Військовий комісаріат Барселони 17 страница

Пенелопа була тендітною дівчинкою, блідою та слабкою. Хасінта бачила, як вона зростає, немов та квітка взимку. Багато років молода жінка охороняла її нічний сон, особисто готувала для неї кожну страву, шила їй одяг. Хасінта була поряд, коли Пенелопа хворіла, коли промовила перше слово, коли стала жінкою... А пані Алдая була просто однією з фігур між декорацій, таким собі реквізитом, який виносили та заносили на сцену згідно з текстом п’єси. Перш ніж лягти спати, вона заходила побажати доньці доброї ночі й казала, що любить ту над усе, що немає у світі нікого важливішого від Пенелопи... Хасінта ніколи не казала дівчинці, що любить її. Нянька знала: той, хто любить, любить мовчки, ділами, а не словами.

Хасінта потай зневажала пані Алдаю, цю пусту, самозакохану істоту, яка повільно старішала в коридорах вілли, обвішана коштовностями, що ними її чоловік, який роками «кидав якорі в закордонних портах», затуляв їй рота. Хасінта ненавиділа пані Алдаю. Чому Бог дозволив саме їй стати матір’ю Пенелопи, тоді як лоно Хасінти — справжньої матері, матері за покликанням, — залишалося безплідним? «Ти не справжня жінка», — жбурнув колись Хасінтин чоловік. Ніби на доказ правдивості його слів, Хасінта почала втрачати жіночі форми. Вона схудла, її шкіра обвисла на кістках; стегна скидалися на хлоп ‘ячі, а груди невпинно меншали, поки не перетворилися на жалюгідні шкіряні мішечки. На її тілі, кремезному та кістлявому, не зупинявся навіть погляд Рікардо Алдаї — а вже йому досить було й натяку на жінку, щоб піддатися шалові (це було добре відомо всім служницям у його власних резиденціях та в садибах його близьких друзів). Що ж, нехай так, думала Хасінта. Вона не мала часу на дрібниці.

Кожну свою хвилину Хасінта присвячувала Пенелопі: читала їй, супроводжувала всюди, купала, одягала, роздягала, розчісувала волосся, водила на прогулянки, вкладала в ліжко й будила вранці. Але перш за все — вона розмовляла з нею. Усі вважали Хасінту трохи схибленою старою дівою, в житті якої нічого не було, крім обов’язків гувернантки. Але ніхто не здогадувався, що Хасінта була Пенелопі не тільки гувернанткою: замінивши їй матір, вона зуміла стати найкращим другом дівчини. Відтоді як Пенелопа навчилася висловлювати свої думки — а це в неї сталося раніше, ніж в інших дітей, — лише Хасінті довіряла вона свої найпотаємніші мрії.

З часом їхній союз міцнішав. І ставши підлітком, Пенелопа не розлучалася з Хасінтою. Хасінта бачила, як Пенелопа розквітає, перетворюється на жінку, сліпуча врода якої впадає в очі кожному. Коли в будинку з’явився той таємничий юнак на прізвище Каракс, Хасінта з першої ж миті помітила струм, що пройшов між ним та Пенелопою. Ніхто, крім Хасінти, не помітив, як це сталося, ніхто не звернув уваги; історія ще не розпочалася, а все одно — вже було запізно. Юнака й дівчину з’єднали узи любові — наче й подібні до тих, що поєднували Пенелопу з вірною нянькою, але водночас зовсім інші. Міцніші. Небезпечні.

Спершу Хасінта думала, що ревнуватиме й зненавидить хлопця, але незабаром зрозуміла, що не відчуває ненависті до Хуліана Каракса й ніколи не відчуватиме. Як Пенелопа потрапила під чари Хуліана, так і Хасінта дозволила собі піддатися їм — адже бажання Пенелопи були і її бажаннями.

