Когнітивні та регулятивні процеси в структурі професійної діяльності

Трудова діяльність вимагає активної участі всіх психічних функцій людини. У психічній регуляції трудової діяльності проявляються всі об'єктивні закономірності і механізми, властиві психіці людини в цілому. Разом з тим певні сторони і механізми домінують більшою чи меншою мірою. Їх поєднання обумовлює специфіку психологічного забезпечення трудової діяльності.

У сучасній психології склалося і стає все більш поширеним поділ психічних процесів на три основні підсистеми: когнітивну, регулятивну та комунікативну. Перша включає процеси, що забезпечують пізнання зовнішнього середовища, орієнтування в ній, друга – процеси, спрямовані на побудову, організацію і регуляцію діяльності та поведінки, а третя – процеси, що забезпечують комунікацію, взаємодію між людьми.

Когнітивні процеси. Першим, вихідним кроком розкриття психологічних особливостей суб'єкта професійної діяльності є розгляд закономірностей пізнавальних (когнітивних) процесів у ній. Пізнавальні психічні процеси спрямовані на прийом, переробку та зберігання інформації, пізнання зовнішнього середовища, орієнтування в ній, тому їх роль в житті людини в цілому і в будь-якій професійній діяльності надзвичайно важлива. Це процеси відчуття, сприйняття, уявлення, уяви, пам'яті, мислення. Наскрізним психічним процесом, що забезпечує роботу психіки в цілому і будь-якого іншого психічного процесу, на думку Б. Б. Айсмонтас, є увага.

Л. Д. Столяренко виділяє наступні етапи в структурі прийому інформації: П – ОЧ – НІ – ГМ – ОВ – ЦС – (ЕП) – ВП – (РД) – ОС – УВ. Подразник (слуховий, зоровий) (П) впливає на органи чуттів (ОЧ), в результаті чого виникають нервові імпульси (НІ), які по нервових провідних шляхах надходять у головний мозок (ГМ), де інформація обробляється, формуються окремі відчуття (ОВ), складається цілісний образ сприйняття (ЦС) предмета, який зіставляється з еталонами пам'яті (ЕП), в результаті чого відбувається впізнання предмета (ВП), а потім при уявному зіставленні поточної інформації і колишнього досвіду за допомогою розумової діяльності (РД) відбувається осмислення (ОС), розуміння інформації. Увага (УВ) повинна бути направлена на прийом і розуміння інформації.

Відчуття – це найпростіша форма психічного відображення, властива і тварині, і людині, забезпечує пізнання окремих властивостей предметів і явищ. З одного боку, відчуття об'єктивні, так як в них завжди відображено зовнішній подразник, а з іншого боку – суб'єктивні, оскільки залежать від стану нервової системи та індивідуальних особливостей особистості. Анатомо-фізіологічний апарат, спеціалізований для прийому впливів певних подразників із зовнішнього і внутрішнього середовища та переробки їх у відчуття, називають аналізатором. Кожен аналізатор складається з трьох частин:

1) рецептора, або органу чуття, що перетворює енергію зовнішнього впливу на нервові сигнали,

2) провідних нервових шляхів, по яких нервові сигнали передаються в мозок,

3) мозкового центру в корі півкуль головного мозку.

Виділяють види відчуттів: зорові, слухові, шкірні, нюхові, дотикові, смакові, температурні, больові, кінестетичні (відчуття руху тіла), інтероцептивні (відчуття внутрішнього стану організму).

Інженерам, які проектують та експлуатують сучасну техніку, необхідно знати і враховувати психологічні можливості людини з прийому інформації, характеристики аналізаторів людини. Назвемо деякі з них.

Мінімальна величина подразника, що викликає ледь помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуттів. Сигнали, інтенсивність яких менше нижнього порога, людиною не відчуваються. Максимальна величина подразника, яку здатен адекватно сприймати аналізатор, називається верхнім абсолютним порогом відчуттів. Інтервал між нижнім і верхнім порогами носить назву діапазону чутливості. Найменша величина відмінностей між подразниками, коли вони ще відчуваються як різні, називається диференціальним, або відмінним, порогом.

Тимчасової поріг – це мінімальна тривалість дії подразника, необхідна для виникнення відчуттів. Просторовий поріг визначається мінімальним розміром ледве відчутного подразника. Гострота зору – здатність ока розрізняти дрібні деталі предметів.

Проміжок часу від моменту подачі сигналу до моменту виникнення відчуття називається латентним періодом реакції. Після закінчення дії подразника зорові відчуття зникають не одразу, а поступово (інерція зору дорівнює 0,1 – 0,2 с). Тому час дії сигналу та інтервал між сигналами, що з'являються повинен бути не менше часу збереження відчуттів, рівного 0,2 – 0,5 с. В іншому випадку будуть сповільнюватися швидкість і точність реагування, оскільки під час приходу нового сигналу в зоровій системі людини ще буде залишатися образ попереднього сигналу.

Розрізняють дві основні форми зміни чутливості: адаптацію – зміну чутливості для пристосування до зовнішніх умов (чутливість може підвищуватися або знижуватися, наприклад адаптація до яскравого світла, сильного запаху); сенсибілізацію – підвищення чутливості під впливом внутрішніх факторів, стану організму.

