Лекции.Орг


Поиск:




Військовий комісаріат Барселони 15 страница




На той час мало не всі в Барселоні захопилися каталонським модернізмом, але Хауса дав зрозуміти архітекторам, яких найняв побудувати новий будинок, що він прагне чогось іншого. Хауса багато років провів у Нью-Йорку, вештаючись П’ятою авеню, яку великі магнати віку американської промисловості заповнили зразками неоготичної екстравагантності. Охоплений ностальгією за своїми американськими днями слави, фінансист відмовлявся слухати будь-які доводи на користь того, що будувати слід, узгоджуючись із місцевою модою; місцева мода взагалі мало важила для пана Сальвадора — він навіть відмовився викупити ложу в «Лісео», що вважалося обов’язковим для тогочасної барселонської аристократії, а оперу вважав «Вавилоном для глухих», збіговиськом небажаних осіб. Пан Хауса наполягав, щоб його дім був подалі від міста, у відносно ізольованій частині проспекту Тібідабо, — він казав, що воліє дивитися на Барселону з відстані. Єдине товариство, яке було йому до душі, — це мармурові янголи; їхні статуї, згідно з інструкціями, навіяними Марізелою, мали бути розташовані на кожному кінці шестикутної зірки[Шестикутна (Давидова) зірка, по-перше, є релігійним символом юдеїв, які в Іспанії з початку XVI ст. піддавалися жорстоким переслідуванням; по-друге, вважалася у Середні віки одним з головних інструментів чаклування, яке також каралося іспанською інквізицією майже до середини XIX століття. (Прим. перекл.)], й не інакше.

Рішучий у всьому, що стосувалося втілення його планів, Сальвадор Хауса, власник величезних грошей, відіслав архітекторів на три місяці до Нью-Йорка, щоб ті добре ознайомилися зі зразками будівель, у яких мешкали командор Вандербільт і Астори[Vanderbilt, the Astors — відомі американські бізнесмени того часу, чиї імена стали символами американської економіки й синонімами фінансового успіху. (Прим. перекл.)], Ендрю Карнеґі[Andrew Carnegie (1835—1919) — відомий американський промисловець і меценат, шотландець за походженням, який власним коштом звів кілька бібліотек і навчальних закладів у різних містах США. На його честь названо відомий розважальний центр у Нью-Йорку. (Прим. перекл.)] та ще п’ятдесят «золотих родин». Хауса наказав майстрам засвоїти стиль і техніку компаній «Стенфорд», «Вайт та Маккім» і застеріг: із проектами, які підходять лише для будинків м’ясників та виробників ґудзиків, краще його не турбувати.

Рік по тому троє архітекторів з’явилися в розкішних апартаментах Хауси в готелі «Кельн», щоб подати на розгляд свій проект. Хауса в товаристві Марізели мовчки слухав їх, а наприкінці запитав, скільки коштуватиме робота, якщо закінчити будівництво за шість місяців. Фредерік Марторель, головний партнер в архітекторській фірмі, прокашлявся; не наважуючись називати суму вголос, він написав цифру на клаптику паперу й передав його магнатові. Останній, навіть не моргнувши оком, виписав чек на всю суму та невиразним жестом відпустив візитерів.

Сім місяців по тому, в липні 1900 року, Хауса, його дружина та служниця Марізела переїхали до нового будинку. У серпні жодної з двох жінок не було серед живих, а Сальвадора Хаусу, позбавленого дару мови, поліція знайшла роздягнутим та пристебнутим наручниками до фотеля у власному кабінеті. У звіті, що його склав черговий сержант, зазначалося: всі стіни в будинку було забризкано кров’ю, обличчя мармурових янголів у саду розмальовано на зразок племінних масок, а п’єдестали спотворено слідами чорних свічок.

Розслідування тривало вісім місяців. Висновки були такі: Хаусу та його дружину отруєно трав’яними настоями, які виготовила Марізела — у її кімнаті знайшли різноманітні пляшечки зі смертоносними речовинами. З невідомої причини Хауса вижив, хоча наслідки були жахливі: він втратив голос та слух, половину його тіла розбив параліч, а болі були такі страшні, що решту життя пан Сальвадор прожив у нескінченній агонії. Пані Хаусу знайшли в її спальні; вона лежала в ліжку; з одягу на ній були лише коштовності, одна з яких — діамантовий браслет.

