Військовий комісаріат Барселони 22 страница

 

Віддавши себе у владу крижаного дощу, я крокував невідомо куди. Очі мої були опущені; в уяві поставав образ Нурії Монфорт, неживої, розпластаної на холодній мармуровій плиті. Її тіло, вкрите колотими ранами...

Діставшись перехрестя вулиці Фонтанела, я навіть не поглянув на світлофор. Зненацька сильний порив вітру вдарив мені в обличчя. Озирнувшись, я побачив стіну з металу та світла, яка зі свистом неслася на мене на повній швидкості. В останню мить якийсь перехожий відштовхнув мене зі шляху автобуса. Я витріщився на сталевого бегемота, який пронісся в п’ятьох сантиметрах від мого обличчя. Доля секунди — і я б опинивсь під колесами.

Коли я збагнув, що трапилося, людина, яка врятувала мені життя, була вже на пішохідному переході. Силует у сірому плащі. Важко дихаючи, я не міг зрушити з місця. Крізь пелену дощу побачив, що мій рятівник зупинився на іншому боці вулиці й дивився на мене, стоячи під зливою. То був третій поліціянт, Паласіос. Щільна стіна автомобілів розділила нас, а коли я подивився на той бік вулиці знову, Паласіоса там уже не було.

Я попрямував до будинку Беа, не в змозі більше чекати. Мені вкрай потрібно було згадати все те добре, що в мене було, що вона подарувала мені. Збіг сходами вгору й зупинився біля дверей помешкання Аґіларів, майже не дихаючи. Узявся за дверний молоток і, зібравши всю свою мужність, тричі постукав. Поки чекав, подумав, що промок до кісток. Відкинув волосся з лоба й сказав собі: жереб кинуто. Якщо пан Аґілар справді хоче переламати мені ноги й розбити пику — чим швидше він це зробить, тим краще.

Постукав знову. Через кілька секунд почув кроки, що наближалися. Вічко на мить відкрилося. Чорне підозріливе око дивилося на мене.

— Хто там?

Я впізнав голос Сесілії, однієї зі служниць, яка працювала в Аґіларів.

— Сесіліє, це Даніель Семпере.

Вічко закрилося, й через кілька секунд я почув, як відсуваються клямки. Великі двері повільно відчинилися. Мене зустріла Сесілія у формі та очіпку, зі свічником у руці. Судячи з її переляканого обличчя, я скидався на привида.

— Добривечір, Сесіліє. Беа вдома?

У погляді служниці читалося нерозуміння. Останнім часом я майже не приходив до Аґіларів, а коли приходив, то лише до Томаса, тож Сесілія сприймала мене виключно як Томасового шкільного приятеля.

— Панни Беатріс немає...

— Вона кудись пішла?

Сесілія, яка й у кращі часи відзначалася полохливістю, настрахано кивнула.

— Не знаєш, коли вона повернеться?

Служниця знизала плечима.

— Вони з паном та панею Аґілар пішли до лікаря десь дві години тому.

— До лікаря? Беа захворіла?

— Не знаю, пане.

Поміркувавши хвильку, я вирішив продовжити допит бідної служниці. Відсутність батьків Беа відкривала переді мною інші шляхи.

— А Томас удома?

— Так, паничу Даніелю. Заходьте, я його покличу.

Я увійшов до передпокою. Раніше я б попрямував просто до кімнати мого друга, але я вже так давно тут не був, що почувався як незнайомець. Сесілія зникла в коридорі, огорнута світлом свічки, а мене лишила в темряві.

Мені здалося, наче я почув голос Томаса вдалині, а потім знову кроки, що наближалися. Я вже гарячково вигадував привід, який пояснював би мій несподіваний візит; але у дверях передпокою знову з’явилася Сесілія. Вона з прикрістю дивилася на мене. Чемна посмішка сповзла з моїх вуст.

— Панич Томас каже, що він дуже зайнятий і не може зустрітися з вами зараз.

— Ти сказала йому, хто я? Даніель Семпере?

— Так, паничу Даніелю. Він наказав мені вас провести.

Я кивнув, не знаючи, що й сказати.

Служниця відчинила двері будинку, який я ще нещодавно вважав за свою другу оселю.

