Військовий комісаріат Барселони 19 страница

— Навпаки. Дурні балакають, боягузи мовчать, мудрі люди слухають.

— Чиї це слова? Сенеки?

— Ні. Бравліо Реколона — у нього м’ясна лавка на вулиці Авіньйон і надзвичайний талант не тільки у виготовленні ковбас, але й у складанні мудрих афоризмів. Будь ласка, продовжуй. Ти розповідав про цю веселу дівчинку...

— Беа. Але це моя особиста справа, вона тут ні до чого.

Барсело щиро намагався не розсміятися.

Я вже зібрався був продовжити розповідь про мої пригоди, коли у двері кабінету просунув голову лікар Сольдевіла. Він здавався стомленим.

— Перепрошую, — захекано озвався він, — але я вже йду. З пацієнтом усе гаразд, він у піднесеному настрої, справжній живчик, якщо дозволите так висловитися. Цей ідальго переживе нас усіх. Він навіть каже, що заспокійливе вдарило йому в голову й він дістав насолоду. Відпочивати він відмовляється, натомість дуже хоче перекинутися з паном Даніелем кількома словами щодо справ, яких він мені не розкрив, оскільки у клятву Гіппократа вірить не більше, ніж в апокрифи.

— Ми зараз до нього навідаємось. Будь ласка, вибачте бідоласі його ексцентричність. Він, вочевидь, досі в шоковому стані.

— Можливо, але я б не виключав і певну безсоромність. Він щипає сестру за сідниці й декламує їй куплети про її круті стегна.

Ми провели лікаря з медсестрою до дверей і щиро подякували їм.

Увійшовши до спальні, ми побачили, що Бернарда все ж таки не послухалася наказу Барсело й тепер лежала в ліжку поряд із Ферміном. Тривога, коньяк та втома нарешті звалили її з ніг. Перебинтований, перев’язаний та загіпсований, Фермін ніжно обіймав Бернарду та гладив по голові. На його обличчя боляче було дивитися: воно перетворилося на суцільний синець. Неушкодженими залишилися два вуха, схожі на вітрила, й величезний ніс, по обидва боки якого кліпали очі — очі пригніченої миші. Але усмішка Ферміна — зубів бракує, губи поранені! — сяяла тріумфом.

Правою рукою Фермін зробив привітальний жест, схрестивши пальці на знак перемоги.

— Як ти? — запитав я.

— Помолодшав на двадцять років, — тихо, щоб не розбудити Бернарду, відповів він.

— Облиш удавати із себе казна-що, хай тобі грець! Вигляд у тебе жахливий. Ти налякав мене до смерті. Упевнений, що з тобою все гаразд? Потойбічних голосів не чуєш?

— До речі! Іноді мені здається, що я чую якусь какофонію. Немов макака намагається грати на піаніно.

Барсело насупив брови: Клара вдалині й досі бренькала на клавішах.

— Не хвилюйся, Даніелю, — знову всміхнувся Фермін. — Я переживав і гірші халепи. Цей Фумеро як був мерзотником, так ним і залишився.

— Отже, обличчя тобі підкоригував ніхто інший, як інспектор Фумеро, — виснував Барсело. — Бачу, друзі, ви обертаєтесь у високих колах.

— Я ще про це не розповідав, — сказав я.

Фермін стривожено подивився на мене.

— Ферміне, усе гаразд. Даніель уводить мене в курс цієї маленької п’єси, в якій ви удвох берете участь. Мушу визнати, це дуже цікаво. А ти, Ферміне, не бажаєш висповідатися? Попереджаю: я два роки провів у семінарії.

— А з вашого вигляду здається, що якнайменше три, пане Ґуставо.

— Сором тобі. Це перший твій візит до мого будинку, а ти вже в ліжку зі служницею.

— Подивіться на неї, бідолашну, на мого янгола! Я маю чесні наміри, пане Ґуставо.

— Твої наміри — то ваша з Бернардою справа. Вона вже достатньо доросла. Тепер будьмо відверті. У яку історію ви двоє встряли?

— Що ти розповів йому, Даніелю?

— Ми дійшли до другого акту: з’являється фатальна жінка, — пояснив Барсело.

— Нурія Монфорт? — запитав Фермін.

