Військовий комісаріат Барселони 16 страница

— У нього й назва моторошна — «Сестри тортур Христових» чи щось подібне, — сказав Фермін. — Проблема в тому, що черниці одержимі ідеєю зберігати в таємниці все, що відбувається в стінах притулку, — це в них, либонь, совість промовляє. Отже, ми мусимо вигадати якусь хитрість, щоб проникнути всередину.

Фермін розповів, що мешканці притулку Св. Лусії — здебільшого приречені, покинуті, божевільні, нужденні старі люди, які раніше населяли «дно» Барселони. На їхнє щастя, вони недовго жили після того, як потрапляли до притулку; ані умови закладу, ані товариство до довгого життя не заохочували. Згідно з Ферміновими словами, померлих виносили досвіту й везли в останню путь до загальної могили в критому фургоні, що його пожертвувала компанія з міста Оспіталет, яка спеціалізується на пакуванні м’яса та досить підозрілих делікатесів і яка час від часу вплутується в темні справи.

— Ти все вигадуєш! — запротестував я, пригнічений всіма цими жахливими подробицями.

— Моя фантазія не заходить так далеко, Даніелю. Ось почекай, сам побачиш. Я колись, років із десять тому, мав нещасливу оказію відвідати цей будинок і можу тобі сказати: атмосфера там така, наче для розробки інтер’єру найняли твого приятеля Хуліана Каракса. Сором, що ми не принесли лаврового листя, щоб заглушити запахи. Але в нас достатньо проблем і так. Як нам дістатися всередину?

Ми звернули на вулицю Монкада. Денне світло зникало у темному коридорі, який утворювали два ряди старезних будинків, здебільшого переобладнаних під склади та майстерні. Дзвони меси, що долинали з церкви Санта-Марія-дель-Мар, змішувалися з відлунням наших кроків.

Незабаром гострий, гіркий запах просочився у холодне зимове повітря.

— Чим це так смердить?

— Ми прийшли, — доповів Фермін.

 

Вхідні двері з підгнилого дерева привели нас до внутрішнього подвір’я, освітленого газовими ліхтарями, що мигтіли над горгуліями[Горгулії — рильця ринв у готичній архітектурі. (Прим. ред.)] та статуями янголів, риси яких майже стерлися на старезному камінні. Сходи вели на другий поверх; прямокутник світла означав, що це головний вхід до притулку. Газова лампа, що освітлювала отвір, наче надавала брунатно-жовтого кольору густим міазмам, які виходили зсередини.

Кістлява, хижа фігура холодно розглядала нас із напівтемряви дверей; її одяг та очі були однаково безбарвні. Жінка тримала паруючу дерев’яну цеберку, і звідти йшов сморід, який важко описати.

— Слався, Маріє, безгрішна й сповнена благодаті! — вигукнув Фермін у захопленні.

— А де труна? — непривітно озвалася жінка згори.

— Труна?! — ошелешено вигукнули в унісон ми з Ферміном.

— Ви не з похоронного бюро? — запитала черниця, явно втрачаючи терпіння.

Я не знав, чи то був коментар до нашої зовнішності, чи щире питання, але обличчя Ферміна аж засяяло: він відчув сприятливу нагоду.

— Труна у фургоні Але спершу ми б хотіли оглянути клієнта. Просто формальності.

Я відчув, що мене ось-ось знудить.

— Я гадала, пан Кольбато приїде особисто, — промовила черниця.

— Пан Кольбато перепрошує, але в нього в останню мить виникла несподівана проблема. Надто трудомістке бальзамування. Циркового силача.

— Ви працюєте з паном Кольбато в похоронному бюро?

— Ми його права та ліва руки відповідно. Вілфред Волохатий, до ваших послуг. А біля мене — мій учень і послідовник Сансон Карраско.

— Радий знайомству, — привітався я.

Черниця кинула на нас швидкий погляд і кивнула, байдужа до пари страхопудів, що відбилися в її очах.

— Ласкаво просимо до притулку Святої Лусії. Я сестра Ортенсія, так мене тут називають. Ідіть за мною.