— Вам потрібна парасолька?

— Ні, дякую, Сесіліє.

— Мені дуже прикро, паничу Даніелю, — повторила вона.

Я слабко всміхнувся.

— Не хвилюйся, Сесіліє.

Двері зачинилися, залишивши мене у напівтемряві. Я постояв кілька хвилин, а потім поволочився додолу сходами.

Досі немилосердно лив дощ. Я пішов вулицею вниз. Діставшись рогу, зупинився й на мить оглянувся. Подивився на помешкання Аґіларів. Побачив Томасів силует у вікні його спальні. Він непорушно стояв і дивився на мене. Я помахав йому рукою, але він не відповів, а за кілька секунд відійшов від вікна. Я почекав десь хвилин п’ять, сподіваючись, що він підійде знову, але він не підійшов.

 

На зворотному шляху до книгарні я перетнув вулицю біля кінотеатру «Капітоль». Двоє художників стояли на підмостках і зі смутком дивилися, як з їхньої щойно намальованої афіші смужками стікають фарби. Здалеку я побачив стоїчну фігуру вартового, який досі стовбичив напроти книгарні. Проходячи повз крамницю пана Федеріко Флавії, я помітив, що годинникар стоїть на порозі й дивиться на зливу. Сліди перебування в поліційному управлінні досі ще виднілися на його обличчі. Одягнений він був у бездоганний сірий вовняний костюм, а в руках тримав цигарку, яку не спішив запалювати. Я помахав йому рукою, він у відповідь посміхнувся.

— У тебе упередження проти парасольок, Даніелю?

— Що може бути краще за дощ, пане Федеріко?

— Тільки запалення легенів. Заходь, я вже все відремонтував.

Я подивився на нього з нерозумінням. Очі пана Федеріко дивилися просто в мої, а з вуст не сходила усмішка. Я кивнув та пішов за ним до його дивовижної крамниці. Щойно ми опинилися всередині, він передав мені маленький брунатний паперовий пакет.

— А тепер краще йди. Страхопуд, що спостерігає за книгарнею, очей з нас не зводив.

Я заглянув до пакунку. У ньому була маленька книжка у шкіряній палітурці — той самий требник, що його тримав у руках Фермін, коли я востаннє бачив його. Пан Федеріко, виштовхуючи мене назад на вулицю, урочистим кивком дав обітницю мовчати. Коли ми знов опинилися надворі, годинникар натягнув на обличчя щасливий вираз і сказав голосно:

— Пам’ятай, не натискай на ключ, коли повертаєш, бо знов заклинцює, чуєш?

— Не хвилюйтеся, пане Федеріко. Дякую.

Я пішов геть із важкістю у шлунку. З кожним кроком мені ставало дедалі важче. Проходячи повз поліціянта в цивільному, який охороняв книгарню, я махнув йому тією ж рукою, в якій тримав пакунок. Поліціянт подивився на пакунок із млявою цікавістю. Я прослизнув у крамницю.

Батько досі стояв за прилавком, наче й не ворушився відтоді, як я пішов. Він занепокоєно подивився на мене.

— Слухай, Даніелю, те, що я сказав...

— Не переймайся. Ти мав рацію.

— Ти весь тремтиш.

Я буденно кивнув головою й побачив, як батько пішов по термос. Користуючись цією хвилиною, я побіг до маленької туалетної кімнати на заднику. Я розкрив требник; із нього, пурхаючи, немов метелик, вилетіла записка. Я зловив її на льоту. Записку було поспіхом написано на майже прозорому сигаретному папері; щоб її вчитати, довелося наставити папір проти світла.

Любий Даніелю.

Не вір жодному слову з газет щодо вбивства Нурії Монфорт. Як зазвичай, це довга історія. Я живий та здоровий, ховаюся в безпечному місці. Не намагайся мене знайти або надіслати повідомлення. Знищ цю записку, як тільки прочитаєш. Немає потреби ковтати її, просто спали або розірви на маленькі шматочки. Я придумаю, як зв’язатися з тобою за допомогою друзів-посередників. Благаю, передай зміст цієї записки — якщо не шифром, то принаймні з усіма заходами безпеки, — моїй коханій. Більше нічого не роби.