Барсело цмокнув губами від задоволення.

— А хіба фатальна жінка в цій історії лише одна? У мене склалося враження, що сюжет тут не гірший, ніж у «Викраденні із сералю»[«Викрадення із сералю» — опера В. А. Моцарта, сюжет якої спирається на п'єсу ляйпціґського драматурга К. Бретцнера «Бельмонт і Констанца, або ж Викрадення із сералю». (Прим. ред.)].

— Будь ласка, тихіше. Тут присутня моя наречена.

— Не хвилюйся, у твоєї нареченої в жилах тече півпляшки коньяку. Її не розбудиш і сурмою. Продовжуй або попроси Даніеля розповісти мені решту. Три голови — це краще за дві, особливо коли третя — моя.

Фермін спробував знизати плечима під бинтами та перев’язами.

— Даніелю, я не проти. Це твоя справа.

Примирившись із неминучим, я продовжував розповідь, доки не дійшов до того моменту, коли Фумеро з його хлопцями підійшли до нас на вулиці Монкада кількома годинами раніше.

Коли я закінчив, Барсело підвівся й почав крокувати по кімнаті сюди-туди. Ми з Ферміном стривожено стежили за ним, а Бернарда хропіла, як маленьке теля.

— Янголятко моє! — шепотів над нею захоплений Фермін.

— Деякі подробиці привернули мою увагу, — врешті промовив книгопродавець. — Вочевидь, інспектор Фумеро загруз у цій історії по самісіньку шию, хоча яким чином — цього пояснити я не можу. З одного боку, ця жінка...

— Нурія Монфорт.

— Потім це повернення Хуліана Каракса до Барселони та його вбивство на вулицях міста через місяць після приїзду. І ніхто ні про що не дізнався!.. Ясно як день, що ця жінка бреше.

— Саме це я казав із самого початку, — промовив Фермін, кидаючи на мене промовистий погляд. — Проблема в тому, що дехто страждає на надмір юнацького завзяття.

— Подивіться, хто це каже! — не витримав я. — Просто святий Іоанн Хреститель!

— Досить. Слід заспокоїтися та звернутися до фактів, — сказав Барсело. — Ще одна деталь у Даніелевій розповіді здалася мені дуже дивною, навіть дивнішою за інші. Вона наче не має нічого спільного з основною лінією готичного сюжету цієї саги, але тим не менш.

— Ви мене зацікавили, пане Ґуставо.

— Батько Каракса відмовився розпізнати тіло, твердячи, що то не його син. Це здається мені дуже дивним. Майже неприродним. Ніякий батько в світі такого не зробить. І не має значення, яка чорна кішка пробігла між ними. Смерть примирює: вона всіх робить сентиментальними. Коли ми стоїмо перед труною, згадуємо лише добре, лише те, що хочемо згадувати.

— Гарно сказано, пане Ґуставо, — зауважив Фермін. — Не заперечуєте, якщо я додам цей вислів до свого репертуару?

— Але завжди існують винятки, — заперечив я. — 3 того, що нам відомо, пан Фортюні якраз і є таким винятком.

— Усе, що нам про нього відомо, — плітки з третіх вуст, — відповів Барсело. — Коли хтось відгукується про іншого як про цілковитого монстра, існує два пояснення: або оповідач сам святий, або щось приховує.

— Невже ви відчули симпатію до капелюшника? Таж він йолоп! — вигукнув Фермін.

— З усією повагою до сторожів і сторожих мушу ствердити: коли опис пройдисвіта ґрунтується виключно на їхніх свідченнях, моя перша реакція — не довіряти їм.

— Якщо так міркувати, не можна мати впевненості ні в чому. Про все, що нам відомо, ми дізналися з третіх або й четвертих вуст.

— Коли довіряєш усім, не довіряєш нікому, — глибокодумно зазначив Барсело.

— Що за вечір, пане Ґуставо! — зааплодував Фермін. — Так і сиплються перлини мудрості. Якби мені вашу прозірливість...

— Єдина прозора річ у всій цій справі — це те, що вам потрібна моя допомога, моя логіка і, можливо, мої гроші. Звичайно, якщо ви збираєтеся довести цю пантоміму до логічного завершення, перш ніж інспектор Фумеро замовить вам камеру в тюрмі святого Себастьяна. Ферміне, гадаю, ти зі мною?