Не промовивши жодного слова, ми пішли за сестрою Ортенсією заплутаними коридорами, сморід у яких нагадував запах тунелів метро. До коридору примикали дверні отвори без дверей; у них можна було побачити освітлені свічками зали з рядами ліжок, приставлених до стін і накритих москітними сітками, які коливалися в повітрі, наче савани. Я чув стогони й бачив під сітками людські фігури.

— Сюди, — кивнула сестра Ортенсія, яка крокувала попереду.

Ми увійшли до широкого підвалу, який легко було уявити як театральний кін «Тенебраріуму». У темряві спочатку здалося, що ми потрапили до зали воскових фігур: фігури з мертвими, скляними очима, які у спалахах свічки сяяли, мов олов’яні монети, сиділи, спершись на стіну, або лежали в кутках. Я подумав: певно, це ляльки або залишки експонатів старого музею, — аж тут-таки зрозумів, що фігури рухаються, хоча й дуже повільно, мало не крадькома. Неможливо було сказати, скільки їм років і якої вони статі. Дрантя, що вкривало їхні тіла, було кольору попелу.

— Пан Кольбато наказав нічого не торкатися та нікого не вдягати, — сказала сестра Ортенсія, ніби виправдовуючись. — Ми лише поклали бідолаху в одну зі скринь, що стояла тут, бо з нього вже починало накрапати.

— Ви все зробили добре. Ви дуже турботлива, — погодився Фермін.

Я кинув на нього відчайдушний погляд, та він спокійно похитав головою — мовляв, я можу залишити розмову на нього.

Сестра Ортенсія провела нас до кінця вузького коридору — там розташовувалася келія без вентиляції та світла. Черниця зняла зі стіни одну з гасових ламп і подала нам.

— Ви довго? Я дуже зайнята.

— Не турбуйтеся. Йдіть у своїх справах, а ми заберемо його.

— Гаразд. Якщо щось знадобиться, я буду внизу, на першому поверсі, у палаті прикутих до ліжка. І винесіть його з чорного ходу, якщо це вас не обтяжить. Нехай інші цього не бачать. Таке видовище погано впливає на моральний стан пацієнтів.

— Ми цілком розуміємо, — відповів я, запинаючись.

Якусь мить сестра Ортенсія дивилася на мене з легкою цікавістю. Приглядівшись до неї пильніше, я помітив, що вона стара жінка, — від пацієнтів притулку її відділяло лише кілька років.

— Послухайте, чи ваш учень не замолодий для такої роботи? — запитала вона, звертаючись до Ферміна.

— Правда життя не знає віку, сестро, — зазначив мій товариш.

Черниця кивнула головою й лагідно всміхнулася до мене. У її погляді не було жодної підозри, лише сум.

— І все ж, і все ж... — пробурмотіла вона.

За мить сестра Ортенсія зникла у темряві, тримаючи свою цеберку й тягнучи за собою власну тінь, немов весільний шлейф.

Фермін штовхнув мене в келію. То була гнітюче похмура кімната, видовбана в печері; зі стелі звисали ланцюги з гаками на кінцях, а підлога була зруйнована водою, що споконвіку стікала зі стін. Посередині кімнати на сірому мармуровому столі стояла дерев’яна скриня для пакування промислових виробів. Фермін підняв лампу.

На солом’яній набивці лежав небіжчик. Він чимось нагадав мені загибле пташеня. Пергаментні риси обличчя, нерівні, наче застиглі в нерозумінні. Здута рожева шкіра. Очі відкриті — білі, мов яєчна шкарлупа.

Від цього видовища мій шлунок підстрибнув, і я відвернувся.

— Ну ж бо, берімося до роботи, — наказав Фермін.

— Ти збожеволів?

— Я маю на увазі — ми мусимо знайти цю жінку, Хасінту, перш ніж нас викриють.

— Як?

— А ти сам як вважаєш? Будемо розпитувати!

Ми визирнули в коридор, щоб пересвідчитися, що сестра Ортенсія пішла, а потому хутчій побігли до зали, яку нещодавно перетнули. Нещасні, яких ми бачили там і тут, кидали на нас погляди — чи то цікаві, чи то налякані, чи то жадібні — не збагнути.