Твій друг (третій) Ф.Р. де Т.

 

Я почав перечитувати записку, коли хтось злегка постукав суглобами пальців у двері туалету.

— Можна? — запитав незнайомий голос.

Серце моє завмерло. Не знаючи, що ще зробити, я зім’яв сигаретний папір та поклав його до рота. Підвів підборіддя, й поки в трубах та баці шуміла вода, проковтнув паперову кульку. Вона мала присмак воску та цукерок.

Коли я відчинив двері, очі мої зустрілися з лакейською усмішкою поліціянта, який вартував біля книгарні.

— Вибачте. Не знаю, чи то через невпинний дощ, але в мене раптом виникла нагальна потреба, а коли кличе природа...

— Звичайно ж, — відповів я, пропускаючи його всередину. — До ваших послуг.

— Дуже вдячний.

Поліціянт, який при електричному світлі нагадав мені маленьку лисицю, оглянув мене з голови до ніг. Його щурячі очі зупинилися на требнику, що я тримав у руці.

— Якщо в мене із собою немає чогось почитати, не можу сходити в туалет, — пояснив я.

— Зі мною те ж саме. А люди кажуть, що іспанці не читають. Можна взяти книжку?..

— Зверху на баці знайдете останнього лауреата «Премії критиків», — відповів я, перериваючи його. — Це надійний засіб.

Холоднокровно вийшовши геть, я приєднався до батька. Той саме наливав мені філіжанку кави з молоком.

— Що він тут робить? — запитав я.

— Він присягався могилою своєї матері, що зараз обмочить штани. Що мені залишалося робити?

— Залишити його на вулиці, нехай би мочився там. Чим не спосіб зігрітися?

Батько насупив брови.

— Якщо не заперечуєш, — сказав я, — я підіймуся в помешкання.

— Звичайно ж, не заперечую. І перевдягнися у щось тепле. А то застудишся до смерті.

У квартирі було холодно й тихо. Я пішов до своєї спальні та виглянув у вікно. Другий наглядач досі ще був там, біля дверей церкви Св. Анни. Я стягнув мокру одежу, вбрався у товсту піжаму й батьків халат та ліг у ліжко, навіть не увімкнувши світла. Я хотів лишитися у владі темряви та дощу, що барабанив по віконній шибці. Заплющив очі й спробував уявити Беа, її дотики, її запах...

Минулої ночі я зовсім не спав, тож незабаром утома мене здолала. Уві сні я бачив, як накрита капюшоном фігура Смерті носиться над Барселоною; то була таємнича примара, яка нависала над баштами та дахами, тягнучи за собою чорні мотузки, до яких були прив’язані сотні маленьких білих трун. Ці труни лишали за собою чорні квіти, й на пелюстках цих квітів кров’ю було виписане ім’я Нурії Монфорт.

Коли я прокинувся, за вікном стояв похмурий, сірий світанок. Вікна запотіли. Одягнувшись відповідно до холодної погоди й натягнувши шкіряні чоботи до литок, я помацки вийшов у коридор і крадькома вислизнув крізь двері, а далі вниз, надвір. Газетні кіоски вже горіли вдалині, на Рамблас. Я попрямував до одного з них, який розташовувався в початку вулиці Тальєрс, і придбав перший випуск ранкової газети, від якої досі пахло вологими чорнилами. Пробіг очима сторінки, доки не знайшов сторінку некрологів. Краєм ока побачив хрест над ім’ям Нурії Монфорт, але не міг примусити себе подивитися пильніше. Похорон відбудеться сьогодні вдень, на цвинтарі Монжуйк.

Я пішов геть, тримаючи газету під пахвою. Обійшовши квартал, повернувся додому. Батько досі спав, тож я піднявся до своєї спальні. Сів до столу, витяг із чохла «Монбланський шедевр», узяв чистий аркуш і легкодумно чекав, поки перо само почне писати. Але даремно. Даремно я вигадував слова, які б хотів сказати Нурії Монфорт: я не міг нічого написати, не міг навіть нічого відчути, крім хіба що жаху — жаху від того, що її не стало, що її втрачено, вирвано з корінням. Та я знав: так чи інак, вона повертатиметься до мене, і я завжди пам’ятатиму її образ, пам’ятатиму дотик незнайомки — пам’ятатиму, хоча на ці спогади більше не маю права.

