Ернст Кассирер (1874-1945) 4 страница

Це дає нам можливість зрозуміти, що ховається за такими гучними словами, як "стурбованість", "закинутість", "розпач". Як ви побачите, в них закладено надзвичайно просте значення. По-перше, що ми розуміємо під турботою? Екзистенціаліст охоче проголосить, що людина - це турбота. А це означає, що людина, яка на що-небудь зважується та усвідомлює, вибирає не тільки своє власне буття, а й те, що вона ще й законодавець, який вибирає одночасно з собою і все людство, не може уникнути почуття повної та глибокої відповідальності. Проте багато людей не відчувають жодної стурбованості, але ми вважаємо, що ці люди ховають це почуття, що їх дії торкаються лише їх самих, а коли їм кажеш: а що, коли б усі так робили? - І вони знизують плечима і відповідають: але ж усі так не чинять. Однак насправді завжди треба запитувати: а що б відбулося, коли б усі так чинили? Цієї думки, що турбує, можна уникнути, лише виявивши деяку нечесність. Той, хто говорить неправду, виправдовуючись тим, що всі так чинять, не в злагоді з совістю, бо факт брехні означає, що брехні надається значення універсальної цінності. Стурбованість є, навіть якщо її не приховують. Це та турбота, яку С. К'єркегор називав турботою Авраама. Ви знаєте цю історію. Ангел наказав Авраамові принести в жертву сина. Добре, якщо це насправді був ангел, який прийшов і сказав: ти - Авраам і ти пожертвуєш своїм сином. Але кожен має право спитати: чи справді це ангел і чи справді я Авраам? Де докази? В одної божевільної були галюцинації: з нею говорили по телефону і віддавали накази. На запитання лікаря: "Хто з вами розмовляє?" - вона відповіла: "Він каже, що він Бог". Але що було їй доказом, що це був Бог? Якщо мені явиться ангел, то звідки я дізнаюся, що це насправді ангел? І якщо я почую голоси, то хто доведе, що вони несуться з небес, а не з пекла чи підсвідомості, що це не наслідок патологічного стану? Хто доведе, що вони звернені саме до мене? Чи справді мене призначено для того, щоб нав'язати людству мою концепцію людини і мій вибір? У мене ніколи не буде жодного доказу, мені не буде дано жодного знамення, щоб у цьому пересвідчитися. Якщо я почую голос, то тільки мені вирішувати, чи є він закликом ангела. Якщо я визнаю цей вчинок доброчинним, то саме я, а не хтось, вирішує, що цей вчинок доброчинний, а не лихий. Мені зовсім не обов'язково бути Авраамом, проте на кожному кроці я мушу вчиняти те, що буде прикладом для інших. Для кожної людини все відбувається так, наче погляди всього людства спрямовані на неї і всі співвідносять свої дії з її вчинками. І кожна людина повинна собі сказати: чи справді я маю право діяти так, щоб людство діяло за зразком моїх вчинків? Якщо він не говорить собі цього, то приховує від себе свою стурбованість. Ідеться тут про те почуття, що веде до квієтизму, до бездіяльності. Це - турбота, яка відома всім, хто брав на себе яку-небудь відповідальність...

Говорячи про "закинутість" (улюблений вираз Гайдеггера), ми хочемо сказати тільки те, що Бога нема і що звідси необхідно робити всі висновки.

<...>

Достоєвський якось писав, що "якщо Бога нема, то все дозволено". Це - вихідний пункт екзистенціалізму. Справді, все дозволено, якщо Бога не існує, а тому людина є закинутою, їй немає на що спертися ані в собі, ані ззовні. По-перше, у неї немає виправдань. Справді, якщо існування передує сутності, то посиланням на раз і назавжди дану людську природу нічого не можна пояснити. Інакше кажучи, немає детермінізму, людина є вільною, людина - це свобода.

