Абразивні та додаткові матеріали

Усі ортопедичні конструкції повинні мати рівну, гла­деньку, блискучу поверхню. Відшліфована і відполіро­вана поверхня протеза чи апарата гігієнічна, підвищує антикорозійні властивості металевих деталей, зменшує набухання пластичних мас. Якщо поверхня протеза не­рівна, там можуть накопичуватися залишки їжі, міне­ральні та органічні відкладення, які є хорошим жи­вильним середовищем для мікроорганізмів. Це створює сприятливі умови для корозії, утворення нашарувань, подібних до зубного каменя.

Обробка, шліфування і полірування підвищують міцність виробу. Ці операції мають на меті видалити надлишки матеріалу і зробити поверхню ортопедичної конструкції гладенькою. Після такої обробки вона не травмує тканини ротової порожнини.

Для шліфування і полірування ортопедичних конст­рукцій використовують різні матеріали, які складають­ся з дрібнозернистих речовин. Твердість цих речовин перевищує твердість матеріалу, який підлягає обробці. Такі матеріали називають абразивними (від лат. слова abrasio — зішкрібати).

Під час шліфування і полірування кожне зерно абра­зивного матеріалу діє подібно різцю. Характер дії абра­зивного зерна залежить від його розміру, форми, складу і властивостей. Зерна можуть застосовуватись у вигляді паст. Розрізняють природні й штучні абразивні матеріали. Абразивні матеріали, які застосовують в ортопедич­ній стоматології, мають такі характеристики: твердість, міцність, в'язкість, форма абразивного зерна, абразив­на здатність.

Абразивна здатність — це кількість матеріалу, який видаляється до затуплення зерен.

Природні абразивні матеріали. Алмаз — най­твердіший з усіх мінералів. Це різновид вуглецю, що вирізняється особливою формою кристалічної решітки, яка падає вуглецю високої твердості. Алмаз є еталоном твердості (за шкалою Мооса має найвищу твердість — 10). Прозорі алмази використовують для виготовлення прикрас — діамантів. Непрозорі алмази застосовують у промисловості для виготовлення різноманітних інстру­ментів. З дрібної алмазної крихти виготовляють стома­тологічні шліфувальні інструменти: бори, головки, ка­мені, сепараційні диски.

Корунд — природний матеріал, кристали якого міс­тять до 20% оксиду алюмінію. У природі в чистому вигляді зустрічається рідко. Поклади корунду мають домішки руд і силіцію, які надають йому різного забарв­лення. Забарвлені корунди (сапфір, рубін) використо­вують в ювелірній промисловості.

За твердістю корунд поступається алмазу. Його твер­дість за шкалою Мооса становить 9. Корунд подріб­нюють до порошкоподібного стану і виготовляють із нього шліфувальні інструменти: головки, камені та Ін. Залежно від часу осідання подрібненого корундового порошку у воді розрізняють порошки № 1, № 10, № 20, № ЗО тощо. Подрібнений корунд просівають через си­то, відділяючи великі часточки. Просіяний порошок за­ливають водою і збовтують. Через деякий час (напри­клад через 1 хв) воду зливають у другу посудину. Осад у посудині висушують і одержують порошок № 1. Злив­ши каламутну воду з другої посудини через 10 хв у тре­тю посудину і підсушивши осад у другій посудині, одер­жують порошок Л^г° 10 і т. д.

Наждак — змішана гірська порода — суміш корун­ду (70 — 97%), сполук заліза та інших мінералів. Твер­дість наждаку за шкалою Мооса становить 7 — 8, во­на залежить від кількості й виду домішок до корунду. Наждак збагачують, збільшуючи вміст домішок до 1 —2%. У такому вигляді його можна застосовувати як абразив­ний шліфувальний матеріал.

Збагачений наждак подрібнюють, порошок сорту­ють, просіюючи крізь сита з різною кількістю отворів на 1 см². Одержаний порошок використовують для ви­готовлення дисків, наждачного полотна і паперу. За­лежно від розміру часточок наждаку папір і полотно поділяють на різні сорти, Малими номерами познача­ють дрібнозернисті сорти паперу чи полотна, велики­ми — крупнозернисті.