— Подивись на них! Деякі з них ладні були б висмоктати з тебе кров, якби сподівалися, що це зробить їх молодшими, — зауважив Фермін. — Старість надає людям вигляду покірливих ягнят, але й тут, як і всюди, багато сучих синів — а може, навіть більше, ніж деінде. Не забувай, саме ці люди пережили та поховали інших. Не треба їх жаліти. Ходімо ось до тих, що в кутку, вони здаються досить нешкідливими.

Якщо цими словами Фермін мав на меті підбадьорити мене, він зазнав жалюгідної поразки. Я подивився на купку людських останків, які чахнули в куточку, та всміхнувся до них. Мені спало на думку, що вони є найкращою ілюстрацією моральної порожнечі всесвіту й машинальної жорстокості, з якою він знищує ті свої частки, яких більше не потребує.

Фермін, здавалося, прочитав мої думки й поважно кивнув головою.

— Мати Природа — найпідліша із сук, якою б сумною не була ця істина, — сказав він. — Ходімо, будь мужнім.

Мої перші запитання щодо місцеперебування Хасінти Коронадо зустрілися лише з пустими поглядами, стогонами, відрижками та маячінням. П’ятнадцять хвилин потому я вирішив, що з мене досить, і приєднався до Ферміна, щоб з’ясувати — може, йому поталанило. Але ні — його досада впадала у вічі.

— Як ми знайдемо Хасінту Коронадо у цій клоаці?

— Не знаю. Це набрід ідіотів. Я випробував трюк із цукерками, але, здається, вони вважають, що це свічки.

— А якщо запитати сестру Ортенсію? Скажемо їй правду й покінчимо з цим.

— Сказати правду — це на крайній випадок, Даніелю. Тим паче, коли маєш справу з черницею. Використаймо спершу всі інші можливі засоби. Поглянь на он тих дідуганів, вони здаються доволі веселими. Я певен, вони вміють розмовляти. Іди й запитай їх.

— А ти що робитимеш?

— Я чатуватиму — на випадок, якщо повернеться пінгвін. Давай, берися до справи.

Майже без надії на успіх я підійшов до купки пацієнтів, що сиділи у протилежному кутку палати.

— Вечір добрий, — привітався я, відразу ж усвідомивши, як абсурдно звучить моє привітання, — адже тут завжди вечір. — Я шукаю пані Хасінту Коронадо. Ко-ро-на-до. Ви знаєте її, можете сказати, де її знайти?

Я зіткнувся віч-на-віч із чотирма обличчями, викривленими жадобою, і подумав, що розум у них є. Можливо, вони не зовсім втрачені.

— Хасінта Коронадо, наполягав я.

Чотири пацієнти перезирнулися й кивнули один одному.

Черевань без жодного волоска на тілі, який, здавалося, був їхнім ватажком, виглядом та манерами нагадав мені щасливого Нерона, що перебирав струни своєї арфи, поки Рим горів під його ногами. Зробивши величний жест, Нерон грайливо посміхнувся до мене. З надією посміхнувся у відповідь і я.

Чоловік жестом наказав мені наблизитися, немов хотів щось прошепотіти на вухо. Я вагався, але все ж нахилився вперед. Приклав вухо до його губ — так близько, що відчував на своїй шкірі смердючий, теплий подих. Але Нерон мовчав.

— Ви можете підказати, де мені знайти Хасінту Коронадо? — востаннє запитав я.

Я побоювався, що він мене вкусить. Натомість він надзвичайно голосно пустив вітер. Його приятелі мало не луснули від сміху, плескаючи в долоні від радощів. Я зробив був кілька кроків назад, але запізно: хвиля смороду вже накрила мене.

Саме тоді я помітив поряд із собою старого — згорбленого, з бородою пророка, тонким волоссям та палаючими очима. Він спирався на палицю й зневажливо оглядав своїх сусідів.

— Ви марнуєте час, юначе. Хуаніто знає тільки, як зіпсувати повітря, а інші лише нюхають і сміються. Як бачите, соціальна структура тут не настільки вже й різниться від тієї, що ззовні.

Старий філософ говорив поважно, з досконалою вимовою. Він оглядів мене зверху донизу, немов знімаючи мірку.

— Ви шукаєте Хасінту?

Я кивнув, здивований проявом розумового життя в цій печері жахів.

— А навіщо?

— Я її онук.