Багато місяців, сповнених задумливих поглядів та палких бажань, минуло, перш ніж Хуліан Каракс та Пенелопа змогли залишитися наодинці. У їхньому житті всім керував випадок. Вони зустрічалися в коридорах, дивилися один на одного з протилежних кінців столу, мовчки зачіпали одне одного мимохідь, і кожному з них весь час бракувало другого. Першими словами вони перекинулися одного дощового вечора в бібліотеці особняка на проспекті Тібідабо, коли «Віллу Пенелопи» осявало туманне світло свічок; лише кілька секунд було вкрадено в темряви — але в ці секунди Хуліан устиг побачити в очах дівчини те саме почуття, яке сповнювало і його душу. І цього обміну поглядами теж ніхто, здавалося, не помітив. Ніхто, крім Хасінти, яка з інтересом спостерігала за потайною грою, яку Пенелопа та Хуліан Каракс розпочали під самісіньким носом у подружжя Алдаїв. Гувернантка відчула неясний страх за свою підопічну.

А Хуліан майже перестав спати: з опівночі до світанку він писав оповідання для Пенелопи. Він знаходив безліч приводів, щоб завітати до будинку на проспекті Тібідабо, а потім скористатися моментом, прослизнути до Хасінтиної кімнати й передати жінці сторінки, які вона, у свою чергу, передавала Пенелопі. Іноді Хасінта передавала Хуліанові у відповідь записки, написані рукою Пенелопи, й Хуліан цілими днями перечитував ті нехитрі послання.

Ця гра тривала кілька місяців. Хуліан робив усе можливе, щоб бути ближче до Пенелопи. Хасінта допомагала юнакові: вона ж бо так хотіла бачити свою Пенелопу щасливою!.. Хуліан дійшов висновку, що легковажність не стане йому у пригоді: настав час діяти. У розмовах із паном Рікардо він почав удаватися до лукавства: виявляв позірний ентузіазм до банківського діла та фінансів, повсякчас хвалив Хорхе Алдаю — словом, робив усе, щоб остаточно завоювати довіру магната й виправдати свою повсякчасну присутність у будинку на проспекті Тібідабо. Так Хуліан учився говорити те, що інші воліли від нього чути, учився читати з чужих очей, угадувати таємні сподівання людей. Він мусив відкинути вбік свою щирість, і це гнітило його: він мав відчуття, ніби продає власну душу. Так, він робив це задля Пенелопи — але ж Пенелопа покохала іншого Хуліана, того відвертого, прекраснодушного хлопця, якого вперше побачила, стоячи на сходах над галереєю!.. І Хуліан Каракс прокидався на світанку, палаючи злістю на самого себе й на цілий світ, помираючи від бажання відкрити перед усіма свої справжні почуття, зустрітися віч-на-віч із паном Рікардо Алдаєю й сказати тому: його, Хуліана Каракса, анітрохи не цікавлять ані маєтності, ані перспективи на майбутнє, ані діяльність компанії Алдаїв; єдине, що його, Хуліана Каракса, цікавить, — це Пенелопа, він мріє забрати її далеко­далеко, геть із цього пустого, наче закутаного в саван світу, в якому ув’язнив її батько. Однак із першими променями сонця вся Хуліанова хоробрість зникала, наче її й не було.

Настав час — і Хуліан відкрив своє серце Хасінті: вона полюбила хлопчика дужче, ніж сама того хотіла. Забираючи зі школи Хорхе, гувернантка часто бачилася з Хуліаном та передавала йому нові й нові записки від Пенелопи. Саме так вона познайомилася з Фернандо, який багато років по тому буде для неї єдиним другом, який розраджуватиме її самотні літа — літа чекання на смерть у притулку Св.Лусії. Притулок Св.Лусії — ось те пекло, яке пророкував колись Хасінті янгол Захарія.

Приїжджаючи до школи по Хорхе, Хасінта час від часу — наче випадково — брала із собою й Пенелопу. Так гувернантка влаштовувала короткі зустрічі двох юних сердець, між якими розквітало кохання — кохання, якого сама Хасінта ніколи не звідала, яке завжди обминало її. Саме тоді Хасінта помітила сина шкільного сторожа, похмурого мовчазного хлопця, якого всі називали Франсіско Хав’єром, і присутність його хтозна-чому занепокоїла її. Хасінта зауважила, як він стежить за Пенелопою, пожираючи її очима.

