До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі 1 страница

-паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) \

- електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, альтернативну енергетику.

- лінінії електропередач, трансформаторні підстанції.

Паливна промисловість – комплекс галузей гірничодобувної промисловості, що займається видобутком і переробкою різних видів паливно-енергетичної сировини. На території України розвинені такі галузі паливної промисловості: вугільна, нафтова, газова, торф’яна.

Вугільна промисловість в Україні є давньою і традиційною галуззю, яка займає домінуюче місце серед паливних галузей. Україна має великі запаси (до 200 млрд. т) високоякісного вугілля, яке здебільшого залягає на значній глибині уДонецькому, Львівсько-Волинському та Придніпровському (буре) басейнах. 75% вугілля використовується як паливо, 25% – як технологічна сировина для чорної металургії, хімічної промисловості та деяких інших галузей.

Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості видобутку та переробки нафти значно більші. Вона представлена нафтодобувною та нафтопереробною галузями, які виникли в Передкарпатті ще у XIX ст. На початку XX ст. цей район був відомим у Європі центром нафтової промисловості. У середині шістдесятих років було розвідано Дніпровсько-Донецьку нафтогазовупровінцію. Причорноморсько-Азовськапровінція є найбільш молодою і перспективною для видобутку нафти й газу в Україні

Домінуючу роль у видобутку нафти після війни стала відігравати Дніпровсько-Донецька провінція. Найбільші родовища зосереджені в Полтавській(Радченківське, Зачепилівське, Сагайдацьке та ін.), Сумській (Качанівське, Рибальське, Охтирське) та Чернігівській (Прилуцьке, Гнідинцівське та інші)областях. Тут видобувають близько 70% нафти в Україні, знаходиться найглибша свердловина – 4928 м (Чернігівська обл., Тростянецьке родовище).
Друге місце займає Прикарпатська провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління – Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Обсяги видобутку тут невеликі через вичерпність запасів, недостатні масштаби пошукових робіт, велику глибину залягання прогнозних запасів нафти.
Причорноморсько-Азовська провінція охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторії Чорного та південну Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток: орієнтовні запаси – до 4-5 млрд. т нафти. Зараз видобувається 200 тис.т нафти з покладів “Штормове” та “Дельфін” за участю британсько-голандської компанії “Shell”.
Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість через недосконалітехнології видобутку: видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Сьогодні при необхідних 40 млн. т сирої нафти щороку власний видобуток становить 4-5 млн. т. Тому Україна є досить значним імпортером нафти і нафтопродуктів (переважно з Росії).
Нафтопереробна промисловість України представлена сьома нафтопереробними заводами, переробна потужність яких складає 80-90 млн. т. сирої нафти щороку. Перші з них – Львівсько-Дрогобицький та Надвірнянський – розміщено внайстарішій Прикарпатській провінції. Науково-технічний прогрес, побудованафтопроводів та морські перевезення нафти змінили географію нафтопереробної галузі. Були побудовані нові заводи у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні, Бердянську, які зараз є основними центрами цієї галузі в Україні. Недоліком галузі є застарілі технології та обладнання, що призводить до неповної переробки нафти (50% порівняно з 90% у розвинених країнах).
Зараз будується нафтотермінал в Одесі потужністю 25 млн. т нафти на рік з можливістю її підвищення до 100 млн. т. Через нього буде перекачуватись нафта Азербайджану та, можливо, Казахстану, Ірану, Іраку, Саудівської Аравії, Ємена, Сірії, ОАЕ. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська обл.) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництванафтопроводу Казахстан-Туркменія-дно Каспійського моря-Азербайджан-Грузія (порт Сусла), а далі – морськими нафтоналивними танкерами до Одеського термінала. Можливо, буде будуватись гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія-Україна-Молдова-Західна Европа. Україна також візьме участь у будівництві нафтопроводу Джейкан-Самсун у Туреччині; нафтотермінал у Самсунзі вже збудовано.

