Англія ― країна класичного первісного нагромадження капіталу та розвитку ринкової економіки

Упродовж XVI ― першої половини XVII ст. в економіці країни сформувався капіталістичний уклад. Мануфактурна промисловість активно витісняла цехове виробництво. Переважали децентралізовані мануфактури у селах. Галузева структура охопила такі галузі, як видобувна (кам’яне вугілля, залізна руда, олово, свинець, мідь), металургійна, металообробна, суднобудування, сукняна, паперова, скляна, шкіряна. Темпи зростання їх валового виробництва були значними: видобуток вугілля за 1551 ― 1651 рр. збільшився в 14 разів, залізної руди ― в 3, а кольорових металів ― у 6 ― 8. На початку XVII ст. експортували вже лише сукно, а не вовну.

У сільському господарстві активно відбувалися процеси первісного нагромадження капіталу, становлення ринкового сільського господарства та утвердження великої земельної власності капіталістичного типу. Процес відокремлення англійського селянства від засобів виробництва набув форми радикального землеустрою ― обгороджування. Англійські лендлорди відмовлялися від системи копігольдерства та відкритих полів, об’єднували розпорошені ділянки землі в єдині масиви (комасація), захоплювали громадські землі, знищували села. Новоутворені великі земельні площі вони здавали в оренду або самі організовували фермерські господарства та отримували капіталістичну ренту. Відбувалася конверсія землі ― перетворення орних земель на пасовища з організацією товарного тваринництва, переважно вівчарських господарств. Унаслідок «революції цін» і значного попиту на сукняні тканини вівчарство стало вигіднішим, ніж зернове виробництво. Селяни-копігольдери ставали короткотерміновими орендарями (лізгольдерами), найманими батраками або пауперами-бродягами. Пришвидшилася економічна диференціація вільних селян-фригольдерів, які організовували господарство на підприємницькій основі або розорювалися. Масштаби обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, які продавалися на комерційних засадах. Аграрні закони XVI ст. ― першої половини XVII ст. забороняли обгороджування землі, проте зупинити його не могли. Процеси, що відбувалися в сільському господарстві, отримали назву аграрного перевороту.

Англія з розвитком океанської торгівлі опинилася в центрі торговельних шляхів. Вона вела контрабандну торгівлю з іспанськими та португальськими колоніями, у 1588 р. знищила іспанський флот, займалася піратством і работоргівлею, зайняла перше місце у «трикутній» торгівлі. Було створено колоніальну систему та монопольні торгові компанії: Московську (1555 р.), Східну (1579 р.), Левантийська (1581 р.), Марокканську (1585 р.), Африканську (1588 р.), Ост-Індську (1600−1857 рр.). У 1571 р. було відкрито Лондонську біржу. В XVI ст. сформувався національний ринок.

Теорія раннього меркантилізму опрацьована Вільямом Стаффордом у праці «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників» (1581). Він розглядав питання поліпшення становища населення за допомогою «правильної» торговельної політики. Розвиваючи концепцію грошового балансу, пропонував нагромаджувати грошове багатство у країні шляхом заборони вивезення грошей і псування їх центральною владою, обмеження імпорту мануфактурних товарів, регулювання національної торгівлі. Висловив важливу ідею заміни експорту сировини експортом готової продукції.

Політика раннього меркантилізму знайшла відображення у комплексі заходів державного регулювання торгівлі: контроль за угодами і стягування з кожної угоди мита, дотримання «законів про витрачання», згідно з якими іноземні купці зобов’язані були витрачати виручку в Англії, зупинятися у визначених владою квартирах, обліковувати та звітувати щодо торговельних операцій.

Проте в економіці Англії зберігалися феодальні економічні відносини: право рицарського утримання землі, феодальна рента на півночі та заході країни, цехові правила. Посилилося королівське свавілля: встановлювалися нові податки, державні монополії на мило, вино, вугілля, залізо. Існувала система державного боргу. Зростали ціни на споживчі товари.

Англійська буржуазна революція 1640 ― 1660 рр. ліквідувала феодальні обмеження, проголосила свободу підприємництва та владу нового дворянства і буржуазії.

Друга половина XVII ― XVIII ст. ― період становлення ринкової економіки у Великій Британії, перетворення країни на лідера світового розвитку (назву «Велика Британія» вживають з 1709 р. після об’єднання Англії з Шотландією).

У промисловості провідним стало мануфактурне виробництво. Галузева структура зберігалася, проте зросло значення важкої промисловості. Почалося впровадження простих машини. Частка міського населення становила вже 30 %. За темпами і масштабами розвитку англійська промисловість зайняла перше місце в Європі.