Близько третьої дня я сів у автобус на вулиці Колонь, який відвіз мене до цвинтаря Монжуйк. Крізь вікно я бачив ліс щогл, бачив у доках пеканів, що били крилами. Автобус, майже пустий, обігнув гору Монжуйк і повз тепер до східних воріт безмежного цвинтаря. Я вийшов останнім.

— О котрій від’їздить останній автобус? — запитав я водія.

— О пів на п’яту.

Водій залишив мене біля цвинтарних воріт. Ціла алея кипарисових дерев здіймалася в імлі. Навіть стоячи біля підніжжя гори, можна було побачити величезне місто мертвих, яке здіймалося до самої її вершини: алеї могил, плутанина стежок, що простягалися вздовж могильних плит та проходів між мавзолеями, баштами, увінчаними вогненними янголами, й цілі ліси гробниць, які наче виростали одна з одної. Місто мертвих було величезною безоднею, яку охороняла армія зруйнованих кам’яних статуй, занурених у багнюку.

Я глибоко вдихнув і увійшов у лабіринт. Мою маму було поховано в сотні метрів від стежки, якою я крокував. Із кожним кроком я відчував холод, порожнечу, безумство цього місця: страх його тиші, обличчя у пастках старих фотографій, свічки та мертві квіти...

Через якийсь час я побачив удалині мерехтіння гасових ламп біля свіжої могили й постаті п’ятьох-шістьох людей на тлі попелястого неба. Я прискорив крок і зупинився неподалік, звідки міг би чути слова священика.

Труна — невідшліфована соснова скриня — потопала в багнюці. Двоє грабарів стояли поряд, спершись на лопати. Я оглядів присутніх. Старого Ісака, сторожа Цвинтаря забутих книжок, не було. Натомість я впізнав сусідку Нурії, яка мешкала напроти; вона скрушно хитала головою та схлипувала, а якийсь чоловік із покорою на обличчі лагідно плескав її по спині; я подумав, що вони подружжя. Поряд із ними стояла жінка років сорока, вдягнена в сіре, з букетом квітів; вона, стиснувши губи, тихо плакала, не дивлячись на могилу. Я ніколи не бачив її раніше.

Окремо від групи, огорнутий темним плащем, тримаючи руки за спиною, стояв поліціянт, який учора врятував мені життя. Паласіос. Він підвів очі й кілька секунд незмигно дивився на мене.

Тільки сліпі, безглузді слова священика рятували нас від жахливої тиші. Я витріщився на заляпану багнюкою труну. Уявив Нурію, яка лежала всередині, й сам не усвідомлював, що плачу, поки жінка в сірому не підійшла до мене й не запропонувала квітку зі свого букету.

Я залишався там, доки процесія не розійшлася. За знаком священика грабарі приготувалися до роботи. Я поклав квітку до кишені пальта й пішов геть, не в змозі навіть сказати останнє «прощавай».

 

Уже починало сутеніти, коли я дістався цвинтарної брами й збагнув, що пропустив останній автобус. Уже хотів був іти пішки під тінню некрополя, дорогою, що вела вздовж порту до Барселони. Та метрах у п’ятнадцяти попереду зупинилася чорна автомашина з увімкненими фарами. Хтось усередині палив цигарку.

Коли я наблизився, Паласіос — а це був він — відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Сідай. Я відвезу тебе додому. О цій порі тут не знайдеш жодного автобуса й жодного таксі.

Якусь мить я вагався.

— Краще піду пішки.

— Не клей дурня. Сідай.

Він звертався до мене залізним тоном чоловіка, який звик віддавати накази і чиї накази відразу виконувалися.

— Будь ласка, — додав він.

Я сів у авто, й поліціянт завів двигун.

— Енріке Паласіос, — відрекомендувався він, простягаючи руку.

Я не потиснув її.

— Висадіть мене на Колонь, будь ласка.

Машина набрала швидкості. Ми виїхали на головну дорогу й добрячий відтинок шляху не промовили жодного слова.

