Військовий комісаріат Барселони 11 страница

— То як ви вважаєте? — наполягав я.

Нурія помовчала, а потім заговорила знову.

— Хуліан жив у своїх творах. Навіть коли тіло його опинилося у трупарні, душа залишилася жити. У романах. Колись я спитала у Хуліана, хто надихає його на створення його персонажів. Він відповів: ніхто. Усі його герої — це він сам.

— Тож, якщо хтось хотів знищити Каракса, він мав знищити ці романи та цих героїв, чи не так?

Знов сумна усмішка, вимушений жест поразки.

— Ви справді нагадуєте мені Хуліана, — сказала жінка. — Хуліана, яким він був до того, як утратив віру.

— Віру у що?

— У все!

Вона у напівтемряві підійшла до мене й торкнулася мого обличчя. Мовчки погладила мою руку, наче намагалася прочитати лінії на моїй долоні. Від її дотику рука моя затремтіла. Я спіймав себе на тому, що вивчаю її тіло під тими старими позиченими одежами. Мені схотілося торкнутися її, відчути пульс під її шкірою. Наші очі зустрілися. Я був упевнений, що вона здогадується, про що я думаю. Відчував, що вона почувається більш самотньою, ніж завжди. Я звів очі й зустрівся з її відкритим ясним поглядом.

— Хуліан помер на самоті, переконаний, що ніхто не пам’ятатиме його та його книжок. Що його життя нічого не варте, — знов озвалася Нурія. — Він би радий був дізнатися, що хтось досі цікавиться ним, пам’ятає його. Він колись сказав: ми існуємо доти, доки нас пам’ятають.

Мене сповнювало майже болісне бажання поцілувати цю жінку; такого сильного відчуття в мене не було ніколи доти, навіть тоді, коли я плекав мрії про Клару Барсело.

Жінка прочитала мої думки.

— Даніелю, стає вже запізно, — пробурмотіла вона.

Якась частина мене хотіла залишитися з нею, загубитися в цій дивній близькості, почути, як вона знову скаже, що мої рухи та моє мовчання нагадують їй Хуліана Каракса.

— Так, — промимрив я.

Вона кивнула і провела мене до дверей. Коридор здавався нескінченним. Нурія відчинила двері, я вийшов на майданчик сходів.

— Якщо побачите мого батька, скажіть, що в мене все гаразд. Збрешіть йому.

Я тихо попрощався з нею, подякував за витрачений на мене час та ввічливо простягнув руку. Нурія Монфорт проігнорувала мій офіційний жест. Натомість вона поклала руки мені на плечі, нахилилася і поцілувала мене в щоку.

Ми дивилися один на одного; я, тремтячи, шукав її вуст. Мені здалося, що вони трохи розтулилися, що її пальці знову тягнуться до мого обличчя... В останню мить Нурія Монфорт відхилилася й потупила очі.

— Гадаю, тобі краще піти, Даніелю, — прошепотіла вона.

Я подумав, що зараз вона заплаче, але перш ніж я встиг щось сказати, вона зачинила двері.

Я залишився на майданчику, по той бік дверей, непорушно стояв, запитуючи себе, що ж зі мною щойно сталося... З іншого боку майданчика блимало дверне вічко сусідки. Я помахав підглядачці рукою й кинувся сходами вниз.

Уже вибігши надвір, я досі бачив обличчя Нурії Монфорт, чув її голос, вдихав її запах. Я ніс на собі слід її дотику, її подиху крізь вулиці, сповнені безлицих людей, які щойно вирвалися на волю з контор та крамниць. Я звернув на вулицю Кануда. В обличчя мені вдарив морозний вітер; я радий був йому — він угамовував моє занепокоєння. Я попрямував у бік університету. Перетнувши бульвар, звернув на вулицю Тальєрс і загубився у вузькому каньйоні тіней, але довго ще не міг позбутися відчуття, ніби й досі перебуваю у пастці темної кімнати, де самотня Нурія Монфорт зі сльозами в очах мовчки впорядковує свої олівці, теки та спомини.