У сільському господарстві продовжувався аграрний переворот (обгороджування). Землевпорядкування відбувалося на основі актів парламенту для кожної місцевості. Для їх ухвалення необхідною умовою була згода власників 2/3 землі, якими були один-два лендлорди. Протягом 1717 ― 1796 рр. на пасовища було перетворено понад 75 % землі. Наприкінці XVIII ст. перемогла і утвердилася велика земельна власність. Упродовж 1740 ― 1788 рр. кількість ферм зменшилася на 40 тис. Їх середні розміри становили 80 ― 120 га землі. Утвердження аграрного капіталізму призвело до знищення селянського господарства; селяни ставали найманими працівниками у промисловості або емігрували. Було досягнуто успіхів у агрокультурі: використовувався легкий плуг, мінеральні добрива, впроваджувалися складні сівозміни. Зросли валові збори сільськогосподарської продукції ― країна вивозила 20 % врожаю.

Національний ринок розширювався й утверджувався. Визначальну роль відігравало будівництво шосейних доріг і каналів. Поштовий зв’язок давав 4 ― 6 млн. прибутку. Англійський торговельний і фінансовий капітали стали панівними у світовій економіці. Реалізувалися ідеї пізнього меркантилізму. Діяли «закони про нишпорок», що контролювали дотримання іноземними торговцями усіх державних приписів. Навігаційний акт 1651 р. заборонив іноземним кораблям каботажне плавання між англійськими портами і дозволив постачати товари лише своєї країни, підтвердив монополію англійських купців на торгівлю з колоніями Англії, ввів для іноземних купців подвійне мито. В 1792 р. Велика Британія мала позитивне торгове сальдо більш як 5 млн фунтів стерлінгів (ф. ст.). Обсяг зовнішньої торгівлі становив 1/5 європейської та 1/7 світової. Торговий флот нараховував 30 470 кораблів. Держава проводила політику протекціонізму, мито на імпортні товари досягало 100 % і більше. Англійський банк (1694 р.) був першим акціонерним банком. Він розпочав емісію банкнот, які обмінювали на золото до 1797 р. Комерційних банків у 1807 р. в Лондоні було 73, провінціях ― понад 370. Вони були депозитними, надавали кредити, враховували векселі. В 1773 р. створено Рахункову палату для компенсаційних розрахунків між банками. Формувалася система прямих (подушний, поземельний) і непрямих (на сіль, вино, тютюн тощо) податків (акцизів), з яких останні переважали. В 1800 р. податки становили п’яту частину доходів. Державний борг (переважно голландським банкірам) у 1716 р. було визнано національним.

Основні положення теорії пізнього меркантилізму розробляли Т. Мен, С. Фортрей, Дж. Ло, Дж. Стюарт.

Томас Мен у працях «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією, які включають відповідь на різні зауваження, що зазвичай роблять проти неї» та «Скарби Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства» обґрунтував ідею активного торговельного балансу як наслідок зростання експорту промислової готової продукції, підтримки державою її виробництва, зменшення або повернення мита на товари, що вивозяться, укладення міждержавних договорів. Він аналізував поняття «загальний торговельний баланс» і «частковий торговельний баланс», зауважуючи, що дефіцит у торгівлі з однією країною може компенсуватися активним сальдо у торговельних відносинах з іншою країною.

Самуіл Фортрей (1622 ― 1681) пропонував розвивати експортну торгівлю на основі національного промислового та аграрного виробництва, необхідні для англійського господарства імпортні товари завозити з невеликим митом, інші ― з високим.

Теоретичні положення Джон Ло (1632 ― 1704), автора книги «Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима» охоплювали такі ідеї: гроші є вирішальним фактором економічного процвітання держави, їх кількість має забезпечувати потреби держави, для цього доцільно заснувати державний банк для випуску паперових грошей і знизити рівень процента, розвивати банківську систему і дозволити банкам кредитну експансію. Працюючи контролером фінансів у Франції, Дж. Ло реалізував свої ідеї, заснувавши першу в історії відкриту акціонерну компанію, проте неконтрольований випуск акцій призвів до створення фінансової піраміди та її краху.

Останнім меркантилістом вважають Джеймс Стюарта, який у праці «Дослідження про основи політичної економії» (1767) намагався систематизувати погляди меркантилістів. Одночасно він заперечував, що багатство створюється лише торгівлею. Розрізняв «позитивний прибуток», що залежить від зростання продуктивних сил суспільства та продуктивності праці, забезпечує зростання суспільного багатства, та «відносний прибуток», що є результатом обміну в міжнародній торгівлі. Дж. Стюарт критикував кількісну теорію грошей, визнавав необхідність наявності певної кількості грошей в обігу, обґрунтовував потребу державного регулювання господарського життя.