— А я — маркіз Крем-Брюле. Ви величезний брехун, ось хто. Скажіть мені, навіщо вона вам, або я вдам божевільного. Тут так легше. Якщо ви маєте намір розпитувати цих бідолах одного за одним, незабаром зрозумієте, що це вам нічого не дасть.

Хуаніто та його банда «нюхачів» досі аж завивали від сміху. «Соліст» випустив на «біс» тихого і довгого «шептуна». Це було схоже на сичання проколотої шини. Сумнівів бути не могло: своїм відхідником Хуаніто володів віртуозно. Я погодився з очевидними фактами.

— Ви маєте рацію. Я не родич пані Коронадо, але мені дуже потрібно з нею поговорити. Це вкрай важлива справа.

Старий наблизився до мене. На його обличчі грала неприємна котяча посмішка примхливої дитини, а в очах було лукавство.

— Ви допоможете мені? — благав я.

— Усе залежить від того, чи допоможете мені ви.

— Якщо це в моїх силах, буду радий. Ви хочете, щоб я переказав щось вашій родині?

Старий гірко засміявся.

— Моя родина — це ті, хто засунув мене в цю діру. Кровопивці; вони вкрали спадщину, хоча я ще живий. До біса їх — я й так мирився з ними надто довго. Я хочу жінку.

— Перепрошую?

— Юність — не виправдання для тупості, дитино. Я кажу тобі, що хочу жінку. Жінку, служницю, чемну, але бідову дівчину. Молоду, принаймні молодшу за п’ятдесят п’ять, здорову, без жодних болячок та переломів.

— Я не впевнений, що зрозумів...

— Ти добре зрозумів мене. Я хочу, перш ніж відійду в інший світ, кохатися з жінкою, яка має зуби й не буде мочитися на мене. Мені байдуже, чи вона гарна, чи ні, — я напівсліпий, а в моєму віці дівчина, в якої є за що потриматися, — уже Венера. Чи ясно я висловлююся?

— Цілковито. Але не знаю, як мені знайти для вас жінку...

— Коли я був таким, як ти, існували послуги «дам легкої поведінки». Розумію, світ змінився, та змінився він за формою, а не за суттю. Знайди мені одну, дебелу та веселу, — і ми домовились. Якщо ж тебе цікавить моя спроможність зазнати втіхи від жінки, то можу сказати, що принаймні пощипати її за сідниці та потискати цицьки я здатен. Це перевага досвіду.

— Технічна сторона — це вже ваша справа, пане. Але я не можу привести сюди жінку просто зараз...

— Може, я й розбещений старий, але не йолоп. Це я розумію. Твоєї обіцянки мені наразі вистачить.

— А може, я скажу «так» лише для того, щоб дізнатися, де Хасінта Коронадо?

Старий лукаво всміхнувся до мене.

— Ти даєш слово, а проблему совісті залиши мені.

Я озирнувся. Хуаніто розпочинав друге відділення свого концерту. Цілком земна мрія цього старого здавалася єдиною річчю, яка мала сенс у цьому чистилищі.

— Даю слово. Зроблю, що зможу.

Старий широко, від вуха до вуха, посміхнувся. Я налічив три зуби.

— Блондинку, нехай і фарбовану. Із пишними формами. І нехай вона брудно лається, якщо це можливо. З усіх чуттів у мене найкраще працює слух.

— Побачимо. А тепер скажіть мені, де знайти Хасінту Коронадо.

 

— Що ти наобіцяв цьому Мафусаїлові?

— Ти чув.

— Сподіваюся, ти жартуєш.

— Я не можу ошукати старого, який однією ногою в могилі, хоч і вдає із себе молодця.

— Це робить тобі честь, Даніелю. Але як ти збираєшся провести шльондру в цей святий дім?

— Ну що ж, заплатимо їй утричі більше. Покладаю такі дрібниці на тебе.

Фермін покірно знизав плечима.

— Гаразд, слово є слово. Обміркуємо це. Але пам’ятай: наступного разу, якщо перемовини стосуватимуться подібних справ, вестиму їх я.

— Домовились.