 

Сутінки, здавалося, підкралися потай. Вони принесли із собою ще один порив холодного вітру та відблиск багряного світла, що осяяло вулиці. Я прискорив крок, і за двадцять хвилин переді мною з’явився університет, наче брунатно-жовтий човен, який на ніч кинув якір. Сторож літературного факультету уважно вчитувався в рядки найвпливовіших репортерів вечірнього видання спортивних новин; здавалося, крім сторожа, нікого в університеті вже не залишилося. Відлуння моїх кроків переслідувало мене коридором та галереями, які вели до критої аркади, де мерехтливі жовтуваті ліхтарі ледь розвіювали темряву. Мені раптом спало на думку, що Беа, певно, пожартувала з мене на знак помсти, призначивши зустріч на такий недоречний час. Листя апельсинових дерев під аркадою блищало, як срібні сльози, дзюрчання фонтана луною відбивалося під арками. Я обережно зогледівся, відчуваючи розчарування, а можливо, й певне малодушне полегшення...

Ні. Вона була тут. Сиділа на одній з лавок. Її силует вимальовувався на тлі фонтана, очі дивилися в бік склепіння аркад. Я зупинився на вході, щоб помилуватися нею. На мить пригадав Нурію Монфорт, яка мріяла на лавці у сквері. Помітив, що в Беа не було ані теки, ані книжок, і запідозрив, що й занять увечері не було. Невже вона прийшла сюди, лише заради мене?..

Я важко ковтнув та увійшов до аркади. Звук моїх кроків викрив мене, й Беа підвела очі. На обличчі — здивована посмішка, наче моя присутність тут — просто випадковий збіг обставин.

— Я гадала, ти не прийдеш, — сказала дівчина.

— Я теж так гадав, — відповів я.

Вона залишилася сидіти, коліна щільно стиснуті, руки на них. Я запитав себе, як я міг почуватися таким далеким від неї. Мені хотілося вивчати кожну рисочку на її губах...

— Я прийшла, щоб довести: ти помиляєшся, Даніелю. Я одружуся з Пабло, і мені байдуже, що ти сьогодні мені покажеш. Я поїду до Ель-Ферроля, як тільки Пабло закінчить службу.

Мені здалося, немов щойно в мене з-під ніг висмикнули килим. Два дні я літав мов на крилах, а тепер почувався так, наче увесь мій світ зруйновано.

— А я прийшов, бо думав, що ти хочеш побачити мене, — мені вдалося через силу посміхнутися.

Я помітив, як вона зашарілася.

— Я лише жартую, — збрехав я. — Але щодо моєї обіцянки — усе серйозно: покажу тобі обличчя цього міста, якого ти ще не знаєш. Принаймні після цієї прогулянки ти не забудеш ані Барселони, ані мене. Куди б ти не поїхала.

У посмішці Беа читався сум. Вона відвела погляд.

— Я ледь не пішла в кіно. Аби лише не зустрічатися з тобою, — зізналася вона.

— Чому?

Беа подивилася на мене, але нічого не відповіла. Знизала плечима та звела догори очі, немов намагаючись спіймати слова, що втікали від неї.

— Бо я боюся: а що, як ти маєш рацію? — врешті-решт промовила вона.

Я зітхнув — і зненацька відчув себе достатньо хоробрим, щоб сказати все, що було в мене на думці, навіть якщо цим словам судилося бути останніми словами, які пролунають між нами.

— Ти кохаєш його чи ні?

Посмішка спалахнула й згасла.

— Тебе це не обходить.

— Мене — ні, — погодився я. — Це тебе має обходити.

Вона холодно подивилася на мене.

— А тобі що з того?

— А це вже тебе не обходить, — сказав я.

Вона навіть не посміхнулася. Її губи тремтіли.

— Тим, хто мене знає, відомо, що я у захваті від Пабло. Моя родина та...

— Але я майже незнайомець, — перервав її я. — Тож хочу почути це від тебе.

— Почути що?

— Що ти його кохаєш. Що ти одружуєшся не тільки для того, щоб утекти з дому, щоб покласти відстань між собою та Барселоною, між собою та своєю родиною. Що ти їдеш, а не втікаєш.

Її очі сповнилися злими сльозами.

— Ти не маєш права таке мені казати, Даніелю. Ти мене не знаєш.