Економічний розвиток Великої Британії мануфактурного періоду ― підтвердження закономірності панування промислового капіталу над торговельним.

У Франції генезис ринкової економіки визначали особливості феодалізму та економічна політика абсолютизму.Основними джерелами нагромадження капіталу були податкова система, загальнодержавний відкуп податків, система державного боргу, продаж судових і фінансових посад.

Мануфактуризація промисловості поєднувалася зі збереженням та зміцненням цехового ремесла. Держава спеціальними законами зберігала корпоративний характер промисловості, надала цеховій владі функції королівської поліції. Мануфактури виробляли предмети розкоші та військове спорядження. Переважали дрібні централізовані мануфактури, на яких працювало до 50 робітників. Поширення набула розпорошена мануфактура у сільській місцевості. Держава засновувала казенні великі мануфактури, залучала приватний капітал до їх створення шляхом здійснення протекціоністської політики (заборона імпорту текстилю та експорту текстильної сировини), надання привілеїв, субвенцій та субсидій, довготермінових кредитів, утвердження монополії на виробництво і продаж товарів. Для поліпшення їх якості розроблялися спеціальні регламенти. Державна підтримка промислового розвитку найбільш яскраво втілилася в політиці кольберизму. За цей період кількість великих мануфактур зросла від 68 до 113, почали розвиватися добувна і металургійна промисловості. Держава сприяла мануфактуристам щодо купівлі засобів виробництва (дерева і землі), надала 2 млн ліврів субвенцій, запрошувала іноземних майстрів, заборонила імпорт текстилю й експорт шовку, встановила високі мита на промислові товари, організовувала професійне навчання. Незважаючи на це, загалом розвиток мануфактур був повільним, обмежувався галузями легкої промисловості. Дворянство отримало право володіти мануфактурами і банками лише в 1767 р.

У сільському господарстві впродовж XVI cт. дворянство втратило монополію на землю, яка стала об’єктом купівлі-продажу. Відбувалася її інтенсивна мобілізація буржуазією і селянством. В середині XVIII ст. дворяни та священослужителі володіли 20—25 % приватної землі, селяни ― 40 %, міська буржуазія ― 13,5 %.

У феодальних маєтках доменіальне господарство практично не існувало. Французьке дворянство було служилим. Землекористувачами та виробниками продукції були селянські господарства на правах цензиви та оренди. Значення цензиви ― умовно-спадкого землекористування із виплатою фіксованої грошової ренти (цензу) ― зменшилося, значення оренди зросло. У другій половині XVIII ст. загальна сума доходів позасеньйорального (сеньйорія ― назва феодального маєтку) походження досягала 88,6 %, у тому числі частка орендної плати лише великих ферм становила 63,4 %. В 70-х рр. XVII ст. скасовано державні повинності селян і баналітетне право. В XVIII ст. розпочався процес обгороджування громадських земель (альменд), половину яких привласнили сеньйори. Селянське господарство мало натурально-споживчий характер, визначалося низьким рівнем товарності, зростанням заборгованості та поглибленням економічної диференціації. Фермерське господарство практично не розвивалося. Аграрна культура залишалася середньовічною. Її не змінили державні заходи щодо меліорації земель, поширення конярства, шовківництва, впровадження нових сільськогосподарських культур (капусти, моркви, картоплі, ріпи тощо).

Внутрішній ринок не сформувався. Держава будувала дороги, розвивала судноплавство. Збудовано французький торговельний флот. Важливу роль відігравали ярмарки. Цехи втратили привілеї щодо продажу продукції. Наприкінці XVIII ст. скасовані обмеження щодо торгівлі хлібом, зменшено митний збір на продаж продовольчих товарів у містах. Розвивався поштовий зв’язок. Проте залишалися митні кордони між провінціями та була відсутня єдина система мір і ваги.

Франція ― активна учасниця океанської торгівлі. Її центрами були портові міста на узбережжі Атлантичного океану (Нант, Бордо, Гавр, Ла-Рошель). Загальноєвропейського значення набула ярмарка у Ліоні. Лише в першій половині XVII ст. держава сприяла заснуванню 22 компаній для торгівлі з колоніями. Банківська система не сформувалася — банки працювали лише у Парижі (в 1786 р. їх було 66).

В економіці Франції важливе значення мала фіскальна політика. Основними статтями державного бюджету були податки і торговельне мито. Королівські податки набули характеру централізованої феодальної ренти, яку політичний апарат абсолютизму стягував на користь дворянства. Податки постійно збільшувалися. За часів Людовіка XIV введено єдиний земельний податок, заборонено забирати у селян знаряддя праці та худобу за недоїмки. Більша частина податкових надходжень формувалася за рахунок акцизів. Відкупна система податків була запроваджена в 1604 р., а загальнонаціональний відкуп ― на початку XVII ст.