Як і сказав хитрий старий диявол, ми знайшли Хасінту Коронадо на четвертому поверсі, на горищі, куди можна було дістатися лише сходами. Горище було притулком для кількох пацієнтів, яких доля з власної примхи позбавила розуму. Безсумнівно, це приховане крило свого часу правило за житло самому Бальтасарові Делофе, так званому Ласло де Вічерні. Саме звідси він керував діяльністю «Тенебраріуму» та розвивав мистецтво кохання у східному стилі, у пахощах парфумів та духмяних олій.

Якась жінка обвисла у плетеному кріслі, загорнута в ковдру. Її голову вкривало лише кілька пасом білястого волосся. Мабуть, то і є Хасінта Коронадо, подумав я.

— Пані Коронадо! — покликав я, підвищивши голос — на той випадок, якщо бідолаха глуха, недоумкувата або і те, й інше разом.

Літня жінка уважно, з обережністю, оглянула нас. Її очі здавалися непроникними, та я все одно помітив, як здивовано вона подивилася на мене, наче бачила раніше, але не могла пригадати, де саме. Я вже був побоювався, що Фермін знову поквапиться відрекомендувати мене як сина Каракса чи втне ще якусь штуку; але єдине, що він зробив, — став навколішки біля старої дами й узяв її тремтячу зморшкувату руку.

— Хасінто, я Фермін, а цей привабливий юнак — мій друг Даніель. Нас послав отець Фернандо Рамос. Він сьогодні не зміг прийти, бо має прочитати дванадцять мес — розумієте, так належить за святцями, — але він посилає вам своє благословення. Як ви почуваєтеся?

Літня жінка ласкаво всміхнулася до Ферміна. Мій друг погладив її обличчя та лоб. Їй, немов кішці, сподобався цей дотик. У мене клубок стояв у горлі.

— Дурне питання, чи не так? — продовжував Фермін. — Вам би хотілося бути далеко звідси, танцювати фокстрот... Ви схожі на танцівницю, це кожен вам скаже.

Ніколи ні з ким — навіть із Бернардою — Фермін не виявляв такої делікатності. Тон, вираз обличчя — це ж треба так щиро лестити!

— Які приємні речі ви говорите, — прошепотіла жінка.

Голос її заломився — адже вона вже давно ні з ким не говорила. Ні з ким і ні про що.

— Не настільки приємні, як ви самі, Хасінто. Чи можна поставити вам кілька запитань? Як у радіовікторині, розумієте?

Стара лише кліпнула очима у відповідь.

— Припускаю, що це означає згоду. Чи ви пам’ятаєте Пенелопу, Хасінто? Пенелопу Алдаю?

Очі Хасінти раптом засяяли, й вона кивнула головою.

— Моя дівчинка, — пробурмотіла вона.

Здавалося, жінка зараз розридається.

— Саме вона. Ви пам’ятаєте, правда? Ми друзі Хуліана. Хуліана Каракса, того, який розповідав жахливі історії. Його ви теж пам’ятаєте, чи не так?

Очі жінки сяяли, немов слова Ферміна, дотики його рук на мить повертали її до життя.

— Падре Фернандо зі школи Святого Ґабріеля розповів нам, що ви обожнювали Пенелопу. Падре вас дуже любить і щодня про вас згадує. А якщо він не може навідуватися частіше, то це лише через нового єпископа — честолюбця, який обтяжив його такою кількістю мес, що падре втрачає голос.

— Ви впевнені, що не голодні? — раптом занепокоєно спитала літня дама.

— Я наївся, як слон, Хасінто. Правду кажучи, в мене суто чоловіче травлення — я спалюю всі калорії. Але повірте, під цим вбранням — самі м’язи. Ось торкніться, торкніться. Як Атлант, тільки волохатіший.

Хасінта кивнула й заспокоїлася. Вона очей не могла відірвати від Ферміна. Про мене жінка цілком забула.

— Що ви можете розповісти нам про Пенелопу та Хуліана?

— Усе. Вони забрали її в мене, — відповіла Хасінта. — Мою дівчинку.

Я зробив крок уперед і вже збирався був щось сказати, але Фермін кинув на мене погляд, у якому читалося: «мовчи».

— Хто забрав у вас Пенелопу, Хасінто? Ви пам’ятаєте?

— Отець, — відповіла жінка, перелякано підіймаючи очі, немов думала, що нас можуть почути.

