Уявлення про працю та її значення у контексті культурно-історичного розвитку суспільства

Уявлення про працю, її значення для людини, ставлення до праці є частиною культурної практики будь-якого соціального утворення. Культура власне є результатом перетворення навколишнього середовища, продуктом розумової та фізичної активності людини. Інтерес до професійної діяльності та її представників пов’язаний із необхідністю збереження суспільного досвіду продуктивних форм виробництва, виготовлення матеріальних благ.

Первісні уявлення про світ базувалися на ідеї існування «творця», який створив усе, що оточує людину та її саму. Оточуючий первісну людину світ є результатом роботи, а тому, відповідно до цього, створення будь-чого нового вимагає залучення «творця». Це наштовхує на думку, що майстром є сама людина, оскільки вона створена за образом та подобою «великого творця». Окремі здібності високого рівня розвитку, або особливі особистісні якості, називали «даром від Бога», «Божою іскрою», наголошуючи на зв’язку людини та її творця.

Ранні християнські тексти містять світоглядні уявлення про роль та значення праці в історії людства. Відповідно до біблійних текстів «спочатку було слово», що свідчить про усвідомлення важливості мислительних операцій у процесі трудової діяльності. Світ створювався за шість днів у певній логічній послідовності; в останній, сьомий день творець відпочивав (планування трудових навантажень та відпочинку). У християнській філософії праця (професія) тісно пов’язується з покликанням людини, її «наперед визначеною» ціллю та життєвою метою, що закріплювало окремі соціальні верстви за окремими видами робіт. Необхідність «потом і кров’ю» заробляти хліб, виникла у результаті порушення Адамом та Євою заповідей Божих; до того часу всі блага людина отримувала з милості «отця».

Кастова система соціальних відносин Стародавньої Індії, яка збереглася дотепер, закріплювала окремі соціальні групи («варни») за видами професій: брахмани відповідали за збереження та виконання релігійних культів, кшатрії – за військову безпеку. Найбільш чисельними були касти торговців, землеробів і скотарів, а також найнижча каста – слуг і різноробочих. Назагал в Індії та східних країнах, де збережено кастовий лад, нараховувалося близько 3000 каст, диференціація яких відбувалася на основі суспільного поділу праці. Втрата суспільної значущості професії могла призвести до зникнення касти, розчинення її в інших.

В епоху тотемізму (культура палеоліту), який був одним із перших релігійних уявлень, вважалося, що людина і навіть окремий рід мають спорідненість із певними тваринами, а тому можуть успадкувати певні фізичні властивості від свого «тваринного» покровителя. Орієнтуючись на сучасні генетичні теорії спадковості, нікого не дивує антропометрична схожість кількох поколінь, що, можливо, зумовило традиційне закріплення родової зайнятості людей у споріднених галузях виробництва.

У ранніх язичницьких культурах виникають уявлення про існування божественного покровителя. Цей покровитель, по-перше, наділяє людей особливими божественними рисами (за умови сумлінного служіння, що можна вважати одним з етапів професійної підготовки), які дають можливість займатися певним ремеслом; по-друге, захищають їх (пояснюючи наявні у природі факти, явища, результати і невдачі; наприклад, рибалки у Древній Греції пов’язували поганий улов риби з гнівом Посейдона); по-третє, встановлюють морально-процесуальні норми здійснення професійної діяльності (формування професійної етики, деонтологічних принципів професійної діяльності. Наприклад, клятва Гіппократа починається з фрази «Я засвідчую під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Гігієєю та Панацеєю, беручи у свідки всіх богів та богинь, і відповідно до моїх здібностей та мого розуміння даю таку клятву…).

Залежно від усталених традицій матеріального і духовного виробництва окремого регіону, у древніх греків були боги-покровителі виноробів (Діоніс), науковців і представників мистецтва (Аполон), ремісників (Афіна), землеробів (Деметра), ковалів (Гефест), військових (Арес). Пантеон слов’янських богів складався з Волоса (Велеса) – покровителя скотарів, Сварога – покровителя ковалів, Перуна – покровителя дружини (військових формувань князя), Мокоші – покровительки ткацтва. У германо-скандинавському епосі покровителями лікарів була Ейр, ковалів – Тор, поетів і бардів – Брагі, воїнів – Тюр.

Уявлення про працю та її значення для суспільства знаходило відображення у ранніх філософських ученнях. Згідно поглядів Платона, викладених у праці «Держава», кожна соціальна верства у моделі ідеального полісу має бути наділена певними властивостями. Так, «аристократів» він наділяє мудрістю та високими моральними рисами, «воїнів» – сміливістю та відданістю (можливо, на основі власних спостережень чи в якості ідеального бачення явища). Автор виокремлює основні соціальні категорії, що мають бути представлені у соціальній структурі полісу, зазначає перелік робіт, які вони мають виконувати, і загальну чисельність її представників. Розумові види праці, пов’язані з управлінською діяльністю, прийняттям рішень, притаманні «вищим» верствам населення; фізичні види робіт – «нижчим», зокрема рабам. Соціальна структура Древньогрецького полісу, описаного Платоном, вказує на те, що поява професії зумовлює появу додаткових соціальних інститутів, які здійснюють професійну підготовку фахівця, обслуговують його діяльність. Таким чином, у порівнянні з періодом натурального господарства посилюються та зміцнюються зв’язки між членами соціальної групи, оскільки продукти, результати професійної діяльності однієї людини (групи) є необхідними для інших, і, навпаки, що змушує людей налагоджувати спільний побут і систему міжособистісної взаємодії.