З іншого боку, якщо Бога немає, ми не маємо перед собою жодних моральних цінностей або приписів, які б виправдовували наші вчинки. Таким чином, ні за собою, ні перед собою, у світлому царстві цінностей - у нас немає ні виправдань, ні пробачень. Це і є тим, що я висловлюю словами: людина приречена бути вільною. Приречена, тому що, колись закинута у світ, вона відповідає за все, що робить. Екзистенціаліст не вірить у всесилля пристрасті. Він ніколи не стане стверджувати, що шляхетна пристрасть - це руйнівний потік, що невблаганно штовхає людину на певні вчинки і тому може бути виправданням. Він вважає, що людина відповідальна за свої пристрасті. Екзистенціаліст не вважає також, що людина може отримати на Землі допомогу у вигляді якогось знаку, наданого йому як орієнтир. На його думку, людина сама розшифровує знамення, до того ж так, як їй заманеться. Він вважає, отже, що людина, не маючи жодної підтримки й допомоги, приречена щораз винаходити людину. В одній своїй чудовій статті Понж писав: "Людина - це майбутнє людини". І це цілком правильно. Але зовсім неправильно розуміти це так, що майбутнє визначене верхами і відомо Богові, тому в такому разі це вже не майбутнє. Розуміти цей вислів потрібно в тому сенсі, що якою б не була людина, попереду її завжди очікує незвідане майбутнє.

Але це означає, що людина закинута. Щоб пояснити на прикладі, що таке закинутість, я звернуся до історії з одним із моїх учнів, який прийшов до мене за таких обставин. Його батько посварився з його матір'ю; крім того, батько схилявся до співробітництва з окупантами. Старший брат був убитий під час наступу німців у 1940 році. І цей юнак із дещо примітивними, але шляхетними почуттями хотів за нього помститися. Мати, дуже засмучена напівзрадою чоловіка й смертю старшого сина, бачила в ньому єдину розраду. Перед цим юнаком стояв вибір: або виїхати в Англію й вступити до збройних сил, що означало покинути матір, або залишитися й допомагати їй. Він добре розумів, що мати живе ним одним і що його від'їзд, а можливо, й смерть, приведе її до повного розпачу. Разом із тим він усвідомлював, що стосовно матері кожна його дія має позитивний, конкретний результат у тому розумінні, що допомагає їй жити, тоді як кожна його дія, вчинена для того, щоб відправитися на війну, постає невиразною, двозначною і тому може не залишити жодного сліду й не принести ні найменшої користі: наприклад, на шляху до Англії, проїжджаючи через Іспанію, він може на нескінченно довгий час застрягти в якому-небудь іспанському таборі; може, приїхавши в Англію або в Алжир, потрапити до штабу писарем. Отже, перед ним були два зовсім різних типи дій: або конкретні й негайні дії, але звернені тільки до однієї людини, або дії, спрямовані на незрівнянно більш широке суспільне ціле, на всю націю, але такі, що саме з цієї причини мають невизначений, двозначний характер і, можливо, безрезультативні.

Одночасно вів вагався між двома типами моралі. З одного боку, мораль симпатії, особистої відданості; з іншого боку, мораль більш широка, але, можливо, менш діяльна. Потрібно було вибрати одну з двох. Хто міг допомогти йому зробити цей вибір? Християнське вчення? Ні. Християнське вчення говорить: будьте милосердні, любіть ближнього, жертвуйте собою заради інших, вибирайте найважчий шлях тощо. Але який із цих шляхів найважчий? Кого потрібно полюбити, як ближнього свого: воїна чи матір? Як принести більше користі: борючись разом з іншими - користь не цілком визначена, або - цілком визначена користь - допомагаючи жити конкретній істоті? Хто тут може вирішувати a priori? Ніхто. Ніяка писана мораль не може дати відповідь. Кантіанська мораль зазначає: ніколи не розглядайте інших людей як засіб, але лише як мету. Чудово. Якщо я залишуся з матір'ю, я буду бачити в ній ціль, а не засіб. Але тим самим я ризикую бачити засіб у тих людях, які борються. І, навпаки, якщо я приєднаюся до них, щоб боротися, то буду розглядати їх як мету, але тим самим ризикую бачити засіб у власній матері.