Хасінта носила в сумочці знімок Хуліана та Пенелопи, що його Рекассенс, офіційний фотограф родини Алдаїв, зробив біля дверей крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо. То був невинний знімок, зроблений серед білого дня у присутності пана Рікардо та Софі Каракс. Якось, чекаючи на Хорхе в саду школи Св. Ґабріеля, Хасінта нерозважливо залишила сумочку біля одного з фонтанів, а сама пішла прогулятися платановою алеєю. Повертаючись, гувернантка узріла юного Фумеро, який скрадався стежкою й знервовано озирався, чи не йде хтось. Того вечора, не знайшовши фотокартки у своїй сумочці, Хасінта дійшла висновку; що фото вкрав той хлопець.

Іншого разу, кількома тижнями пізніше, Франсіско Хав’єр Фумеро підійшов до Хасінти й запитав, чи може та щось передати від нього Пенелопі. Коли Хасінта спитала, що саме, хлопчина витяг сувій тканини, в яку було щось загорнене. Розгорнувши сувій, Хасінта побачила фігурку, вирізьблену із сосни. У цій фігурці гувернантка впізнала Пенелопу. Хасінту кинуло у дрож. Перш ніж вона змогла щось відповісти, юнак зник.

Дорогою додому Хасінта викинула фігурку з вікна автомашини, наче то був шматок гидкої мертвечини, — а потім неодноразово прокидалася на світанку, вся спітніла: їй снилися кошмари. У цих кошмарах той хлопець, від якого віяло небезпекою, перевтілювався у велетенську комаху й кидався на Пенелопу.

Іноді вечорами, коли Хорхе запізнювався, Хасінта у шкільному саду розмовляла з Хуліаном. Він теж полюбив цю сувору на вигляд жінку. Про будь-які прикрощі, з якими у своєму юному житті стикався Хуліан Каракс, першими дізнавалися Мікель Молінер і Хасінта. Якось Хуліан розповів Хасінті, що бачив, як його мама біля фонтана розмовляє з паном Рікардо Алдаєю, — обоє чекали на своїх дітей. Пан Рікардо, здавалося, насолоджувався товариством Софі, й Хуліанові стало трохи ніяково: адже він знав про донжуанську репутацію магната й про його ненажерливі статеві апетити.

— Я розповідав твоїй мамі, як тобі подобається нова школа, — того вечора сказав Хуліанові пан Рікардо Алдая, чомусь підморгуючи, а потім голосно розсміявся.

Софі бачила, що Хуліан геть забув своїх сусідських приятелів, закинув крамницю й цілими днями пропадав у будинку Алдаїв, і бачила це не тільки Софі. Капелюшник лютував. Його перше захоплення новою аристократичною клієнтурою охололо; Хуліан у крамниці майже не з’являвся, тож Фортюні змушений був найняти помічника — місцевого хлопчика, одного з колишніх Хуліанових приятелів на ім’я Кімет.

Антоні Фортюні міг вільно розмовляти лише про капелюхи. Його справжні почуття були так довго замкнені за ґратами серця, що врешті-решт безнадійно отруїли йому життя. Із кожним днем він ставав дедалі злішим та дратівливішим. Він до всього прискіпувався — починаючи від щирих спроб бідолахи Кімета навчитися торгувати й закінчуючи лагідними вмовляннями Софі.

— Твій син про себе надто високої думки — а все через те, що ці багатії ставляться до нього як до дресированої мавпи, — бурчав Фортюні, і в голосі його бриніла образа.

Одного дня, майже за три роки після того, як пан Рікардо Алдая вперше відвідав капелюшну крамницю «Фортюні та син», капелюшник залишив майстерню на Кімета й сказав, що повернеться пообідь. Він зухвало з’явився в офісі консорціуму Алдаїв на бульварі Ґрасіа й сказав, що хоче побачити пана Рікардо.

— А як маю честь вас відрекомендувати? — гордовито спитав службовець.

— Його особистий капелюшник.

Пан Рікардо, дещо здивований, тим не менш прийняв Фортюні з прихильністю, певно, гадаючи, що капелюшник приніс рахунок, — адже коли йдеться про гроші, дрібні крамарі не знаються на етикеті.