Поліція вважала, що вбивцею була Марізела; скоївши злочин, вона полоснула ножем по власних зап’ястках і якийсь час іще ходила будинком, розбризкуючи кров по стінах коридорів та кімнат, доки не впала у своїй кімнаті на горищі. Мотивом, згідно з думкою поліції, були ревнощі. Виявилося, що дружина магната на час смерті була вагітною; Марізела намалювала гарячим червоним воском на оголеному животі жінки скелет.

Справу за кілька місяців було закрито й запечатано, як рот Сальвадора Хауси. Вищий світ Барселони зазначав, що такого ніколи ще не траплялося в історії міста. Усі гомоніли: ці багаті колоністи та інша потолоч, що приїздить із-за океану, підривають моральний дух країни. За зачиненими дверима багато хто радів, що ексцентричності Сальвадора Хауси покладено край. Як зазвичай, вони помилялися: усе тільки починалося.

Поліція та адвокати Хауси закрили справу, але сам набоб Хауса волів продовження. Трохи оклигавши, він познайомився з паном Рікардо Алдаєю, тоді вже багатим промисловцем із яскравою репутацією розпусника та характером лева; пан Алдая запропонував Хаусі викупити в нього будинок, маючи на меті знести його та з користю перепродати земельну ділянку: вартість землі в тому районі зростала. Хауса не погодився продати, але запросив Рікардо Алдаю відвідати свій будинок і взяти участь у тому, що він називав «науково-духовним експериментом». Жоден гість не ступав у будинок від дня закінчення розслідування — Алдая був першим, і те, свідком чого він став, мало не відібрало мову і йому теж.

Хауса остаточно втратив розум; темні плями Марізелиної крові досі вкривали стіни. Хауса був переконаний, що і дух Марізели залишився в будинку. Він твердив, що відчуває її присутність, чує її голос, відчуває її запах, навіть її дотики в темряві. Почувши про це, слуги Хауси втекли в пошуках іншого, менш шкідливого місця роботи до сусіднього району Саррія, де також було чимало багатіїв, неспроможних власноруч набрати відро води чи заштопати власні шкарпетки.

Залишившись на самоті, Хауса ще глибше занурився у свої фантазії про духів-привидів. Він вирішив, що протидія його лиху лежить у тому, щоб зробити невидиме видимим. У Нью-Йорку він уже мав нагоду ознайомитися з епохальним винаходом — кінематографом — і поділяв думку покійної Марізели, що камера ковтає душі. Тож Хауса викликав до себе піонера новітніх технологій того часу, кінооператора на ім’я Фруктуос Желаберт, і дав йому доручення вдень і вночі робити зйомки в коридорах «Янгола Імли», хай навіть на це підуть метри та метри кіноплівки: а що, як вигулькне якийсь знак потойбічного світу! Желаберт пристав на пропозицію Хауси, оскільки грошей, які пообіцяв йому магнат, вистачило б на побудову цілої кіностудії в районі Вальєс. Однак, попри всі зусилля Желаберта, кінематографічне переслідування фантомів Хауси виявилося безрезультатним.

Утім, оператор, упевнений, що протягом двадцятого століття кінематограф витіснить існуючу релігію, не втрачав надії. Він повідомив свого хлібодавця, що отримав нову чутливу плівку просто з фабрики Томаса Едісона в Менло-Парку, що у штаті Нью-Джерсі. Новинка давала змогу знімати навіть при поганому освітленні, навіть у сутінках — це було щось революційне. Далі, за нез’ясованих умов, один з помічників у лабораторії Желаберта випадково пролив трохи ігристого вина «Харело» з провінції Пенедес у лоток із проявником. Унаслідок хімічної реакції на плівці почали з’являтися дивні образи. Саме цей фільм Хауса й показав Рікардо Алдаї того вечора, коли запросив його до свого заселеного привидами житла на проспекті Тібідабо, 32.