Газова промисловість є досить молодою і перспективною галуззю. Природний газ – найбільш ефективна паливна та хімічна сировина. Його видобуток булорозпочато в Україні в 50-х роках ХХ ст. і на сьогоднішній день видобувається до 20 млрд. м3 газу, що зодовольняє власні потреби в ньому на 20-25%. Використання газу в 2 рази дешевше порівняно з нафтою.
Першою було освоєно Передкарпатську нафтогазоносну провінцію з такими відомими центрами газовидобувної промисловості, як Дашава (1924), Більче-Волиця (1949), Рудки, Угорське. Тепер на неї припадає 3,1% усього видобутку газу в Україні. Фахівці вважають, що в Прикарпатті можна збільшити видобуток газу, але для цього потрібно відновити занедбані свердловини, поліпшити якістьпошуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації обладнанням для буріння свердловин завглибшки 5-7 тис. м.
Дніпровсько-Донецьку нафтогазоносну провінцію виявлено, як згадувалось вище, у другій половині 60-х років. На неї припадає майже 94% видобутку газу країни. Основні родовища природного газу розташовані у Харківській (Шебелинське,Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Дуканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях.
Найбільше із зазначених родовищ – Шебелинське, яке містить 80% усіх запасів газу в Україні; найпродуктивніше з 1960р. – Гнідинцівське.
Не так давно відкрито Причорноморсько-Азовську нафтогазоносну провінцію, вякій експлуатуються 17 газових родовищ. Найбільші з них: Глібівське, Джанкойське, Голицинське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.
Україні щорічно потрібно майже 85 млрд. м газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії та Узбекистані. У 1998 році 32 млрд. м3 газу Україна отримала від Росії за транзит нашою територією 130 млрд. м3 газу газопроводами “Союз” та “Прогрес”. Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є пошуки перспективних родовищ та запровадження нових технологій.

Торфова промисловість. Ця галузь у паливному балансі відіграє й тепер незначну роль. Торф зустрічається практично всюди, проте за поширенням та особливостями торфових товщ розрізняють дві основні торфово-болотні області: Поліську та Лісостепо-Карпатську

Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Львівській областях.
У вигляді брикетів і шматків торф використовується як паливо. Також його застосовують для виготовлення органічних добрив, торфоізоляційних плит. Торф може бути сировиною для виробництва парафіну, масел, фенолів, креоліну. Ресурси горючих сланців в Україні не використовуються, і тому сланцева промисловість відсутня.

Електроенергетика є базовою галуззю народногосподарського комплексу, а використання електроенергії – рушійною силою науково-технічного прогресу. Галузь впливає на територіальну організацію продуктивних сил. Достатня кількість електроенергії має комплексоформуюче значення і притягує до себе підприємства та виробництва, в яких частка енергетичних витрат у собівартості готової продукції значно більша, порівняно з традиційними галузями промисловості. У ряді районів України (Донбас, Придніпров’я) вона визначає виробничу спеціалізацію, є основою формування територіально-виробничих комплексів.
Розміщення електроенергетики залежить від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії.
Усі електростанції за енергетичними ресурсами поділяються на 4 види:
– теплові електростанції (працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі);
– гідравлічні (використовують гідроресурси);

– атомні (як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи);
– електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії (вітер, сонце).
Провідна роль в електроенергетиці належить теплоелектростанціям – ДРЕС і ТЕС1. Вони виробляють понад 60% усієї електричної енергії. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвічі дешевша вартість капіталовкладень порівняно з ГЕС. Найбільша кількість великих теплових ДРЕС у Донбасі: Вуглегірська,Старобешівська, Курахівська, Слов’янська (Донецька обл.) та інші. Найбільшими ДРЕС також є Криворізька-2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Зміївська (Харківська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька (Запорізька обл.), Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільска (Київська обл.), Добротвірська (Львівська обл.) та інші.
Дедалі більшого значення набувають теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Їх будують поблизу споживача, оскільки радіус транспортування тепла невеликий (10-12 км), проте коефіцієнт корисного використання тепла становить майже 70%, тоді як на ТЕС – тільки 30-35%. ТЕЦ обігрівають понад 25 міст України. Найбільші з них: Київські ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6, Дарницька, Харківська ТЕЦ-5, Одеська, Краматорська та інші.

Атомна енергетика України представлена такими діючими потужними атомними електростанціями, як Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська. Під тиском громадськості припинено будівництво Кримської, Чигиринської, Харківської АЕС та Одеської атомної ТЕЦ.
АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та енергії. Ними виробляється біля 35% усієї електроенергії.

Гідроелектростанції України – Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпрогес, Каховська, Дністровська, Теребле-Ріцька – малоефективні (особливо Дністровського каскаду) через застаріле обладнання та рівнинний характер долини р. Дніпро. ГЕС дають до 4,5% електроенергії України. Усього на малих річках діє 55 гідроелектростанцій. Найбільш ефективні вони на гірських річках. Районне значення можуть мати сонячні (Крим), вітрові (Поділля, степовий Крим), геотермальні (Карпати) електростанції.

