Розділ V. Історія рукописної книги в XIII - XIV ст

«У ХІІІ–ХІV ст., у зв’язку з татаро-монгольським нашестям, центр вітчизняного книгописання переходить до Галицько-Волинського князівства, яке зберегло відносну самостійність.

Саме на цих землях у ХІІІ ст. був створений Галицько-Волинський літопис, визначний твір Давньої Русі, що дійшов у складі Іпатіївського списку початку ХV ст. Проте і в Києві книгописання не втратило своїх традицій. До найвизначніших пам’яток українського книжкового мистецтва цієї доби належить «Київський Псалтир» 1397 р. – великоформатний, виконаний на добротному пергаменті кодекс, написаний уставом і прикрашений 302 мініатюрами, сюжетно-орнаментальною заставкою, багатьма художніми ініціалами. Деякі малюнки, переважно на полях, для зручності з’єднано з ілюстрованим місцем тонкими лініями» [3].

В цей період спустошливі навали татаро-монгольських орд на землі Київської Русі, книжкова справа почала занепадати. Багато освічених людей, в тому числі й майстрів книги, подалися в міста і монастирі Галицько-Волинського князівства, які мали відносну незалежність від ординських ханів. Створилися великі книжкові осередки у Холмі, Перемишлі, Львові та Володимирі-Волинському. Почали діяти та зміцніли нові монастирі: на Волині Жидачівський (1227) і Башівський (1241), у Карпатах – Полонинський (ХІІІ), у Лаврові – святого Онуфрія (1250), у Львові – святого Георгія (1272) і святого Онуфрія (1292), у Володимирі-Волинському – Богородичний (ХІІІ) та інші.

Як у попередні століття, церковні ієрархи та представники князівських родин докладали багато зусиль до того, щоби пропагувати серед людей національну культуру й літературу. Особлива увага приділялася книжковій справі. У Галицько-Волинському літописі, наприклад, розповідається про діяльність потужного скрипторію, створеного при дворі волинським князем Володимиром Васильковичем (ХІІІ ст.). Літописці зауважують, що князь був найосвіченішою людиною свого часу, порівнюючи його з Володимиром Святославичем та Ярославом Мудрим, і наголошують, що князь багато читав і вчив. «Він особисто переписав («сам же списав бяше») декілька рукописів і передав («положи») їх у монастирі: для волинських монастирів – Євангеліє апракос та Апостол, а для Перемишльського єпископату - Євангеліє апракос «оковано серебром с жемчугом». У літописі названо 47 манускриптів, виготовлених у цьому скрипторії, «які князь розіслав по багатьох містах свого та інших князівств».

Літописи зберігають численні записи про місцеві міжусобиці війни: з 1055 до 1238 рр. було близько 80 таких воєн, деякі з них тривали 10 і більше років. У часи міжусобних воєн особливо оберігалися і переховувалися рукописи з монастирських або князівських бібліотек у пишних окладах, з використанням золота, срібла, перлів, коштовного каміння, бо їх забирали в сутичках як військовий трофей. Наприклад, у 1203 р. Рюрик Ростиславич напав на Київ, пограбував Софію, Десятинну церкву, монастирі й забрав дорогоцінні хрести, посуд і книги» [6].

Крім цього, дуже багато рукописів загинуло під час пожеж, які знищували цілі бібліотеки, села й міста. Багато цінних рукописних книг знищено при нападах печенігів на міста і селища Київської Русі. Але найбільших збитків зазнала руська культура у страшні роки татаро-монгольської навали.

В середині ХІV ст. зміцніло Велике князівство Литовське: воно приєднало до себе всі білоруські землі, більшість українських земель, включаючи й Київ, і деякі руські князівства, які були ослаблені татаро-монгольською навалою та постійними міжусобними війнами. Частину західноукраїнських земель загарбали польські та угорські феодали. Після прийняття Литвою католицької віри і підписання у 1385 р. унії з Польщею почало зростати ідеологічне протистояння Католицької та Православної Церков.