Коли Алдая почув цю історію, він припустив, що Желаберт насправді боявся втратити гроші Хауси, тому і вдався до таких старанно продуманих хитрощів, щоб підтримати жвавий інтерес свого патрона. Хай там як, Хауса не мав жодних сумнівів щодо достовірності результатів. Понад те: там, де інші бачили лише тіні та обриси, він бачив привидів. Присягався, що бачить силует Марізели, який матеріалізується під саваном, бачить тінь, яка потім перетворюється на вовка, але ходить на двох ногах.

На жаль, єдине, що побачив Рікардо Алдая під час перегляду, — це великі плями у кадрі. Він також обстоював думку, що і сам фільм, і оператор, який його знімав, відгонять вином та іншими цілковито земними напоями. Проте, будучи розумним бізнесменом, промисловець відчув, що може повернути ситуацію на власну користь. Божевільний мільйонер, самотній та захоплений увічненням привидів на кіноплівці, являв собою ідеальну жертву. Тож Алдая погодився з Хаусою та заохотив до продовження «науково-духовного експерименту».

І знову Желаберт та його помічники заходилися знімати кілометри плівки, які потім проявлялися в лотку за допомогою проявника, розведеного екзотичними лікерами, червоним вином, освяченим у парафіяльній церкві Ніно, та різного роду продукцією з виноградників Тарраґони. Між зйомками Хауса передав усю свою власність до рук Рікардо Алдаї, підписавши на його ім’я вповноваження на контроль за фінансами.

Якось у листопаді, під час нічної бурі Хауса зник. Ніхто не дізнався, яке лихо його спіткало. Кажуть, він вийшов у коридор, де якраз велася зйомка Желабертовою камерою, і тут із паном Сальвадором стався таємничий нещасний випадок. Пан Рікардо Алдая попросив Желаберта прокрутити фільм. Переглянувши його на самоті, Алдая особисто наказав спалити плівку, а потім, за допомогою вельми щедрого чека, запропонував операторові назавжди про неї забути.

Дехто в Барселоні вважав, що це й справді Марізела повернулася, щоб забрати Хаусу із собою в пекло. Інші стверджували, що жебрака, який на обличчя дуже нагадував померлого мільйонера, бачили кількома місяцями по тому десь у парку Сьюдадела, а потім його серед білого дня переїхав, навіть не зупинившись, чорний екіпаж зі спущеними фіранками. Поповзли чутки, і невдовзі темна легенда про загадковий особняк набула в Барселоні такої самої популярності, як і кубинські ритми в міських танцювальних залах.

Кілька місяців по тому пан Рікардо Алдая перевіз до будинку на проспекті Тібідабо свою родину, і там через два тижні після переїзду народилася Пенелопа — молодша дочка подружжя. На честь цієї події Алдая перейменував будинок з «Янгола Імли» у «Віллу Пенелопи». Проте назва не прижилася: будинок, вочевидь, мав свій власний характер та чинив опір впливові нових власників. Можна сказати, що він являв собою повну колекцію таємниць. Нові пожильці скаржилися на нічний шум та стукіт у стіни, раптовий сморід та крижані протяги, які, здавалося, пересувалися будівлею, немов мандрівні вартові. Виявилося, що вона має подвійний фундамент; нижній ярус ніколи не використовувався. У верхньому підвалі розташовувалася каплиця; на всю стіну красувалася розмальована фігура розіп’ятого Христа, підозріло схожого на Распутіна, якого часто згадувала тогочасна преса. Книжки в бібліотеці якимось дивним робом переставлялися або поверталися задки. Кухарі присягалися, що невідь-куди зникає цукор з комори, а щомісяця на молодика молоко набуває червонястого відтінку. Час від часу біля дверей деяких кімнат знаходили мертвих птахів або маленьких гризунів. Іноді губилися речі, особливо коштовності та ґудзики з одежі, яку тримали в шухлядах та шафах, — а кілька місяців потому загублені речі загадково з’являлися знов у віддалених куточках будинку або їх відкопували в саду; утім, частіше їх не знаходили взагалі. На четвертому поверсі була спальня, якою ніхто не користувався, бо на стінах її час від часу з’являлися незліченні вологі плями, які, здавалося, набували форми розмитого обличчя. Навіть свіжі квіти у тій кімнаті в’янули за кілька хвилин; крім того, в ній завжди було чутно гудіння мух, хоча жодних мух там ніхто не бачив.