 

 

65. Суспільно-географічне районування України.

Україна має велике розмаїття природи і господарства, розселення людей, характеризується певними історичними відмінностями формування, розвитку і спеціалізації окремих регіонів. Так, на південному сході країни розташований Донбас (Донецька і Луганська обл.) з добре розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю, машинобудуванням, із значним робітничим населенням.
На захід від Донбасу знаходиться Придніпров'я (Дніпропетровська і Запорізька обл.). Воно відоме видобутком залізних і марганцевих руд, виплавлянням металу, виробництвом електроенергії, машин, хімічної продукції, а також виробництвом сільськогосподарських продуктів.
Районом унікальних рекреаційних ресурсів і туризму, санаторного лікування і курортного відпочинку, розвитку морського транспорту і суднобудування, вирощування зерна і винограду є області Причорномор'я.
Індивідуальною особливістю виділяється в Україні і центральна поліська її частина. Саме тут, у столичному Києві та на прилеглих землях, історично сформувався один з найбільших в країні район розвинутого машинобудування і приладобудування, інтенсивного сільського господарства приміського типу, найбільший транспортний вузол держави.
На північному сході знаходиться найпотужніший машинобудівний центр країни — м. Харків. Тут працюють сотні зв'язаних між собою машинобудівних підприємств Широкого профілю.
Відомим регіоном санаторно-курортного господарства і туризму, багатих лісових ресурсів, цілющих мінеральних вод, розвинутої добувної промисловості і машинобудування є Українські Карпати.
Високим розвитком сільського господарства і його спеціалізацією на вирощуванні зерна, цукрових буряків, переробці сільськогосподарської продукції, випуску машин для землеробства і тваринництва виділяються подільські області.
Свою особливість природи і господарства мають й інші регіони України.

Виявлення і врахування територіального природно-господарського розмаїття — важливий крок до науково обґрунтованого визначення регіонів, яким властива територіально-господарська спільність, спеціалізація на виробництві певної продукції. Такі регіони називаються економічними районами, а сам процес їх визначення — економічним районуванням. У більш широкому науковому сенсі такі райони можна назвати суспільно-географічними.
Отже, крім адміністративного і галузевого є й економічне (суспільно-географічне) районування. Воно здійснюється не за адміністративною, а за природно-господарською ознакою, територіальною спеціалізацією.
Спеціалізація економічних районів передбачає обмін продукції між ними. Наприклад, метал з району його виробництва доставляється в той район, де цей метал необхідний, а в зворотному напрямі везуть машини чи продукцію харчової промисловості. Таким чином, між районами встановлюються виробничі зв'язки, які називаються територіальним обміном, а спеціалізація економічних районів на випуску певної продукції — територіальним поділом праці.
Доцільність спеціалізації районів на виробництві конкретних виробів оцінюється показником ефективності. Він визначається витратами на одиницю продукції в місці її використання (витрати на виробництво і перевезення). Найнижчі витрати на випуск і доставку продукції будуть переконливим аргументом про найвищу ефективність, а, отже, і на найвищу конкурентну здатність цієї продукції саме в даному районі.
Спеціалізація господарства економічного району на випуску певної продукції можлива за наявності тут порівняно недорогих природних ресурсів, місцевої робочої сили, вигідного економіко-географічного положення, зручних транспортних шляхів тощо.
Таким чином, економічні райони — це територіально компактні частини країни, що виділяються за ознаками природно-географічного, виробничого і трудового потенціалів, спеціалізації і рівня розвитку господарства, особливостями економічної ситуації. Економічні райони формуються з урахуванням адміністративно-територіального поділу країни, їх співставності за населенням і територією.
Економічні райони покликані виконувати дві головні функції:
прикладну — в їх межах розробляються чи можуть розроблятися територіальні прогнози: обґрунтування розвитку господарства на майбутнє, на перспективу (наприклад, прогнози осушення заболочених земель Українського Полісся чи зрошення засушливих земель півдня України, прогноз "Цукор" для подільських і прилеглих областей, що спеціалізуються на вирощуванні цукрових буряків і виробництві цукру тощо; освітню — у розрізі економічних районів вивчається економічна і соціальна географія в середніх і вищих навчальних закладах.

В Україні виділяють дев'ять економічних районів: Донецький (Донецька і Луганська обл.), Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька обл.), Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.), Центральнополіський, або Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.), Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл., Автономна Республіка Крим), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька обл.), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.), Центральноукраїнський, або Центральний (Черкаська і Кіровоградська обл.), Західно-Волинський, або Північно-Західний (Волинська і Рівненська обл.).