Фермін, здавалося, оцінив виразність руху старої жінки й услід за нею подивився на стелю, наче зважуючи імовірність небезпеки.

— Ви кажете про Отця нашого небесного чи маєте на увазі батька Пенелопи, пана Рікардо?

— Як ся має Фернандо? — раптом запитала стара.

— Падре? Чудово. Одного дня він стане папою й закладе вам пам’ятник у Сікстинській каплиці. Він переказує вам найкращі побажання.

— Розумієте, він єдиний, хто відвідує мене. Він приходить сюди, бо знає, що більше в мене нікого немає.

Фермін скосив на мене погляд, наче йому зайшла, та сама гадка, що й мені. Хасінта Коронадо була при власному розумі, й цього розуму в неї було куди більше, ніж здавалося. Її тіло старіло, а душа страждала в цьому жалюгідному місці. Я подумав: а скільки ще тут замкнено таких, як вона чи як той старий, що допоміг її знайти?

— Він приходить, бо любить вас, Хасінто, — лагідно промовив Фермін. — Він добре пам’ятає, як ви піклувалися про нього, як годували його в дитинстві. Він розповідав нам про це. Ви пам’ятаєте, Хасінто? Пам’ятаєте ті дні, коли забирали зі школи Хорхе? Пам’ятаєте Фернандо та Хуліана?

— Хуліана...

Вона неспішно прошепотіла ім’я, але посмішка викрила її.

— Ви пам’ятаєте Хуліана Каракса, Хасінто?

— Я пам’ятаю той день, коли Пенелопа сказала, що одружиться з ним...

Ми з Ферміном здивовано перезирнулися.

— Одружиться? Коли це сталося, Хасінто?

— У той самий день, коли вона вперше побачила його. Пенелопі було тринадцять, і вона не знала ані його імені, ані хто він такий.

— То звідки вона знала, що одружиться з ним?

— Бо бачила його. У своїх снах.

У дитинстві Марія Хасінта Коронадо була переконана, що світ закінчується за околицями Толедо й що поза міською межею не існує нічого, крім темряви та вогненного океану. Хасінті зайшла ця гадка після сну, що наснився їй, коли дівчинці було лише чотири роки і вона лежала в лихоманці — та лихоманка ледь не вбила її. Цей сон був одним з багатьох, і всі вони почали приходити до Хасінти після тієї загадкової лихоманки, яку дехто пояснював укусом величезного червоного скорпіона, що якось з’явився в будинку, хоча ніхто його не бачив. А дехто казав, що все це — капості божевільної черниці, яка вночі пробиралася в домівки та труїла дітей. Цю черницю кілька років по тому було страчено на ґарроті[Ґаррот — особливий різновид страти в Іспанії та на Кубі: засудженого прив'язували до стовпа й удавлювали залізним кільцем. (Прим. ред.)]; при цьому вона читала молитви задом наперед, очі її вилазили з орбіт, а над містом ширилася червона хмара, вивергаючи рої дохлих тарганів.

У своїх снах Хасінта бачила минуле та майбутнє; іноді їй відкривалися загадки старих вулиць Толедо. Їй постійно являвся дух на ім’я Захарія — янгол, завжди одягнений у чорне, якого супроводжував чорний кіт із жовтими очима; від котячого подиху смерділо сіркою. Захарія знав усе: він провістив день та годину смерті дядька Бенасіо — вуличного торговця притираннями та святою водою. Янгол відкрив місце, де мати Хасінти, побожна парафіянка, ховала в’язку листів від палкого студента-медика, який мав скромні статки, натомість достеменно знав анатомію; у його кімнаті, що на алеї Св. Марії, мати Хасінти колись уперше відкрила двері раю. Захарія розповів Хасінті, що в її лоні оселилося зло — дух загиблого, який бажає їй хвороби, й що вона пізнає кохання лише одного чоловіка — пусте, егоїстичне кохання, яке розіб’є її серце. Захарія віщував, що за своє життя Хасінта побачить смерть усіх, кого любитиме, і перш ніж злетіти на небеса, опиниться в пеклі. У день її першої менструації Захарія та його сірчаний кіт зникли з її снів; але минали роки, й Хасінта згадувала візити темного янгола зі сльозами на очах, бо його пророцтва збувалися.