— Чим можу прислужитися, Фортюнато, друже? — доброзичливо спитав пан Рікардо.

І Антоні Фортюні заходився пояснювати Рікардо Алдаї, як глибоко той помилявся щодо Хуліана.

— Мій син, пане Рікардо, — не той, за кого ви його маєте. Він дурнуватий, ледачий хлопчисько, не наділений жодними талантами, хоча амбіцій у нього повно — це все з вини його матері. Він нічого не досягне, повірте мені. Йому бракує цілеспрямованості та наполегливості. Ви його не знаєте. Він уміє бути улесливим, уміє ошукувати незнайомців, уміє справляти враження, наче він знає все на світі, тоді як насправді не знає нічого. Цілком пересічний хлопець. Я знаю його краще, ніж будь-хто інший, і вважаю, що маю застерегти вас...

Пан Рікардо Алдая мовчав і навіть не кліпав очима.

— Це все, Фортюнато?

Пересвідчившись, що все, промисловець натиснув кнопку на столі, й за кілька секунд у дверях з’явився той самий секретар, якого Фортюні вже бачив.

— Наш друг Фортюнато йде, Бальсельсо, — промовив пан Рікардо. — Будь ласка, проведіть його до дверей.

Крижаний тон промисловця не сподобався капелюшникові.

— Даруйте, пане Рікардо: я Фортюні, а не Фортюнато!

— Усе одно. Ти страшна людина, Фортюні. Я буду радий, якщо ти більше сюди не приходитимеш.

Опинившись надворі, Фортюні почувався самотнішим, ніж будь-коли. Цілий світ був проти нього.

Кількома днями пізніше шляхетні клієнти, які з’явилися були у Фортюні завдяки рекомендаціям Алдаї, почали надсилати повідомлення про скасування попередніх замовлень. Минув іще тиждень, і Фортюні змушений був звільнити Кімета — роботи тепер було так мало, що не вистачало й на одного. «Усе одно Кімет ледачий та нетямущий, як і решта», — втішав себе Фортюні.

Відтоді сусіди почали помічати, що пан Фортюні значно постарішав, а характер його ставав дедалі нестерпнішим. Він майже ні з ким не спілкувався, натомість годинами без перерви сидів у власній крамниці, де нічого було робити, крім дивитися з-за прилавку, як люди проходять повз. Фортюні лютував, але не втрачав надії. Пізніше люди казали, що річ у моді: молоді тепер майже не носять капелюхів; а ті, хто носить, воліють завітати до крамниці готових товарів, де є капелюхи різних розмірів, модні й недорогі. Крамниця «Фортюні та син» занурилася у сумну, мовчазну дрімоту.

— Усі вони чекають на мою смерть, — бурмотів сам до себе Фортюні. — Гаразд, я дам їм таке задоволення...

Він відчував, що насправді почав умирати вже давно.

А Хуліан дедалі глибше поринав у світ Алдаїв: він не уявляв свого майбутнього без Пенелопи. Ось уже протягом двох років Хуліан і Пенелопа балансували на туго напнутій линві таємниці. Хасінта хвилювалася: Захарія давно попереджав її про лихо. Над Хуліаном нависла темрява — темрява, яка незабаром поглине його.

Перший дзвіночок пролунав у квітні 1918 року. Хорхе Алдаї мало виповнитися вісімнадцять, і пан Рікардо наказав улаштувати на честь синового дня народження гучну вечірку — адже до цього зобов’язував статус великого магната. Байдуже, що Хорхе не бажав ніякої вечірки, байдуже, що сам пан Рікардо не збирався бути на ній присутнім — вигадавши собі чергову «вельми важливу справу», він призначив у блакитних апартаментах готелю «Кельн» зустріч приємній пані, яка щойно прибула із Санкт-Петербурга... Задля великої події будинок на проспекті Тібідабо перетворили на цирк: у саду було запалено сотні ліхтарів і розставлено сотні крісел для гостей. Запрошення дістали всі шкільні приятелі Хорхе Алдаї; на пропозицію Хуліана Хорхе запросив і Франсіско Хав’єра Фумеро. Мікель Молінер застерігав, що син сторожа почуватиметься ніяково в такому аристократичному середовищі; і сам Франсіско Хав’єр, передчуваючи це, вирішив був відхилити запрошення — та коли пані Івонна, його мати, дізналася, що син збирається знехтувати запрошенням до розкішного особняка Алдаїв, вона ледь шкуру з нього не спустила: хіба можна марнувати нагоду показатися у вищому світі? А що, як невдовзі її саму, пані Івонну Фумеро де Сотосебайос, запрошуватиме на чай пані Алдая та інші знатні дами?.. Тож під тиском матері Франсіско Хав’єр пристав на запрошення й цілий тиждень вирізав з дерева ножик для відкривання конвертів, якого збирався подарувати Хорхе.