— Я виконую накази Даніеля.

— Даніелю, що скажеш?

— Що саме ви пропонуєте, пане Ґуставо?

— Ось мій план: як тільки Фермін одужає, ти, Даніелю, випадково відвідаєш Нурію Монфорт та викладеш карти на стіл. Нехай знає: тобі відомо, що вона ошукала тебе й досі щось приховує. Велике чи мале — побачимо.

— Навіщо?

— Щоб з’ясувати, як вона відреагує. Звичайно ж, тобі вона нічого не скаже. Або знову набреше. Щоб побачити бика у всій красі — даруйте мені таке порівняння! — у нього слід устромити бандерилью[Бандерилья — спис, прикрашений стрічками, що використовується на кориді, аби роздратувати бика; тореадор, який користується такими списами, зветься бандерильєро. (Прим. перекл.)]. Ось і подивимося, що перед нами за бик. А краще б сказати — теличка... Тут знадобишся й ти, Ферміне. Поки Даніель діятиме, ти обережно спостерігатимеш за підозрюваною та чекатимеш, доки вона не заковтне наживку. Коли вона буде на гачку, ти підеш за нею.

— Ви припускаєте, що вона кудись піде? — здивувавсь я.

— О, трохи талану — і все владнається! Неодмінно піде. Рано чи пізно. І щось підказує мені, що радше рано, ніж пізно. Це підвалини жіночої психології.

— А що робитимете ви, докторе Фройд? — запитав я.

— Це вже моя справа. Згодом дізнаєтесь. І будете вдячні.

Я подивився Фермінові в очі, шукаючи підтримки, але поки Барсело розписував свій тріумфальний план, мій горопашний друг потроху засинав, обійнявши Бернарду. Голова Ферміна схилилася на один бік, він блаженно всміхався, і з краєчка його рота на груди капала слина. Бернарда голосно хропла.

— Я таки сподіваюся, що цей виявиться чесним хлопцем, — пробурмотів Барсело.

— Фермін — чудова людина, — сказав я.

— Мабуть, бо не схоже, щоб він завоював її серце своєю красою. Ну, ходімо.

Ми вимкнули світло й тихо покинули кімнату, зачинивши двері й залишивши двох закоханих в обіймах сну. Мені здалося, що я побачив перше слабке ранкове світло у вікнах галереї в кінці коридору.

— Припустімо, що я скажу «ні», — почав я стиха. — Припустімо, я попрошу вас усе забути.

Барсело посміхнувся.

— Запізно, Даніелю. Краще б ти продав мені книжку кілька років тому, коли мав таку нагоду.

 

Уже здійнялася ранкова зоря, коли я повернувся додому, прочвалавши в цьому недоречному чужому костюмі вздовж кількох пурпурових від світанкового сонця вулиць. Батько спав у фотелі в їдальні; ноги його були огорнуті ковдрою, на колінах лежала відкрита улюблена книжка — «Кандид» Вольтера; батько перечитував «Кандида» кілька разів на рік, і лише тоді я мав нагоду чути його щирий сміх. Я глянув на батька: волосся посивіло, порідшало, шкіра на вилицях почала обвисати... Я дивився на цього чоловіка, якого колись уважав майже непереможним; тепер він здавався мені напрочуд слабким, переможеним, сам не відаючи про це. Певно, ми обоє були переможені.

Я нахилився, щоб укрити його ковдрою, яку він уже багато років як обіцяв віддати до якогось благодійного закладу, й поцілував його в чоло — так, наче мій поцілунок міг захистити його від невидимих загроз, так, ніби я вірив, що цим поцілунком можу ошукати час і переконати його повернутися вспак, щоб до нас знову прийшли наші кращі дні, краще життя.

 

Майже весь ранок я провів, куняючи в задній кімнаті та викликаючи в уяві образ Беа. Уявляв собі її шкіру під моїми долонями; мені здавалося, що я майже відчуваю її солодкий подих... Я з картографічною точністю пригадував контури її тіла, блиск своєї слини на її губах і на тій смузі світлого, майже прозорого волосся, яка спускалася до низу живота й яку мій приятель Фермін у своїх імпровізованих лекціях із технічного забезпечення сексу полюбляв називати «стежинкою до Хересу».