Поверхню ортопедичних конструкцій спочатку шлі­фують середньозернистими сортами паперу чи полот­на. Закінчують шліфування дрібнозернистими сортами паперу. Найбільш дрібнозернисті сорти паперу (так зва­ні оксамитові, або нульові), використовують для шліфу­вання виробів, виготовлених зі сплавів золота. Наждач­ні паперові диски застосовують для шліфування пломб.

Гранати — ортосилікати декількох видів. З прозо­рих гранатів з різноманітного забарвлення виготовля­ють ювелірні вироби, непрозорі використовуються як абразивний матеріал. Твердість гранатів за шкалою Моо­са становить 6,5 — 7,5. Через відносно невелику твер­дість і значну вартість промислове використання грана­тів як абразивів обмежене.

Пемза — гірська порода, продукт вулканічного ви­верження (застигла лава). Склад пемзи непостійний. Завдяки порожнистості вона має низьку густину і пла­ває на поверхні води, До складу твердої маси пемзи вхо­дять різні речовини: кремнезем (60 — 78%), корунд (11 — 15%), луги (5 — 8%). Забарвлення пемзи залежить від домішок. Вона буває світло-сірого, жовтуватого, буро­го і навіть чорного кольорів. Густина компактної маси пемзи становить 1,9 — 2,2 г/см³. Пемза - дуже порис­тий, твердий і крихкий матеріал. Поверхня її на зла­мі має багато загострених нерівностей. Ця особливість дозволяє використовувати подрібнену пемзу як шліфу­вальний матеріал.

У зуботехнічній практиці дрібний порошок пемзи за­стосовують переважно для полірування виробів із пласт­мас. Перед використанням порошок замішують з водою до утворення сметаноподібної маси, яку наносять на фільц або щітку.

Штучні абразивні матеріали. Електрокорунд — кристалічний оксид алюмінію (АІ₂О₃). Його добувають плавленням бокситу, який повинен містити не менше ніж 50% глинозему, з коксом в електропечах. Домішки під час плавлення відділяються від загальної маси.

Електрокорунд містить від 85 до 98% оксиду алюмі­нію. Твердість його за шкалою Мооса становить близь­ко 9, густина — від 3,2 до 4 г/см³. Матеріал термостій­кий, здатний витримувати нагрівання до 2000 °С.

Залежно від вмісту оксиду алюмінію розрізняють три види електрокорунду. Нормальний електрокорунд (алунд) містить до 87% оксиду алюмінію, має забарв­лення від темно-червоного до сіро-коричневого. Білий корунд (коракс) містить до 97% оксиду алюмінію. Він світлий, іноді рожевий. Різальна здатність білого корун­ду на 30 — 40% більша, ніж нормального електрокорун­ду. Мікрокорунд містить до 99% оксиду алюмінію і до 0,9% оксиду заліза. Він вирізняється найбільшою твер­дістю, міцністю і стійкістю до зношування. Зерна елек­трокорунду мають міцні гострі різальні елементи, унас­лідок чого він з успіхом застосовується для шліфуван­ня виробів, виготовлених із твердосплавних матеріалів.

Карборунд — карбід силіцію (5іС). Його добува­ють плавленням в електропечах кварцового піску (52%), коксу (30%), деревної тирси (10%) і хлориду натрію (2%) за температури близько 2200 °С. При цьому утво­рюється хімічна сполука карбід силіцію — кристаліч­на тверда речовина. Чистий карборунд має велику твер­дість (за шкалою Мооса — 9,5 — 9,7). Кристали чистого карбіду силіцію безбарвні, однак технічний карборунд містить домішки (від 3 до 5%), які його забарвлюють. Він термостійкий, витримує нагрівання до 2050 °С.

Карборунд одержують двох видів. Чорний карбо­рунд містить не менше ніж 95% карбіду силіцію і застосовується для обробки виробів, виготовлених із кольо­рових металів і неметалевих матеріалів, які мають не­високі показники міцності. Зелений карборунд містить понад 97% карбіду силіцію, має велику твердість і ви­користовується для обробки твердосплавних деталей, за­точування інструментів.

Для виготовлення стоматологічних абразивних ін­струментів (дисків, головок, каменів та ін.) застосову­ють обидва види карборунду у вигляді порошку різної дисперсності. Зерна карборунду мають неправильну форму з чітко вираженими ребрами, які забезпечують високу різальну здатність.

Карбіди бору і вольфраму — хімічні сполуки цих елементів із вуглецем. Технічний карбід бору містить від 85 до 95% чистого кристалічного В₄С. Карбід бору вияв­ляє велику твердість і крихкість. Застосовується в про­мисловості для обробки твердосплавних інструментів.