— Скажи мені, що я помиляюсь, і я піду. Ти кохаєш його?

Ми довго дивилися одне на одного й мовчали.

— Не знаю, — нарешті пробурмотіла вона. — Не знаю.

— Хтось сказав: у мить, коли ти замислюєшся над тим, чи кохаєш когось, ти вже назавжди перестав кохати цю людину.

Беа шукала в моїх словах іронію.

— Хто це сказав?

— Дехто на ім’я Хуліан Каракс.

— Твій приятель?

Я спіймав себе на тому, що киваю на згоду.

— Щось на кшталт того.

— Познайом мене з ним.

— Сьогодні, якщо не заперечуєш.

З-під арок університету ми вийшли під свинцеве небо й блукали без певної мети — просто звикали до присутності одне одного. Ми сховалися за єдиною спільною темою — її братом Томасом. Беа розповідала про нього, як про випадкового знайомця, про когось, кого любила, але ледь знала. Вона уникала дивитися мені у вічі й посміхалася знервовано. Я відчував, що вона вже шкодувала про те, що сказала мені під аркадою. Ті слова досі гризли її.

— Слухай, — озвалася вона, — щодо того, що я тобі сказала... Ти ж нічого не перекажеш Томасові, правда?

— Звичайно ж, ні. Нікому не скажу.

Вона знову нервово засміялася.

— Не знаю, що на мене нахлинуло. Не ображайся, але іноді легше розмовляти з незнайомцем, ніж із тим, кого добре знаєш. Чому так?

Я знизав плечима.

— Може, тому, що незнайомець бачить нас такими, якими ми є. А не такими, якими хоче нас бачити.

— Це теж цитата з твого друга Каракса?

— Ні. Я сам це щойно вигадав, щоб вразити тебе.

— І якою ти бачиш мене?

— Таємничою.

— Це найхимерніший комплімент, який я будь-коли діставала.

— Це не комплімент. Це погроза.

— Що ти маєш на увазі?

— Таємниці мають бути розгадані. Хтось мусить з’ясувати, що за ними криється.

— Ти можеш розчаруватися, коли з’ясуєш це.

— Я можу здивуватися. І ти теж.

— Томас ніколи не казав, що ти такий самовпевнений.

— Ті крихти зухвалості, що маю, я зберіг цілковито задля тебе.

— Чому?

«Бо я тебе боюся», — подумав я, але не вимовив цього.

Ми знайшли притулок у маленькій кав’ярні поряд із театром «Пілорама». Розташувавшись за столиком біля вікна, ми замовили сандвічі з шинкою по-горянському та каву з молоком, щоб зігрітися. Метрдотель, худорлявий молодик з обличчям бісеняти, з послужливим виглядом наблизився до нашого столу.

— За цим столиком замовляли сандвічі з шинкою?

Ми кивнули.

— Перепрошую, але мушу повідомити від імені адміністрації, що в нас не залишилося й шматочка шиночки. Можу запропонувати свіжі бутерброди з білим, чорним або сірим хлібом та свининою. Може, бажаєте фрикадельок? Іще в нас є мариновані сардини — для тих, хто не вживає м’яса через релігійні переконання. Оскільки сьогодні п’ятниця...

— Насправді мені вистачить і кави з молоком, — сказала Беа.

Я ж помирав з голоду.

— А можна подвійну порцію пікантної картоплі з хлібом?

— Уже несу, пане. І вибачте, будь ласка, за нестачу продовольчих запасів. Зазвичай у нас є все, навіть більшовицький кав’яр. Але ж цього вечора — півфінал європейського кубку з футболу. Знатна гра. У нас сьогодні дуже багато відвідувачів.

Із цими словами метрдотель, церемонно вклонившись, пішов виконувати замовлення. Беа замислено проводжала його поглядом.

— Звідки цей акцент? Хаен?

— Набагато ближче: Санта-Колома-де-Ґраманет, робітниче передмістя Барселони, — точно визначив я. — Ти нечасто користуєшся метро, правда?

— Батько каже, що в метро повно покидьків, і якщо ти сам, тебе ошукають цигани.

Я вже збирався був дещо відповісти, але вирішив стримати язика. Беа засміялася.