Пан Рікардо вважав, що все це дурниці: на його погляд, максимум, що слід зробити, аби приборкати родинні жахи, — це дотримати тижневого посту. Він по-філософському дивився на все — на все, крім зникнення коштовностей його дружини. Щоразу, коли зі скриньки з коштовностями зникали прикраси, пан Алдая звільняв чергову покоївку; він звільнив понад п’ять служниць, хоча кожна з них, ридаючи, присягалася у власній невинності. Утім, деякі знайомі схилялися до того, що справжньою причиною звільнень покоївок було зовсім інше. Річ у тім, що пан Рікардо мав сумну звичку пробиратися опівночі до спалень юних служниць із метою позашлюбних насолод. Репутація Алдаї в цій сфері була так само загальновідомою, як і його репутація ділка; він залишив після себе стількох позашлюбних дітей, що вони могли б організувати власну спілку, — так говорили люди.

Тим часом у родині Алдаїв зникали не лише коштовності зникала радість життя. Родина пана Рікардо так і не стала щасливою в будинку, придбаному внаслідок темних махінацій. Пані Алдая благала чоловіка продати маєток і переїхати до будинку в місті або повернутися до старої резиденції, побудованої фірмою «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення пана Сімона, глави клану Алдаїв. Однак Рікардо Алдая категорично відмовлявся: сам він, оскільки більшість часу проводив у роз’їздах або на родинних підприємствах, не бачив у будинку нічого підозрілого.

Якось малий Хорхе на вісім годин зник. Мати та слуги, знаючи, що з будинку він не виходив, відчайдушно шукали його, але даремно. Коли він з’явився знов — розгублений, блідий, — то сказав, що увесь час був у бібліотеці з таємничою чорною дамою, яка показувала йому старі фотографії й розповідала, що всі жінки родини загинуть у цьому будинку, щоб спокутувати гріхи чоловіків. Загадкова жінка навіть відкрила малому Хорхе дату смерті його матері: 12 квітня 1921 року.

Зайве й казати, що так званої чорної дами ніхто не знайшов, але роки по тому, 12 квітня 1921 року, з першими променями сонця пані Алдаю було знайдено мертвою у її власному ліжку. Усі її коштовності зникли.

Трохи згодом, коли осушували фонтан на подвір’ї, один з хлопчиків-прислужників знайшов коштовності на дні в багнюці, разом із лялькою Пенелопи.

За тиждень пан Рікардо Алдая вирішив позбутися будинку. Його переслідували невдачі; фінансова імперія Алдаїв перебувала в агонії. Знайшлися й такі, хто натякав: це все через той клятий будинок, який приносить нещастя всім, хто там мешкає. Інші — більш обережні — твердили: причина занепаду в тому, що пан Рікардо ніколи не розумів логіки ринку. Так чи інак, єдине, чого він досяг наприкінці життя, — зруйнував міцний бізнес засновника клану, Сімона Алдаї. І Рікардо Алдая оголосив, що їде з Барселони — переїжджає з родиною до Аргентини, де ніби процвітають його заводи. Багато хто розумів, що насправді він тікає від сорому та невдач.

1922 року «Янгола Імли» було виставлено на продаж за сміховинно низьку ціну. Спершу потенційні покупці виявляли великий інтерес (престиж району зростав, і люди ладні були забути про недобру славу будинку), але, оглянувши віллу, не повертався ніхто.

1923 року особняк зачинили, а документи передали до агенції з продажу нерухомості, назва якої вінчала довгий список кредиторів Алдаї. Будинок був на ринку кілька років, але знайти покупця так і не вдалося. Вищезгадана агенція — акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю «Ботель і Льйофре» — збанкрутіла в 1939 році, коли обидва партнери опинилися за ґратами за невідомими звинуваченнями. Після незбагненного нещасного випадку, що трапився з обома чоловіками у в’язниці Св. Вісенса у 1940 році, віллу забрала фінансова група, серед акціонерів якої були фашистські генерали та один банкір зі Швейцарії. Виконавчим директором цієї компанії виявився пан Аґілар, батько Томаса й Беа. Незважаючи на всі зусилля, ніхто з продавців пана Аґілара так і не зміг нікому зіпхнути «Янгола Імли», хоча ціна була просто сміховинною. Уже десять років до будинку ніхто не повертався.