Відчуваючи, людина приймає інформацію про окремі властивості предметів, потім у процесі сприйняття ці окремі властивості формуються в цілісний образ предмета. Таким чином, сприйняття – це цілісне відображення предметів і явищ об'єктивного світу при їх безпосередньому впливі в даний момент на органи чуття. Будь-яке сприйняття включає активний руховий компонент (обмацування предметів рукою, рух очей при розгляданні і т. п.) і складну аналітико-синтетичну діяльність мозку по синтезу цілісного образу.

Сприйняття суб'єктивне: одну і ту ж інформацію люди сприймають по-різному, залежно від своїх інтересів, потреб, здібностей і т. п. Залежність сприйняття від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості носить назву апперцепції.

Розрізняють властивості сприйняття: цілісність, константність, структурність, свідомість, вибірковість.

При різкій фізичній або емоційній перевтомі в процесі діяльності можливі порушення сприйняття, що необхідно враховувати при прогнозуванні результатів праці, особливо в тих видах діяльності, які характеризуються високою відповідальністю, неприпустимістю помилок. Іноді, наприклад, відбувається підвищення сприйнятливості до звичайних зовнішніх подразників. Денне світло раптом засліплює, забарвлення навколишніх предметів робиться незвичайно яскравим, звуки оглушають; запахи сприймаються гостро, викликаючи сильне роздратування; можуть виникнути галюцинації. Від галюцинацій слід відрізняти ілюзії, тобто помилкові сприйняття реальних речей або явищ. Обов'язкова наявність справжнього об'єкта, хоч і сприймається помилково, – головна особливість ілюзій.

Пам'ять – форма психічного відображення, яка полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що уможливлює його повторне використання в діяльності або повернення в сферу свідомості. Пам'ять пов'язує минуле суб'єкта з його сьогоденням і майбутнім і є найважливішою пізнавальною функцією, що лежить в основі розвитку, навчання та трудової діяльності.

Виділяють такі види пам'яті:

а) мимовільна пам'ять (інформація запам'ятовується сама собою без спеціального заучування, в ході виконання діяльності, роботи над інформацією);

б) довільна пам'ять (інформація запам'ятовується цілеспрямовано за допомогою спеціальних прийомів). Ефективність довільної пам'яті залежить від цілей запам'ятовування і від прийомів заучування.

Розрізняють також короткочасну, довготривалу і оперативну пам'ять. Дані види пам'яті розрізняються за часом зберігання інформації: короткочасна пам'ять забезпечує зберігання інформації, що надійшла протягом секунди або хвилини, довготривала – протягом дня, місяця, року або всього життя. У діяльності людини, що керує людьми, технікою, машинами або приладами, в тій чи іншій мірі виявляються всі основні види пам'яті. У будь-якої діяльності беруть участь короткочасна, оперативна і довгострокова пам'ять.

У короткочасній пам'яті зберігається майже вся інформація, що надійшла в якийсь момент часу в органи чуттів, але зберігається вона в такому вигляді недовго, лише кілька секунд. Надалі інформація перетворюється, аналізується, обробляється, кодується суб'єктом і перекладається їм у довгострокову пам'ять. Хороша короткочасна пам'ять підвищує ефективність будь-якої діяльності, в цьому сенсі особливо слід відзначити лікарську діяльність, роботу рятувальників, пожежників, міліціонерів. Зокрема, при хірургічній операції не буває другорядних деталей, хірург зобов'язаний миттєво охопити всі ознаки ситуації і врахувати їх (тобто запам'ятати) в подальших діях. Іншими словами, будь-яка діяльність в екстремальних умовах передбачає наявність продуктивної короткочасної пам'яті.

Оперативна пам'ять є здатність людини зберігати поточну інформацію, необхідну для виконання тієї або іншої дії; тривалість зберігання визначається часом виконання даної дії. Забування в значній мірі залежить від характеру діяльності, безпосередньо попередньої запам'ятовування та що відбувається після неї. Для зменшення забування необхідно: 1) розуміння, осмислення інформації; 2) повторення інформації.

Мислення – найбільш узагальнена і опосередкована форма психічного відображення, що встановлює зв'язки і відносини між пізнаваними об'єктами. Мислення буває:

а) наочно-дієвим, тобто спирається на безпосереднє сприйняття предметів, реальне перетворення ситуації в процесі дій з предметами;

б) наочно-образним, тобто характеризується опорою на уявлення та образи; функції даного виду мислення пов'язані з поданням ситуацій та змін до них, які людина хоче отримати в результаті своєї діяльності, перетворюючої ситуацію,

в) словесно-логічним, тобто здійснюваним за допомогою логічних операцій з поняттями.

Розрізняють теоретичне і практичне, продуктивне і репродуктивне мислення. Важливим для психології праці є розрізнення продуктивного і репродуктивного мислення, заснованого на ступені новизни одержуваного в процесі розумової діяльності продукту по відношенню до знань суб'єкта.

У будь-якої діяльності відбувається величезна кількість різноманітних змін ситуації, кожне з яких потенційно несе в собі проблемність. Якщо професіонал, який знайшов ту або іншу зміну, починає аналізувати обставини, що склалися, розглядати варіанти продовження діяльності, порівнювати їх зі своїми можливостями, то даний епізод стає для нього проблемною ситуацією, навіть якщо процес її аналізу і вирішення протікає настільки швидко, що майже не фіксується свідомістю індивіда. В іншому випадку діяльність продовжується на основі наявних у суб'єкта ресурсів та пошуку нових варіантів її здійснення не потрібно.

Розрізняють чотири стадії вирішення проблеми: підготовка, дозрівання рішення, осяяння, перевірка знайденого рішення.