Як тільки принесли каву та їжу, я накинувся на них, навіть не думаючи вдавати з себе витонченого принца. Беа не їла нічого. Обхопивши руками філіжанку з паруючою кавою, вона спостерігала за мною з ледь помітною посмішкою — щось середнє між цікавістю та здивуванням.

— То що ти збираєшся мені сьогодні показати?

— Багато чого. Правду кажучи, те, що я покажу, лише частина історії. Ти казала мені нещодавно, що любиш читати.

Беа кивнула, здивовано здіймаючи брови.

— Ну, ця історія про книжки.

— Про книжки?

— Про прокляті книжки, про людину, яка їх написала, про вигаданого персонажа, який вирвався зі сторінок роману, щоб спалити його, про зраду та втрачену дружбу. Це історія про кохання, ненависть та мрії, що живуть у тіні вітру.

— Звучить як рекламне оголошення до вікторіанського роману, Даніелю.

— Це, певно, через те, що я працюю в книгарні й бачив дуже, дуже багато романів. Але ця історія правдива. Це така сама правда, як і те, що цьому хлібові вже щонайменше три дні. І, як усі справжні історії, ця починається та закінчується на цвинтарі, хоча й не на такому, який ти собі уявляєш.

Дівчина посміхнулася, мов дитина, якій пообіцяли цікаву загадку або фокус.

— Я вся перетворююся на увагу.

Я проковтнув останні краплини своєї кави та кілька хвилин дивився на Беа, не кажучи нічого. Я думав про те, що мені хочеться загубитися в цих бездонних очах. Про ту самотність, яка охопить мене цієї ночі, коли я скажу їй «прощавай», бо в мене більше не буде фокусів та загадок, які б могли утримати її біля мене. Думав про те, як мало можу їй запропонувати й як багато хочу від неї.

— Я чую, як шелестять твої мозкові звивини, Даніелю. Що ти там вигадуєш?

І я почав. Я почав свою розповідь з того далекого світанку, коли прокинувся й не зміг пригадати маминого обличчя, і не зупинявся, доки не зробив паузу, щоб воскресити в пам’яті світ привидів, якого торкнувся сьогодні вранці в будинку Нурії Монфорт. Беа слухала мовчки. Я розповів їй про мій перший візит на Цвинтар забутих книжок, про ніч, яку я провів, читаючи «Тінь вітру». Розповів їй про зустріч із чоловіком без обличчя, про лист, підписаний ім’ям Пенелопи Алдаї, якого я бозна-чому носив із собою. Розповів, що ніколи так і не поцілував ані Клари Барсело, ані будь-кого ще. Розповів, як кілька годин тому тремтіли мої руки, коли я відчув дотик вуст Нурії Монфорт. Я розповів Беа про «Тінь вітру»; досі я не розумів, що ця книжка — історія про самотніх людей, про порожнечу та втрату; саме тому я знайшов у ній притулок, поки вона не переплелася з моїм власним життям.

— Нічого більше не кажи, — прошепотіла Беа. — Просто відведи мене туди.

...Уже було темно, як у склепі, коли ми опинилися біля дверей Цвинтаря забутих книжок. Я підняв кільце з головою диявола й тричі постукав. Ми чекали, сховавшись під аркою входу, і вдихали запах деревного вугілля. Обличчя Беа було дуже, дуже близько до мого, і вона посміхалася.

Невдовзі ми почули кроки, що наближалися до дверей, а потім — стомлений голос сторожа.

— Хто там? — спитав Ісак.

— Це Даніель Семпере, Ісаку.

Здається, я почув, як він вилаявся собі під ніс. Складна система замків видала тисячі рипів та стогонів, перш ніж двері нарешті подалися на кілька сантиметрів і у світлі свічки показався орлиний ніс Ісака Монфорта. Побачивши мене, сторож зітхнув та закотив очі.

— От я дурень. Навіщо було й питати? — пробурчав він. — Хто ж це ще може бути о такій порі?

На Ісакові було щось середнє між халатом, купальним костюмом та російською шинеллю. М’які домашні черевики пасували до картатого вовняного капелюха, схожого на професорську шапочку, оздоблену китичкою.

— Сподіваюся, ми не розбудили вас, — сказав я.