Тож коли лікарі сказали, що вона не матиме дітей, Хасінта не здивувалася. Не здивувалася — хоча ледь не померла від горя — вона й через три роки, коли чоловік повідомив, що кидає її.

— Ти не справжня жінка, — кинув він їй в обличчя, — ти як той пустир, на якому нічого не росте.

За відсутності Захарії (жінка вірила, що він і справді посланець Небес, бо — навіть вбраний у чорне — він усе ж таки був сяючим янголом і найпривабливішим чоловіком, якого вона будь-коли бачила) Хасінта сама розмовляла з Богом, ховаючись по кутках, не бачачи Його й не сподіваючись на відповідь: адже у світі стільки болю, що її власний біль, врешті-решт, у порівнянні з усім іншим — дрібниця. Молилася вона тільки про одне: щоб Бог дарував їй щастя бути матір’ю, бути повноцінною жінкою.

І ось одного дня, коли Хасінта молилася в соборі, до неї підійшов чоловік, у якому вона впізнала Захарію. Він, як завжди, був одягнений у чорне й на руках тримав свого злого кота. Він анітрохи не постарішав; руки його, як і раніше, прикрашали дивовижні нігті, немов у герцогині, — довгі та загострені. Янгол зізнався, що він тут, оскільки Господь не має наміру відповідати на її молитви. Але, сказав він, Хасінті не слід турбуватися: так чи інакше Господь подарує їй дитину. Захарія нахилився до Хасінти, прошепотів слово «Тібідабо» й ніжно поцілував у її губи.

З дотиком цих ніжних, солодких губ Хасінті було видіння: вона матиме дочку, хоча й не знатиме більше близькості чоловіка (це останнє одкровення, щиро кажучи, було для неї полегшенням — вона ще пам’ятала ночі, проведені у подружній спальні, пам’ятала, як чоловік під час близькості затуляв їй обличчя подушкою й скреготів: «Не дивись, ти, суко!»). Цю дівчинку буде подаровано їй у далекому місті, що сховане між півмісяцем гір та світлим морем, у місті, де багато прекрасних будинків, які Хасінта бачила хіба що уві сні.

Хасінта не могла точно сказати, чи та зустріч із Захарією була черговим сном, чи то янгол із пурпуровими нігтями насправді приходив зі своїм котом до толедського собору. Але в чому жінка ані на мить не сумнівалася, так це в правдивості його пророцтва. Того ж вечора вона порадилася з парафіяльним дияконом, який був дуже обізнаною людиною й бачив світ (казали, що він мандрував аж до Андорри й трохи розмовляє мовою басків). Диякон зізнався, що не знає янгола на ім’я Захарія серед крилатого небесного легіону, але уважно вислухав Хасінту. Вона розповіла, що Захарія дозволив їй побачити собор — окрасу того райського міста між горами та морем: зі слів ясновидиці, собор «нагадував величезний гребінець, зроблений із м’якого шоколаду».

Ретельно обміркувавши почуте, мудрий чоловік сказав:

— Хасінто, це Барселона. Там є велике диво — Спокутний собор Святої Родини.

Два тижні потому, озброєна лише клунком з одежею, молитовником та першою за останні п’ять років посмішкою, Хасінта вирушила до Барселони, переконана: усе, що змалював їй янгол, неодмінно здійсниться.

Минули місяці тяжких злиднів, перш ніж Хасінта знайшла постійну роботу в одній із крамниць компанії «Алдая та син», що в парку Сьюдадела, біля старих павільйонів Всесвітньої виставки 1888 року. Барселона, про яку вона мріяла, виявилася лихим, ворожим містом, містом зачинених дверей, містом, сповненим заводів, що виплескували в повітря туманні видихи сірки та вуглекислого газу. Барселона нагадувала Хасінті жінку, жорстоку та самозакохану; Хасінта навчилася боятися цієї жінки й ніколи не дивилася їй у вічі. Хасінта мешкала сама у пансіоні в кварталі Рібера, де за свою зарплатню ледь могла дозволити собі жалюгідну кімнату без вікон; за єдине джерело світла служили свічки, які вона мусила красти із собору. Жінка палила свічки цілу ніч — треба було відлякувати щурів, які вже погризли вуха та пальчики шестимісячної дитини Рамонети. Рамонета, проститутка, знімала сусідню кімнату й була єдиною подругою, яку Хасінта завела за одинадцять місяців життя в Барселоні.