У період формування Литовської держави литовське населення ще не мало власної системи письма – офіційною мовою Католицької церкви була латиська мова. Дипломатичні й торговельні зв’язки із західноєвропейськими країнами теж велися латинською та німецькою мовами. Тому феодали Литви для внутрішньодержавного користування почали послуговуватися письмом і мовою населення, що проживало у складі Литви – кирилицею і руською мовою, яка була спільною у той час для білорусів та українців.

Наприкінці ХІV ст. руська мова стала офіційною державною мовою Литви. Кирилицею писали не тільки канцелярські документи, а й державні акти та іншу правову документацію, наприклад, «Судебник» та «Литовський статут».

«Розвиток української культури та книгописання, починаючи з кінця ХІV ст. відбувався в дуже несприятливих умовах. «Українське населення чинило опір колонізаторам, - пише академік Запаско Я., - зберігало і розвивало свою культуру, мову, писемність, відстоювало свої духовні надбання, яким загрожувала велика небезпека з боку войовничого католицизму. Під час цієї боротьби, скерованої, зокрема, на захист пам’яток писемності, які гинули, значну роль відіграли православні монастирі, кількість яких тоді значно збільшилася» [6].

В ХІV ст. більшість книжкових пам’яток, які дійшли до нашого часу, виготовлені в монастирях – Богородичному в м. Володимир-Волинському, Спаському Красносельському в м. Луцьк, Путенському на Буковині, Грушівському на Закарпатті, Печерському в Києві та інших.

Незважаючи на тяжкі роки, наприкінці ХІV ст. Київ ста одним з провідних осередків книжкової справи. Перемога на Куликовському полі руських полків над ординцями у 1380 р. сколихнула у слов’янському світі патріотичну хвилю, наповнивши новим змістом героїчну боротьбу слов’янських народів за свою незалежність, національну самосвідомість і самобутню культуру.

Надзвичайно цінною і потрібною у той час для українського населення стала книга, написана рідною мовою. Відповіді на актуальні питання – соціальні, економічні, політичні, культурно-історичні, освітницькі та багато інших, читачі шукали в книгах.

Налагоджуються міжнародні культурні зв’язки, пожвавлювався обмін рукописами між східнослов’янськими і греко-слов’янськими православними монастирями на г. Афоні та в Царгороді. Ці культурні зв’язки сприяли активному розвиткові книжкової справи у слов’янських країнах, підвищенню рівня книжкового мистецтва.

Художнє оздоблення української рукописної книги традиційно було на високому мистецькому рівні: українські творці книги вправно писали шрифти, професійно виконували мініатюри та декоративні прикраси. Вони виготовляли багато чудово оформлених рукописів.

Цей мистецький доробок не був випадковим: майстри української рукописної книги з покоління в покоління прийняли творчу естафету від майстрів доби Київської Русі і гідно продовжили розвиток великих художніх традицій української рукописної книги.

«Писані всі рукописні книги на спеціально виготовлених для того шкірах, білих, вигладжених, що називалися в нас «пергамен», «паркгамен», «паркомен». Мабуть, здебільшого це були шкіри телячі, бо на Московщині, де до XVII століття не знали слова «пергамен», називали його «харатія» або «телятина». Цей пергамен спочатку, напевно, був привезений і привозився, мабуть, з грецьких земель, бо якістю своєю нагадує пергамен грецьких манускриптів — білий, рівний, тонкий; в XIII — XIV століттях натомість бачимо пергамен хоч теж добрий, вигладжений, але грубіший — це вже, мабуть, пергамен власного місцевого виробу. Пурпурового візантійського пергамену в нас на Україні не зустрічається. Так само, хоч який дорогий був пергаментовий матеріал, а на Україні, здається, зовсім не зустрічається палімпсестів, себто пергаменів, з яких би було витерто одні, старі тексти, а натомість вписано інші, нові.