Укотре подивившись на годинник, я із жахом зрозумів, що мають пройти ще кілька годин, перш ніж я побачу Беа, зможу торкнутися її. Я хотів був розібрати накладні за місяць, але шелест паперів нагадував мені шелест білизни, що спадала з білих стегон панни Беатріс Аґілар, сестри мого шкільного друга.

— Даніелю, ти витаєш у хмарах. Із тобою все гаразд? Це через Ферміна? — запитав батько.

Я кивнув, присоромлений. Мій найкращий друг кілька годин тому втратив кілька ребер, щоб урятувати мою шкуру, а я тут думаю про застібку бюстгальтера.

— Слова диявола...

Я підвів очі — він був тут. Фермін Ромеро де Торрес власною персоною, вдягнений у свій парадний костюм, у позі, знаній мені як мої власні п’ять пальців. Він увійшов крізь парадні двері з посмішкою переможця й свіжою червоною гвоздикою на лацкані.

— А ти що тут робиш? Тобі ж потрібен відпочинок?

— Відпочинок сам про себе подбає. Я людина дії. Якщо мене тут не буде, ви двоє не продасте навіть катехізису.

Нехтуючи порадами лікаря, Фермін прийшов до книгарні, сповнений рішучості знов стати до роботи! Його обличчя було вкрите синцями; він трохи накульгував і пересувався, як зламана лялька.

— На Бога, Ферміне, негайно йди та лягай! — наказав мій наляканий батько.

— Не хочу й чути. Статистика доводить, що у власному ліжку помирає більше людей, ніж у шанцях.

Усі наші протести не бралися до уваги. Через певний час батько поступився, бо щось у Фермінових очах говорило: навіть якщо кістки нестерпно болять, перебувати на самоті в пансіоні йому нестерпно.

— Добре, але якщо побачу, що ти підіймаєш щось важче за олівець, я тобі покажу!..

— Слухаю, пане! І пальцем не ворухну, слово честі.

Натягнувши свій синій комбінезон, Фермін озброївся ганчіркою та пляшкою зі спиртовим розчином. Він став за прилавок, збираючись витерти поверхні й корінці п’ятнадцятьох подержаних книжок, що прибули сьогодні вранці. Усе це були примірники книжки під назвою «Трикутний капелюх. Історія Ополчення в александрійських віршах», яка користувалася великим попитом; про автора твору, молодого Фульхенсіо Капона, критики в усій країні відгукувалися як про людину обдаровану. Узявшись до роботи, Фермін раз у раз кидав на мене погляди, підморгуючи, немов той підступний диявол.

— У тебе вуха червоні, як помідори, Даніелю.

— Це, либонь, через те, що ти кажеш багато дурниць.

— Або через страх, що опанував тебе. Коли в тебе зустріч із нею?

— Не твоє діло.

— Кепсько, кепсько. Ти часом не їв гострих страв? Гострі страви — це смерть: вони розширюють кровоносні судини.

— Відчепися.

То був довгий, сумний день.

 

Потяг метро залишив мене на початку проспекту Тібідабо. Наближався вечір. Я помітив блакитний трамвайчик, який рухався крізь ліловий туман. Вирішив не чекати — пішов пішки. Незабаром показалися обриси «Янгола Імли».

Витягнувши ключа, що його дала мені Беа, я відчинив хвіртку. Зробив крок уперед, залишаючи двері прикритими: на чуже око вони б здалися зачиненими, але Беа могла їх відчинити. Я навмисно приїхав раніше. Знав, що Беа не буде ще десь півгодини, може, хвилин сорок п’ять. Мені хотілося на самоті відчути цей будинок, обстежити його, поки Беа не приїхала й не підкорила його собі.

Я зупинився біля фонтана, подивився на руку янгола, що здіймалася з-під води, яскраво-червоної від призахідного сонця. Перст обвинувачення здавався гострим, як кинджал. Я наблизився до краю басейну. Ліпне обличчя без очей та без душі тремтіло під водою.