— Хочу, щоб ти знав, — нарешті озвався він, — мені дуже шкода пані Монфорт.

У його вустах ці слова звучали непристойно, образливо.

— Я вдячний вам за те, що ви вчора врятували мені життя, але мушу вам сказати: я не вірю жодному вашому слову, пане Енріке Паласіос.

— Я не той, за кого ти мене маєш, Даніелю. Я хочу тобі допомогти.

— Якщо ви очікуєте, що я розповім, де Фермін, — висадіть мене просто зараз.

— На греця мені знати, де твій приятель! Сьогодні не моє чергування.

Я нічого не відповів.

— Ти не довіряєш мені, і я не дорікаю тобі за це. Але принаймні послухай. Справа зайшла вже надто далеко. Ця жінка не повинна була вмирати. У жодному разі. Благаю тебе, облиш цю справу, викинь з голови цю людину, Каракса.

— Ви кажете так, ніби від мене залежить те, що коїться. Я лише глядач. Режисери цього шоу — ви й ваш бос.

— Даніелю, я втомився від похоронів. Не хочу відвідувати ще й твого.

— А вас ніхто не запрошуватиме.

— Я серйозно.

— Я теж. Будь ласка, зупиніться й дайте мені вийти.

— Ми будемо на Колонь за дві хвилини.

— Мені все одно. Це авто пахне смертю, як і ви самі. Випустіть мене.

Паласіос загальмував та зупинився на узбіччі. Я виліз із автомобіля, гримнув дверима, уникаючи погляду Паласіоса. Хотів почекати, поки він поїде, але їхати він, здавалося, не збирався. Озирнувшись, я побачив, як він опускає віконне скло. Мені на мить здалося, що на його обличчі відбивається щирість, навіть біль, але я відмовлявся в це вірити.

— Даніелю, Нурія Монфорт померла в мене на руках, — промовив він. — Гадаю, її останні слова були призначені для тебе.

— І що вона сказала? — спитав я. Моє горло стиснув крижаний холод. — Вона згадала моє ім’я?

— Вона марила, але, думаю, вона зверталася до тебе. Вона сказала, що існують гірші тюрми, ніж слова. А перед самісінькою смертю вона попросила, щоб ти її залишив.

Я подивився на нього, нічого не розуміючи.

— Залишив кого?

— Когось на ім’я Пенелопа. Я подумав, що це твоя дівчина.

Паласіос відвів погляд, і за мить його авто зникло в сутінках.

Я залишився стояти, витріщаючись збентежено на вогні автомашин, які то з’являлися, то знову танули у блакитно-червоному тумані.

Прямуючи в напрямку до вулиці Колонь, я повторював подумки останні слова Нурії Монфорт, але не розумів з них нічогісінько. Діставшись площі Портал-де-ла-Пас, я зупинився біля прогулянкових човнів, подивився на порт і, поміркувавши трохи, сів на сходи, що спускалися до темної води. Однієї ночі, яка вже здавалася далеким минулим, я на цьому самому місці зустрів Лаїна Куберта, чоловіка без обличчя.

— Існують гірші тюрми, ніж слова, — пробурмотів я.

І тут я збагнув: слова Нурії Монфорт призначалися не мені.

Не я маю залишити Пенелопу. Її останні слова були звернені до чоловіка, якого вона мовчки кохала двадцять років, — до Хуліана Каракса.

 

Надвечір я дістався площі Св. Феліпе Нері. Лавка, на якій я колись уперше побачив Нурію Монфорт, стояла під вуличним ліхтарем, уся порізана ножем, вкрита іменами коханців, словами образ та обіцянок. Я звів очі на вікна квартири Нурії Монфорт, що на четвертому поверсі, й помітив мляве, тремтливе тепле світло. Свічка.

Увійшовши до печероподібних сіней, я помацки пішов сходами вгору. Увесь тремтячи, я дістався майданчика четвертого поверху. Стрічка червоного світла виднілася з-під напіввідчинених дверей. Я поклав руку на дзвінок і застиг, прислухаючись. Мені здалося, що я чую шепіт, приглушений голос ізсередини. На мить мені здалося: якщо я відчиню двері — побачу її, вона чекатиме на мене в кінці коридору, палитиме цигарку біля балкону, підсунувши під себе ноги, спершись на стіну, на тому самому місці, де я її залишив минулого разу. Обережно, наче боячись потурбувати її, я відчинив двері та увійшов до помешкання.