Л. Д. Столяренко виділяє фактори, що сприяють осяянню:

1) висока захопленість проблемою;

2) віра в успіх, у можливість вирішення проблеми;

3) висока інформованість в проблемі, накопичений досвід;

4) висока асоціативна діяльність мозку (у сні, при високій температурі, лихоманці, при емоційно позитивній стимуляції).

Розумова діяльність реалізується як на рівні свідомості, так і на рівні несвідомого; характеризується складними переходами і взаємодіями цих рівнів. В результаті успішної (цілеспрямованої) дії виходить результат, відповідний попередньо поставленій меті, і результат, який не був передбачений у свідомій меті і є по відношенню до неї побічним (побічний продукт дії).

Виділяють такі основні розумові операції: аналіз, порівняння, синтез, узагальнення, абстрагування та ін. Аналіз – це розумова операція розчленування складного об'єкта на складові його частини або характеристики. Порівняння являє собою розумову операцію, засновану на встановленні схожості та відмінності між об'єктами. Синтез – розумова операція, що дозволяє в єдиному процесі мислення переходити від частин до цілого. Узагальнення – уявне об'єднання предметів і явищ за їх загальним і суттєвим ознаками. Абстрагування, або відволікання, – це розумова операція, заснована на виділенні істотних властивостей і зв'язків предмета і відверненні від інших, несуттєвих.

Основні форми логічного мислення: поняття, судження, умовивід. Поняття – це форма мислення, відображає суттєві властивості, зв'язки і відносини предметів і явищ, виражена словом чи групою слів. Судження – форма мислення, відображає зв'язок між предметами і явищами; ствердження або заперечення чого-небудь. Умовивід – форма мислення, за якої на основі кількох суджень робиться певний висновок.

На процес і результат трудової діяльності значно впливають індивідуальні відмінності в розумовій діяльності людей, які можуть виявлятися в таких якостях мислення: широті, глибині та самостійності мислення, гнучкості думки, швидкості і критичності розуму.

Широта мислення – це здатність охопити все питання цілком, не упускаючи в той же час і необхідних для справи частковостей. Глибина мислення виражається в умінні проникати в сутність складних питань. Якістю, протилежною глибині мислення, є поверхневість суджень, коли людина звертає увагу на дрібниці і не бачить головного.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини висувати нові завдання і знаходити шляхи їх вирішення, не вдаючись до допомоги інших людей. Гнучкість думки виражається в її свободі від сковуючого впливу закріплених у минулому прийомів і способів вирішення завдань, в умінні швидко змінювати дії при зміні обстановки. Швидкість розуму – це здатність людини швидко розібратися в новій ситуації, обдумати і прийняти правильне рішення. Критичність розуму – вміння людини об'єктивно оцінювати свої і чужі думки, ретельно і всебічно перевіряти всі висунуті положення та висновки.

Нарівні зі сприйняттям, пам'яттю і мисленням важливу роль в діяльності людини відіграє уява. У процесі відображення навколишнього світу людина поряд зі сприйняттям того, що діє на неї в даний момент, або зоровим уявленням про те, що впливало на неї раніше, створює нові образи. Уява – це психічний процес створення нового у формі образу, уявлення або ідеї.

Процес уяви властивий тільки людині і є необхідною умовою її трудової діяльності. Уява завжди спрямована на практичну діяльність людини: перш ніж щось зробити, людина уявляє, що треба робити і як вона буде це робити. Таким чином, вона вже заздалегідь створює образ матеріальної речі, яка буде виготовлятися в подальшій практичній діяльності людини. Ця здатність людини заздалегідь представляти кінцевий результат своєї праці, а також процес створення матеріальної речі різко відрізняє людську діяльність від «діяльності» тварин, іноді дуже майстерно.

У психології розрізняють довільну і мимовільну уяву. Перша виявляється, наприклад, в ході цілеспрямованого вирішення наукових, технічних і художніх проблем при наявності усвідомленої пошукової домінанти, друга – у снах, так званих змінених станах свідомості і т. п.

Особливу форму уяви утворює мрія. Вона звернена до сфери більш-менш віддаленого майбутнього і не передбачає негайного досягнення реального результату, а також його повного збігу з образом бажаного. Разом з тим мрія може стати сильним мотивуючим чинником творчого пошуку.

Увага – це спрямованість і зосередженість свідомості на якомусь реальному чи ідеальному об'єкті, які передбачають підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної або рухової активності індивіда.

Увага в життя і діяльності людини виконує багато різних функцій. Вона активізує потрібні і гальмує непотрібні в даний момент психологічні та фізіологічні процеси, сприяє організованому і цілеспрямованому відбору надходить в організм інформації відповідно до його актуальних потреб, забезпечує виборчу і тривалу зосередженість психічної активності на одному і тому ж об'єкті або виді діяльності.