Подрібнений карбід вольфраму використовується за­мість алмазної крихти при виготовленні борів і деяких шліфувальних інструментів.

Винайдено новий синтетичний абразивний матеріал "Ельбор".Він являє собою кубічний нітрид бору. За твердістю він подібний до алмазу, але відрізняється біль­шою теплостійкістю. Застосовується як замінник алмазу.

До шліфувальних матеріалів відносять також кварц, фарфор і скло. Так, наприклад, фірма "Шулер Денталь" (Німеччина) випускає "Ауробласт" і "Ауробласт-С". Вони застосовуються як абразивні матеріали в піско­струминних апаратах для обробки поверхонь протезів (ущільнення поверхні), видалення оксидної плівки.

Технічна характеристика абразивних мате­ріалів. Абразивні матеріали застосовують у подрібне­ному вигляді. Для цього природні матеріали або зли­ток синтетичного матеріалу на спеціальних пристроях перетворюють на дрібну крихту або зерно. Після очи­щення і хімічної обробки цю дисперсну масу просію­ють крізь сито і сортують залежно від величини зерен.

Основні характеристики абразивного зерна. Згід­но з Державним стандартом, абразивні матеріали за ве личиною їх зерен поділяють на три групи: шліфзерно, шліфпорошки і мікропорошки. Найбільший розмір зе­рен досягає 2 мм. Найчастіше застосовують абразиви з величиною зерна 0,15 — 0,17 мм. Від величини зерна абразивного інструменту і швидкості його обертання за­лежать глибина шліфування, чистота поверхні, точність розмірів деталі.

Крупні зерна абразиву застосовують під час глибо­кого шліфування, коли поверхневий шар необхідно зішліфувати на значну глибину. При цьому зерна зали­шають на поверхні виробу грубі борозни, штрихи, риски. Потім переходять до шліфування дрібними абразивами.

Абразивні зерна мають багато граней, в яких є ви­ступаючі загострені часточки. Останні різняться як формою, так і величиною. Загострені часточки зерен і є різальними елементами. Під час шліфування зерна зазнають значних силових навантажень, а від тертя во­ни нагріваються. Це призводить до їх руйнування чи притуплення різальних елементів.

Міцність. Від міцності абразивного матеріалу за­лежить здатність абразивного зерна витримувати сило­ві навантаження і зберігати свого цілість. Домішки в абразивах зменшують їх міцність.

Твердість. Шліфувальний матеріал повинен про­никати в інший матеріал не руйнуючись. Не повинно бути і залишкової деформації. Це можливо у випадку, коли шліфувальний матеріал має більшу твердість, ніж той, який обробляють.

Крихкість. Абразивні матеріали мають значну крихкість. При граничних навантаженнях зерна абра­зивного матеріалу руйнуються. Це пояснюється тим, що межа міцності крихких матеріалів нижча від межі теку­чості. Для абразивних зерен крихкість є позитивним явищем, бо зерно, руйнуючисm під час шліфування, не втрачає різальних властивостей у місцях сколу (на ньо­му з'являються нові різальні елементи).

Теплостійкість. Процес різання, який здійсню­ється абразивним зерном, супроводжується подоланням значного тертя, деформацією матеріалу, утворенням великої кількості тепла. Нагрівання абразивних матері­алів не повинно змінювати їх властивостей і погіршу­вати шліфувальну здатність. Усі абразивні матеріали мають велику теплостійкість. У корунду і карборунду вона досягає температури 2000 °С. Однак під час шлі­фування слід вибирати такий режим, за якого шліфу­вальний інструмент і поверхня, що обробляється, не перегрівалися. Це дозволяє запобігти небажаним змі­нам структури і властивостей матеріалів виробів.

Зносостійкість — здатність матеріалу зберігати цілість і різальні властивості при певному режимі ро­боти протягом тривалого часу. Зносостійкість залежить від зазначених вище властивостей.

Виготовлення шліфувальних інструментів з абразивних матеріалів, Абразивні порошкоподі­бні матеріали широко застосовують у вигляді суспензій (у воді та олії) чи паст, нанесених на полотно чи папір. Однак основна маса абразивів використовується для ви­готовлення шліфувальних інструментів (кругів, дисків, головок тощо).

