тварин, а рослин - більше двох мільярдів років тому. Це - кальцієва функція живої речовини, нині могутньо розвинена, - була одна з найважливіших еволюційних стадій геологічної зміни біосфери.

Не менш важлива зміна біосфери відбулася 70-110 мільйонів років тому, під час крейдової системи, й особливо третинної. У цю епоху вперше створилися в біосфері наші зелені ліси, всім нам рідні й близькі. Це інша, більша еволюційна стадія, аналогічна ноосфері. Ймовірно, в цих лісах еволюційним шляхом з'явилася людина близько 15-20 млн років тому.

Зараз ми переживаємо нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу.

Ми вступаємо в неї - у новий стихійний геологічний процес - у грізний час, в епоху руйнівної світової війни.

Але найважливішим для нас є той факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері.

Тому можна дивитися на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках. Ми його не випустимо.

1944 р.

Ауреліо Печчеї (1908-1984)

 

Італійський учений, підприємець і громадський діяч, засновник і президент Римського клубу. Зробив значний внесок у вивчення перспектив розвитку біосфери і пропаганду ідеї гармонізації відносин людини і природи. Автор концепції "внутрішніх меж", яка полягає у поширенні ідеї необхідності розкриття нових потенційних можливостей людини.

Людські якості

Шість цілей для людства

1. Час діяти

Отже, все свідчить про те, що людська система вступила в епоху великих змін. Протягом усієї історії існування людство неодноразово переживало складні, критичні періоди, але ніколи ці кризи за масштабністю та наслідками процесів, навіть віддалено не нагадували теперішню істинно головоломну людську експансію та невтримний прогрес. Однак безпрецедентність цієї ситуації та неможливість передбачити її справжні наслідки незаперечно свідчать про одне - людству нікого звинувачувати в ній, крім себе, й вихід зі скрутного становища е лише один: оцінивши сміливо, об'єктивно та всебічно сутність того, що відбувається, зваживши всі свої сили та можливості, визначити абсолютно новий напрям розвитку, для того, щоб відтепер та надалі тримати під контролем усе, що відбувається на планеті.

Іноді я намагаюся уявити собі, як відреагували б на сучасні події великі філософи та мислителі минулого - ті, хто освічував та спрямовував розвиток цілих народів та цивілізацій, визначивши та зробивши можливим злет людських звершень, - я впевнений, що й для них теперішня ситуація виявилася б повною несподіванкою. Напевно, вони були б глибоко засмучені та навіть налякані тим, що відбувається, водночас їх надзвичайно вразило б усе, чого ми навчилися за цей час. Дивлячись на нас, так би мовити, здалеку, вони змогли б, на мою думку, не вдаючись до деталей, уловити суть того, що відбувається, й промовили б нам таку мудрість: "Схаменіться, діти наші, схаменіться і замисліться. Варто вам по-справжньому захотіти, і ви ще знайдете в собі і моральні сили, і творчу винахідливість, щоб прокласти шлях до спасіння. Тільки спробуйте як слід і, що важливо, навчіться відрізняти головне від другорядного, те, що ви повинні, від того, чого б вам просто хотілося, а коли впевнитесь, що е для вас благо, творіть його, не вагаючись і не рахуючись із жодними жертвами". Розмірковуючи над цим усім, я дійшов висновку, що, по суті, думками та справами своїми вони вже дали нам саме таку пораду, і якби ми весь час пам'ятали про неї, то ніколи б не зійшли зі шляху.

Під яким би кутом зору ми не вивчали теперішній стан людства, його проблематику чи перспективи його подальшого розвитку, ми неминуче доходимо до того, що саме сама людина - з усіма її недоліками, якостями та навіть невикористаними й невідомими можливостями - виявляється центром усіх проблем та подій. Не усвідомлюючи, як правило, цю просту й очевидну істину, ми часто намагаємося знайти складні, неймовірні рішення десь за межами самих себе, але, по суті, за відповіддю про причини майже всіх людських складнощів та світових потрясінь не потрібно ходити далеко - відповідь у нас самих. Лише прагнучи якомога ширше та глибше зрозуміти суть теперішнього становища людини і того, з якою силою вона впливає на весь навколишній світ, лише стимулюючи всі наші творчі здібності на пошуки таких форм буття, які б сприяли гармонії, а не дисонансу в нас самих та всього нашого всесвіту, ми можемо прокласти шлях до добра, яке нам конче необхідне, та знайти сили для досягнення поставлених завдань.