Зійшов угору широкими сходами, що вели до вхідних дверей. Двері були прочинені. Я відчув напад тривоги: ідучи звідси тієї ночі, я зачиняв їх!.. Уважно обстежив замок — наче неушкоджений. Я дійшов висновку, що, мабуть, таки забув їх зачинити минулого разу.

М’яко штовхнув двері всередину й відчув, як подих будинку лоскоче моє обличчя. Запах горілого дерева, вологи й мертвих квітів. Я витяг коробку із сірниками, що взяв із книгарні, став навколішки й запалив першу зі свічок, які лишила Беа. Кружальце мідного світла визволило танцюючі тіні на стінах, укритих краплинами вологи, на осілій стелі й ветхих дверях.

Я запалив другу свічку. Поволі, майже за ритуалом, я йшов уздовж шерегів свічок і запалював їх одну за одною, викликаючи до життя цілий німб бурштинового сяйва, яке, здавалося, пливло в повітрі, немов павутиння, огорнуте темрявою. І ось я прийшов до вітальні; біля каміна досі лежали ковдри, поплямовані золою. Я опустився на підлогу, сів обличчям до кімнати й прислухався. Я сподівався почути тільки тишу, але будинок видавав сотні звуків: тріск дерева, шарудіння черепиці на даху під вітром, тисяча й один легкий стукіт то всередині стін, то під підлогою — здавалося, він пересувається з місця на місце.

За півгодини я помітив, що від холоду та темряви починаю куняти. Підвівся й почав ходити кімнатою сюди-туди, щоб зігрітися. У каміні залишилося саме вугілля. Коли прийде Беа, з голови моєї щезнуть ті гарячкуваті думки, що мучили мене кілька днів, — залишаться лише чисті та невинні... Годі марнувати час. Я взяв свічку й пішов оглядати будинок у пошуках дров.

Мої знання вікторіанської літератури підказували, що логічно розпочати пошуки з підвалу, де колись, певно, стояли печі й розташовувався бункер із вугіллям. Майже п’ять хвилин я намагався знайти двері чи сходи, які б вели на нижній поверх. Вибрав великі різьблені дерев’яні двері в кінці коридору — вишуканий витвір майстерності столяра-червонодеревника, з фігурками янголів та великим хрестом посередині. Я спробував повернути ручку в центрі дверей, під хрестом, але даремно. Механізм, певно, заклинцювало або просто роз’їло іржею. Залишався єдиний спосіб відчинити двері — виламати їх або розрубати сокирою (останнє я відразу виключив). Уважно розглянув у світлі свічки дерев’яну поверхню й подумав: ці двері дещо нагадують саркофаг. Цікаво, що ховається за ними?

Ретельний огляд різьблених янголів відбив у мене бажання подальшого обстеження, і я пішов звідти. Уже збирався облишити пошуки шляху до підвалу, коли випадково натрапив на маленькі двері в іншому кінці коридору; спершу мені здалося, що то дверцята до комори для віників. Покрутив ручку — відразу піддалася. По той бік стрімкі сходи поринали в океан темряви. Міцний запах вологої землі збивав з ніг. Він здався мені дуже, дуже знайомим, і поки я стояв, удивляючись у чорний колодязь переді мною, мене охопили спогади дитинства, поховані під роками страху.

 

Дощовий день на східному схилі замку Монжуйк, що дивиться на море крізь ліс химерних мавзолеїв, хрестів та могильних плит, на яких вигравірувано черепи й обличчя дітей без губ та очей. Місце, сповнене смерті.

Силуети приблизно двадцяти дорослих, які запам’яталися мені лише чорними, промоклими від дощу костюмами, й рука мого батька, яка міцно тримала мою — так міцно, наче цим рукостисканням він намагався зупинити мої й свої сльози. Порожні слова священика падають на мармурову плиту, під яку троє безликих грабарів опускають сіру труну. Краплі дощу збігають по труні, як гарячий віск, і мені здається, що я чую мамин голос, що він кличе мене ізсередини — мама благає визволити її з тієї темної кам’яної тюрми... Але єдине, що я міг зробити, — це посмикати батька за руку й майже нечутно сказати йому, щоб він не стискав моєї долоні так міцно, бо мені боляче. І той запах — запах свіжого повітря, землі, попелу та дощу — поглинав усе. Запах порожнечі. Запах смерті.