У тісному зв'язку з визначенням економічних районів перебуває проблема управління їх розвитком. Оскільки спеціальних органів управління економічними районами немає, розв'язання внутрішньорайонних проблем в умовах ринкової економіки бере на себе держава, спираючись на рекомендації спеціалістів.
Коли раніше йшлося про управління територіями, то здебільшого малося на увазі штучне вирівнювання рівня їх економічного і соціального розвитку. В сучасних умовах такий підхід не є правомірний. Адже в результаті природно-географічних і господарських особливостей регіонів, відмінностей у їхньому економіко-географічному і геополітичному положенні тощо одні з них випереджують розвиток інших. І це цілком закономірно. Більш доцільним і своєчасним тепер є вирівнювання рівнів соціального розвитку районів: створення в них більш-менш однакових можливостей для соціального розвитку шляхом регулювання інвестиційної діяльності та податкової політики, сприяння формуванню нових робочих місць у праценадлишкових районах тощо. Тобто передумов для повсюдної зайнятості людей, належної оплати їх праці і відповідного соціального забезпечення.

66. Політична карта світу та етапи її формування.

Формування сучасної політичної карти світу - складний процес, який триває вже декілька тисячоліть з часу появи перших держав та мікродержавних утворень. На політичній карті планети лише за декілька останніх десятиліть відбулися величезні і вражаючі зміни. Постійно змінювалася політична карта і в минулому. Цей процес триватиме і в майбутньому.

Періодизація формування політичної карти світу тісно пов'язана з загальноісторичною (цивілізаційною) періодизацією. У формуванні політичної карти світу можна виокремити чотири періоди: стародавній, середньовічний, новий і новітній.

Стародавній період розпочався з виникненням, розквітом і занепадом перших державних утворень. Одним з перших державних утворень була знаменита трипільська цивілізація (культура), яка виникла і розквітла на теренах нинішньої України. Після її занепаду на надзвичайно багатій природними ресурсами території за найкращих на планеті природних умов одне за одним послідовно виникали все нові державні утворення: Велика Скіфія, Велика Сарматія, Антський союз, Київська Русь. З сучасною державою Україна вони споріднені генетично. Всі ці держави, а також Давній Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, Індія, Китай та інші зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Через систематичні завоювання близьких і далеких територій вони розпочали політико-географічний поділ існуючого на той час географічного простору. В той час державні кордони переважно збігалися з природно-географічними межами. Цей етап тривав до V ст. н. е.

Середньовічний період формування політичної карти світу охоплював V-XVII ст., тобто збігався з феодалізмом. Суттєвих змін зазнали функції держави, швидкими темпами почало розвиватися господарство. З'явилися ремісні цехи із дуже сильною внутрішньою організацією. Зародження елементів ринкової економіки супроводжувалося поширенням феодальної роздробленості. З розвитком ремесел і, особливо, торгівлі починають об'єднуватися феодальні і церковні володіння, міста-держави. З'являються реальні передумови для об'єднання країн під владою монархів. Так виникають феодальні держави в Індії, Китаї, могутня Османська імперія. В Європі вже з раннього середньовіччя існували держави Київська Русь, Візантія, Священна Римська імперія, Англія та ін. Зміцнення цих держав сприяло посиленню їхнього прагнення до далеких територіальних завоювань. Наприкінці середньовічного етапу розпочалась епоха Великих географічних відкриттів. За рівнем державно-територіального поділу суходолу попереду безперечно була Європа. Певною мірою до неї наближалась Азія. Африка, Америка, Австралія з Океанією залишалися далеко позаду.

Новий період творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до першої світової війни на початку XX ст. Він ознаменувався утвердженням і пануванням ринкових відносин. Розквіт епохи Великих географічних відкриттів заклав підвалини європейської колоніальної експансії. У сферу ринкових відносин починають залучатися найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в часи середньовіччя, охоплюють різні куточки Землі. До них приєднуються молоді капіталістичні країни - Нідерланди, Англія, Франція, а згодом Німеччина. Росія захоплює Україну, Кавказ, величезні простори Сибіру і Далекого Сходу. Виникають іспанська, португальська, голландська, французька та британська колоніальні імперії. В середній Європі утворюється Австро-Угорська монархія. У північно-східній Євразії формується величезна Російська континентальна імперія. Утверджується ще одна євразійська Османська (турецька) імперія, що охоплює Південно-Східну Європу та Близький Схід.