А пані Івонна взяла всі заощадження, що скнарила із зарплатні чоловіка, та пішла купувати синові красивий костюм моряка.

Франсіско Хав’єрові було вже сімнадцять, і блакитний костюмчик із короткими штанцями, який цілком задовольняв невибагливий смак пані Івонни, анітрохи не пасував йому. Вигляд у цій одежі Хав’єр мав просто сміховинний; крім того, виявилося, що костюм на нього ще й замалий. Івонна вирішила нашвидкуруч допасувати костюм до синової статури; поки вона з ним поралася, стало зрозуміло, що на вечірку Хав’єр запізниться. Тим не менш, на думку пані Івонни, про те, щоб не йти до Алдаїв, не могло бути й мови. Вона наполягла на тому, щоб супроводжувати сина до самісіньких дверей «Вілли Пенелопи»: їй хотілося відчути атмосферу величі, яка оточувала родину Алдаїв, погрітися у промінні їхньої слави, побачити, як її син увіходить у двері, які незабаром, як вона сподівалася, відкриються й для неї.

Тим часом, скориставшись загальним галасом та відсутністю пана Рікардо, який святкував день народження сина на власний спосіб, Хуліан ушився з вечірки. Вони з Пенелопою домовилися зустрітися в бібліотеці, де на них не могли випадково натрапити інші гості. Надто захоплені жадібними поцілунками, Хуліан і Пенелопа не могли помітити пару, яка наближалася до вхідних дверей.

Франсіско Хав’єра, багрового від сорому, вдягненого у бойскаутський матроський костюм, майже тягла за собою пані Івонна, яка заради такої нагоди вирішила відкопати вдома капелюх із широчезними крисами та сукню до пари, прикрашену рюшами та бантами; у такому вбранні вона була схожа на скриню торговця льодяниками або, згідно з визначенням Мікеля Молінера, який бачив її здаля, — на бізона, одягненого, як мадам Рекам’є[ Recamier — Рекам'є, Жюлі (1777—1849), французька громадська діячка часів Наполеона Бонапарта та доби Реставрації. У її салоні в Парижі збиралися відомі літератори й політичні діячі. (Прим. перекл.) ].

Двоє швейцарів, які стояли біля дверей, здавалися не дуже здивованими появою таких гостей. Пані Івонна оголосила, що прибув її син, Франсіско Хав’єр Фумеро де Сотосебайос. Слуги насмішкувато відповіли, що це ім’я їм нічого не говорить. Роздратована, але холоднокровна, як справжня аристократка, Івонна звеліла синові показати запрошення. На жаль, коли перешивали костюм, картку залишили на швейному столику пані Івонни.

Франсіско Хав’єр намагався був пояснити обставини, але почав затинатися, а регіт двох швейцарів не сприяв порозумінню. Матері із сином наказали забиратися геть. Пані Івонна палала від гніву. Вона погрожувала слугам: мовляв, ті ще не знають, із ким мають справу! — але швейцари парирували: вакансія прибиральниці в них уже зайнята.

З вікна своєї спальні Хасінта бачила, що Франсіско Хав’єр наче повернувся, щоб іти геть, але раптом зупинився. Не звертаючи увагу на сварку матері зі слугами, він дивився в інший бік. Він побачив їх — Хуліана й Пенелопу, які цілувалися біля великого вікна бібліотеки. Вони пристрасно цілувалися — так, забувши про увесь світ, цілуються ті, що належать лише один одному.