За активністю людини в організації уваги розрізняють три види уваги: мимовільна, довільна і післядовільна. Мимовільна увага – це зосередження свідомості на об'єкті в силу її особливості як подразника. Довільна увага – це свідомо регульоване зосередження на об'єкті, що направляється вимогами діяльності. При довільній увазі зосередження відбувається не тільки на те, що емоційно приємно, а більшою мірою на те, що має робити. Людина, використовуючи цей вид уваги, стомлюється приблизно через 20 хв. Мимовільна увага не пов'язане з участю волі, в той час як довільна увага обов'язково включає вольову регуляцію. Нарешті, довільна увага на відміну від мимовільної зазвичай пов'язана з боротьбою мотивів чи спонукань, наявністю сильних, протилежно спрямованих і конкуруючих один з одним інтересів, кожен з яких сам по собі здатний залучати та утримувати увагу. Людина ж у цьому випадку здійснює свідомий вибір мети і зусиллям волі пригнічує один з інтересів, спрямовуючи всю свою увагу на задоволення іншого. Але можливий і такий випадок, коли довільна увага зберігається, а зусиль волі для її збереження вже не потрібно. Це буває, якщо людина захоплена роботою. Така увага називається післядовільною. Вона виникає на основі інтересу, проте це не зацікавленість, стимульована особливостями предмета, а прояв спрямованості особистості. При післядовільній увазі сама діяльність переживається як потреба, а її результат для особистості значущий. Післядовільна увага може тривати годинами. Розглянуті три види уваги в практичній, трудової діяльності людини тісно переплетені взаємними переходами і спираються одна на іншу.

Увага володіє певними параметрами і особливостями, які багато в чому є характеристикою людських здібностей і можливостей. До основних властивостей уваги звичайно відносять такі.

1. Концентрованість. Це показник ступеня зосередженості свідомості на певному об'єкті, інтенсивності зв'язку з ним. Концентрованість уваги означає, що утворюється як би тимчасовий центр (фокус) всієї психологічної активності людини.

2. Інтенсивність. Це якість уваги, що визначає ефективність сприйняття, мислення, пам'яті і ясність свідомості в цілому. Чим більший інтерес до діяльності (чим більша усвідомленість її значення) і чим важча діяльність (чим вона менш знайома людині), чим більше вплив відволікаючих подразників, тим більше інтенсивною буде увага.

3. Стійкість. Це здатність тривалий час підтримувати високі рівні концентрованості й інтенсивності уваги. Стійкість уваги підтримується не тільки новизною стимулів, що надходять, але і їх повторенням. Вона пов'язана з динамічними характеристиками уваги: коливаннями і переключенням. Під коливаннями уваги розуміють періодичні короткочасні мимовільні зміни ступеня інтенсивності уваги. Коливання уваги виявляються у тимчасову зміну інтенсивності відчуттів.

4. Обсяг – це показник кількості однорідних стимулів, що знаходяться у фокусі уваги. Обсяг уваги залежить не тільки від генетичних факторів і можливостей короткочасної пам'яті індивіда. Мають також значення характеристики об'єктів, що сприймаються (їх однорідність, взаємозв'язки) та професійні навички самого суб'єкта.

5. Переключення уваги розуміється як можливість більш-менш легкого і досить швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого. З перемиканням функціонально пов'язані і два різноспрямовані процеси: включення і відключення уваги. Переключення може бути довільним, тоді його швидкість – це показник ступеня вольового контролю суб'єкта над своїм сприйняттям, і мимовільним, пов'язаних з відволіканням, що є або показником ступеня нестійкості психіки, або свідчить про появу сильних несподіваних подразників.

Ефективність переключення уваги залежить від особливостей виконання попередньої і наступної діяльності (показники перемикання значно знижуються при переході від легкої діяльності до важкої, а при зворотному варіанті вони зростають). Успіх перемикання пов'язані з ставленням людини до попередньої діяльності: чим цікавіше попередня діяльність і менш цікава наступна, тим важче відбувається перемикання.

Дуже сильно відволікають увагу подразники раптові, переривчасті, несподівані, а також пов'язані з емоціями. При тривалому виконанні одноманітної роботи дія побічних подразників посилюється у міру наростання стомлення. Відволікаючий вплив сторонніх подразників більше позначається на розумовій діяльності, не пов'язаній із зовнішніми опорами. Воно сильніше при слуховому сприйнятті, ніж при зоровому.

Здатність протистояти відволікаючим впливам називається перешкодостійкістю. У розвитку цієї здатності у людей спостерігаються значні індивідуальні відмінності, зумовлені як відмінностями нервової системи (зокрема, її силою), так і спеціальним тренуванням, спрямованими на підвищення перешкодостійкістю.

6. Розподіл, тобто здатність зосереджувати увагу на декількох об'єктах одночасно. При цьому формується як би кілька фокусів (центрів) уваги, що дає можливість здійснювати декілька дій або стежити за декількома процесами одночасно, не втрачаючи жодного з них з поля уваги.

У складних сучасних видах праці діяльність може складатися з декількох різних, але одночасно протікаючих процесів (дій), кожен з яких відповідає різним задачам. Наприклад, учитель, що пояснює учням нову тему, повинен фокусувати увагу на своїй промові, спостерігати за реакціями учнів, які свідчать про осмислення матеріалу, про динаміку їх працездатності і т. п.

Рівень розподілу уваги залежить від ряду умов: від характеру видів діяльності, які суміщаються (вони можуть бути однорідними і різними), від їх складності (і в зв'язку з цим від ступеня необхідної психічної напруги), від ступеня знайомства і звичності (від рівня оволодіння основними прийомами діяльності). Чим складніше поєднувані види діяльності, тим важче розподілити увагу. При поєднанні розумової та моторної діяльності продуктивність розумової діяльності може знижуватися в більшій ступені, ніж моторної.

Важко поєднувати два види розумової діяльності. Розподіл уваги можливий в тому випадку, якщо кожен з виконуваних видів діяльності знайомий людині, причому один – автоматизований. Чим менш автоматизовано один з суміщаються видів діяльності, тим слабкіше розподіл уваги. Якщо один з видів діяльності повністю автоматизований і для її успішного виконання потрібно лише періодичний контроль свідомості, відзначається складна форма уваги – поєднання перемикання і розподілу.