Водночас розростання площі колоніальних володінь, які стають все більш віддаленими від держав-метрополій, а тому мало-керованими, створює передумови для виникнення на уламках імперій нових держав. Розпочинається епоха виникнення національних держав. Першою національною державою стали Нідерланди (1581). Вестфальський мир 1648 р. поховав ідею європейської універсальної імперії. У XVIII ст. незалежність вибороли Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнились іспанські й португальські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.

У другій половині ХУІІ ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави зробила Україна. До того вона перебувала, в основному, у складі Польщі та Росії, а в ХІХ ст. була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Упродовж XIX ст. і до першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку, Росія поневолила Середню Азію. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами. Закінчився і новий етап творення політичної карти світу.

Новітній етап формування політичної карти світу розпочався після завершення першої світової війни і триває донині. У ньому доволі чітко виокремлюються три періоди. Перший періодпочався фактично ще наприкінці першої світової війни, коли почали руйнуватися великі багатонаціональні імперії: Російська та Австро-Угорська. На політичній карті світу з'явилися нові держави: Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Були проголошені незалежні держави Україна, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія тощо. Однак цей процес не був однозначним. Росії вдалося відновити імперію, хоча й в іншій формі. За допомогою військової окупації України та інших держав, які виникли на уламках Російської імперії, російські комуністи створили нову імперію - Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Втратила свої колонії в Африці Німеччина, яка програла війну. Розширилися колоніальні володіння Великої Британії, Бельгії, Франції та Японії.

Другий період новітнього етапу творення політичної карти світу розпочався після завершення другої світової війни. Окупація деяких країн Європи та Азії радянськими та американськими військами призвела до поділу світу на два ворожі табори. Крім того, СРСР і США захопили різні частини одних і тих самих країн. Це призвело до утворення "двох" Німеччин, "двох" Корей, "двох" В'єтнамів. Утворилося і "два" Китаї (КНР і Тайвань). Одні й ті самі нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно будувати різні системи - комуністичну і ринкову (капіталістичну).

Окрім цих подій, які знаменували завершення другого періоду новітнього етапу формування політичної карти світу, сталися розпад колоніальної системи та утворення великої кількості незалежних держав у Африці, Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період розпочався з 90-х років XX ст. й ознаменувався крахом комуністичної системи. Спочатку в одну державу об'єдналися Федеративна Республіка Німеччини (ФРН) і Німецька Демократична Республіка (НДР). Потім розпалися соціалістичні країни - СРСР (1991), Югославія (1991-1992) і Чехословаччина (1993). На місці СРСР утворилось 15 держав, у тому числі Україна (24 серпня 1991 р.), Югославії - 5, Чехословаччини - 2. Внаслідок цього докорінно змінилися політичні карти Європи та Азії. У 1993 р. в Африці здобула незалежність Еритрея, яка відокремилася від Ефіопії. Наприкінці 1994 р. Республіка Палау (в Океанії) вийшла з Мікронезії і звільнилася від опіки США. Таким чином у 90-х роках XX ст. виникло понад 20 нових країн. Їх було прийнято до ООН і вони почали провадити власну внутрішню і зовнішню політику.

Об'єднання Німеччини та Ємену, розпад СРСР, Югославії та Чехословаччини яскраво підтверджують існування в ХІХ -ХХ ст. тенденції до утворення національних держав, започаткованої з 1581 р. постанням у Європі незалежних Нідерландів. Єдиним винятком є утворення 1993 р., шляхом відокремлення від Ефіопії, Еритреї. Внаслідок виникнення цієї держави тримільйонний народ тиграї з дуже давньою культурою опинився поділеним між двома державами - Еритреєю та Ефіопією. Еритрея виникла не на національній, а на історико-географічній основі. Ця країна з

1890 р. до 1941 р. не входила до складу Ефіопії, а була колонією Італії.

У 1997 р. Гонконг, до того колонія Великої Британії, перейшов під суверенітет Китаю і став його спеціальним адміністративним районом - Сянган. У 1999 р. володіння Португалії Макао також перейшло під суверенітет Китаю і стало його спеціальним адміністративним районом - Аоминь.

Новим міжнародним політичним явищем сучасності стало утворення держав, не визнаних світовим співтовариством. Такі держави є незаконними за всіма нормами міжнародного права, однак реально (фактично) вони існують, реалізують власну внутрішню і зовнішню політику, створюючи при цьому, як правило, багато проблем для світового співтовариства як осередки гострих конфліктів, серйозних політичних і воєнних потрясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі і його окремих регіонах. Так, 1983 р. була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, яка у світі визнана лише Туреччиною. Але найбільше таких країн виникло на теренах колишнього СРСР. До них належать Республіка Ічкерія в Росії, Абхазія і Південна Осетія в Грузії, Нагірно-Карабах-ська - в Азербайджані, Придністровська Республіка - в Молдові.