— Ні. Я щойно розпочав вечірню молитву.

Він подивився на Беа так, немов побачив в’язку гранат, що впала йому під ноги.

— Тобі ж буде краще, якщо те, що я бачу, мені лише мариться, — погрозив він.

— Ісаку, це моя подруга Беатріс. Якщо ти дозволиш, я хочу показати їй це місце. Не турбуйся, їй цілком можна довіряти.

— Семпере, я знав немовлят, у яких було більше здорового глузду, ніж у тебе.

— Але ж нам потрібно лише кілька хвилин.

Ісак пирхнув на знак поразки й уважно, як поліціянт, огледів Беа.

— Ви усвідомлюєте, що зв’язалися з ідіотом? — спитав він.

Беа чемно посміхнулася.

— Я починаю до цього звикати.

— Свята наївність! Ви знаєте правила?

Беа кивнула. Ісак пробурмотів щось собі під ніс та впустив нас, вистріливши звичним підозрілим поглядом у вуличні сутінки.

— Я відвідав Нурію, — проказав я байдужно. — 3 нею все гаразд. Багато працює, але не хворіє. Переказує вам палкі вітання.

— Так, отруєні стріли. Тобі не дуже вдається прикрашати стан речей, Семпере. Але я вдячний за твої зусилля. Заходьте.

Коли ми опинилися всередині, Ісак передав мені свічку й заходився зачиняти двері.

— Ти знаєш, де мене знайти, коли ви закінчите.

Під покривом темряви ми ледве орієнтувалися у примарних обрисах книжкового лабіринту. Свічка кидала світло нам під ноги. Беа, здивована, зупинилася перед входом. Я посміхнувся, впізнаючи на її обличчі той самий вираз, який мій батько бачив на моєму обличчі багато років тому.

— Ходімо, — промовив я.

Ми пішли вперед; підлога скрипіла в нас під ногами. Позначки, які я зробив під час свого останнього візиту, були на місці. Не раз я втрачав власний слід, і ми були змушені повертатися назад у пошуках попередньої позначки. Беа дивилася на мене з якоюсь тривожною зачарованістю. Мій внутрішній компас підказував мені, що ми опинилися у вузлі спіралей, які повільно здіймалися до самісінького серця лабіринту. Зрештою мені вдалося по власних слідах пройти крізь заплутаний клубок коридорів та тунелів, і я увійшов до вузького проходу — проходу крізь темряву. Я став навколішки біля останньої полиці й пошукав свого старого приятеля, схованого за шерегами вкритих пилом томів, — пил блищав, наче іній, у світлі свічки. Я витяг книжку й передав її Беа.

— Дозволь відрекомендувати тобі Хуліана Каракса.

— «Тінь вітру», — прочитала Беа, торкаючись пальцями вигорілих літер на обкладинці. — А мені можна її взяти із собою?

— Ти можеш узяти будь-яку книжку, крім цієї.

— Але так нечесно. Після того, що ти розповів, я бажаю саме цю.

— Можливо, коли-небудь. Але не сьогодні.

Я забрав у неї книжку й поклав її назад у сховище.

— А я прийду без тебе та візьму її, а ти й знати не будеш, — глузуючи, сказала дівчина.

— Ти не знайдеш її й за тисячу років.

— Дарма ти так вважаєш. Я бачила твої позначки. Мені теж відома історія про Мінотавра.

— Ісак не впустить тебе.

— Помиляєшся. Я йому подобаюся дужче, ніж ти.

— Звідки ти знаєш?

— Я можу читати по очах.

І я мимоволі повірив їй та відвернув погляд.

— Вибирай будь-яку, крім цієї. Поглянь, ось ця інтригує: Ансельмо Торквемада. «Кастильський вепр, загадкова тварина. У пошуках походження іберійської свині». Гадаю, примірників цієї книжки продано більше, ніж будь-якої книжки Хуліана Каракса. Кожну частину свині можна використати.

— Але я хочу Каракса.

— «Тесс із роду д’Ербервіллів». Це оригінал. Ти достатньо самовпевнена, щоб читати Гарді[Hardy — Гарді, Томас (1840—1928), англійський письменник. (Прим. перекл.)] англійською?

Вона скосила на мене глузливий погляд.