Тієї зими майже щодня йшов дощ, чорний від сажі. Хасінта почала побоюватися, що Захарія ошукав її, що вона приїхала до цього жахливого міста, щоб тут померти від холоду, убозтва та забуття.

Але Хасінта була народжена, щоб вижити. Щодня вона йшла на роботу до крамниці й поверталася не раніше від сутінків. Прикажчик крамниці мав дочку, хвору на туберкульоз легенів, і Хасінта, маючи вільну хвилину, гляділа дівчинку; і одного дня трапилося так, що до прикажчика завітав сам патрон, пан Рікардо Алдая. Коли він побачив материнську турботу й лагідність, яку випромінювала молода жінка, то вирішив забрати її до себе, щоб вона піклувалася про його дружину, яка була вагітна первістком. Молитви Хасінти було почуто.

Тієї ж ночі Хасінта уві сні знов побачила Захарію. Цього разу янгол не був одягнений у чорне — він був оголений, а тіло вкрите лускою. Кота з ним більше не було, натомість навколо його тулуба згорнулася кільцями біла змія. Волосся Захарії сягало талії, а з-під його вуст — з-під солодких вуст, які вона колись поцілувала в соборі Толедо, — тепер стирчали трикутні пощерблені зуби, такі, що їх Хасінта бачила у глибоководних риб, які молотили хвостами на рибному ринку.

Роки по тому молода жінка розповість про це видіння вісімнадцятирічному Хуліанові Караксу, пригадуючи той день, коли вона покинула пансіон у кварталі Рібера й переїхала до тодішньої садиби Алдаїв. Наступного дня Хасінті розповіли, що її подругу Рамонету минулої ночі зарізали біля входу в пансіон, а її дитина померла від холоду в матері на руках. Коли новина поширилася, мешканці пансіону мало не повбивали один одного, сперечаючись через убогий скарб небіжчиці. Єдине, що залишилося, — найдорогоцінніша Рамонетина річ, книжка. Хасінта відразу впізнала книжку: нерідко вечорами Рамонета просила подругу прочитати їй уголос сторінку-дві, бо сама читати не вміла.

Хасінта дуже змінилася. Тепер вона жила далеко-далеко від темного міста, в якому народилася, яке зненавиділа й до якого не наважувалася повернутися навіть під час своїх вихідних раз на місяць. Попередня Хасінта залишилася в пансіоні, що у кварталі Рібера, так само мертва, як і Рамонета. Нинішня ж Хасінта жила в тіні родини Алдаїв, родини, що володіла маєтністю, розміри якої не вкладалися в Хасінтиній голові. Вона навчилася жити чужим життям, не маючи свого. Іноді Хасінта запитувала себе: чи цей казковий спокій, що сповнював її дні, цей сон свідомості — це і є те, що люди називають щастям?..

Та вона бажала вірити, що Господь, попри Своє довічне мовчання, так чи інакше виконає дану їй обіцянку.

Через чотири місяці народився Хорхе Алдая, й хоча Хасінта віддавала йому любов і турботу, якою його мати ніколи не вміла чи не хотіла обдарувати сина (пані Алдая була надто зосереджена на собі самій), — гувернантка розуміла, що це не та дитина, яку обіцяв їй Захарія. Вона жила, чекаючи на ту, якій вона віддасть усю любов, якою Бог отруїв її душу. Хасінта пам’ятала, що це має бути дівчинка, дочка, особа жіночої статі — жіночої, як і сама Барселона.

Пенелопа Алдая народилася навесні 1902 року. Пан Рікардо Алдая на той час уже придбав будинок на проспекті Тібідабо — той недоладний будинок, що перебував під владою могутнього прокляття (принаймні служниці, Хасінтині колежанки, були в цьому переконані). Але Хасінта не боялася прокляття. Вона знала: те, що інші сприймають за чаклунство, насправді є виявом присутності того, кого тільки вона, Хасінта, могла бачити у снах. Тінь Захарії. О Захарія!.. Він більше не являвся Хасінті в людському образі — тепер він прибирав подоби вовка, що пересувався на двох задніх лапах.