Країни планети поділяють на групи (класифікують) за різними ознаками.

За величиною території і чисельністю населення, виділяють великі держави (Китай, Індія, США), середні (Франція, Україна, Туреччи на) і малі (Бельгія, Еквадор, Ліван). Можна також виокремити групу карликових країн (Ватикан, Монако, Андорра, Ліхтенштейн).

За національним складом населення можна виділити однона-ціональні держави (Швеція, Японія, Польща) і багатонаціональні (Росія, Індія, США). Можна також виокремити континентальні й острівні держави тощо.

Тип країни - це сформований комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей розвитку, які визначають її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі всесвітньо-історичного процесу. Сукупність ознак будь-якої країни, з одного боку, робить її схожою на інші країни, а з іншого - вирізняє її серед інших.

Типологія країн має не лише загальнонаукове чи навчальне, а й практичне значення. Так, ООН здійснює типологію країн з метою надання фінансової, гуманітарної, освітньої та іншої допомоги державам, визначеним як найменш розвинені. У наш час за цією класифікацією допомога надається близько 40 країнам світу.

За рівнем соціально-економічного розвитку усі держави об'єднуються у три групи:високорозвинені країни, середньорозви-нені та країни, що розвиваються.

До високорозвинених країн Міжнародний валютний фонд включає всі країни Західної Європи, а за її межами - США і Канаду, Австралію і Нову Зеландію, Японію, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль. Організація Об'єднаних Націй до цього списку додає Південно-Африканську Республіку. Всього до економічно високорозвинених країн належать близько 30 держав.

Високорозвинені держави теж не є абсолютно однорідними. Перший підтип (підгрупу) формують держави так званої "Великої сімки": США, Канада, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. Вони є визнаними економічними лідерами сучасного світу. Загалом на ці країни припадає майже половина ВНП нашої планети.

Другу підгрупу формують малі високорозвинені країни Європи й Азії. Переважно невеликі за площею і населенням, але за виробництвом продукції на душу населення, рівнем життя своїх громадян вони не поступаються країнам першої підгрупи, а іноді й випереджають їх. Для них також характерна велика частка експортної продукції. Сировину і паливо для потреб економіки ці країни отримують переважно з-за кордону. Специфічною ознакою їх економіки є також значна, а іноді й переважаюча частка галузей, пов'язаних з міжнародною сферою послуг - торгівля, банківська справа, інфраструктурне транспортне обслуговування, міжнародний туризм тощо. До таких країн належать Австрія, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Південна Корея, Тайвань, Ізраїль та ін.

Група середньорозвинених країн значно менш однорідна, ніж група високорозвинених. Коливання показника ВНП на душу населення тут доволі значне. Серед них розрізняють країни з економічним розвитком дещо вищим за середній і країни, які мають соціально-економічний рівень нижчий за середній.

До першого підтипу країн цієї групи належать Греція, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Мексика, Угорщина, Чехія, Чилі та деякі інші. Ці держави швидко та стабільно розвиваються, поступово наближаючись до групи високорозвинених країн. Причина їхньої відносної відсталості у розвитку продуктивних сил пов'язана з тим, що впродовж багатьох років їх розвиток гальмувався військовими диктатурами, тоталітарними комуністичними адміністративно-командними режимами, політичною та економічною залежністю від інших держав. Багато з цих держав мають значні природні і трудові ресурси, які теж активно залучаються в національний господарський комплекс.

Другий підтип формують країни з нижчим за середній рівнем розвитку економіки. Ці країни на сучасному етапі розвитку, на відміну від попередніх, характеризуються внутрішньою політичною нестабільністю. У них є впливові сили, які гальмують перебудову суспільства на прогресивніше, поширена корупція, всім керують злочинні олігархічні клани. Це стосується не лише деяких з колишніх соціалістичних країн, а й тих, де значну роль відіграє тіньовий капітал, мафіозні структури, внутрішній ринок належить іноземним компаніям тощо. Наприклад, це такі країни, як Білорусь, Росія, Болгарія, Україна, Молдова, Латвія, Литва, Колумбія, Парагвай, Індонезія, Філіппіни, Туніс, Марокко.