Для виготовлення шліфувальних інструментів зерна абразиву змішують зі зв'язувальними матеріалами. Одер­жану тістоподібну масу формують, піддають випалю­ванню, полімеризації і вулканізації.

Матеріали для зв'язування (зв'язки) абразивних зе­рен у шліфувальних інструментах поділяють на неорга­нічні та органічні. До неорганічних зв'язувальних ма­теріалів відносять керамічні, силікатні й магнезитові, а до органічних — акрилові, бакелітові, каучукові.

Неорганічні зв'язки. Керамічні зв'язувальні матеріали виготовляють із суміші абразиву, польового шпату, вогнетривкої (білої) глини, тальку, крейди і рідкого скла. Порошок цієї суміші змішують із водою. Утворену тістоподібну масу пресують у пресформі, ви­сушують І піддають випалюванню.

Абразивні інструменти з керамічною зв'язкою вияв­ляють велику механічну міцність, вогнетривкість, хіміч­ну стійкість. Недоліками їх є крихкість і складність виготовлення. Такими інструментами не можна користувати­ся на високих обертових швидкостях (вищих за 35 м/с).

Силікатна зв'язка — це рідке скло. Застосовується досить рідко при виготовленні шліфувальних інстру­ментів для обробки виробів, чутливих до нагрівання. Круги на силікатній зв'язці використовують для заточки інструментів.

Магнезитова зв'язка складається з магнезиту і хло­риду магнію, має невелику міцність. Через нестійкість до вологи інструменти з такою зв'язкою (бруски, точи­ла) застосовують тільки для сухого шліфування.

Органічні зв'язки. Бакелітова (фенолформаль-дегідна, пластмасова) зв'язка широко використовуєть­ся для зв'язування абразивних зерен при виготовленні шліфувальних інструментів різних розмірів і профілів. Вона дуже міцна і еластична, скріплює зерна абразиву менш міцно, ніж керамічна зв'язка. Шліфувальна дія такого інструмента більш м'яка.

Шліфувальні інструменти з бакелітовою зв'язкою витримують великі обертові швидкості шліфування без охолодження (до 50 — 60 м/с). Під час нагрівання до температури понад 180 °С бакелітова зв'язка втрачає міцність.

Каучукова (вулканітова) зв'язка — вулканізований каучук із сіркою у співвідношенні 2:1 чи 3:1. Зерна аб­разиву змішують із компонентами зв'язки, одержану масу формують і піддають вулканізації.

Шліфувальні інструменти на такій (вулканітовій) зв'язці міцні й пружні, однак їх термостійкість мала. Останнє призводить до того, їдо під час підвищення тем­ператури в зоні шліфування до 140 — 150 °С зв'язка по­чинає розм'якшуватись, і дія інструмента стає не стіль­ки шліфувальною, скільки полірувальною. Абразивні інструменти на вулканітовій зв'язці застосовують для виконання відрізних і прорізних робіт. В ортопедичній стоматології вулканітові диски використовують для пре­парування зубів, обробки ортопедичних конструкцій, а еластичні вулканітові круги для бормашини і шліфдвигунів застосовують під час м'якого та тонкого шліфу­вання виробів..

Алмазні абразивні інструменти (бори, диски, кру­ги) відрізняються від інших абразивних інструментів своєю будовою. Конструкційну основу їх складає мета­левий каркас, на який наносять шар алмазних зерен. Закріплюють їх на металі зв'язувальною речовиною або гальванопластикою нікелю.

Промисловість випускає диски, бори, головки і кру­ги для бормашин і шліфдвигунів (як алмазні, так і з ін­ших абразивних матеріалів). Алмазні стоматологічні інструменти мають відповідне маркірування. У цьому маркіруванні вказують: 1) вид інструмента: бори, голов­ки, диски, круги; 2) форму робочої частини: дископо­дібна, конусоподібна, сочевицеподібна, кулькоподібна, циліндрична; 3) діаметр робочої частини; 4) для якого наконечника призначена: прямого, кутового, турбінного.

Приклади маркірування абразивного інструмента: 1) АГК2,5п — алмазна головка, конусна, діаметром 2,5 мм, для прямого наконечника; 2) АГЦ1т — алмазна головка, циліндрична, діаметром 1 мм, для турбінно­го наконечника. Випускаються інструменти різних роз­мірів і форми і з інших абразивних матеріалів, зокрема з чорного і зеленого карборунду.