— Відтак, вона — твоя!

— Чи ти не бачиш? Здається, ця книжка чекала тут на мене ще до мого народження.

Я здивовано поглянув на неї. Губи Беа склалися в усмішку.

— Що я такого сказала?

І я, ні про що вже не розмірковуючи, легенько поцілував її у вуста.

Була вже майже опівнічна година, коли ми дісталися будинку Беа. Більшу частину зворотного шляху ми йшли не розмовляючи, не наважуючись утілити наші думки у слова; ми навіть трималися трохи поодаль одне від одного, немов ховаючись. Беа крокувала прямо, стискаючи під пахвою свою «Тесс», а я йшов на крок позаду, досі відчуваючи смак її губ.

А ще я згадував, як подивився на мене Ісак, коли ми залишали Цвинтар забутих книжок. То був погляд, який я добре знав і тисячі разів бачив у свого батька, — погляд, який запитував мене, чи усвідомлюю я хоч трохи, що роблю. Протягом останніх годин я губився в іншому світі — у цілому всесвіті дотиків та поглядів, перед якими пасував і мій розум, і моя хлоп’яча сором’язливість. Тепер я мусив повернутися до дійсності — адже вона, дійсність, чатувала у сутінках кварталу Енсанче. Чари розвіювалися; єдине, що лишалося, — це болісне бажання та нетерплячість, яку важко описати. Проте одного побіжного погляду на Беа було достатньо, щоб зрозуміти: мої сумніви — легкий вітерець порівняно з бурею, що здіймалася в її серці.

Ми зупинилися біля дверей і нарешті подивилися одне на одного. Медоносний нічний сторож неспішно наближався до нас, мугикаючи болеро під ритмічне бряжчання зв’язки ключів.

— Певно, краще нам більше не зустрічатися, — запропонував я не надто переконливо.

— Не знаю, Даніелю. Я нічого не знаю. Ти справді хочеш, щоб ми більше не бачилися?

— Ні. Звичайно ж, ні. А ти?

Вона знизала плечима й ледь помітно всміхнулася.

— Мене цікавить, що скажеш ти. Знаєш, я тобі збрехала. Там, під аркадою.

— Про що?

— Про те, що не хотіла сьогодні з тобою зустрічатися.

Нічний портьє навис над нами й самовдоволено посміхнувся, явно байдужий до сцени, яка перед ним розгорталася. Йому, досвідченому в таких справах, уже всі слова, мабуть, здавалися банальними.

— Не поспішайте, — сказав він. — Я посмалю за рогом, а ви покличте мене, коли буде потрібно.

Я почекав, доки сторож піде геть.

— Коли я знову тебе побачу?

— Не знаю, Даніелю.

— Завтра?

— Будь ласка, Даніелю! Я не знаю.

Я кивнув головою.

Вона торкнулася мого обличчя.

— Тобі краще піти.

— Принаймні ти знаєш, де мене шукати.

Вона кивнула.

— Я чекатиму.

— Я теж.

Я йшов геть, але повсякчас озирався, не в змозі відвести від неї погляду. Нічний сторож, спеціаліст у таких справах, уже наближався, щоб відімкнути для неї вхідні двері.

— Ти диявол, — прошепотів він не без захоплення, проходячи повз мене. — Яка красуня!..

Я почекав, поки Беа ввійде до будинку, а потім припустив геть, досі озираючись на кожному кроці. Мене захопило абсурдне переконання: все можливо. Навіть ворожий вітер на безлюдних вулицях ніс у собі аромат надії.

Зграя голубів скупчилася в центрі Каталонської площі, вкривши її колихливою ковдрою з білого пір’я. Я хотів був обійти їх, але помітив, що голуби поважно розходяться, даючи мені дорогу, а не пурхають настрахано вбік. Я крокував уперед — голуби розступалися переді мною, а потім знов скупчувалися білою ковдрою. Діставшись середини площі, я почув кафедральні дзвони, які били опівнічну годину. На хвилину я зупинився, оточений океаном сріблястих крил, та подумав: щойно минув найдивовижніший день у моєму житті!