Увага як психічний процес, що виражається в спрямованості свідомості на визначені об'єкти, часто проявляючись, поступово перетворюється на стійку властивість особистості – уважність. При цьому коло об'єктів може обмежуватися тим чи іншим видом діяльності (і тоді говорять про уважність особистості в даному виді професійної діяльності), а може поширюватися на всі види діяльності (у цьому випадку говорять про уважність як загальну властивість особистості). Іншу полярну властивість часто називають неуважністю. Психологу праці важливо знати не тільки, який рівень сформованості уважності у працівника, а й причини, що зумовлюють його неуважність, оскільки увага пов'язана з усіма когнітивними і регулятивними процесами в трудовій діяльності.

Більшою мірою, ніж інші функції, увага реагує на стан втоми, стресу, монотонії. При цих станах спостерігається прогресуюче зниження активності уваги. Разом з тим висока мотивація діяльності надає могутній компенсуючий вплив на збереження уваги навіть у самих несприятливих умовах.

Правильна тренування уваги в трудовій діяльності полягає у формуванні оптимальних схем організації цього процесу в конкретних умовах. При зміні умов відбувається перебудова системи організації уваги. З цієї точки зору навчання і переучування тієї чи іншої діяльності полягають у засвоєнні працівником нової системи організації уваги.

Особливості регулятивних процесів. Когнітивні процеси є одним з класів психічних процесів, що забезпечують професійну діяльність. Наявності тільки когнітивних процесів недостатньо для організації цілісної діяльності. Організація діяльності, її побудова і реалізація – дуже складне і цілком самостійне завдання, тому воно вимагає спеціальних засобів її вирішення, спеціальних психічних процесів, спрямованих на це. В особливій мірі це відноситься до суб'єкт-суб'єктних видів діяльності, оскільки саме вони характеризуються найбільшим ступенем складності. Діяльність не може реалізовуватися автоматично, не будучи забезпеченою спеціальними психічними процесами, які забезпечують її регуляцію. Дані процеси називаються регулятивними.

А. В. Карпов виділяє наступні регулятивні процеси: цілеутворення, планування, прогнозування, антиципація, прийняття рішення, самоконтроль, самопрограмування, корекція.

Будь-яка діяльність спрямована на досягнення певної мети, однак це можливо лише в тому випадку, якщо сама мета буде сформульована людиною, тобто буде реалізований спеціальний і дуже складний процес цілеутворення. Крім того, будь-яка діяльність немислима без плану, що вимагає реалізації іншого, також дуже складного, спеціального процесу – планування.

Побудова діяльності передбачає необхідність прогнозу змін середовища і, отже, вимагає реалізації процесу прогнозування. Процес прогнозування багато в чому схожий з процесом антиципації – передбачення майбутніх подій. По ходу діяльності постійно виникають проблемні ситуації, завдання, умови невизначеності, які вимагають від людини рішення – вибору. Тим самим виникає потреба у ще одному діяльнісному процесі – процесі прийняття рішення. Крім цього, постійно виникає необхідність у контролі проміжних і кінцевих результатів діяльності, а також самого її ходу, що передбачає необхідність підключення іншого діяльнісного процесу – самоконтролю. Побудова діяльності вимагає також процесів самопрограмування своїх дій і процесів внесення коректив у хід діяльності – процесів корекції.

Розглянемо загальні психологічні характеристики та особливості, які і дозволяють об'єднувати регулятивні процеси в особливий, якісно специфічний клас процесів.

1. Регулятивним процесам притаманні всі ті основні властивості, якими характеризуються інші класи психічних процесів: ідеальність, цілеспрямованість, суб'єктивність, предметність. А. В. Карпов характеризує ще одну особливість регулятивних процесів: вони синтетичні, тобто комплексні і формуються на базі синтезу інших типів психічних процесів: когнітивних, емоційних, вольових, мотиваційних. Наприклад, процес прийняття рішення потребує від людини реалізації всіх її пізнавальних процесів: сприйняття інформації, актуалізації інформації минулого досвіду (пам'яті), мисленевої її переробки, підключення мислення. Однак він не вичерпується тільки когнітивними процесами, тільки раціональними механізмами. Добре відома та роль, яку відіграють у процесах прийняття рішень, особливо у важких або критично важливих життєвих ситуаціях, емоційні і вольові фактори, мотивація особистості. Синтетичність складу регулятивних процесів – характерніша їх риса, через що ці процеси позначають поняттям інтегральних процесів психічної регуляції діяльності.

2. Інша характерна риса регулятивних процесів, яку виділяє А. В. Карпов, полягає в тому, що інтегральні регулятивні процеси метакогнітивні. Вони – сполучна ланка, міст від когнітивних процесів до виконавчих дій. Інакше кажучи, регулятивні, або інтегральні, процеси розгортаються не тільки на основі когнітивних, але головним чином після них, об'єднуючи отриману в них інформацію в особливі узагальнені метасистемні знання, тобто виступають як метакогнітивні.

3. Кожен регулятивний процес співвіднесений з певним етапом організації діяльності. Початковий етап передбачає реалізацію процесу цілеутворення, потім його змінює процес прогнозування; далі найбільш розгорнутими стають процеси прийняття рішення, планування, самоконтролю, а завершальні етапи вимагають максимальної включеності процесів оцінки результатів та їх корекції. Отже, той чи інший інтегральний процес – це одночасно і певний етап організації діяльності. Тому їх сукупність утворює цілісний цикл організації діяльності: від формування цілі до корекції отриманих результатів.

