Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків і копій південнослов”янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова пов”язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. glossa – застаріле або малозрозуміле слово), якими пояснювалися грецькі і південнослов”янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну, етимологічну функції, як у Хроніці Георгія Амартола, Ізборнику Святослава 1073 р., “Повісті временних літ”, “Київському літописі”. У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.
Протягом ХУ – ХУІ ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими.
До третьої чверті ХУІ ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви їх використання стали іншими. У цей період виконувались переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Тому постала потреба пояснення неслов”янських слів загальнодоступними лексичними одиницями.
Першим українським словником став “Лексис с толкованиєм словенских слов просто” невідомого автора. Словник не датований, але дослідники довели, що укладався він до виходу з друку “Лексиса” Л.Зизанія, тобто до 1596 р. “Лексис … просто” – це перекладний церковнослов”янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 році, але поширена у списках, відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.
1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник “Лексис, сиречь речения, вкратце собранни и из словенскаго язика на простий руский діалект истолковани”. Його створив видатний український мовознавець, письменник, педагог, перекладач і церковний діяч Лаврентій Зизаній-Тустановський. Ця праця містить 1061 словникову статтю. Реєстр “Лексиса” складають церковнослов”янські слова, до яких у перекладній частині наводяться українські відповідники, а також адаптовані на українському мовному грунті іншомовні запозичення.
Л.Зизаній продемонстрував найвищий для свого часу рівень філологічної і лінгвістичної культури в лексикографічному опрацюванні слова. Як зазначав В.В.Німчук, він накреслив “чітке розмежування лексичних систем церковнослов”янської й української мов, ідентифікував значення слів на основі контексту, паспортизував матеріал з використанням цитат, використав синоніми рідної мови для перекладу реєстрових слів, застосував елементи етимологізації і граматичні ремарки”.
Гідним продовжувачем справи Лаврентія Зизанія став Памво Беринда, видатна праця якого “Лексикон словеноросский и имен толкование” була видана 1627 р. в Києві. У “Лексиконі” близько 7 тисяч словникових статей. Він складається з 2 частин – власне церковнослов”янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Перекладна частина у словнику П.Беринди відзначається надзвичайною інформативністю. крім перекладу, широкого тлумачення та енциклопедичних пояснень у “Лексиконі” особливо важлива роль відводиться з”ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами. Словник містить цінний матеріал для вивчення морфологічної і словотвірної систем української мови означеного періоду.
На ХУІІ ст. припадає лексикографічна діяльність Єпіфанія Славинецького. Виходячи з практичних потреб викладання латинської мови у Київській братській школі, маючи фундаментальні фахові знання, Є.Славинецький створив перекладний “Лексикон латинский”, який виданий не був, а поширювався у списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов”нські та українські слова. “Лексикон” фіксує українську побутову і виробничу лексику ХУІІ ст., назви приміщень, страв, продуктів харчування, побутових предметів, знарядь праці, терміни спорідненості і свояцтва, слова на позначення об”єктів флори і фауни, громадсько-політичну і юридичну лексику, географічні терміни.
У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є.Славинецький створив “Лексикон словено-латинський”.
Усі згадані староукраїнські словники перевидано або опубліковано вперше у серії “Пам”ятки української мови” протягом 1961 – 1973 рр. В.В.Німчуком.
Друга половина ХУІІ – ХУІІІ ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування – найважливішої сфери функціонування українського слова. Це вкарай негативно позначилось на розвитку лексикографії. У 1793 р. Ф.Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника.
З огляду на те, що читачами “Енеїди” були росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лексикографічних коментарів, що дадавалися до різних видань протягом перших десятиріч ХІХ ст. Заслуговує на увагу “Короткий малоросийский словарь” при “Грамматике малоросійского наречия” О.Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділяються на такі частини:
а) прості слова – загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова.
б) слова, належні до натуральної історії, - лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин та матеріалів.
в) імена, що даються під час хрещення.
Перший великий словник української мови уклав письменник і перекладач П.П.Білецький-Носенко. Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х рр. До реєстру добиралися слова, властиві тільки українській мові, або спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також у тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використовуються синтаксичні коментарі. Працю Білецького-Носенка було видано у 1966 р.
Протягом другої половини ХІХ ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як “Словарь малороссийских идиомов” М.Закревського, “Словарь малороссийского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), “Опыт южнорусского словаря” К.Шейковського (1861), “Словниця української (або юговоїруської) мови” (1873, 1882) Ф.Піскунова.
Російсько-українські словники були представлені працями М.Левченка “Опыт русско-украинского словаря” (1874), М.Уманця та А.Спілки (псевдонім М.Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником), “Словарь російсько-український в чотирьох томах” (1893 - 1898) Є.Тимченка. “Русско-малороссийский словарь” (1897- 1899).
До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить “Словарь української мови” у 4 т., виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б.Д.Грінченка в 1907 – 1909 рр. За угодою з редакцією журналу “Киевская старина”, яка протягом тривалого часу збирала лексичний матеріал, Б.Грінченко з 1902 р. приступив до редагування словника, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця. Крім врахування досвіду попередніх праць тут робиться спроба аналізу сполучуваності слів.
Докорінна зміна статусу української мови у пореволюційний період спричинилася до активізації лексикографічної роботи. З 1921 р. у складі ВУАН почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926 – 32 рр. було видано понад 30 термінологічних слвників. У поглядах на засади добору термінологічної лексики протидіяли 2 тенденції, які уособлювали мовознавці-крайні пуристи і помірковані пуристи, які працювали у Києві і Харкові. Ю.Шевельов зазначав: “Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначились на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку тощо … Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові… Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкцій, заснованих на європейській традиції, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм “своїх”.
У 1924-33 рр. вийшли окремими випусками І – ІІІ томи “Російсько-українського словника”, роботу над яким очолював А.Ю.Кримський.
Після російсько-українських словників, виданих Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні і 1937 і 1948 рр, було укладено й видано новий тритомний “Російсько-український словник” (1969), що містить 120 тис. реєстрових слів, багатий лексичний матеріал.
Повоєнний час позначився створенням сучасних словників – і за рівнем лексикографічного опрацювання, і з погляду предметно-семантичної різноманітності.
Протягом 1959 –1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів).
ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ:
1948 – Російсько-український словник (за ред. Калиновича). У 6 т.
1968 – Русско-украинский словарь. У 3 т.
1985 – Російсько-український, українсько-російський словник (Д.Ганич, І.Олійник).
ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ
1.Словник української мови. В 11 т.
2.Короткий тлумачний словник української мови. К., 1978 – 1988.
3. Словник мови Т.Шевченка. В 2 т. К., 1964.
4.Словник мови Квітки-Основ»яненка
5.Словник іншомовних слів. К., 1974, 1985.