 

Я розплющив очі й пішов сходами вниз — майже навмання, бо світло свічки сягало лише на три-чотири сантиметри. Діставшись низу, я підняв свічку й оглядівся. Тут не було ані кухні, ані комірчини, повної дров. Вузький коридор переді мною закінчувався напівкруглою кімнатою. У кімнаті стояла фігура; з її порожніх очей збігали криваві сльози, руки були розпростані, немов крила, шипляча, змія виростала зі скроні. Моє тіло взялося сиротами.

Заспокоївшись, я зрозумів, що це зображення Христа, вирізьблене з дерева. Зробив кілька кроків уперед і оглянув таємничу каплицю. У кутку було звалено з десяток оголених жіночих торсів: у них не було ні рук, ні голів, а спиралися вони на триноги. Форми були різні: видно, що вони копіювали фігури жінок різного віку та статури. На животах було олівцем надписано: Ісабель, Евхенія, Пенелопа.

І знов на допомогу мені прийшли вікторіанські романи: я зрозумів, що бачу ніщо інше, як релікти старої традиції, якої вже більше ніхто не наслідує, відлуння доби, коли багатії мали готові манекени кожного з членів родини, щоб кравці приміряли на них замовлені сукні. Незважаючи на похмурий, погрозливий погляд Христа, я не міг побороти спокуси й не торкнутися торса з написом Пенелопа Алдая.

Тут мені почулися кроки нагорі. Подумав, що то приїхала Беа й блукає старим особняком, розшукуючи мене. Заспокоєний, покинув каплицю й повернувся до сходів. Уже збирався був підійматися, коли помітив інший кінець коридору, де розташовувався водонагрівач. Система центрального опалення була в досить доброму стані, що важко було сказати про решту підвалу. Я згадав, Беа щось казала про агенцію нерухомості, яка кілька років намагалася продати будинок Алдаїв і зробила певну реконструкцію, сподіваючись привабити потенційних покупців. Наблизився, щоб ближче оглянути пристрій, і побачив, що він складається із системи батарей, яку живить маленький нагрівач. Під ногами я знайшов кілька відер із вугіллям, шматки фанери й бляшанки, в яких, либонь, був гас. Я відкрив засувку нагрівача й заглянув усередину. Здавалося, все працює.

Ідея змусити цю стару машину працювати після стількох років простою здавалася неймовірною — і тим не менш я наповнив нагрівач вугіллям та деревом і добре полив усе гасом. Поки я це робив, мені почулося рипіння старого дерева. На мить я оглянувся назад — і раптом побачив замазані кров’ю шипи, що стирчали з дерева... Ні, це мені тільки здалося; утім, зіткнувшись віч-на-віч з темрявою, я таки злякався: мені почало ввижатися, наче фігура Христа, яка висіла за кілька кроків, наближається до мене з вовчою усмішкою.

Я підніс свічку — дрова раптово спалахнули, й нагрівач видав металевий скрегіт. Я закрив засувку й відійшов на кілька кроків назад, дедалі більше сумніваючись у своєму плані. Але нагрівач, як виявилося, таки працював, хоча й небездоганно. Я вирішив повернутися на перший поверх і перевірити, чи дадуть мої зусилля якісь корисні результати.

Повертаючись до великої кімнати, я сподівався знайти там Беа, але її не було. Від мого приїзду минула майже година, й побоювання, що об’єкт мого бажання так і не з’явиться, стало просто-таки пронизливим. Щоб угамувати тривогу, я вирішив продовжити експлуатацію водопровідної системи й пішов у пошуках батарей, які б підтвердили, що воскресіння нагрівача пройшло вдало. Ті, що я знайшов, не виправдали моїх надій: вони були крижані. Але в маленькій ванній кімнаті, розташованій, як я припускав, просто над нагрівачем, уже жевріло ледь відчутне тепло. Я став навколішки й радісно зрозумів, що кахлі на підлозі теплуваті. У такій позі мене й знайшла Беа — я плазував по підлозі з дурнуватою посмішкою й мацав, як ідіот, кахлі.