4. Будь який інтегральний процес має специфічний для нього операційний склад. Наприклад, в процесі прийняття рішення А. В. Карпов виділяє такі операції, як розпізнавання вихідної невизначеності, формулювання завдання вибору, генерація альтернатив, селекція альтернатив, формулювання критеріїв, вибір альтернатив, корекція вибору та ін.

5. Регулятивні процеси тісно пов'язані з деякими найважливішими особистісними якостями. Цей зв'язок проявляється в тому, що індивідуальна міра розвитку кожного з них сама по собі виступає як особистісна якість. Свідченням цього виступає сукупність психологічних понять, що позначають особистісні якості, похідні від кожного з інтегральних процесів: ціленаправленість і цілеспрямованість особистості, її прогностичність (далекоглядність), рішучість, здатність до планування, самодисципліна (самоконтрольованість) та ін. Навпаки, недостатній розвиток цих процесів позначається іншими, негативними, але також похідними від інтегральних процесів властивостями особистості: розкиданістю, «короткозорістю», нерішучістю, спонтанністю, відсутністю внутрішньої дисципліни і ін.

Поряд із загальними властивостями А. В. Карпов характеризує і специфічні особливості, притаманні окремому регулятивному інтегральному процесу, які визначають своєрідність кожного з них. Так, процес цілеутворення є формування мети діяльності та її конкретизації (поділу) на під цілі окремих дій. Мета є ідеальною формою майбутніх результатів і розглядається в якості системоутворюючого фактору діяльності. На основі співвіднесення мети діяльності та мотиваційної сфери формується найважливіше психологічне утворення – особистісний сенс діяльності.

Існують три основні форми суб'єктивних цілей: мета-образ, мета-результат і мета – рівень досягнень (А. В. Карпов). Мета-образ – це ідеальне уявлення майбутнього результату діяльності, образ цього результату, складаний до початку діяльності; це свого роду уявна картинка того продукту, який повинен бути отриманий в кінці діяльності. Однак далеко не завжди мета може бути сформульована в цьому виді. Більш поширеною є форма мети-результату. Наприклад, типовою для керівника є мета виконання планового завдання. Цю мету неможливо уявити у вигляді якого-небудь наочного або уявного образу, вона постає як сукупність деяких, у тому числі кількісно виражених і словесно представлених, вимог до параметрів діяльності («забезпечити випуск такої-то кількості продукції в такі-то терміни і з такими -то параметрами і витратами»).

Мета складається до початку діяльності, а потім утримується пам'яттю в процесі діяльності, регулює і направляє її. Ідеальний образ – уявлення майбутнього результату – є найважливішим регулятором діяльності. Як правило, у своїй діяльності суб'єкт переслідує не одну, а безліч різних цілей. У зв'язку з цим виникає необхідність співорганізації різних цілей. Упорядкування цілей відбувається за їх об'єктивної і суб'єктивної значущості – пріоритетності. Загальна та конкретні цілі вибудовуються в певну ієрархію, утворюючи систему цілей, в якій вони пов'язані і взаємоузгоджені. Ієрархічність системи цілей – важлива умова надання цілісності, організованості всієї діяльності, поведінці.

Ключовим моментом цілеутворення є механізм виникнення – породження цілей. Його позначають як механізм генерації суб'єктивних цілей. Існують два основні способи задавання цілей: 1) нормативне задавання цілей, коли вони вже в готовому вигляді «доводяться» до суб'єкта; цей спосіб позначається як механізм примусового цілеутворення, 2) цілі можуть генеруватися не нормативно, а бути продуктом активної ініціативи самої людини, це добровільні цілі.

Процеси прогнозування та антиципації дозволяють заглядати в майбутнє, відображати у свідомості те, чого ще реально немає, але що з великою ймовірністю має статися. Така прогностична інформація враховується при організації діяльності, дозволяє завчасно передбачити можливі події і тим самим значно зменшити невизначеність середовища. У силу цього феномен випереджального відображення і процес антиципації мають універсальне значення для всіх сторін життя і діяльності людини. Процеси прогнозування та антиципації можуть бути реалізовані у формі поточного прогнозування, включеного до виконання будь-яких інших дій і завдань; у формі спеціальних, усвідомлюваних і довільно регульованих суб'єктом дій щодо реалізації прогнозу; нарешті, це може бути самостійна діяльність, пов'язана з виконанням функцій стратегічного планування і прогнозування в управлінні.

Важливе місце в структурі діяльності займають і такі регулятивні процеси, як планування і пов'язане з ним програмування. План – це своєрідний міст від прийняття рішення про загальні цілі діяльності та її основних вимог до конкретної програми їх реалізації. Планування може бути короткостроковим і перспективним, може виступати або у відносно жорсткому (алгоритмізованому), або в «м'якому» вигляді – гнучке, або варіативне, планування. Воно може бути або деталізованим і конкретним, або навмисно узагальненим; може відрізнятися за своїм об'єктом: у діяльності керівника воно може припускати або плановий розподіл завдань серед підлеглих, або направлятися на упорядкування виробничого процесу. Нарешті, воно може носити індивідуальний характер або бути колективним. У будь-якому випадку план так само, як і мета, формулюється до початку діяльності або її окремих етапів, і тому спочатку він виступає в ідеальній формі. Однак на відміну від мети, що відображає уявлення про майбутній результат діяльності, в плані відображаються стратегія і тактика процесу її здійснення. Отже, основна функція планування – це просторово-часове впорядкування діяльності, вироблення загальних орієнтирів діяльності та конкретних засобів реалізації її цілей і підцілей (А. В. Карпов).