Наступного дня, під час обідньої перерви несподівано з’явився Франсіско Хав’єр. Новини минулого вечора вже поширилися серед учнів: юнака зустріли сміхом та запитаннями, куди він подів свій матроський костюм. Але сміх миттю вщух, коли хлопці побачили, що Франсіско тримає у руці батьківську рушницю.

Настала мертва тиша; хтось подався назад. Хорхе Алдая, Мікель Молінер, Фернандо Рамос та Хуліан, які саме стояли в колі та щось обговорювали, обернулися й витріщилися на юнака, нічого не розуміючи. Франсіско Хав’єр не зробив жодного попередження. Він просто підняв рушницю й націлився.

Свідки казали, що на його обличчі не було ані злості, ані навіть роздратування. Франсіско Хав’єр виявив ту саму холоднокровність автомата, з якою він прибирав у саду. Перша куля просвистіла біля голови Хуліана. Друга прошила б йому горло, якби Мікель Молінер не кинувся на сина сторожа, не вдарив того кулаком та не вирвав з рук рушницю.

Хуліан Каракс, наче спаралізований, приголомшено дивився перед собою. Усі вважали, що постріли призначалися Хорхе — як помста за приниження, якого Хав’єр зазнав минулого вечора від слуг родини Алдаїв. Лише пізніше, коли жандарми забрали хлопця, а сторожа з дружиною майже буквально викинули з будинку, — лише тоді Мікель Молінер підійшов до Хуліана та сказав тому без будь-якої хвалькуватості, що врятував йому життя.

То був останній рік Хуліана та його приятелів у школі Св. Ґабріеля. Більшість хлопців уже складали плани на майбутнє — якщо, звичайно, цих планів раніше не встигли скласти за них їхні шановні батьки. Хорхе Алдая вже знав, що батько відрядить його вчитися до Англії, а Мікель Молінер сприймав як доведене, що вчитиметься в Барселонському університеті. Фернандо Рамос неодноразово згадував, що вступатиме до єзуїтської колегії, і вчителі вважали таке рішення у цьому окремому випадку наймудрішим. Що ж до Франсіско Хав’єра Фумеро, то відомо було лише те, що його, завдяки клопотанням пана Рікардо Алдаї, відправили до виправного закладу для малолітніх злочинців у віддаленій долині Піренеїв, де на нього чекала довга зима.

Дивлячись, що всі друзі знайшли свій майбутній шлях, Хуліан ставив і собі запитання: а ким стане він сам? Його літературні мрії та амбіції здавалися надто далекими, більш нездійсненними, ніж будь-коли. Єдине, чого він прагнув, — це бути з Пенелопою.

Однак поки він розмірковував, інші все за нього вирішили. Пан Рікардо Алдая готував для Хуліана посаду у власній компанії і вже мав намір познайомити його зі справами. Капелюшник, зі свого боку, постановив: якщо син не бажає продовжувати родинний бізнес, нехай сам піклується про себе. Але був у Фортюні й інший, потаємний план: він хотів, щоб Хуліана забрали до війська. Кілька років військового життя, гадав Фортюні, вилікують Хуліанову манію величі.

Хуліан про плани інших щодо нього не знав нічого, а коли дізнався, було вже запізно.

У думках Хуліана жила Пенелопа. Його більше не задовольняли таємні зустрічі; він наполягав на тому, щоб бачитися частіше, тож ризик викриття зростав. Хасінта робила все, щоб прикрити їх: усім брехала, вигадала тисячу й одну хитрість, щоб закохані могли бувати хоч кілька хвилин наодинці, — але все одно боялася їхньої нерозважливості. В очах Пенелопи та Хуліана сяяв виклик. Це було відверте, навіть зухвале бажання — бажання бути викритими, надія на те, що після викриття хай і зчиниться скандал, але ненадовго, а потім їм більше не доведеться ховатися по кутках та горищах, кохати одне одного в темряві.

Іноді, коли Хасінта вкривала Пенелопу перед сном, дівчина починала ридати й зізнавалася у своєму палкому бажанні втекти з Хуліаном, сісти в перший-ліпший потяг і опинитися там, де їх ніхто не знає. Хасінта, яка добре пам’ятала, що за світ існує поза залізною брамою особняка Алдаїв, здригалася на саму думку про це та щосили намагалася відговорити Пенелопу. Та була слухняною дівчиною, і страху, який вона бачила на обличчі Хасінти, було достатньо, щоб угамувати її порив. Інша справа Хуліан!