Коли я подумки повертаюся назад і намагаюся відтворити події того вечора в особняку Алдаїв; мені спадає на думку єдине виправдання моїй поведінці: коли тобі вісімнадцять і тобі не вистачає ані вправності, ані досвіду, й стара ванна кімната може здатися раєм. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб переконати Беа взяти ковдри з вітальні та зачинитися у ванній лише з двома свічками та якимось сантехнічним приладдям, що радше нагадувало музейні раритети. Мій головний аргумент — кліматичний — швидко переконав Беа. Спершу вона вжахнулася — адже мій божевільний винахід міг спалити будинок! — але тепло, що йшло від кахельної підлоги, свідчило на мою користь.

Пам’ятаю, як у червоному світлі свічок я роздягав її тремтячими руками; вона посміхалася, її очі шукали моїх очей.

Пам’ятаю, як вона сиділа, спершись на двері, її руки безсило звисали, долоні відкривалися мені назустріч.

Пам’ятаю, як гордовито вона тримала обличчя, коли я пестив її шию кінчиками пальців.

Пам’ятаю, як вона взяла мої руки й поклала їх собі на груди; як її повіки й вуста затріпотіли, коли я взяв її соски між пальцями й стиснув їх; як вона ковзнула на підлогу, коли я досліджував губами її живіт; як розсувалися її стегна, приймаючи мене...

— Ти колись робив це раніше, Даніелю?

— У мріях.

— Я серйозно.

— Ні. А ти?

— Ні. Навіть із Кларою Барсело?

Я засміявся. Мабуть, із себе самого.

— Що тобі відомо про Клару Барсело?

— Нічого.

— А мені ще менше, — зізнався я.

— Я тобі не вірю.

Я нахилився над нею й подивився в очі.

— Я ніколи ні з ким цього не робив.

Беа посміхнулася. Моя рука опинилася між її стегон. Я кинувся на неї, шукаючи її вуст так спрагло, наче зненацька відкрив, що канібалізм — найвище втілення мудрості.

— Даніелю? — покликала Беа тихенько.

— Що? — спитав я.

Відповіді так і не було.

Стовп холодного повітря просвистів під дверима, і в цю нескінченну мить — перш ніж вітер задув свічки — наші очі зустрілися, й ми відчули, що казку пристрасного моменту зруйновано. Секунди нам вистачило, щоб зрозуміти: з того боку дверей хтось був. Я побачив жах на обличчі Беа, а за мить нас накрила темрява.

Жорстоко гримнули двері. Немов у них грюкнув сталевий п’ястук, майже зриваючи їх із завіс.

Я відчув, як Беа здригнулася в темряві, й обійняв її. Ми пересунулися в інший бік кімнати, й тут іще один удар зі страшенною силою влучив у двері, відкидаючи їх до стіни. Беа скрикнула та сховалася за мною. Блакитний туман заповзав з коридору; від задутих свічок зміївся дим. Одвірки відкидали тіні, схожі на стилети, й мені здалося що я бачу незграбну фігуру на краю темряви.

Я з острахом вдивлявся в коридор, сподіваючись, що то якийсь жебрак наважився вдертися в зруйнований особняк, шукаючи притулку в цей паскудний вечір. Але бачив я, як і раніше, тільки смужки блакитного повітря, яке наче сочилось крізь вікна.

Беа, зіщулившись у куточку, тремтячими губами прошепотіла моє ім’я.

— Там нікого немає, — сказав я. — Певно, то був порив вітру.

— Вітер не стукає у двері, Даніелю. Ходімо звідси.

Я повернувся до кімнати й зібрав наші речі.

— Ось, одягайся. Ходімо надвір, подивимося.

— Краще зовсім піти звідси.

— Так, зараз. Я лише перевірю одну річ.

Ми похапцем одяглися в темряві; від нашого дихання в повітря здіймалися хмаринки пари. Я взяв з підлоги одну зі свічок і знов її запалив. Холодний протяг гуляв будинком, немов хтось порозчиняв усі вікна та двері.

— Бачиш? Це вітер.

Беа похитала головою, але нічого не відповіла.

Ми пішли назад до вітальні, тримаючи руки над полум’ям свічки. Беа, затамувавши подих, ішла просто за мною.

— Що ти шукаєш, Даніелю?

— Зажди хвилинку.