 

У вікнах книгарні досі горіло світло. Я перетнув вулицю й попрямував до вітрини. Батько, певно, засидівся допізна, розбираючи кореспонденцію, а може, й зумисне знайшов якийсь привід, щоб дочекатися мене та розпитати як слід про моє побачення з Беа. Я бачив силует людини, яка складала книжки докупи, й упізнав худий нервовий профіль Ферміна, зосередженого на роботі. Я злегка постукав по шибці кісточками пальців. Фермін звів погляд, приємно здивувався й показав мені жестом, аби я заходив через чорний хід.

— Досі працюєш, Ферміне? Уже пізно.

— Насправді я просто вбиваю час, доки надійде моя черга йти до бідолашного пана Федеріко. Я маю змінити на посту Елоя, того, що з крамниці оптики. Я все одно сплю дуже мало — дві-три години щонайбільше. Дивись, про тебе теж не скажеш, що ти багато спиш, Даніелю. Уже по опівночі. Я роблю висновок, що твоє побачення з панночкою пройшло вельми успішно.

Я знизав плечима.

— Правду кажучи, не знаю.

— Вона дала залізти собі під спідницю?

— Ні.

— Добрий знак. Ніколи не довіряй дівчатам, які відразу дозволяють себе мацати. Але ще менше довіряй тим, яким спершу потрібен священик. Добре філе — даруй за прозаїчне порівняння — має залишатися трішечки недосмаженим. Звичайно ж, якщо трапляється нагода, не будь занадто сором’язливим, хапай здобич. Але якщо шукаєш чогось серйозного, наприклад, таких стосунків, як у нас із Бернардою, пам’ятай золоте правило...

— То у вас серйозно?

— Більш ніж серйозно, Даніелю. Справа йде до вівтаря. А щодо твоєї крихітки — Беатріс, здається? — відразу помітно, що вона варта мільйона, але суть не в тому. Подумай: чи кохаєш ти її, чи вона просто хвилює твоє чоловіче єство?

— Не маю ані найменшого уявлення, — зізнався я. — Я б сказав — і те, й друге.

— Послухай, Даніелю: кохання — це наче розлад травлення. Чи нема в тебе дивного відчуття у шлунку — такого, наче ти проковтнув цеглину? Чи ти просто відчуваєш загальне збудження, таку собі лихоманку?

— Більше схоже на цеглину, — відповів я, — хоча лихоманки теж не відкидаю.

— Справи серйозні. Боже, допоможи нам! Ну ж бо, сідай. Я зроблю тобі чаю з липою.

Ми сіли до столу в задній кімнаті, де всюди книжки. Місто спало; книгарня, немов човен, гойдалася на хвилях тиші та тіней. Фермін передав мені паруючу філіжанку і якось дивно посміхнувся. Щось його, вочевидь, турбувало.

— Я можу поставити тобі особисте запитання, Даніелю?

— Звичайно ж.

— Благаю, тільки відповідай чесно, — сказав він і прочистив горло. — Як ти вважаєш, я міг би стати батьком? — Мабуть, помітивши здивований вираз мого обличчя, він швидко докинув: — Я не кажу про біологічний аспект — може, я й маю дещо рахітичний вигляд, але, на щастя, Провидіння наділило мене потенцією скаженого бика. Я говорю про інше. Чи міг би я стати хорошим батьком? Ну, ти розумієш, про що я кажу...

— Хорошим батьком?

— Так. Таким, як твій. Пан Семпере — чоловік із головою, серцем та душею. Чоловік, який уміє слухати дитину, поважати її, вести крізь життя, а не компенсувати через неї свої власні невдачі. Такого батька дитина любить не тільки за те, що він її батько. Таким батьком вона пишається. І вона хоче бути на нього схожою, коли виросте.

— Чому ти про це питаєш, Ферміне? Я гадав, ти не віриш у родинні цінності. Шлюб — це ярмо й таке інше, пам’ятаєш?

Фермін кивнув головою.

— Послухай, ці всі балачки годяться хіба що для дилетантів. Шлюб та родина — єдине, що ми маємо цінувати. Без цього все інше — лише лицемірство. Сміття та пусті слова. Якщо йдеться про справжнє кохання — те, про яке не кричать на кожному розі, те, з яким живуть усе життя...