Мал. 19. Схема різальної дії абразивних зерен 245

Процес шліфування і вибір шліфувального інструмента. Під час шліфування поверхні виробу кожне зерно абразивного матеріалу, яке контактує з нею, своїми гострими краями зрізує частину матеріалу, зали­шаючи за собою шліфувальну борозну (мал. 19 — 22).

Міцна фіксація зерен абразиву на поверхні шліфуваль­ного інструмента залежить від характеру зв'язувально­го матеріалу. Зерна можуть викришуватися, змінювати свою форму, утворюючи нові різальні елементи. Такий процес призводить до втрати абразивного матеріалу і відновлення шліфувальної поверхні. Його називають самозаточуванням. Відсутність самозаточування призве­ло б до поступового зменшення і навіть припинення шлі­фувальної дії інструмента, збільшення тертя і підви­щення температури в зоні шліфування.

Велике значення має вибір шліфувального інстру­мента (див. мал. 20 — 22). Під час шліфування дуже твердих матеріалів недоцільно використовувати дуже тверді круги. їх застосування призводить до швидкого притуплення різальних елементів зерен і недостатнього самозаточування поверхні круга. У таких випадках ре­комендується використовувати більш м'які круги. Під час обробки м'яких матеріалів (пластмаса, мідь, ла­тунь) слід ураховувати їх здатність "засалювати" робочу поверхню круга. Під засалюванням розуміють при­липання стружки м'якого металу до поверхні круга, за­повнення стружкою нерівностей його поверхні. Для об­робки таких матеріалів застосовують м'які круги, шлі­фувальна поверхня яких легко відновлюється.

Випускають плоскі й тарільчасті алмазні круги, з одно-, дво- І трибічним покриттям, діаметром від 12 до 20 мм. Карборундові інструменти використовують для шліфувальних операцій у клініці й зуботехнічних ла­бораторіях. Ці інструменти мають різноманітну форму і розміри. Найчастіше застосовують карборундові інстру­менти з керамічною і вулканітовою зв'язками.

Вибір шліфувального інструмента, як зазначалося вище, залежить від фізичних властивостей предмета, який обробляють. Так, для обробки твердих сплавів типу КХС доцільно застосовувати інструменти з моно-корунду на керамічній зв'язці. Для обробки нержавіючої сталі, сплавів на основі золота і паладію використову­ють абразивні інструменти, виготовлені з білого електрокорунду або монокорунду із зернистістю № 100 — № 120 на керамічній зв'язці. Круги для бормашин мо­жуть мати діаметр 18 — 20 мм, для шліфдвигуна — 55-150 мм.

Природні зуби препарують абразивним інструмен­том з чорного чи зеленого карбіду силіцію із зернистіс­тю від №100 до №200 на керамічній зв'язці. Оброб­ку фарфору та інших видів кераміки проводять також інструментами із зеленого або чорного карборунду із зернистістю від №90 до №120 або алмазними інстру­ментами на великих швидкостях і добре центрованими.

Пластмасові протези обробляють крупнозернистими абразивними інструментами із зеленого і чорного кар­біду силіцію із зернистістю від № 36 до № 46 на кера­мічній основі.

Сепарацію природних зубів, препарування апроксимальних поверхонь і шліфування пломб проводять сепа­раційними дисками (вулканітовими, металевими, алмаз­ними). Вулканітові диски виготовляють із чорного або зеленого карбіду силіцію із зернистістю № 150 —№ 200 на вулканітовій зв'язці. Металеві диски складаються з металевого стального круга, па якому зерна карбіду силіцію KM 00 закріплені бакелітовим лаком. На поверх­ню паперових дисків, просочених лаком, наносять зер­на електрокорунду або карбіду силіцію.

Для м'якого шліфування металевих виробів засто­совують еластичні корундові круги. Тонке шліфування металевих ортопедичних конструкцій проводять елас­тичними кругами з нормального електрокорунду із зер­нистістю № 150— №180 на вулканітовій зв'язці. Діа­метр круга становить 55 мм, висота — 8 мм, діаметр внутрішнього отвору — 10 мм.

Для різання металів застосовують прорізні круги, їх виготовляють із нормального електрокорунду чи кар­борунду (чорного, зеленого) на вулканітовій зв'язці. Зовнішній діаметр кругів може бути від 42 до 150 мм.