— До сьогодні, — тихо промовила Беа, на хвилинку занурившись у власні думки. — Я хотіла показати тобі це місце, розумієш? Хотіла зробити тобі сюрприз. Казала собі: маю привести тебе сюди, бо це частина твоєї історії, історії Каракса та Пенелопи. Я поцупила ключа з батьківського кабінету. Ніхто не знає, що ми тут. Це наша таємниця. Я бажала розділити її з тобою. Запитувала себе: чи ти прийдеш?

— Ти знала, що прийду.

Вона посміхнулась та кивнула головою.

— Я вірю, що нічого не трапляється випадково. Події мають свій власний план, навіть якщо ми цього не розуміємо. Те, що ти знайшов роман Хуліан Каракса на Цвинтарі забутих книжок, або те, що ми з тобою зараз тут, у цьому будинку, який належав Алдаям, — хіба це випадковість?.. Ні, це частина чогось, чого ми не можемо збагнути... чогось, що володіє нами.

Поки Беа говорила, моя долоня незграбно ковзнула на кісточку її ноги й тепер підіймалася вище, до коліна. Беа дивилася на мою руку — так, наче якась комаха повзе по її нозі. Я запитав себе: а що б цієї миті зробив Фермін? Де його мудрість, коли вона справді потрібна?

— Томас каже, у тебе ніколи не було дівчини, — зронила Беа, ніби це пояснювало мій вчинок.

Я забрав руку і, засмучений, опустив очі. Я припускав, що Беа посміхається, але перевіряти, так це чи ні, я не хотів.

— Твій брат удавав із себе такого мовчуна, а виявився базікою. Що ще «кінохроніка» каже про мене?

— Каже, що багато років ти був закоханий у жінку, старшу за тебе, й що цей досвід розбив твоє серце.

— Єдине, що в мене було розбите, — це губа та гордість.

— Томас каже, що ти не зустрічаєшся з іншими дівчатами, бо всіх порівнюєш із тією жінкою.

Добрий старий Томас, виявляється, вміє робити приховані удари.

— Її звуть Клара, — сказав я.

— Знаю. Клара Барсело.

— Ти знайома з нею?

— Усі знають таких жінок, як Клара Барсело. Принаймні їхні імена.

На кілька хвилин ми замовкли, дивлячись на полум’я.

— Коли ми з тобою минулого разу розсталися, — промовила Беа, — я прийшла додому й написала Пабло листа.

Я важко ковтнув.

— Своєму нареченому, лейтенантові? Навіщо?

Беа витягла з-під блузи конверт і показала мені. Він був запечатаний.

— У листі я написала, що бажаю одружитися якнайшвидше — якщо можливо, за місяць, — і поїхати з Барселони назавжди.

Майже тремтячи, я зустрівся з її непроникним поглядом.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Бо хочу, щоб ти мені сказав, відправляти листа чи ні.

Я уважно подивився на конверт, який вона крутила в руках, наче гральну карту.

— Подивись на мене, — попросила вона.

Я підвів погляд та зустрівся з її очима. Не знав, що відповісти.

Беа опустила очі й пішла в кінець галереї, до мармурової балюстради, яка виходила на патіо. Я спостерігав, як її силует зникає за завісою дощу.

Потім побіг за нею. Наздогнавши, я вирвав конверт з її рук. Дощові краплі падали на її обличчя, змиваючи злі сльози.

Я повів Беа назад до будинку, до теплого каміна. Вона не дивилась мені у вічі. Я взяв і кинув конверт у полум’я. Ми вдвох дивилися, як лист розтає між гарячих вуглинок і сторінки одна за одною перетворюються на дим.

Беа опустилась навколішки біля мене, у її очах досі бриніли сльози. Я обійняв її й відчув її подих на своїй шиї.

— Не відпускай мене, Даніелю, — прошепотіла вона.