— Ти став іншою людиною, Ферміне.

— Так. Бернарда спонукала мене стати кращим, ніж я був дотепер.

— Як це?

— Я хочу бути гідним її. Ти наразі не зрозумієш цього, бо ти ще молодий. Але згодом ти побачиш: іноді важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються. Ми з Бернардою багато розмовляли. Ти ж знаєш, яка вона дбайлива. Вона цього не каже, але я гадаю, що єдина річ у житті, яка зможе зробити її щасливою на всі сто відсотків, — це материнство. А ця жінка потрібна мені. Вона для мене солодша за персики в сиропі. Задля неї я навіть готовий увійти до церкви, хоча не ходив туди тридцять два роки, та співати псалми святого Стефана чи якого там іще святого...

— Чи ти не поспішаєш, Ферміне? Ви нещодавно познайомились...

— Слухай, Даніелю, в моєму віці починаєш бачити, для чого існують ті чи інші речі та на що здатен сам. Лише задля трьох-чотирьох речей варто жити; решта — лайно. Я вже багато блазнював; досить із мене. Єдине, чого я тепер хочу, — це зробити Бернарду щасливою й одного дня померти в її обіймах. Я хочу знову стати поважним громадянином, розумієш? Не заради себе й не заради людства — особисто я не пожертвував би й мушиного плювка задля поваги цього хору мавп, який ми називаємо людством, — заради неї. Бо Бернарда вірить у всі ці речі — в радіо-опери, у священників, у святу Діву Марію тощо. Така вона вже є, і я хочу її — саме такою. Мені подобаються навіть волосинки, що ростуть на її підборідді. І я хочу стати таким, щоб вона могла пишатися мною. Щоб вона думала: мій Фермін — непересічна особистість, він нічим не гірший за Кері Ґранта, Гемінґвея та Манолете[Manolete (пестлива форма від імені Мануель) — мається на увазі найвідоміший іспанський тореадор, мало не національний герой того часу — Мануель Лавреано Родріґес Санчес (1917— 1947). (Прим. перекл.)].

Я схрестив руки на грудях, зважуючи ситуацію.

— А з нею ти про це говорив? Про те, щоб завести дитину?

— Заради Бога, Даніелю! За кого ти мене маєш? Невже ти гадаєш, що я отак просто з мосту кажу жінкам, що хочу їх затягти у ліжко? Не те щоб я цього не хотів. Візьми оцю дурну Мерседітас: я б нагородив її трійнятами хоч зараз і почувався б на вершині світу, але...

— Ти принаймні казав Бернарді, що хочеш мати родину?

— Цього не потрібно казати, Даніелю. Це написано в людини на обличчі.

Я кивнув.

— Ну тоді, якщо моя думка чогось варта, я певен, що ти станеш чудовим батьком та чоловіком.

Його обличчя просіяло щастям.

— Ти насправді так вважаєш?

— Звичайно.

— Ти зняв величезний тягар з моєї душі. Бо що стосується мого власного батька, то спогади про нього й страх закінчити так, як він, примушують мене замислитися над стерилізацією.

— Не турбуйся, Ферміне. До того ж, напевно, не існує ліків, які могли б придушити твою дітородну потугу.

— Добра крапка в розмові, — розмірковував Фермін. — Ну гаразд. Іди поспи. Не буду тебе більше затримувати.

— Ти мене не затримуєш, Ферміне. У мене відчуття, що я знов не стулю повік.

— А ти постарайся. До речі, пам’ятаєш, ти згадував про поштову скриньку?

— Ти щось знайшов?

— Я казав, можеш покладатися на мене! Сьогодні пообідь я завітав до поштового відділення та перекинувся словами зі своїм старим приятелем, який там працює. Поштова скринька № 2321 зареєстрована на ім’я Хосе Марія Рекехо, адвоката з контори на вулиці Лева XIII. Я дозволив собі перевірити адресу й не здивувався, коли дізнався, що такої адреси не існує. Хоча, гадаю, це ти вже знаєш. Хтось багато років забирає листи, які надходять до цієї скриньки. Мені це відомо, бо деякі листи надходять як рекомендовані й потребують підпису та номера посвідчення особи на маленькій квитанції про одержання.