Література, живопис, архітектура, музичне мистецтво використовувались і дотепер використовуються як засіб передачі суспільного досвіду, основою якого є відтворення засобів і технологій виробництва (від перших печерних малюнків до складних сучасних засобів збереження інформації). В українській народній творчості збережено безліч обрядів, прикмет, літературних пам’яток, які з покоління в покоління передавали базові уявлення про організацію трудового процесу (період сівби та збору урожаю: зажинки, обжинки тощо), особистісні якості працівника, «працьовитість» як диспозиційну рису особистості, значення праці для людини та суспільства.

Мислительні пошуки філософів різних культурно-історичних періодів розкривали особливий зміст і погляди на працю та її значення для людини у контексті епохи наукової діяльності мислителя. Г. Зіммель зауважує, що праця є основою виробництва матеріальних і духовних цінностей. Людина має можливість, використовуючи свій духовний та фізичний потенціал, перетворювати і передавати групові та індивідуальні цінності іншим, тому трудовий процес вимагає від працівника їх прийняття на особистісному рівні. Найоригінальнішою стороною філософських пошуків Г. Сковороди є ідея «сродної праці». Він бачив щастя у вільно обраній людиною праці, яка базується на відчутті «спорідненості» до близького серцю заняття. Якщо аналізувати вчення про споріднену працю у широкому контексті філософської спадщини Г. Сковороди, то на перший план виступає його гуманістична спрямованість. Зло в суспільстві виникає тоді, коли люди займаються тим, що не відповідає їхній природі [84]. Якщо працівник вибрав собі професію, працю відповідно до душі, тоді він щасливий та, скоріш за все, досягне успіхів. Людина повинна визначити, до чого вона прагне, до чого покликана. Страждання і муки, через які вона проходить, виникають від того, що живе всупереч тому, для чого створена.

Економічна концепція К. Маркса, викладена у працях «Критика політичної економіки» та «Капітал», одна з перших порушувала проблеми товарно-грошових відносин і концептуально втілювала погляди на трудовий процес як основу соціально-економічного благополуччя суспільства. Завершуючи шкільне навчання, у випускній праці «Роздуми юнака при виборі професії» (1835) К. Маркс пише: «Головним керівником, який повинен нас скеровувати при виборі професії, є благо людства, наше власне удосконалення. Не варто думати, що ці два інтереси можуть суперечити один одному… Історія визнає тих людей великими, які, працюючи для суспільної мети, самі ставали шляхетними… Тоді ми відчуваємо не ницу, обмежену, егоїстичну радість, а наше щастя буде належати мільйонам» [57]. У процесі соціально-економічних відносин відбувається взаємний обмін товарами, послугами, у межах яких людина може продавати не лише матеріальні речі, а й власні уміння, фізичну силу, ідеї та винаходи. Згідно поглядів К. Маркса, людські ресурси є своєрідним, особливим видом товару, який має свого «власника», що, відповідно до ранніх філософських вчень про свободу людини, робило особистість об’єктом соціальних відносин.

Перехід від феодальних відносин до капіталістичних зумовив спеціалізацію виробництва, яке обмежило можливості розвитку людини. Ф. Шіллер вважав, що поява капіталістичних відносин зумовила постійну боротьбу природних потягів до всебічного та гармонійного розвитку з професійними обмеженнями удосконалювати вузький спектр умінь та здібностей за рахунок загальмування розвитку інших. Проблема «відчуження праці», її результатів від працівника виникає з появою приватної власності, поділом індивідуальних і колективних інтересів та їх антагоністичністю.

Професійний розвиток особистості у сучасних умовах відбувається під строгим контролем суспільства, культури, історичних обставин, які «дають дозвіл на розвиток» окремих типів особистості, представників окремих верств, професійних груп. У критичні моменти існування суспільства контроль за розвитком особистості відбувається не лише шляхом поступальної регуляції діяльності окремих соціальних інститутів (у тому числі інститутів професійної соціалізації), а й, як наслідок соціальної біфуркації, у процесі революційних переворотів, масових заворушень. (Як приклад, у 1966-1969 роках у Китаї кількість представників «вищих» класів, до яких належали державні службовці, вчені, артисти, письменники зменшувалася за рахунок масових виселень, репресій і фізичного знищення. У 1954 році після прийняття ЦК КПРС постанови «Про подальше збільшення виробництва зерна у країні та про освоєння цілинних та родючих земель» у зв’язку з браком кваліфікованих кадрів, які мали розвивати соціально-економічну інфраструктуру освоюваних територій, частина населення України, Білорусі була масово виселена на цілинні землі..) На думку Т. М. Тихомірової, сучасне суспільство характеризується наявністю протиріч, за яких, з одного боку, відбувається стимуляція набуття досвіду, а з іншого – протидія. Завдяки цьому вектор розвитку можна контролювати і змінювати у вигідному для суспільства напрямку. «Дозволяючи» чи «забороняючи» доступ до певної інформації, суспільство сприяє формуванню певних типів особистості, носіїв професій та їх чисельності. Можливість до набуття одних видів досвіду є «загальнодоступною» (правила етикету, побутова діяльність), до інших – «закритою» (виготовлення атомної бомби). Професійна специфікація та обмеженість умов для розвитку здібностей, центрація культурно-історичного потенціалу на формування обмеженого кола індивідуально-психологічних якостей особистості, на думку Н. К. Крупської, призводять до ситуації, коли «виростає талановитий художник – корзину з фруктами малює прекрасно», а щось інше відобразити не може».

У сучасних умовах, що надто актуальне для пострадянських країн, професія більшою мірою стає не середовищем особистісного розвитку чи ресурсом адаптації до соціуму, а статусним атрибутом. Така ситуація призводить до того, що фах (професія, яку здобула особистість) і «фактична зайнятість» (що робить людина, де працює) не збігаються, а то й стають протилежними за своєю суттю.