Ішла остання чверть Хуліанового навчання у школі Св. Ґабріеля, коли хлопець випадково дізнався, що пан Рікардо Алдая та його мама іноді таємно зустрічаються. Спершу він побоювався, що промисловець вирішив додати Софі до колекції власних «трофеїв», але незабаром побачив, що їхні зустрічі в кав’ярнях середмістя відбуваються з усією можливою пристойністю і не заходять далі від розмов. Софі нічого не розповідала синові про ці зустрічі. Коли врешті-решт Хуліан наважився запитати пана Рікардо, що відбувається між ним та його матір’ю, магнат засміявся.

— Нічого від тебе не приховаєш, так, Хуліане? Правду кажучи, я збирався поговорити про це з тобою. Ми з твоєю мамою обговорюємо твоє майбутнє. Вона сама прийшла до мене кілька тижнів тому. Вона занепокоєна, бо твій батько хоче наступного року відіслати тебе до війська. А мама, цілком природно, бажає тобі найкращого, тож прийшла до мене, щоб з’ясувати, чи не могли б ми разом щось вигадати. Не хвилюйся; даю тобі слово Рікардо Алдаї, що ти не станеш гарматним м’ясом. У нас із твоєю мамою величезні плани щодо тебе. Повір нам.

Хуліан і хотів би вірити йому, проте пан Рікардо вселяв що завгодно, тільки не довіру.

Урешті-решт Хуліан наважився розповісти про своє потаємне бажання Мікелеві Молінеру.

— Якщо все, чого ти хочеш, — утекти з Пенелопою, — сказав Мікель, — допоможи вам Бог, але тобі потрібні гроші.

Саме грошей Хуліанові й бракувало.

— Це можна владнати, — кивнув Мікель. — Інакше навіщо існують заможні друзі?

Виявилося, що Мікель багато років потай від батька заощаджував гроші, і йому вдалося зібрати невеличку суму.

Тож Хуліан разом із Мікелем почали планувати втечу закоханих. Місцем призначення, за порадою Мікеля, був Париж — кращого середовища для голодної богеми не придумати. Пенелопа трохи розмовляє французькою, а для Хуліана, який навчився її від матері, це взагалі друга рідна мова.

— Париж достатньо великий, щоб загубитися в ньому, але достатньо малий, щоб скористатися з можливих нагод, — переконував Мікель. — А я мовчатиму про все — принаймні до тієї миті, поки ви обоє не всядете у потяг.

Одного вечора, після уточнення подробиць із Молінером, Хуліан завітав до будинку на проспекті Тібідабо й утаємничив у свій план Пенелопу.

— Не слід нікому розповідати про це, Пенелопо. Нікому. Навіть Хасінті.

Дівчина слухала, мов заворожена. План Молінера був бездоганним. Мікель замовить квитки на інше ім’я й найме когось, хто б викупив їх із каси. Якщо поліція випадково вийде на слід того чоловіка, то єдине, що зможе зробити касир, — описати зовнішність покупця, і цей опис, ясна річ, не матиме нічого спільного з Хуліаном. Утеча мала відбутися в неділю опівдні. Хуліан сам дістанеться до станції, де на нього чекатиме Мікель із квитками та грішми. Хуліан та Пенелопа зустрінуться в потязі — ніякого очікування на платформі, де їх могли б побачити.

Найделікатніша частина плану стосувалася Пенелопи. Вона мала ошукати Хасінту й попросити ту вигадати привід, щоб піти до меси об одинадцятій. По дорозі Пенелопа вблагає Хасінту відпустити її на зустріч із Хуліаном, обіцяючи повернутися до того, як родина буде вдома, а сама гайне на станцію. Було зрозуміло: якщо розповісти Хасінті правду, жінка не дозволить їм утекти — вона надто їх любить.

— Це ідеальний план, Мікелю, — сказав Хуліан.