З огляду на те що пергаментовий матеріал коштував дуже дорого, робилися зусилля його заступити матеріалом дешевим, і в XIV столітті вперше з’являється папір. Хоч папір спочатку теж не був матеріалом особливо дешевим, але значно дешевшим, ніж пергамен, і тому він швидко витіснив з ужитку, принаймні з уживання для книг, дорогий пергамен. З появою паперу пергамен продовжували вживати тільки в особливо парадних випадках, як і досі уживають для урочистих грамот або для особливо важливих книжок» [9].

1.1. «Київський Псалтир»

Серед найвідоміших книг ХІІІ–ХІV ст. на території Київської Русі можна вважати «Київський Псалтир». Книга є з пергаменту великого формату на 229 аркушах. В ній містяться псалми Ізраїльського царя Давида, а також десять хвалебних пісень і молитов з інших книг Біблії. Вся рукописна книга прикрашена мініатюрами на берегах.

«Мініатюри славетної «Київської Псалтирі» були виконані у 1397 р. дяком Спиридонієм на замовлення смоленського єпископа Михаїла. Як нотує у своїх працях Л. Міляєва, "у Псалтирі поетичні образи природи перекликались із народними анімістичними уявленнями, книжні елементи — з фольклорними мотивами. Тому такий життєрадісний і оптимістичний увесь лад художнього оздоблення книги. Рисунки, що супроводжують текст, пояснюючи і коментуючи його, заповнюють усі береги рукопису. Їх каліграфічна загостреність поєднується з певною декоративною площинністю, яка допомагає їм органічно співіснувати з текстом.

«Київська Псалтир» скопійована з візантійського оригіналу ХІ—ХІІ ст., який зберігся лише у фрагментах. З нього взято композиційні прийоми та принципи розташування ілюстрацій. Проте, незважаючи на споріднені риси, малюнки Київської Псалтирі просякнуті духом іншої доби й відрізняються стилістично. Маленькі постаті сповнені особливої вишуканості, їхні пропорції видовжені, їхня каліграфічна витонченість доведена до ювелірної довершеності. Ілюструючи книгу, автор мініатюр йде шляхом докладної розповіді, часто насичуючи свої малюнки наївними побутовими деталями.

Для кращого розуміння зв'язку тексту з мініатюрами до останніх проведені рисочки-вказівки. Сяючі золоті штрихи, густо покладені на сині, яскраво-червоні, багряні й зелені одежі, надають мініатюрам виключної барвистості та пишності й змушують пригадати розкішний колорит мозаїк Михайлівського монастиря в Києві. Це й зрозуміло, адже майстер мініатюр Київської Псалтирі жив у оточенні київських творів живопису, які не могли не вплинути на його мистецтво.

Надзвичайно поетичною є мініатюра Псалтирі "Вознесіння". Христос сидить в мандорлі-сяйві, яку підтримують чотири янголи. Їхні фігурки з розставленими крильцями надають зображенню краси вишуканих узорів. Внизу — Богоматір і апостоли, які моляться. Два тоненькі деревця, що відділяють постать Богоматері від апостолів, роблять композицію дуже витонченою. У ній з'являється легкість, обидві її частини добре поєднуються в одне ціле. Силует у більшості сюжетів відіграє головну роль — він гранично відточений і виразний, його лаконічність і скупість дають право говорити про монументальність форми цих невеличких зображень. Нескінченно різноманітні численні фігурки вершників, які то поволі ідуть, то стрімко мчать, то переходять вбрід річку.

Мініатюрам «Київської Псалтирі» належить особливе місце в історії українського мистецтва. Їх високий художній рівень є незаперечним доказом того, що спустошливі напади татаро-монгольських військ не знищили Київ як культурний центр. Йому вдалося зберегти і передати наступним поколінням традиції давньоруського мистецтва. Той факт, що смоленський єпископ Михайло, проїжджаючи через Київ, замовив дякові Спиридонію написати цю книгу, говорить про те, що в ХІV ст. ще не померкла художня слава Київської Русі» [10].