Під час шліфування пластмасових виробів абразив­ні матеріали використовують у вигляді кашкоподібної суміші з водою. Цю масу наносять на спеціальні при­стосування, які закріплюються на конусному наконеч­нику (насадка) шліфдвигуна. Шліфувальні пристрої — круги, конуси (фільці) - виготовляють зі шкіри, по­лотна, войлоку чи фетру (мал. 23). Фільці мають різну форму, що дозволяє виконувати шліфування викривле­них поверхонь. З цією метою застосовують також шлі­фувальні (волосяні, нитяні) круглі щітки для шліф-двигунів.

Полірувальні речовини. Значні нерівності на по­верхні виробу усувають шліфуванням, а щоб надати його поверхні дзеркальної гладкості, застосовують по­лірування, яке принципово не відрізняється від шліфу­вання.

Використовують ті самі фільці й щітки, що й для шлі­фування, але зерна абразиву в полірувальних сумішах (пастах) повинні бути дуже м'якими. Перед поліруван­ням виріб потрібно ретельно відшліфувати. Поліруван­ня проводять на більш високих швидкостях, ніж шлі­фування.

Добрі полірувальні властивості мають оксиди за­ліза і хрому, дрібнодисперсні гіпс і крейда, діатоміт (трепел).

Оксид заліза (крокус, Fe₂O₃) — порошок бурува­то-червоного кольору, який добувають взаємодією за­лізного купоросу (FeSO₄-7H₂O) із щавлевою кислотою (С₂Н₂О₄). Унаслідок реакції з розчину випадає осад. Його промивають водою, висушують за температури 200 °С, одержуючи порошок оксиду заліза однорідної зернистої структури. Кристали оксиду заліза за міцніс­тю поступаються кристалам оксиду хрому,

З оксиду заліза виготовляють пасту, яка містить: оксиду заліза — 35 — 45 частин, олеїну — 20 частин, стеарину — 15 частин і парафіну — 6 частин. Паста ви­пускається у вигляді циліндричних блоків, застосову­ється для полірування сплавів на основі золота, срібла і паладію. Для полірування нержавіючої сталі крокус не застосовують, бо це знижує антикорозійні властивос­ті сталі.

Мал. 23. Інструменти для шліфування:

a — фільці; б — щітка

 

Оксид хрому (Сг₂О₃) — зелений порошок криста­лічної будови. Кристали у вигляді багатогранників мають велику міцність і твердість. Оксид хрому добувають прокалюванням двохромистокислого калію і сірки у співвідношенні 5:1. Використовується для виготовлен­ня полірувальних паст, які застосовують при поліру­ванні виробів із нержавіючої сталі, кобальтохромових сплавів. Промисловість випускає пасти "ГОИ", розроб­лені Державним оптичним інститутом (Росія). Склад паст наведено у табл. 22.

Таблиця 22. Склад паст "ГОИ" (Росія)

Компоненти пасти, %	Груба	Середня	Тонка
Гас
Розтоплений жир
Оксид хрому
Олеїнова кислота	—	-
Силікагель			1,8
Сода двовуглекисла	—	-	0,2
Стеарин

 

Для полірування пасту наносять на фільц або щіт­ку, закріплені на електродвигуні або шліфдвигуні.

Пемза — продукт вулканічного походження. Подріб­нена порошкова пемза використовується також як полі­рувальний матеріал для обробки виробів із пластмаси.

Діатоміт (трепел) — залишки кремнистих панцирів одноклітинних водоростей (діатомей). Зустрічається у вигляді покладів на дні озер і морів. Трепел складаєть­ся з аморфного кремнезему з домішками кальциту, ок­сидів алюмінію, магнію, заліза та ін.

Крейда (СаСО₃) та гіпс — природні речовини, які застосовують для полірування металів і пластмас у ви­гляді високодисперсних подрібнених порошків (пудри).

Діоксид олова SnO₂ використовується для поліру­вання поверхні фарфорових виробів. Для полірування

Мал. 24. Апарат для електрохімічного полірування металевих конструкцій зубних протезів

 

фарфору фірма "Норитаке" (Японія) випускає пасту "Паарль".

На основі цих абразивних матеріалів виготовляють полірувальні пасти — композиції тонких полірувальних абразивів і поверхнево-активних речовин (стеарин, пара­фін, віск, вазелін): хромова, вапнякова, крокусова та ін.