Якщо цінності невизначені і якщо всі вони заширокі для того конкретного випадку, який ми розглядаємо, нам залишається довіритися інстинктам. Це й спробував зробити юнак. Коли я зустрівся з ним, він сказав: "По суті, головне - почуття. Мені варто вибрати те, що мене справді штовхає в певному напрямі. Якщо я відчую, що достатньо люблю свою матір, щоб пожертвувати заради неї всім іншим - спрагою помсти, спрагою дій, пригод, то я залишуся з нею. Якщо, навпаки, я відчую, що моя любов до матері недостатня, тоді мені потрібно буде поїхати". Але як визначити значущість почуття? У чому значущість його почуття до матері? Саме в тому, що він залишається заради неї. Я можу сказати: "Я люблю свого приятеля досить сильно, щоб пожертвувати заради нього деякою сумою грошей". Але я можу сказати це лише в тому випадку, якщо це вже зроблено мною. Я можу сказати: "Я достатньо люблю свою матір, щоб залишитися з нею" у тому випадку, якщо я з нею залишився. Я можу встановити значущість цього почуття лише тоді, коли вже зробив учинок, що стверджує й визначає значущість почуття. Якщо мені хочеться, щоб почуття виправдало мій учинок, я потрапляю в гріховне коло.

З іншого боку, як доречно підкреслив Андре Жид, почуття, які зображають, і почуття, які відчувають, майже нерозрізнені....Інакше кажучи, почуття створюються вчинками, які ми здійснюємо. Я не можу, отже, звернутися до почуття, щоб ним керуватися. А це означає, що я не можу ні шукати в самому собі такий істинний стан, який би спонукав мене до дії, ні вимагати від якої-небудь моралі, щоб вона показала, як мені діяти. Однак, заперечите ви, адже він звернувся за порадою до викладача. Справа в тому, що коли ви йдете за порадою, наприклад, до священика, виходить, ви вибрали цього священика й, по суті, ви вже більш-менш уявляли собі, що він вам порадить. Іншими словами, вибрати порадника - це знову-таки зважитися на щось самому.

<...>

Щодо розпачу, то цей термін має надзвичайно просте значення. Він означає, що ми будемо брати до уваги лише те, що залежить від нашої волі, або ту суму вірогідностей, які роблять можливою нашу дію. Коли чого-небудь хочуть, завжди наявний елемент вірогідності. Я можу розраховувати на те, що до мене приїде товариш. Цей товариш приїде поїздом чи трамваєм. І це припускає, що поїзд прибуде у визначений час, а трамвай не зійде з рейок. Я залишаюсь у сфері можливого; але покладатися на можливість слід лише настільки, наскільки наша дія припускає всю сукупність можливостей. Як тільки розглянуті мною можливості перестають строго відповідати моїм діям, я повинен припинити ними цікавитися, тому що жодний Бог і жодне провидіння не можуть пристосовувати світ та його можливості до моєї волі. По суті, коли Декарт писав: "Перемагати скоріше самого себе, ніж світ", то цим він хотів сказати те саме: діяти без надії.