Безумовно, мобілізація всіх людських здібностей може вимагати від нас доволі складних, а можливо, й героїчних діянь, однак вона досить реальна. Однак, як ми вже бачили, сутність цієї нової реальності починають зараз усе ясніше усвідомлювати навіть і найменш інформовані та досвідчені представники роду людського. Це симптоми тих зусиль, котрі здійснює людина, прагнучи звільнитися від усього, що їй заважає зрозуміти суть речей у їхньому істинному теперішньому світлі, та оцінити масштаби, динаміку і природу явищ та подій, що пригнічують її, з'ясовуючи нарешті для себе їх сенс, що вислизає поки від неї, хоче подолати ці труднощі і знову, як колись, набути впевненості, стверджуючи себе у цьому новому світі. Вже сам цей процес свідчить про велику життєздатність людської культури та показує, що ставка на людську революцію - яка, на моє переконання, на нинішній стадії еволюції є першою та обов'язковою умовою подальшого розвитку роду людського, - зовсім не така вже й наївна утопія. Тільки цей революційний рух необхідно підтримати та посилити спільними діями всіх людей планети.

Проте тут на нас чекають неймовірні труднощі. Більше того, оскільки події невпинно мчаться вперед, то минуть роки, а можливо, й десятиліття, перш ніж буде остаточно завершений цей безпрецедентний за масштабами та складнощами процес людського оновлення. Так що настав час діяти. І 70-ті роки, можливо, дають нам одну з останніх можливостей - або, використовуючи термінологію космічних досліджень, останнє "вікно", - щоб запустити таку справу зі значною часткою надійності її кінцевого успіху. Мені здається, що насамперед ці дії необхідно як слід підготувати та спланувати, а для цього здійснити цілу низку численних та всеосяжних науково-дослідних проектів, спрямованих не лише на поглиблення наших знань про людину та світ, що оточує її, а й на з'ясування тих підвалин, на яких повинна у майбутньому базуватися людська система. Тематика, завдання та характер цих досліджень дають змогу дати їм назву "Завдання для людства".

Ці грандіозні проекти, що потребують широкого міжнародного співробітництва, мають подвійну мету. Вони повинні бути спрямовані на те, щоб виробити істотно новий підхід до розгляду становища людства у столітті глобальної імперії людини. Вони повинні, з одного боку, з'ясувати та пов'язати між собою ті фактичні елементи, на яких може і повинна ґрунтуватися людська система, підкресливши при цьому можливості, межі та небезпеку, пов'язані з її подальшою еволюцією, стимулюючи тим самим поширення та розвиток серед широких верств населення нових ідей про практичний контроль та спрямованість цих процесів. З іншого боку, необхідно переконувати найрізноманітніші групи людей у тому, що в їх безпосередніх інтересах приділяти зараз особливу увагу систематичному розвитку та вдосконаленню людських якостей та здібностей, вважаючи це "головним". Основна мета, таким чином, зводиться до того, щоб усі - як учені, так і робітники, як пересічні громадяни, так і представники влади - змогли набути більш точного бачення умов, у яких їм доведеться жити та працювати, і пристосовувати до цього свою систему цінностей та поведінку. Цілком очевидно, що найбільші шанси на успіх у майбутньому отримають саме ті групи людства, яким краще за інших вдасться ця трансформація.

І тут можна висунути цілу низку більш-менш рівнозначних чітких цілей... Кожна з цілей підсумовує деякі основні поняття та факти, котрі необхідно знати сучасній людині, та окреслює ті важливі дії, які вона повинна здійснити для того, щоб створити відповідні передумови для життя та подальшого розвитку. Представлені тут шість цілей пов'язані із "зовнішніми межами" планети, "внутрішніми межами" самої людини, отриманою нею культурною спадщиною, яку вона зобов'язана передати тим, хто прийде після неї, світовим співтовариством, яке вона повинна побудувати, екосередовищем, яке вона повинна захистити за будь-яку ціну і, нарешті, складною та комплексною виробничою системою, реорганізацію якої їй слід розпочати.

Легко зрозуміти, що залишається безкрайнє поле для безлічі інших цілей. Коло їх надзвичайно широке - від сільськогосподарського виробництва до нового суспільного договору, від всезагальної освіти до повного використання всіх людських ресурсів, від справжнього роззброєння до встановлення нових цілей розвитку науки та техніки, тощо, включаючи кінцеві цілі розвитку сучасної цивілізації. І кожна з цих неосяжних сфер потребує більш глибокого розуміння, нових соціальних винаходів та відкриттів.

Шість стартових цілей

Запропоновані шість цілей спрямовані, як зазначено, на те, щоб стимулювати більш відповідальну людську поведінку в повсякденному житті, у політичних справах, у науково-дослідних пошуках. Першорядне завдання, таким чином, зводиться не до пропозицій конкретних вирішень для тих чи інших проблем, а до того, щоб змусити людей задуматися та підготуватися, долучившись до інформації. Досвід Римського клубу переконав мене в необхідності за можливості звертатися до най видатніших представників наукового світу, знаходячи одночасно при цьому найбільш відповідну форму та доступну мову, щоб зацікавити широку світову громаду. За таких обставин виникає декілька очевидних вимог.