Полірування металевих зубних протезів можна про­водити електрохімічним методом (мал. 24). Полірування проводять у корозійностійкій посудині (пластмасовій, керамічній, наповненій електролітом). Анодом служить протез, а катодом — металева пластина, частіше з не­ржавіючої сталі або з металу, з якого виготовлений про­тез. При пропусканні постійного електричного струму розчиняється метал анода, причому найбільш інтенсив­но — нерівності протеза. Це пояснюється властивістю електричних зарядів (іонів) концентруватися на най­більш виступаючих частинах анода.

В ортопедичній стоматології такий метод застосову­ють для полірування зубних протезів із кобальтонікелевих сплавів, суцільнолитих конструкцій (бюгельні, мостоподібні та ін.) Для електрогальванічного поліру­вання використовують джерело постійного електричного струму (напруга — до 24 В, сила струму — 4 А). Склад одного з електролітів такий: етиленгліколю — 53%, сульфатної кислоти концентрованої — 12%, ортофосфатної кислоти — 12%, етилового спирту — 12%, води дистильованої — 11%.

Спочатку проводять електролітичне полірування, яке розчиняє поверхневий деформований шар металу та робить гладенькою внутрішню поверхню коронок. Закінчують полірування механічним способом.

Інші матеріали, які застосовують в орто­педичній стоматології. "Молдин" — суміш білої глини і гліцерину (каоліну — 64,6%, гліцерину — 34,4%, гідроксиду натрію — 1%). Маса гігроскопічна, пластична, довго не висихає. Випускається в пачках або коробках масою 250 г. Маса загорнута в подвійний шар пергаментного паперу і покрита шаром парафіну. За­стосовується в зубопротезній практиці для заповнен­ня циліндра в апараті для зовнішнього штампування коронок (метод Паркера) і при виготовленні литих ко­ронок.

При втраті еластичності в "Молдин" додають деяку кількість гліцерину (10 — 15%) і нагрівають його в по­судині з теплою водою.

У металокераміці при виготовленні суцільнолитих деталей застосовується маса для обтискання термопла­стичної плівки (адапти) на основі силіконового кау­чуку. Вона достатньо пружна, не прилипає до плівки, багаторазового використання.

Азбест — природний силікат сірувато-білого кольо­ру (3MgO-2SiO₂'2H₂O), що має волокнисту структуру. Має велику вогнетривкість, погану електропровідність і малу кислотостійкість. Температура плавлення — 1500 °С. Застосовується для вогнетривкої ізоляції, електротеплоізоляції, звукоізоляції в різних видах промис­ловості.

У зубопротезній техніці азбест використовують як прокладку між металевим циліндром і формувальною масою в ливарних кюветах, а також під час паяння ме­талевих деталей незнімних зубних протезів на моделях і при виготовленні жаростійких пічок для випалювання металевих напівфабрикатів і деталей протезів.

Етиловий спирт (етанол, С₂Н₅ОН) — безбарвна рідина з характерним запахом. Змішується з водою та ефіром у будь-яких співвідношеннях. Густина — 0,79 г/см³. Легко загоряється і горить малопомітним, іноді блакитним полум'ям. З повітрям може утворюва­ти вибухонебезпечну суміш. Добувають етиловий спирт бродінням вуглеводовмісної сировини (цукор, мука та ін.), синтезом із хімічної сировини (етилену, продуктів гідролізу, рослинних матеріалів). Технічний етиловий спирт завжди містить домішки, шкідливі для організму людини (сивушні масла та ін.).

Етиловий спирт використовують для одержання низ­ки хімічних продуктів (ефіру, синтетичних матеріалів), як розчинник у парфюмерії, а також у медицині. У зу­бопротезній практиці спирт застосовують для виготов­лення формувальних сумішей, як розчинник, горючу речовину в спиртівках.

Ацетон (пропанон, С₃Н₆О) — безбарвна летюча рі­дина з різким специфічним запахом. Добувають ацетон окисленням спиртів. Температура кипіння — 56,5 °С. У зубопротезній техніці ацетон застосовують при виго­товленні ливарних форм. Він входить до складу фор­мувальних сумішей, ізоляційних і покривних лаків. Пра­цювати з ацетоном слід дуже обережно, бо він вибухо-і вогненебезпечний.