<...>

Квієтизм - позиція людей, які говорять: інші можуть зробити те, чого не можу зробити я. Вчення, що я викладаю, прямо протилежне квієтизму, тому що воно затверджує, що реальність - у дії. Воно навіть іде далі й заявляє, що людина є не що інше, як його проект самої себе. Людина існує лише настільки, наскільки себе здійснює. Вона є, отже, не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше, як власне життя. Звідси зрозуміло, чому наше вчення вселяє жах деяким людям. Адже в них найчастіше немає іншого способу переносити власну неспроможність, як за допомогою міркування: "Обставини були проти мене, я вартий набагато більшого. Правда, у мене не було великої любові або великої дружби, але це тільки тому, що я не зустрів чоловіка або жінку, які були б їх гідні. Я не написав гарних книг, але це тому, що в мене не було вільного часу. У мене не було дітей, яким я міг би себе присвятити, але це тому, що я не знайшов людину, з якою міг би пройти по життю. У мені, отже, залишаються в цілісності безліч невикористаних здатностей, схильностей і можливостей, які надають мені істотно більшу значимість, ніж можна було б судити тільки за моїми вчинками". Однак у дійсності, як стверджують екзистенціалісти, немає ніякої любові, крім тієї, що створює саму себе; немає ніякої "можливої" любові, крім тієї, котра в любові виявляється. Немає ніякого генія, крім того, що виражає себе у творах мистецтва....Людина живе своїм життям, вона створює свій образ, та поза цим образом нічого немає. Звичайно, це може здаватися жорстоким для тих, хто не встигає в житті. Але, з іншого боку, потрібно, щоб люди зрозуміли, що враховується тільки реальність, що мрії, очікування та надії дають можливість визначити людину лише як оманливий сон, як надії, що загинули, як даремні очікування, тобто визначити її зі знаком мінус, а не позитивно. Проте, коли кажуть: "Ти є не що інше, як твоє життя", це не означає, що, наприклад про митця будуть судити виключно за його творами; є тисячі інших речей, які його визначають. Ми хочемо тільки сказати, що людина є ні чим іншим, як низкою її вчинків, що вона є сумою, організацією, сукупністю відносин, з яких утворюються ці вчинки.

І в цьому випадку нам докоряють, по суті, не за песимізм, а за впертий оптимізм. Якщо нам докоряють за наші літературні твори, в яких ми описуємо млявих, слабких, боязких, а іноді навіть відверто дурних людей, то це не тільки тому, що ці істоти мляві, слабкі, боязкі чи дурні. Якби ми заявили, як Золя, що вони такі внаслідок своєї спадковості, в результаті впливу середовища, суспільства, внаслідок певної органічної чи психічної зумовленості, люди б заспокоїлися і сказали: "Так, ми такі, і з цим нічого не зробиш". Та екзистенціаліст, описуючи боягуза, припускає, що цей боягуз відповідає за власну боязкість. Він є таким не тому, що в нього боязкі серце, легені чи мозок. Він є таким не внаслідок своєї фізіологічної організації, але тому, що сам зробив себе боягузом своїми вчинками. Не буває боязкого темпераменту. Темпераменти бувають нервовими, слабкими, як кажуть, хирлявими або повнокровними. Але слабка людина зовсім не обов'язково є боягузом, оскільки боязкість виникає внаслідок зречення чи відступу. Темперамент - це не дія. Боягуз визначається здійсненим вчинком. Те, що люди невиразно відчувають і що викликає у них жах, це звинувачення самого боягуза в тому, що він боягуз. Люди хотіли б, щоб боягузами чи героями народжувалися.

<...>

Отже, ми, здається, відповіли на низку звинувачень. Як бачите, екзистенціалізм не можна розглядати ні як філософію квієтизму, бо екзистенціалізм визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді, немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини - у ній самій. Екзистенціалізм - це не спроба відбити у людини бажання діяти, бо він говорить людині, що надія лише в її діях, і єдине, що дозволяє людині жити - це надія. Отже, в цьому плані ми маємо справу з мораллю дії та рішучості. Однак на цій підставі нас звинувачують також і в тому, що ми замуровуємо людину в індивідуальній суб'єктивності. Але й тут нас розуміють перекручено.

Справді, наш вихідний пункт - це суб'єктивність індивіда, він обумовлений також причинами саме філософського характеру. Не тому, що ми буржуа, а тому, що ми хочемо мати вчення, яке ґрунтується на істині, а не на низці чудових теорій, які запевняють, не маючи під собою реальних підвалин. У вихідному пункті не може бути жодної іншої істини, крім: "Я мислю, отже, існую". Це абсолютна істина свідомості, яка осягає саму себе. Будь-яка теорія, що бере людину окремо від цього моменту, в якому вона розуміє себе, є теорією, що скасовує істину, оскільки поза картезіанським мисленням всі предмети є лише ймовірними, а вчення про ймовірність, що не спирається на істину, скидається у безодню небуття. Щоб визначити ймовірне, треба володіти істинним. Отже, для того щоб існувала хоча б яка-небудь істина, потрібна істина абсолютна. Абсолютна істина є простою, легкодоступною для всіх, вона схоплюється безпосередньо.