У їдальні балконні фіранки колихалися на вітрі. Хтось непорушно сидів біля вікна, тримаючи в руці палаючу свічку. Я не міг розглядіти обличчя, але в пітьмі блиснула яскрава перлина; вона стекла по щоці, сяючи, немов свіжа смола, потім упала людині на коліна.

Ісак Монфорт озирнувся, його обличчя було мокре від сліз.

— Я не бачив вас сьогодні на похороні, — сказав я.

Він похитав головою, витираючи сльози зворотом лацкана.

— Нурії там не було, — пробурмотів він через якийсь час. — Мертві ніколи не відвідують власного похорону.

Він зоглядівся навколо, ніби його дочка й досі була в цій самій кімнаті, сиділа поряд із нами в темряві, слухала нас.

— Знаєш, я ніколи раніше не заходив до цього помешкання, — сказав Ісак. — Коли б ми не зустрічалися, завжди Нурія приходила до мене. «Так легше для тебе, батьку, — казала вона. — Навіщо тобі здиратися нагору цими сходами?» А я завжди відповідав: «Гаразд, якщо не хочеш запрошувати мене, я не прийду». А вона казала: «Мені не потрібно тебе запрошувати, батьку. Лише незнайомці потребують запрошення. Ти можеш приходити коли завгодно». За п’ятнадцять років я так і не завітав до неї. Завжди казав їй, що вона обрала погане сусідство. Замало світла. Старий будинок. Вона лише кивала на згоду. Кивала вона й тоді, коли я казав їй, що вона обрала погане життя. Замало майбутнього. Чоловік без роботи. Смішно, як ми засуджуємо інших, не розуміючи міри власної пихи, доки ті, кого ми любимо, не йдуть від нас, доки їх не забирають від нас... їх забирають від нас, бо насправді вони ніколи нам не належали...

Голос старого, позбавлений його звичної іронії, затинався й здавався таким само стомленим, як і його погляд.

— Нурія дуже вас любила, Ісаку. Ні на мить у цьому не сумнівайтеся. Я знаю, вона відчувала і вашу любов, — промовив я.

Ісак знов похитав головою. Посміхнувся, але сльози котилися й котилися.

— Можливо, вона й любила мене по-своєму, як і я її — по-своєму. Але ми не знали одне одного. Можливо, це тому, що я ніколи не дозволяв їй пізнати себе й ніколи не зробив жодної спроби пізнати її. Ми жили, як двоє незнайомців, яких лише ввічливість змушує вітати один одного. Я вважаю, що вона померла, так і не пробачивши мені.

— Ісаку, можу вас запевнити...

— Даніелю, ти молодий і дуже старанний, але навіть якщо я трохи випив і не тямлю, що кажу, все одно — ти досі не навчився брехати так, щоб ошукати старого, чиє серце розбите горем.

Я потупив очі.

— Поліція каже, що чоловік, який убив її, — твій приятель, — насмілився сказати Ісак.

— Поліція бреше.

— Я знаю.

— Можу запевнити вас... — знову пробурмотів був я, та Ісак перервав мене.

— У цьому немає потреби, Даніелю. Я знаю, що ти кажеш правду. — 3 кишені пальта він витяг якийсь конверт. — За день до смерті Нурія завітала до мене, як багато років тому. Пам’ятаю, ми, бувало, обідали в кав’ярні на вулиці Ґвардіа, куди я водив її ще дитиною. Ми завжди розмовляли про книжки, про старі книжки. Вона іноді розповідала про свою роботу, про різні дрібниці — такі речі цілком можна розповідати незнайомцеві в автобусі... Одного разу вона сказала: їй прикро, що вона не справдила моїх надій. Я спитав, звідки в неї така дурна думка. «Прочитала це з твоїх очей, тату», — відповіла Нурія. Та не раз мені спадало на думку, що я був іще більшим розчаруванням для неї, ніж вона для мене. Інколи ми ставимось до людей як до лотерейних квитків — ніби вони створені для того, щоб здійснити наші найбезглуздіші мрії.