Головним протиріччям процесу планування і тому головною його трудністю є антагонізм між двома основними параметрами планів. З одного боку, чим більш детальним буде планування як процес і план як його продукт, тим буде вища ефективність діяльності, яка розгортається на його основі. Це вимагає максимальної деталізованості і конкретності планів. З іншого боку, прогностична інформація, на основі якої формулюються плани, є принципово невизначеною, а тому неповною, неточною, ненадійною. Отже, план повинен бути достатньо вільним, гнучким, допускати можливості його трансформації в разі потреби.

Відмінною особливістю планів у складних видах діяльності є їх ієрархічність. Цією властивістю процеси планування відрізняються від дуже схожих з ними, але більш приватних процесів програмування. План на початку його розробки визначає не стільки конкретну жорстку послідовність дій, скільки їх загальну структуру, тобто те, що і як має бути реалізовано. Ієрархія цих заходів визначає потім послідовність виконавчих дій. Програма ж діяльності – це вже вибудуваний вздовж осі часу конкретний ланцюг дій, їх алгоритм. Програма відрізняється від плану тим, що вона має одновимірну, а не ієрархічну структуру, тому існує положення, згідно з яким процес програмування є не що інше, як завершальний етап процесу планування. Сама ж програма є остаточний результат, продукт процесу планування.

Особливу значимість для організації будь-якої діяльності має процес прийняття рішення. Якщо всі інші процеси роблять більш-менш сильний вплив на діяльність, то саме процеси прийняття рішення – за самим змістом даного поняття – роблять на неї вирішальний, визначальний вплив. Процес прийняття рішення в професійній діяльності визначається як будь-який вибір одного з альтернативних способів виходу із ситуацій невизначеності та його реалізації у виконавських діях суб'єкта (А. В. Карпов).

Необхідність у процесах прийняття рішення виникає під впливом численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Найбільш важливими серед них вважаються фактори невизначеності, складності і динамічності середовища прийняття рішення. Під невизначеністю розуміється недостатність необхідної інформації для вибору альтернатив. Під складністю середовища прийняття рішення розуміється дуже велика кількість факторів, які необхідно враховувати в процесі прийняття рішення, а також їх тісний взаємозв'язок і взаємовплив один на одного. Динамічність середовища прийняття рішення – це постійна і висока ступінь мінливості зовнішніх і внутрішніх умов діяльності.

Для всіх типів процесів прийняття рішення характерна наявність інваріантної (формальної) структури основних компонентів, що включає в себе інформаційну основу, правила, критерії, альтернативи, способи і гіпотези. Інформаційна основа – це сукупність даних, на основі яких здійснюються вироблення і прийняття рішення. Правила рішення являють собою різні вимоги, нормативні приписи, умови та обмеження, які необхідно враховувати в процесі його вироблення і які тому виступають в якості основних регуляторів цього процесу. Критерій є своєрідною формою конкретизації в рішенні загальної мети діяльності і найбільш важливим фактором, який повинен бути забезпечений у результаті рішення. Способи – це конкретні процедури, тактики підготовки та прийняття рішення. Альтернативами позначаються будь які суб'єктивно різні варіанти виходу з проблемної ситуації незалежно від того, сформульовані вони самим суб'єктом або задані йому ззовні.

Процес прийняття рішення характеризується складністю, та містить декілька етапів (за А. В. Карповим). Першим його етапом є визначення проблемної ситуації, яка передбачає діагностику (тобто виявлення ситуації як такої, визначення її зони); встановлення взаємозв'язків з іншими сторонами діяльності; характеристика особливостей її змісту, виявлення її ключових протиріч та постановку цілей передбачуваного рішення в ній.

Аналіз змісту проблемної ситуації включає три основних аспекти:

1) інформаційний аналіз ситуації з метою зменшення (редукції) її невизначеності та приведення до виду, більш доступного для контролю над нею; важливим при цьому є пошук і виявлення прихованих (імпліцитних) параметрів ситуації,

2) визначення основних обмежуючих факторів, які зазвичай і породжують проблему, що вимагає прийняття рішення;

3) формулювання основних вимог до рішення – його критеріїв, які будуть покладені в основу вибору одного з декількох альтернативних варіантів.

Другийетап процесу прийняття рішення – формулювання альтернатив – включає в себе пошук, виявлення, а також генерацію нових, тобто не заданих нормативно, можливих виходів з проблемної ситуації. Підсумкова якість рішень є прямою функцією кількості альтернатив, сформульованих на цій стадії. Часто (особливо в простих, стереотипних ситуаціях) даний етап не виражений і не усвідомлюється суб'єктом як самостійний і важливий, оскільки необхідна альтернатива представляється йому досить очевидною.

На третьому етапі оцінки альтернатив за системою сформульованих критеріїв та у відповідності з основними цілями діяльності проводиться багатоаспектний розгляд переваг і недоліків кожного альтернативного варіанту. Даний етап називається також фазою зважування альтернатив.

