Розділ ІV. Історія рукописної книги в XІІ ст

В XІІ ст. продовжується швидкий розвиток книжкової справи в Київській Русі. Продовжується поширення релігійних, богословських та церковних книг та Святого письма, будування в різних містах молитовних будинків та особливе ведення літописання.

В XІІ ст. велику увагу приділяють написанню історії на літописах. Літописи – це історичні твори, в яких розповідь велася роками. В літописи писали не тільки лаконічні записи, а й цілі новели, народні перекази, історичні пісні, легенди, в яких подавалися згадки про окремі історичні події.

«Найвизначніша пам’ятка в цьому жанрі – «Повість временних літ», створена у 1111 – 1113 рр. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. Вона дійшла до нашого часу лише в більш пізніх списках, які містять, як

правило, початковий Київський літопис, Київський літопис ХІІ ст. і Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Особливе місце в оригінальній давньоруській писемності займали патерики – розповіді про отців церкви, наприклад, високохудожній «Києво-Печерський патерик»; риторичні твори, серед яких «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Перлиною давньої літератури світового значення по праву вважається «Слово о полку Ігоревім», знайдене в кінці ХVІІІ ст. графом О. І. Мусіним-Пушкіним і опубліковане вперше 1800 р. Знайдений

список «Слова» датувався ХVІ ст. (він згорів під час пожежі Москви 1812 р.), проте написана поема була, як вважається, зразу після походу Ігоря на половців у 1185 р. Автор твору невідомий, хоча гіпотез щодо авторства «Слова» існує багато. Текст «Слова о полку Ігоревім» свідчить про наявність усталеної традиції поетичної творчості та високу культуру часів Київської Русі» [3].

В XІІ ст. найвизначнішими просвітницькими центрами по книжковій справі були Києво-Печерський монастир, Видубицький монастир, Софіївський собор та Печерський монастир. В них продовжується плідна праця переписування, написання та переклад іноземних книг завезених зазвичай з Болгарії та Візантійської імперії.

Серед найвідоміших церков, які були побудовані в XІІ ст. можна віднести Михайлівський Золотоверхий монастир (1108—1113), Церква Спаса на Берестові (1113—1125), Кирилівська церква (1140—1146), Успенський собор Володимира-Волинського (1160) та інші.

Протягом XІ-XІІ ст. в церквах для навчання, проповідництва та релігійних свят повинні були бути «вісім церковних книг: Євангеліє апракос – основна частина Нового Завіту, яка описує життя та навчання Ісуса Христа; текст розміщений не за чотирма євангелістами, а розкладений для богослужбового читання протягом року; Апостол апракос – містить «Діяння апостолів» і їх вчення; текст розкладений для богослужбового читання протягом року; Служебник – православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб на кожен день, святців і настанов введення богослужіння; Требник - православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб і правил виконання треб; Псалтир – одна з книг Біблії, яка складена з 150 псалмів – пісенних молитов; Тріодь пісна – книга церковних пісень і молитов – три пісенних канонів для богослужінь у буденні дні; Мінея загальна – збірка про життя святих, складена за церковним календарем.

Цей мінімум для використання при проведенні служб внесений у церковний статут для парафіяльних і домових церков, а для монастирських храмів і кафедрально-єпископських соборів потрібно було значно більше рукописів – у середньому 25-30. А коли до всіх цих розрахунків додати ще численні світські книги та Четеї-Мінеї, то книжковий фонд Київської Русі у до монгольську добу повинен був складатися з 130-140 тисяч рукописів» [6].

Також, можна зазначити чи мало відомих рукописних джерел цього періоду, до них можна віднести: «Христинопольський Апостол» (XІІ), «Повість минулих літ» (1111 – 1113), «Повчання» Володимира Мономаха (1117), «Добрилове Євангеліє» (1164), «Слово о полку Ігоревім» (1185) та інші.

1.1 «Повість минулих літ»

«Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку XІІ століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди» [7].

«Повість минулих літ» тісно пов'язаний з фольклором: вона містить топологічні перекази про походження міст і селищ, елементи обрядової поезії. «Цей твір характеризується поетичним викладом, відчутно, що літописець користувався дружинним епосом: він у найменших подробицях розповідає про прохід князя Олега на Царгород, столицю Візантії, на воротах якого він повісив свій щит на знак перемоги; розповідає про смерть Ігоря і помсту древлянам за неї княгині Ольги; описує войовничих та хоробрих князів Святослава та Володимира» [8].

«Повість минулих літ» є яскравим свідченням високого рівня розвитку культури Київської Русі.