— Ісаку, з усією повагою, але ви п’яний як чіп. Ви не тямите, що кажете.

— Вино робить мудреця дурнем, а дурня — мудрецем. Я знаю достатньо, щоб розуміти: моя дочка ніколи не довіряла мені. Тобі вона довіряла більше, Даніелю, хоча ви бачилися лише кілька разів.

— Запевняю вас, ви помиляєтесь.

— Під час останньої нашої зустрічі вона принесла мені цей конверт. Вона не знаходила собі місця, її щось непокоїло, але вона не бажала про це розмовляти. Вона попросила мене зберегти цей конверт, а якщо з нею щось трапиться — віддати його тобі.

— Якщо з нею щось трапиться?..

— Такими були її слова. Вона здавалася такою виснаженою, що я запропонував їй звернутися до поліції — якщо вона чогось побоюється, там їй допоможуть. А вона сказала: поліційний відділок — останнє місце, куди б вона звернулася по допомогу. Я благав її розповісти мені, що відбувається, але вона відказала, що їй час іти, і змусила мене пообіцяти, що я віддам тобі цей конверт, якщо вона за кілька днів не повернеться. Вона просила його не відкривати.

Ісак передав мені конверт. Він був відкритий.

— Як завжди, я ошукав її, — промовив він.

Я уважно розглянув конверт. Усередині була пака списаних від руки аркушів.

— Ви читали? — спитав я.

Старий неспішно кивнув.

— Що тут?

Старий підвів погляд. Його губи тремтіли. Здавалося, відтоді, як я востаннє бачив його, він постарішав на сто років.

— Це історія, яку ти шукаєш, Даніелю. Історія жінки, якої я ніколи не знав, хоча вона носила моє ім’я і в жилах її текла моя кров. Тепер ця історія належить тобі.

Я поклав конверт до кишені пальта.

— А тепер я прошу лишити мене тут на самоті. Ні, не на самоті — наодинці з нею. Коли я читав ці сторінки, мені здавалося, що я бачу Нурію. Однак згадував я її чомусь малою дівчинкою. Вона була дуже сумирною дитиною — дивилася на все задумливо й ніколи не сміялася. Понад усе вона обожнювала читати — не думаю, що якась іще дитина так рано навчилася читати. Вона, бувало, казала, що хоче стати письменницею, писати енциклопедії й наукові праці з історії та філософії. Її мати казала, що ці нахили Нурії — моя провина, що Нурія обожнює мене, а оскільки я люблю лише книжки, моя дочка вирішила писати книжки, щоб батько полюбив і її.

— Ісаку, гадаю, вам не варто залишатися сьогодні на самоті. Чому б вам не піти до нас додому? Переночуєте в нас, складете батькові компанію.

Ісак знов похитав головою.

— У мене залишилися ще деякі справи, Даніелю. А ти йди додому й прочитай ці сторінки. Вони твої.

Старий відвернувся, і я зробив кілька кроків у напрямку дверей. Я вже майже переступив поріг, коли Ісаків голос покликав мене, майже нечутно.

— Даніелю?

— Так?

— Будь обережний.

Я вийшов на вулицю. Темрява повзла хідником, переслідуючи мене. Я прискорив крок і не зупинявся аж до самої оселі на вулиці Св. Анни.

Батько сидів у фотелі, на колінах у нього лежав розкритий фоліант. Спершу я подумав був, що то книжка, але то був альбом з фотографіями. Побачивши мене, батько випростався; на обличчі його відбився вираз величезного полегшення.

— Я вже почав хвилюватися, — сказав він. — Як пройшов похорон?

Я знизав плечима, й батько поважно кивнув головою.

— Я приготував для тебе вечерю. Якщо бажаєш, можу підігріти...

— Дякую, але я не хочу їсти. Я трохи перекусив.

Він зупинив на мені погляд і знову кивнув. Повернувся, щоб прибрати тарілки, які вже поставив був на стіл.

А я, сам не знаючи чому, підійшов до нього й обійняв.

Батько, здивований, обійняв мене у відповідь.