Наймудріший чоловік, якого я знав, Фермін Ромеро де Торрес, колись сказав: ні з чим не можна порівняти відчуття, яке виникає, коли вперше роздягаєш жінку. Фермін сказав правду, але не всю правду. Він нічого не казав про це дивне тремтіння рук, коли кожен ґудзик, кожна застібка вимагає надлюдських зусиль. Нічого не казав про чари, які творить із юначою свідомістю оголене дівоче тіло, таке бліде, що здається примарним. Він нічого не казав про це, бо залишив мені розкривати цю таємницю — таємницю, якої не можна втілити у слова. Тисячі разів я згодом мріяв повернути той перший вечір з Беа у покинутому будинку на проспекті Тібідабо, коли стіна дощу відділяла нас від цілого світу. Тисячі разів я губився у спогадах, з яких спливав лише один образ, вихоплений з темряви світлом каміна: ось Беа, оголена та ще мокра від дощу, лежить біля каміна, широко розкривши очі — очі, які з того дня переслідують мене. Я нахиляюся над нею й проводжу кінчиками пальців уздовж її живота. Беа опускає повіки й посміхається, довірлива та сильна.

— Роби зі мною, що хочеш, — шепоче вона.

Їй було сімнадцять, попереду — ціле життя.

 

Коли ми вийшли з будинку, нас огорнули вечірні сутінки. Буря відступала; про неї нагадували лише струмені холодного дощу. Я хотів був повернути Беа ключі, але її очі підказали мені: один ключ краще залишити собі.

Ми попрямували до проспекту Св. Жервазіо, сподіваючись зупинити таксі або наздогнати автобус. Ішли мовчки, тримаючись за руки й майже не дивлячись один на одного.

— Ми не зможемо побачитись аж до вівторка, — сказала Беа.

Голос її тремтів, наче вона раптом засумнівалася, чи бажаю я побачити її знов.

— Я чекатиму на тебе тут, — відповів я.

Діставшись проспекту Св. Жервазіо, ми побачили, що вулиці майже обезлюдніли.

— Тут ми нічого не знайдемо, — сказала Беа. — Краще ходімо вулицею Бальмес.

І ми швидко рушили вулицею Бальмес, ховаючись від дрібного дощу під деревами.

Я звикав до думки, що мої зустрічі з Беа відбуватимуться саме у стінах дивного будинку Алдаїв, — адже в місті з’являтися разом було неможливо. Мені навіть здавалося, що стиск руки Беа слабшає з кожним кроком, який відділяв нас від «Янгола Імли». Беа дедалі прискорювала ходу, вона майже тягла мене за собою; на мить я подумав: якщо відпустити її руку, вона побіжить. Заворожений її дотиками, присмаком її поцілунків, я палав бажанням затягти її на лаву та знов припасти до її вуст, сказати якусь дурницю, яка б примусила сміятися всіх, хто її почує, — усіх, крім мене самого... Але Беа знов замкнулася в собі — між нами була безодня.

— У чому справа? — прошепотів я.

Вона криво всміхнулася — усмішкою, сповненою остраху, усмішкою, сенс якої знала лише вона сама. Мабуть, я здавався їй наївним хлопчиськом, який думає, що годину тому підкорив цілий світ, але не усвідомлює, що може в одну мить його ж і втратити. Я наче пробудився з чарівного сну та йшов далі, більше не очікуючи відповіді.

Невдовзі ми почули гуркіт транспорту, і я, звівши очі вгору, побачив, що повітря наче пломеніє від безлічі ліхтарів та світлофорів. Їхнє світло невидимою стіною поставало між мною та Беа.

— Нам краще попрощатися тут, — сказала Беа, випускаючи мою руку.

На розі виднілися миготливі ліхтарики таксі, мов та процесія світляків.

— Як скажеш.

Беа нахилилася й клюнула мене в щоку. Її волосся досі пахло воском від свічки.

— Беа, — прошепотів я майже нечутно. — Я кохаю тебе...

Вона похитала головою, але нічого не відповіла й тільки прикрила мої вуста рукою, наче мої слова завдавали їй болю.

— У вівторок о шостій, гаразд? — спитала вона.

Я знов кивнув головою. Бачив, як вона йде геть, сідає в таксі — майже незнайомка... Один з водіїв, який спостерігав за нашим розставанням, немов той спортивний суддя, з цікавістю подивився на мене.

— Що скажете, паничу? Поїхали додому?