Четвертий етап – вибір альтернативи – є основним у всій структурі процесу прийняття рішення, оскільки на ньому здійснюється власне прийняття рішення. Основним нормативним принципом цього етапу виступає постулат максимізації: необхідно вибирати ту альтернативу, яка має найбільшу інтегральну корисність, тобто ту, яка максимізує можливі виграші і одночасно мінімізує очікувані програші, збитки.

Після вибору альтернативи необхідна розробка певних способів, спрямованих на її здійснення. Зазвичай на етапі реалізації прийнятого рішення альтернатива, прийнята в результаті рішення, піддається додатковій конкретизації і приводиться у вигляд, що допускає найбільш ефективну реалізацію.

Будь-яке рішення передбачає необхідність зворотного зв'язку з його результатами. Лише в цьому випадку діяльність може бути ефективною і результативною, з'являється можливість вилучення і накопичення досвіду професійних рішень. Лише за умови контролю за рішеннями та отримання інформації про їх результати можливі корекція прийнятих і (або) прийняття нових рішень, якщо колишні виявилися невірними. Оцінка та корекція здійснюються шляхом звірення отриманих результатів з тими, які були сформульовані як очікуваних на першому етапі – етапі оцінки вихідної проблемної ситуації. В результаті цього загальна структура процесу прийняття рішення набуває вигляду замкнутого контуру, що позначається поняттям «вирішального кільця» (А. В. Карпов).

Будь-яке, навіть найкраще, обґрунтоване, своєчасне і яке володіє всіма мислимими достоїнствами рішення буде марним без властивості реалізованості. На практиці ключова роль властивості реалізованості зводиться до того, що професійні рішення практично завжди виступають як продукт компромісу між абстрактно кращим і реально здійсненним варіантами. Хороше рішення дає не тільки загальне принципове вирішення проблемної ситуації, але і включає конкретні способи його реалізації та їх послідовність. Це є одночасно і важливою передумовою для ефективної реалізації наступного контролю за результатами рішення.

Характерною особливістю процесів прийняття рішення в професійній діяльності є велике розмаїття, численність їх конкретних видів, типів, форм і т. п. Цю особливість А. В. Карпов позначає терміном «поліморфізм процесів прийняття рішення».

Значиму і специфічну роль в структурі діяльності відіграє процес самоконтролю. Завдяки цьому регулятивному процесу діяльність знаходить властивості саморегулювання, адаптивності по відношенню до змін зовнішніх і внутрішніх умов її виконання. Форми і види самоконтролю прийнято класифікувати за чотирма основними принципами: часовому, модальному, структурному і принципу довільності. У відповідності до часового принципу розрізняють попередній (антиципуючий), поточний (проміжний) і результуючий (заключний) види самоконтролю. Відповідно до модального принципу виділяють зоровий, слуховий, тактильний, кінестетичний, а також комбінований види самоконтролю. Вони розрізняються за тим каналом, який забезпечує надходження інформації про результати виконання дій. Ця інформація звіряється потім з контрольними еталонами. Провідна роль у діяльності в цілому належить зоровому і слуховому видами самоконтролю. Відповідно до структурного принципу види самоконтролю різняться в залежності від того, на якому рівні він реалізується. У цьому плані можна говорити про біологічний рівень самоконтролю, фізіологічну саморегуляцію основних систем життєдіяльності, психофізіологічну регуляції станів, психологічний самоконтроль діяльності, соціальний контроль та самоконтроль поведінки.

Відповідно до принципу довільності розрізняють довільний і мимовільний види самоконтролю. Мимовільний самоконтроль реалізується автоматично, без його усвідомлення, і включений у виконання практично всіх дій. Довільний самоконтроль, навпаки, характеризується постановкою усвідомлюваної мети – проконтролювати, перевірити себе, тому він виступає в якості цілком самостійних дій та їх систем.

Корекція як процес організації діяльності найбільш специфічна серед регулятивних процесів. Вона завершує, замикає собою загальний цикл побудови та реалізації діяльності, а також кожного окремого її етапу. Сам результат діяльності як такий, ще не говорить про те, досягнута мета діяльності чи ні. Після отримання результату мають місце додаткові і складні процеси. Так, результат повинен бути спочатку сприйнятий і отримано інформацію про нього в процесі зворотного зв'язку. Ця інформація повинна бути зіставлена з ідеальною метою (процес звірення «мета – результат»). Нарешті, має бути визначено, наскільки реальний результат відповідає меті. Як правило, повної відповідності між ними не буває. У силу цього обов'язковим компонентом в організації діяльності є визначення ступеня неузгодженості ідеальної мети і реального результату, після чого відбувається корекція – доведення реального результату до ідеальної мети або до прийнятного наближення до неї. Корекція розгортається з різною мірою виразності залежно від величини виявляються неузгодженості мети і результату.

Корекція, будучи завершальним етапом одного діяльнісного циклу, дозволяє перейти до початку іншого циклу або ж показує напрями зміни першого циклу і вимагає повернення до його повторного здійснення. Завдяки процесам корекції діяльність приймає замкнутий кільцеподібний характер.

На основі процесів корекції і через них відбувається самонавчання суб'єкта, розширення і збагачення його професійного досвіду, підвищення загального рівня компетентності. З психологічної точки зору механізмом самонавчання виступає вся система явищ, пов'язаних з процесом корекції: сприйняття результату, зворотній зв'язок з ним; інтерпретація зворотної інформації; її звірення з ідеальною метою; виявлення неузгодженостей, визначення та реалізація корекційних дій; їх оцінка, а також фіксація в пам'яті ефективних способів корекції, а згодом – і профілактика помилок (А. В. Карпов).