Далі, наша теорія - єдина теорія, яка надає людині гідність, єдина теорія, що не робить з неї об'єкта, будь-який матеріалізм веде до розгляду людей, також себе самого, як предметів, тобто як сукупності певних реакцій, що нічим не відрізняються від сукупностей тих рис і явищ, які утворюють стіл, стілець або каміння. Щодо нас, то ми саме і хочемо створити царство людини, як сукупність цінностей, що відрізняється від матеріального царства. Але суб'єктивність, що осягається як істина, не є суто індивідуальною суб'єктивністю, оскільки, як ми зазначили, в мисленні людина відкриває не тільки саму себе, а й інших людей. На противагу філософії Декарта, на противагу філософії Канта, через "я мислю" ми осягаємо себе перед лицем іншого, й інший так само є достовірним для нас, як ми самі. Таким чином, людина, що осягає себе через мислення, безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, і до того ж - як умову свого власного існування. Вона не усвідомлює того, що не може бути якою-небудь (у тому значенні, що про людину кажуть, що вона є дотепною, злою чи ревнивою), якщо тільки інші не визнають її такою. Щоб отримати яку-небудь істину про себе, я повинен пройти через іншого. Інший є необхідним для мого існування, врешті-решт, і для мого самопізнання. За цих умов виявлення мого внутрішнього світу відкриває мені водночас іншого як свободу, що стоїть переді мною, яка мислить і воліє "за" чи "проти" мене. Таким чином, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб'єктивністю. У цьому світі людина вирішує, чим вона є і чим є інші.

Крім того, якщо неможливо знайти універсальну сутність, яка була б людською природою, то все-таки є загальні умови людського існування. Не випадково сучасні мислителі частіше кажуть про умови людського існування, ніж про людську природу. Під ними вони розуміють, з більшим чи меншим ступенем ясності, сукупність апріорних меж, які окреслюють фундаментальну ситуацію людини в універсумі. Історичні обставини змінюються: людина може народитися рабом в язичницькому суспільстві, феодальним сеньйором чи пролетарем. Не змінюється лише необхідність для неї бути у світі, бути у ньому з роботою, бути в ньому серед інших і бути в ньому смертною. Межі не суб'єктивні та не об'єктивні, скоріше, вони мають об'єктивні та суб'єктивні аспекти. Вони є об'єктивними тому, що зустрічаються скрізь і скрізь можуть бути розпізнані. Суб'єктивними вони є тому, що проживаються; вони нічого не становлять, якщо не пережиті людиною, яка вільно визначає себе у своєму існуванні стосовно них. І хоча проекти можуть бути різними, жоден із них мені не чужий, тому що всі вони є спробою здолати межі, або розсунути їх, або не визнати, або пристосуватися до них. Отже, будь-який проект, яким би він не був індивідуальним, має універсальне значення. Будь-який проект, нехай це проект китайця, індійця чи негра, може бути зрозумілим для європейця. Може бути зрозумілим - це означає, що європеєць 1945 року може саме так іти від осягнутої ним ситуації до її меж, що він може відтворити в собі проект китайця, індійця чи африканця. Будь-який проект є універсальним у тому розумінні, що є зрозумілим для кожного. Це не означає, що цей проект визначає людину раз і назавжди, а тільки те, що він може бути відтворений. Завжди можна зрозуміти ідіота, дитину, дикуна чи іноземця, досить мати необхідні відомості. У цьому розумінні ми можемо говорити про всезагальність людини, яка, однак, не є даною заздалегідь, але постійно створюється. Вибираючи себе, я створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала. Ця абсолютність вибору не ліквідує відносності кожної епохи. Екзистенціалізм і хоче вказати на цей зв'язок між абсолютним характером свободної дії, через яку кожна людина реалізує себе, реалізуючи водночас певний тип людства, дії, зрозумілої для будь-якої епохи і для будь-якої людини, і відносністю культури, яка може виявитися наслідком такого вибору. Необхідно зазначити разом із тим відносність картезіанства та абсолютність картезіанської позиції. Якщо хочете, в цьому значенні кожен з нас є істотою абсолютною, коли він дихає, їсть, спить або діє тим чи іншим чином. Нема жодної відмінності між вільним буттям, буттям-проектом, існуванням, яке вибирає свою сутність, і абсолютним буттям. І немає жодної відмінності між локалізованим у часі абсолютним буттям, тобто розташованим в історії, й універсально осягненим буттям. <...>