Я вліз у таксі, навіть не розмірковуючи. Очі водія уважно дивилися на мене у дзеркало. Я втратив з очей таксі, в яке сіла Беа, — дві плями світла, що розчинилися в темряві.

...Заснув я лише на світанку, коли до моєї кімнати крізь вікно проникли гнітючі сірі відтінки.

Розбудив мене Фермін — з церковної площі він кидав маленькі камінці прямісінько в моє вікно. Я вдягнув перше, що потрапило під руку, й побіг униз відчиняти двері. Фермін був сповнений нестерпного ентузіазму ранньої пташки. Ми відчинили віконні ґрати й повісили табличку «ВІДЧИНЕНО».

— Поглянь-но на ці кола під своїми очима, Даніелю. Вони величезні! Чи слід з цього зробити висновок, що наш сич знайшов лялечку, яка вечорами прогулюється з ним берегом моря?

Я пішов до задньої кімнати, узяв звідти наші сині фартухи, натягнув свого, а Фермінів подав йому — точніше, сердито кинув у нього фартухом. Фермін із хитрою посмішкою підхопив річ на літу.

— Сич потонув. Крапка. Задоволений? — гримнув я.

— Метафора інтригує. Невже ти витирав пил зі свого Верлена, юначе?

— У понеділки я волію прозу. Про що я маю тобі розповісти?

— Я лишаю це на твій розсуд. Хочеш — про кількість «влучань», хочеш — про коло пошани...

— Ферміне, я не маю настрою.

— О юносте, квітко дурнів! Ну, тоді не дратуй мене. Я маю новини щодо нашого розслідування про твого приятеля Хуліана Каракса.

— Я уважно слухаю.

Піднявши брову, він кинув на мене свій фірмовий шпигунський погляд.

— Гаразд. Учора, після того як я провів Бернарду додому — на доброчесність її я не зазіхав, але два засоси на шиї лишив, — на мене (завдяки вечірньому збудженню) напало безсоння, що дало мені привід прогулятися до одного з підпільних інформаційних центрів Барселони, а саме до таверни Еліодоро Сальфумана, відомої також як «Холодне вістря». Вона розташована в пошарпаному, але досить мальовничому закладі на вулиці Святої Жероні, яка є гордістю кварталу Раваль.

— Заради Бога, скорочену версію, Ферміне.

— Зараз буде. Сказати правду, коли я опинився там, запобігаючи перед постійними відвідувачами — старими приятелями мого неспокійного минулого, — то почав розпитувати про Мікеля Молінера, чоловіка твоєї Мати Харі — Нурії Монфорт — і гіпотетичного мешканця місцевого закладу покаяння.

— Гіпотетичного?

— З великої літери «Г». Це ще бабця надвоє сказала, розумієш? Мені з досвіду відомо: у тому, що стосується перепису в’язнів, мої інформатори з «Холодного вістря» обізнані набагато краще за судових писак. Даніелю, друже, я гарантую: щонайменше останні десять років ніхто в тюрмах Барселони не чув імені Мікеля Молінера — ані як в’язня, ані як відвідувача, ані в жодній іншій іпостасі.

— Мабуть, він сидить десь в іншій тюрмі.

— Так. В Алькатрасі, Сінґ-Сінґу чи у Бастилії. Даніелю, жінка ошукала тебе.

— Гадаю, що так.

— А ти не гадай, просто визнай це.

— То що тепер? Мікель Молінер — глухий кут.

— Або ця Нурія надзвичайно хитра.

— Що ти пропонуєш?

— Треба намацати інший шлях. Було б непогано відвідати добру няньку з історії, яку вчора вранці підсунув нам священик.

— Тільки не кажи, що гувернантка теж зникла, — ти ж так не вважаєш?

— Ні, але я вважаю, що саме час припинити метушню й тикання носом у зачинені двері, немов ми прохачі. У такій справі слід заходити з тилу. Ти зі мною?

— Адже ти знаєш, що я боготворю землю, якою ти ступаєш.

— Тоді починай чистити від пилу свій парадний костюм. Сьогодні ввечері, як тільки зачинимо крамницю, навідаємося з добродійним візитом до старої дами в притулку Святої Лусії. А зараз розкажи-но мені, як усе пройшло з тією спритною дівчинкою? Не будь потайливим. Гріх тобі на душу, якщо мовчатимеш!