— Ні, ходімо звідси. Просто зараз.

— Гаразд.

Ми попрямували до виходу, і саме тоді я помітив, що...

Великі різьблені двері в кінці коридору, які я марно намагався відкрити, були прочинені.

— Що сталося? — спитала Беа.

— Зачекай тут.

— Даніелю, будь ласка...

Я пішов коридором, тримаючи свічку, що мерехтіла під поривами холодного вітру. Беа зітхнула й неохоче пішла за мною.

Я зупинився перед дверима. Мармурові сходи, що вели вниз, ледь виднілися у темряві. Я почав спускатися.

Вражена, Беа стояла біля входу, тримаючи свічку.

— Будь ласка, Даніелю. Ходімо звідси негайно...

Та я спускався — крок за кроком, аж до останньої сходинки.

Таємнича атмосфера, яку підсилювало мерехтіння свічки позаду, здавалося, зникла, коли я побачив прямокутну кімнату з голими кам’яними стінами, вкритими розп’яттями. Від крижаного холоду мені перехопило подих. Переді мною лежала мармурова плита. Зверху я побачив два білих предмети; вони були різні за розміром, але тим не менш чимось схожі. Від них блимання свічки відбивалося яскравіше, ніж від решти речей у кімнаті, й я здогадався, що вони зроблені з дерева й вкриті лаком.

Я зробив іще кілька кроків уперед і лише тоді збагнув. Це були дві білі труни. Одна з них — найбільше шістдесят сантиметрів завдовжки. Я здригнувся. То був дитячий саркофаг. Я опинився у склепі.

Сам не усвідомлюючи, що роблю, я наблизився до мармурової плити, простягнув руку й торкнувся її; потім поклав руку на одну з трун, на більшу. Повільно, майже у трансі, я змахнув пил з її віка. У тьмяному червонавому світлі свічки відкрився напис.

+

ПЕНЕЛОПА АЛДАЯ

1902-1919

Я завмер. Хтось або щось рухалося в темряві.

Я відчув холодний вітер на спині й лише тоді відступив на кілька кроків.

— Забирайся звідси, — прошепотів голос із темряви.

Я відразу впізнав його. Лаїн Куберт. Голос диявола.

Я здерся по сходах і, як тільки дістався верху, схопив Беа за руку та якнайшвидше потягнув до виходу. Ми загубили свічку й бігли наосліп. Беа була налякана, не в змозі зрозуміти мою раптову тривогу. Вона нічого не бачила. Нічого не чула. Я не став зупинятися, щоб усе їй пояснити. Щомиті я очікував, що хтось вистрибне з темряви й заступить нам шлях, але парадні двері чекали на нас у кінці коридору — прямокутник світла, що сяяв крізь щілини одвірку.

— Замкнено, — прошепотіла Беа.

Я поліз до кишені по ключ. На долю секунди повернув голову. Дві блискучі плями неквапом наближалися з іншого кінця коридору. Очі. І я був упевнений: це мені не ввижається.

Пальці намацали ключ. Я відчайдушно засунув його в замок, відчинив двері й різко виштовхав Беа на вулицю. Мабуть, Беа передався мій страх, бо вона побігла до брами й не зупинялася, доки ми обоє, вкриті холодним потом, не опинилися на хіднику проспекту Тібідабо, важко дихаючи.

— Що сталося там, унизу, Даніелю? Там хтось був?

— Ні.

— Ти зблід.

— Я завжди блідий. Давай-но, ходімо.

— А що з ключем?

Я залишив його всередині, в замку, і в мене не було ані найменшого бажання повертатися й шукати його.

— Думаю, я загубив його по дорозі. Пошукаємо іншим разом.

Ми хутко пішли проспектом, перетнули вулицю й не вповільнювали ходи, доки не відійшли на добру сотню метрів. Я був удячний ночі: вона сховала сльози жаху, що бігли з моїх очей.

 

Ми пройшли вулицею Бальмес до площі Нуньєс-де-Арсе, де знайшли вільне таксі. Поїхали до Консехо-де-Сьєнто. Не говорили одне одному ані слова. Беа тримала мене за руку, й кілька разів я впіймав її тьмяний, непроникний погляд. Я нахилився до неї й поцілував, але вона не відповіла.