...У кожному конкретному випадку свобода не може мати іншої мети, крім самої себе, і якщо людина один раз визнала, що, перебуваючи в закину-тості, сама встановлює цінності, вона може бажати тепер тільки одного - свободи як основи всіх цінностей. Це не означає, що вона бажає її абстрактно. Це власне означає, що дії чесних людей мають своєю кінцевою метою пошуки свободи як такої. Людина, що вступає в комуністичну або революційну профспілку, становить конкретні цілі. Ці цілі припускають наявність абстрактної волі до свободи. Але цієї свободи бажають у конкретному. Ми бажаємо свободи заради свободи в кожному окремому випадку. Але, прагнучи до свободи, ми виявляємо, що вона цілком залежить від свободи інших людей і що свобода інших залежить від нашої свободи.

Звичайно, свобода, як визначення людини, не залежить від іншого, але, як тільки починається дія, я зобов'язаний бажати разом з моєю свободою свободу інших; я можу приймати як мету мою свободу лише в тому випадку, якщо поставлю своєю метою також і свободу інших. Отже, якщо з погляду повної аутентичності я визнав, що людина - це істота, в якої існування передує сутності, що вона є істотою, яка володіє свободою, котра може за різних обставин бажати лише своєї свободи, я одночасно визнав, що я можу бажати й іншим тільки свободи.

<...>

Мені дорікали за саме питання: чи є екзистенціалізм гуманізмом? Мені говорили: "Адже ви ж писали в "Нудоті", що гуманісти не праві, ви посміялися над певним типом гуманізму, навіщо тепер до нього повертатися?" Справді, слово "гуманізм" має два зовсім різних трактування. Під гуманізмом можна розуміти теорію, що розглядає людину як мету й вищу цінність....Такий гуманізм абсурдний, тому що тільки собака або кінь міг би дати загальну характеристику людині й заявити, що людина дивовижна, чого вони, до речі, зовсім не збираються робити, принаймні, наскільки мені відомо. Але не можна визнати, щоб про людину могла судити людина. Екзистенціалізм звільняє її від усіх подібних суджень. Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є певне людство, якому можна поклонятися на зразок Огюста Конта. Культ людства призводить до замкнутого гуманізму Конта й - варто сказати - до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібний.

Але гуманізм можна розуміти й в іншому значенні. Людина перебуває постійно поза собою. Власне проектуючи себе й втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, тільки ставлячи трансцендентні цілі. Будучи цим виходом за межі, вловлюючи об'єкти лише у зв'язку з цим подоланням самої себе, вона перебуває в серцевині, у центрі цього виходу за власні межі. Немає жодного іншого світу, крім людського, світу людської суб'єктивності. Цей зв'язок трансцендентності, що конституює людину (не в тому розумінні, в якому трансцендентний Бог, а в значенні виходу за свої межі), і суб'єктивності - у тому розумінні, що людина не замкнута у собі, а завжди присутня у людському світі, і є те, що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом. Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, у закинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення в саму себе, але в пошуку цілі зовні, якою може бути звільнення або ще яке-небудь конкретне самоствердження. <...>

Розділ 7. Філософське розуміння природи