— Даніелю, з тобою все гаразд?

Я міцно стиснув його в обіймах.

— Я люблю тебе, — прошепотів я.

Коли я відкрив рукопис Нурії Монфорт, почали дзвонити соборні дзвони. Її дрібний охайний почерк викликав у мене спогад про її бездоганний письмовий стіл. Навіщо вона писала це? Можливо, в цих словах вона намагалася знайти мир та безпеку, яких їй не дарувала доля?..

 

Нурія Монфорт: спогади про втрачене

1933-1955

У житті нічого не трапляється двічі, за винятком каяття. Ми з Хулїаном Караксом познайомилися восени 1933 року. У той час я працювала у видавця Жозепа Кабестані, який у 1927 році відкрив Каракса як письменника під час однієї зі своїх «книжкових розвідок» у Парижі. Хуліан заробляв на життя, працюючи тапером; вечорами він грав на піаніно в барі, а ночами писав. Власницю закладу, жінку на ім’я Ірен Марсо, знала більшість паризьких видавців, і завдяки її проханням, інтригам та обіцянкам викриття, яким вона погрожувала своїм знайомим, Хуліанові Караксу вдалося видати кілька своїх творів, хоча з комерційного погляду вони принесли лише збитки. Кабестані за безцінь придбав ексклюзивні права на публікацію творів Каракса в Іспанії та Латинській Америці; до цих прав належали також права на авторський переклад з французької мови іспанською. Кабестані сподівався продати близько трьох тисяч примірників книжок Каракса, але перші два романи, що їх він видав у Іспанії, зазнали фіаско: було продано не більше від сотні примірників кожного. Попри такі гнітючі результати, кожні два роки ми отримували від Хуліана новий рукопис, який Кабестані приймав без жодних заперечень, говорячи, що справжню літературу потрібно підтримувати за будь-яких умов.

Я, будучи вельми здивованою, якось таки спитала Кабестані, навіщо ж він видає романи Хуліана Каракса, коли від них лише збитки. Замість відповіді Кабестані церемонно підійшов до власної книжкової полиці, витяг одну з книжок Хуліана й запропонував мені її прочитати. Я прочитала. Два тижні по тому я вже прочитала всі його твори. Цього разу моє запитання було іншим: як це можливо, що продається так мало примірників?

— Не знаю, люба, — відповів Кабестані. — Але ми будемо намагатися.

Така шляхетна поведінка не зовсім ув’язувалася з образом пана Кабестані, який я собі намалювала. Невже я його недооцінюю, думала я?..

Постать Хуліана Каракса заінтригувала мене: усе пов’язане з ним було оповите таємницею. Принаймні двічі на місяць хтось дзвонив та запитував його адресу. Невдовзі я зрозуміла, що дзвонить той самий чоловік і щоразу називається різними іменами. Я повідомляла тільки те, що було написано на обкладинках Хуліанових романів: автор мешкає в Парижі. Хоча через якийсь час той чоловік перестав дзвонити, я про всяк випадок вилучила Хуліанову адресу з картотеки компанії: вести кореспонденцію було моїм обов’язком, а я знала паризьку адресу Каракса напам’ять.

Кілька місяців по тому я натрапила на рахунки з друкарні, надіслані панові Кабестані. Переглядаючи їх, я зауважила, що витрати на видання книжок Хуліана Каракса компенсовані повністю, але не нашою фірмою, а особою, чийого імені я ніколи не чула: Мікель Молінер. Понад те: витрати на друк та розповсюдження цих книжок були істотно нижчими, ніж сума, на яку було виписано накладну панові Молінеру. Цифри не брешуть: видавництво заробляло гроші, друкуючи книжки, які йшли прямісінько на склад.

У мене не вистачило хоробрості спитати Кабестані про такий фінансовий безлад — я побоювалася втратити роботу. Що я зробила — це записала адресу, на яку ми надсилали Мікелеві Молінеру рахунки-фактури: вілла на вулиці Пуертаферріса. Мені знадобилося кілька місяців, перш ніж я зібралася з духом і наважилася завітати до Молінера. Нарешті совість узяла гору: я таки прийшла повідомити Молінера про те, що пан Кабестані ошукує його.