Я зітхнув на знак поразки й зізнався в усьому, до найменшої дрібниці. Я перелічив усе те, що сам уважав лише екзистенційними проблемами школяра-переростка, — і тут Фермін здивував мене своєю реакцією. Він міцно, від щирого серця, стиснув мене в обіймах.

— Ти закохався, — прошепотів він, плескаючи мене по спині від надлишку почуттів. — Бідолаха.

Того вечора ми зачинили крамницю точнісінько в кінці робочого дня й ані хвилиною пізніше — вчинок, на який мій батько відреагував суворим поглядом (через наші з Ферміном часті прогулянки батько почав підозрювати, що ми втрутилися в якусь «темну» справу). Фермін пробурмотів щось невиразне про якісь замовлення, що їх він начебто повинен виконати, й ми хутко зникли. Я казав собі, що рано чи пізно буду змушений розкрити батькові принаймні частину цієї плутанини, а яку саме частину — то вже інше питання.

Дорогою Фермін зі своїм гострим нюхом до різних історій повідомив мені коротку інформацію про місце, куди ми прямували. Згідно з легендою, яка оточувала це місце, притулок Св. Лусії — щось середнє між чистилищем та трупарнею, а санітарні умови там такі кепські, що годі й казати. Розташовувався цей заклад із сумнівною репутацією в руїнах давнього палацу на вулиці Монкада. Історія в цього палацу, м’яко кажучи, була незвичайна. З XI століття він служив за садибу різним заможним родинам, потім був в’язницею, салоном куртизанок, бібліотекою заборонених рукописів, казармою. майстернею скульптора, лікарнею для хворих на чуму та навіть жіночим монастирем. У середині XIX століття, коли палац практично розвалився, його перетворили на музей, де пишномовний імпресаріо, який називав себе Ласло де Вічерні, герцогом Пармським та приватним алхіміком династії Бурбонів, виставляв циркових потвор та інших монстрів. Його справжнє ім’я, як виявилося, було Бальтасар Делофе-і-Каральйот; позашлюбний син бувалого антрепренера та загиблої дебютантки, пан Бальтасар був відомий своїми численними любовними романами, репутацією професійного жигало та шахрая. Предмет його гордості становила найбільша в Іспанії колекція потворних людських ембріонів, які зберігалися у слоїках із рідиною для бальзамування. Значно менше пишався він іншою, ще більшою колекцією колекцією ордерів на арешт, виданих кількома європейськими та американськими установами правосуддя. Серед інших принад «Тенебраріуму» («Царина темряви» — так Делофе назвав палац) були спіритичні сеанси, ритуали некромантії, бої півнів, щурів, собак, могутніх жінок, дебілів (на учасників цих боїв робилися ставки), дім розпусти (який відповідно спеціалізувався на каліках та потворах), казино, консультація з юридичних та фінансових питань, цех із виробництва любовного зілля, місцеві народні та лялькові театри, паради екзотичних танцівників тощо. Пан Бальтасар ніколи не шкодував коштів на інсценізацію різдвяних вистав, у яких головні ролі грали каліки та повії. Слава про ці вистави дісталася найвіддаленіших куточків провінції.

«Тенебраріум» мав шалений успіх протягом п’ятнадцяти років, доки в місті не дізналися, що Делофе протягом одного тижня звабив дружину, дочку й тещу військового губернатора провінції. Для палацу настали найчорніші часи. Делофе цього разу не вдалося ошукати всіх і втекти з міста: кілька головорізів у масках схопили його на задвірках кварталу Св. Марії, повісили в парку Сьюдадела й підпалили труп; те, що лишилося від «приватного алхіміка династії Бурбонів», дісталося диким собакам, які блукали в районі. Упродовж двох десятиліть ніхто й не потурбувався про знищення колекції жахів, що належала безталанному Ласло. Урешті-решт «Тенебраріум» перетворили на благодійний заклад під патронатом одного з чернечих орденів.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-07-29; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 348 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Начинайте делать все, что вы можете сделать – и даже то, о чем можете хотя бы мечтать. В смелости гений, сила и магия. © Иоганн Вольфганг Гете
==> читать все изречения...

830 - | 743 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.