Мікель сумно кивнув головою.

— За винятком однієї дрібниці: полишаючи Барселону назавжди, ви завдасте болю багатьом людям.

Хуліан теж кивнув: він думав про свою маму та Хасінту. Йому не спало на думку, що Мікель Молінер має на увазі й себе теж.

Найскладнішим було переконати Пенелопу нічого не розповідати Хасінті. Лише Мікель знав правду. Потяг вирушав о першій. На той час, коли помітять, що Пенелопа зникла, парочка вже перетне кордон. Опинившись у Парижі, Хуліан і Пенелопа влаштуються в готелі як подружжя, під вигаданими іменами. Тоді надішлють Мікелеві Молінеру листа, адресованого їхнім родинам, у якому зізнаються про своє кохання, напишуть, що в них усе гаразд, повідомлять про дату вінчання й благатимуть вибачення та розуміння. Мікель Молінер покладе листа в інший конверт, який не матиме паризького штемпеля, й відішле його з якогось сусіднього містечка.

— Коли? — спитала Пенелопа.

— За шість днів, — відповів Хуліан. — Наступної неділі.

Мікель вважав: буде краще, якщо протягом тих кількох днів, що залишалися до таємної втечі, Хуліан із Пенелопою не бачитимуться — щоб не збуджувати підозр. Але шість днів не бачити Пенелопи, не торкатися її?! Ці дні здаватимуться Хуліанові вічністю.

Хуліан і Пенелопа закріпили свою угоду — таємне весілля — поцілунком, і він повів дівчину на четвертий поверх, до Хасінтиної кімнати. На цьому поверсі розташовувалися лише кімнати прислуги, й Хуліан був упевнений, що їх ніхто не побачить. Вони гарячково роздяглися, не приховуючи пристрасті, дряпаючи одне одному шкіру й потопаючи в мовчанні. Вони вивчили тіла одне одного напам’ять, щоб цієї пам’яті вистачило на шість днів розлуки. Хуліан притиснув Пенелопу до підлоги й жагуче ввійшов у її тіло; стрункими ногами вона охопила його торс, її очі були широко розплющені, а губи напіврозтулені в палкому жаданні; здавалося, від її дитинності не лишилося й сліду.

...Голова Хуліана спочивала на лоні Пенелопи, а руки на білих тремтливих грудях; він не хотів думати про те, що настав час прощатися.

Він ледь устиг сісти, коли двері кімнати раптом розчинилися, й у дверному отворі з’явилася жіноча постать.

На мить Хуліанові здалося, що то Хасінта, але то була пані Алдая.

Вона приголомшено дивилася на них із сумішшю здивування та огиди.

— Де... де Хасінта?! — пробурмотіла вона, а потім швидко повернулася й пішла геть.

Хуліан відчув, що світ навколо нього обвалюється. Пенелопа, наче в агонії, плазувала на підлозі.

— Зараз іди, Хуліане. Йди, поки немає батька.

— Але...

— Іди.

Хуліан кивнув.

— Що б там не сталося, чекатиму на тебе в потязі у неділю.

Пенелопа ледь помітно посміхнулася.

— Я прийду. А зараз іди. Будь ласка...

І він покинув її. Вислизнув чорним ходом надвір, у найхолоднішу ніч, яка тільки судилася йому в житті.

...Наступні дні стали справжнім стражданням для Хуліана. Ночами він не спав, щомиті очікуючи найнятих паном Рікардо вбивць. Але у ставленні Хорхе Алдаї до Хуліана не було жодних змін.

Аж змарнілий від душевних мук, Хуліан розповів Мікелеві Молінеру про те, що сталося. Мікель похитав головою.

— Ти божевільний, Хуліане, але це не дивно. Дивно те, що ця новина досі не поширилася в домі Алдаїв. Утім, і це не так дивно. Певно, пані Алдая сама ще не знає, що робити. Я лише тричі в житті розмовляв із нею, але дійшов двох висновків: перше — пані Алдая має розум дванадцятирічної дівчинки; й друге — вона страждає на хронічну самозакоханість, яка заважає їй бачити те, чого вона бачити не хоче. Тим паче якщо це не стосується її особисто.