На розвиток мови впливають як внутрішні (обумовлені системою мови), так і зовнішні (зокрема, соціальні) фактори. Соціальні фактори, як правило, впливають на мову не прямо, а опосередковано (найбільш безпосереднє відображення соціальні зміни одержують лише в лексиці).
Фактором, що впливає на стратифікаційну диференціацію мови, є соціальна неоднорідність суспільства. Це, зокрема, диференціація багатьох
сучасних розвинених національних мов на територіальні
і соціальні діалекти, виділення літературної мови як соціально і функціонально найбільш значимого мовного утворення, існування в деяких суспільствах "чоловічого" і "жіночого "варіантів мови.
Ситуативна варіативність – це обумовленість використання мовних засобів соціальними характеристиками носіїв мови (віком, рівнем освіти, професією тощо), соціальними ролями учасників комунікації, ситуацією спілкування. Зокрема, будуть відрізнятися мовні / мовленнєві параметри ролей «викладач – студент». У сучасних дослідженнях з критичного дискурс-аналізу й інтеракційної соціолінгвістики ситуативна варіативность мови / мовлення розглядається в аспекті залежності соціальних ролей від інституційних вимог, від інституційного дискурсу, в якому мовлення учасників відбиває їх асиметричні права як агентів і клієнтів інститутів. Вчених цікавить, перш за все, дуалізм відносин між структурою і діячем: чи вільний суб'єкт у конструюванні власної мовленнєвої і соціальної ідентичності або таке конструювання залежить від інституційних структур влади, і суб'єкти насильно розміщуються в межах існуючого дискурсу (наприклад, клієнт і лікар у терапевтичному дискурсі). Визначальна роль домінантних дискурсів у соціорольовій ідентифікації (самоідентифікації) суб'єктів проілюстрована парадоксальним прикладом Н. Фейрклау, який продемонстрував, як у процесі медичного опитування пацієнт може позиціонуватися науковим медичним дискурсом не як «особистість», а як «випадок» (case), тобто «неістота», яка в певній соціальній ситуації взагалі позбавлена здатності мовлення.
Тобто у сучасних дослідженнях виявомситуативна варіативність обумовлена соціальними ролями учасників дискурса, які, у свою чергу, є похідними від інституційних обмежень, вимог.
Мовна ситуація – взаємоповязані форми існування однієї мови або сукупності мов або мовних варіантів у їх соціально-територіальному взаємовідношенні в межах певних географічних регіонів.
Критерії опису:
Кількісні (кількість мов у певній мовній ситуації, кількість мовців, що говорять певною мовою, кількість комунікативних сфер, які обслуговують певні мови)
Якісні: а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи
різні мови (одномовність і багатомовність);
б) структурно-генетичні відношення між мовами
(споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);
в) функціональна рівнозначність — нерівнознач-
ність мов;
г) характер панівної мови (місцева чи іноземна).
Оцінні: внутрішня і
зовнішня оцінку мов. Внутрішня оцінка — це
оцінка споконвічними носіями мови її комунікативної
придатності, естетичної престижності тощо, тобто
ступінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня
оцінка — це характеристика названих параметрів
мови носіями інших мов. На основі цих критеріїв
будується типологія мовних ситуацій.
Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні), збалансовані і незбалансовані. Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзо-глосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами. Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, — двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь — двомовність (білінгвізм). Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові економії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індивідуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.
Крім двомовності, в сучасному світі трапляються непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом чотиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах населення — ще санскрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень аборигенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п'яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато — шістьма-сімома.
Білінгвізм — рівноправне становище обох мов. Диглосія – нерівноправне становище двох мов, одна з яких доповнює функції іншої (наприклад, як давньоруська доповнювала колись функції старослов’янської). Є одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму. Диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етномовної належності мовців.
На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низький». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (книжний і розмовний). Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики.
Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на
меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її
застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних
заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність
політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання
мовному розвитку бажаного спрямування.
Термін мовна політика має два значення:
1) мовна політика як сукупність заходів,
спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або
збереження старих мовних норм, уніфікація і
стандартизація літературних форм, реформи в галузі
орфографії і пунктуації тощо);
2) мовна політика як частина національної
політики певної держави (зміна чи збереження наявного
функціонального розподілу мов у багатомовному
суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і
політології вживають термін національно-мовна
політика.