Бензин — безбарвна рідина з різким специфічним запахом. Це суміш різних вуглеводнів, які містять від 5 до 11 атомів вуглецю в молекулах. Бензин добувають перегонкою нафти, обробкою кам'яного вугілля, горю­чих сланців і супутніх газів нафти. Густина його стано­вить 0,78 г/см³, температурний інтервал кипіння — 40 — 200 °С. Бензин замерзає за температури, нижчої за 60 °С. Його використовують як паливо для двигунів внутрішнього згоряння і розчинник (фарби, гумовий клей).

Якість бензину характеризується октановим числом. Марки бензину, які мають більш високі октанові числа, виявляють кращі антидетонаційні властивості. Змен­шити детонаційні властивості бензину можна шляхом уведення тетраетилсвинцю, однак такий бензин (забарв­лений в жовтий або зелений колір) стає отруйним.

У зубопротезних лабораторіях застосовують бензин марок А (76, 80) та А1 (93, 95) для одержання горючої суміші. її використовують під час плавлення паяльним пістолетом металевих сплавів із температурою плавлен­ня до 1200 °С, термічної обробки (випалювання) мета­левих деталей та їх паяння. Суміш парів бензину з повіт­рям, що утворюється в паливному бачку компресор­ної установки чи паяльного апарата, призначених для зуботехнічних робіт, при згорянні дає температуру до 1200 °С.

Необхідно пам'ятати, що пари бензину в повітрі (при концентрації 74 — 123 г/м³) утворюють вибухову суміш. Пари бензину шкідливі для організму людини, їх вдихання спричинює головний біль, нудоту, подраз­нення слизової оболонки очей, носа, дихальних шля­хів. При хронічних отруєннях бензином з'являються розлади сну, головний біль, дратівливість.

Під час роботи з бензином необхідно суворо дотри­муватися правил техніки безпеки і протипожежної без­пеки, особливо при заповненні ним паливних бачків апаратів для паяння.

Зберігати бензин дозволяється тільки в спеціальних місцях і в щільно закритому металевому посуді (каніст­ри). У приміщенні, де зберігається бензин, повинна бу­ти вентиляція, бажано витяжна.

У зубопротезній техніці застосовують водостійкі клеї типу "АГО", "Момент" для приклеювання відламаних частин гіпсових моделей, переважно зубів.

При виготовленні фарфорових і суцільнолитих ме­талевих коронок використовують целофанову плівку завтовшки 0,1—0,3 мм. З неї виготовляють ковпачки, тимчасові захисні поліетиленові коронки.

У процесі виготовлення ортопедичних конструкцій застосовують і інші допоміжні матеріали: кухонну сіль, крохмаль.

 

Запитання для самопідготовки

і. Абразивні матеріали. їх призначення і класифікація.

2. Характеристика абразивних матеріалів.

3. Природні абразивні матеріали. їх властивості, склад і застосування.

4. Штучні абразивні матеріали. їх виготовлення, влас­тивості й застосування.

5. Абразивні зерна. їх властивості як шліфувальних матеріалів.

6. Способи застосування шліфувальних матеріалів. Шліфувальні інструменти.

7. Матеріали для фіксації абразивних зерен у шліфу­вальних інструментах.

8. Неорганічні і органічні зв'язки абразивних зерен. Їх властивості.

9. Технічна характеристика шліфувальних інструмен­тів, пов'язана з властивостями зв'язки.

10.Особливості будови алмазних шліфувальних інстру­ментів.

11.Маркірування шліфувальних кругів.

12.Які шліфувальні інструменти випускає промисло­вість для ортопедичної стоматології? Як вони мар­кіруються?

13.Маркірування абразивних алмазних головок.

14.Явище самозаточування.

15.Вибір шліфувального інструмента залежно від влас­тивостей матеріалу ортопедичної конструкції.

16.Різниця між процесами шліфування і полірування.

17.Полірувальні матеріали. їх властивості й застосування.

18.Принцип електрохімічного полірування металевих деталей.

19.Призначення "Молдипу". Його склад і властивості.

20.Азбест. Його властивості й застосування.

21.Етиловий спирт. Його властивості, застосування.

22.Ацетон. Його добування, властивості й застосування.

23.Бензин. Його добування, властивості. Марки бен­зину, які застосовують у зубопротезній техніці.

24.Особливості застосування вибухонебезпечних і лег­козаймистих речовин у зубопротезній техніці. На­ведіть приклади.