Регіона́льні мо́ви — мови, яка традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави
2003 року Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 1992 року видання і прийняла закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», який набув чинності 1 січня 2006 року. 6 квітня 2011 Кабмін України затвердив процедуру виділення коштів на підтримку регіональних мов України. Станом на 2011 рік, 33 % населення України є носіями регіональної мови. Тим не менше, тільки 14,1 % дітей України виховуються в дошкільних установах рідною регіональною мовою. Більш того, школи з викладанням регіональними мовами або мовами меншин в Україні закриваються в 8 разів частіше, ніж україномовні – попри те що середньостатистичні класи в них переповнені (російською та молдовською мовами — в 3 рази, кримськотатарською — в 1,5 рази в порівнянні з середнім україномовним класом).
Закон України «Про засади державної мовної політики», який вводить в українське законодавче поле поняття регіональної мови, був прийнятий Верховною Радою і 8 серпня 2012 підписаний Президентом країни.[ Законом декларується, що за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території розповсюдження цієї мови, становить 10 і більше % чисельності її населення, для цього регіональній мові на даній території вводиться цілий ряд преференцій: вона використовується на цій території в роботі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя. Крім того, даний закон декларує вільне використання, поряд з державною мовою, регіональних мов в таких сферах, як економічна і соціальна діяльність підприємств, установ, організацій, приватних підприємців, об'єднань громадян; освіта, наука, культура, інформатика, ЗМІ та зв'язок, реклама.
Соціолінгвістична або функціональна типологія - порівняльне вивчення функціональних властивостей мов незалежно від характеру генетичних відносин між ними. Предметом Ф.Т. є мова як комунікативний засіб, що розглядається крізь призму його соціальних функцій і сфер вживання. Інше визначення Ф.т. - один з видів типологічної класифікації, при якій рубрикація ґрунтується на соціолінгвістичних параметрах мов. Існує кілька видів соціолінгвістичної класифікації мов, побудованих на різних підставах:
1) за наявності / відсутності писемності: писемні та неписьменні;
2) за часом створення писемності: давньописемні, старописемні, молодописемні, новописемні; 3) за юридичним статусом: державні, офіційні мови, мови корінних нечисленних народів, мови з невизначеним статусом;
4) за обсягом виконуваних суспільних функцій: багатофункціональні (мови міжнародного спілкування, мови міжнаціонального спілкування, мови народів) і монофункціональні (одноаульні мови); між багато і монофункціональними стоять проміжні різновиди: біфункціональні, три функціональні.
Для спілкування людей різних національностей на певній території функціонують мови міжнаціонального спілкування. Застосовуються у державах Із полілінгвокультурною сітуацією. Так, наприклад, на пострадянському просторі функцію мови міжнаціонального спілкування виконує російська мова: по-російськи говорять між собою державні діячі, вчені, артисти і т. п. в рамках СНД, вирішуючи проблеми, що стосуються різних країн і народів.
Міжнародні мови (мови ООН) і, зокрема, штучні мови як засіб спілкування народів світу вивчає інтерлінгвістика. Підгрунтям для формування І. була теорія лінгвопроектування, започаткована у 1629 році Р. Декартом. Це концепція створення штучної мови на кшталт математичної символічної системи (Декарт, Лейбніц), музики, філософської системи., які були покликані подолати недоліки і недосконалість природних мов. В емпіричному напряму лінгвопроектування (17-19 ст.) здійснюються спроби спрощення природних мов (спрощена латина, всеслов’янська мова Ю. Крижанича тощо). У другій половині 19 ст. створено інтернаціональне лінгвістичне товариство з метою розробки універсальних штучних мов: есперанто, ідо, інтерлінгви тощо. Із 60 –х р. інтерлінгвістика розглядається як галузь соціолінгвістики, оскільки її проблематика передбачає не лише розробку штучних мов, але й міжнародних мов і сфер їх застосування. Це високорозвинені мови, здатні висловити самий різноманітний зміст, цими мовами володіють мільйони людей, на них видаються документи міжнародних організацій. Так, офіціальними мовами ООН и міжнародних організацій (ЮНЕСКО, СОТ) є: англійська, російська, французька, іспанська, китайська, арабська.