Державний борг започаткувала позика короля Франциска I в 1522 р. у паризьких банкірів на суму 250 тис. ліврів з розрахунку 10 % річних. Борг забезпечували державні цінні папери. На початок 90-х рр. XVI ст. він становив 300 млн ліврів, через 100 років — 460 млн, а перед революцією у 1789 р. ― 3 млрд ліврів, що значно перевищило критичний рівень (подвійну суму національного доходу). Крах Державного французького банку в 1720 р. дав змогу сплатити державний борг, але одночасно розорив тисячі вкладників. Поширилася спекуляція паперами державного займу, виникла тонтіна ― успадкування права отримання процентів з державного боргу, а також сформувалася категорія рантьє ― осіб, які жили за рахунок банківських відсотків.

Особливості французького меркантилізму відображені у поглядах А. Монкретьєна і Ж.Бодена.

Жана Бодена (1530—1596) — королівського радника, публіциста і правника вважають автором першої версії кількісної теорії грошей. Досліджуючи проблеми революції цін, він, не розкриваючи причин, вказав на зв’язок між збільшенням золота і грошей у країні та зростанням цін, доводив необхідність і важливість зовнішньої торгівлі..

Антуан Монкретьєна (1575 ― 1621) — відомий драматург і поет, автор економічного твору “Трактат з політичної економії” (1615). Він дав дав назву економічної науки ― “політична економія” і визначив предмет дослідження. Він стверджував, що держава в особі короля і уряду повинна регламентувати економічне життя країни, сприяти зростанню багатства як натурального продукту, що створюється працею. Показник багатства — рівень виробничої та комерційної діяльності, рушійна сила економічного розвитку — приватний інтерес.А. Монкретьєн виклав практичні рекомендації щодо піднесення господарства країни: сприяння зовнішній торгівлі та протекціонізму, забезпечення торговельного балансу, розвиток мануфактур, боротьба з бідністю, справедливе оподаткування.

Ідеї меркантилізму практично реалізував генеральний контролер фінансів короля Людовіка XIV Жан Батист Кольбер (1619—1683). Система протекціоністських урядових заходів охоплювала сприяння розвиткові мануфактурної промисловості шляхом державних позик і пільг, звільнення від податків і введення сприятливих митних тарифів; створення колоніальних компаній і будівництво флоту; заборону експорту та імпорту зерна, що стримувало розвиток товарності сільського господарства та становлення фермерства, стало фактором звуження внутрішнього ринку. Економічна політика Ж.Б. Кольбера в 60—90-х роках XVII ст.. отримала в історіографії назву кольберизм.

У другій половині XVIII ст. в економіці Франції загострилися криза феодально-абсолютистського ладу та його суперечності з ринковим економічним укладом. Основні чинники економічної кризи:

· аграрний характер народного господарства. У структурі національного доходу Франції в 1789 р. із загальної суми 2,4 млн ліврів, доходи від сільського господарства становили 1,8 млн (75 %), а від промисловості ― 0,6 млн ліврів (25 %);

· несформованість національного ринку, монополії провінцій, купецьких компаній, мануфактур;

· повільний процес первісного нагромадження капіталу. Внаслідок фіскального зиску «третій стан» віддавав державі 2/3 від доходів, нагромаджені грошові кошти перебували під загрозою конфіскації, населення розорювалося, його десята частина збирала милостиню. Французька буржуазія вкладала гроші не у промисловість і торгівлю, а у відкупи, посади, землю, державні папери, іпотечний кредит. Таким чином, капітал набув лихварсько-банківського і відкупного характеру;

· релігійні війни, еміграція 2 млн осіб протестантів, які переважно були багатими підприємцями і висококваліфікованими майстрами;

· війни Франції з європейськими країнами, дезорганізація державного управління, фінансова криза як наслідок марнотратства королівського двору та видатків на бюрократичний апарат, державна політика щодо збереження наявних порядків.

Німеччина було федерацією майже 300 незалежних князівств, герцогств і архієпископств, об’єднаних під назвою Священна Римська імперія германської нації. Наймогутнішими були Австрія та Прусія, яка в 1701 р. стала королівством з центром у Берліні та розпочала об’єднання німецьких земель у єдину імперію.

Промисловість німецьких земель визначала цехова система. Децентралізовані сільські мануфактури з’явилися в сукняному і полотняному виробництві, централізовані ― в гірничій, металургійній та металообробній промисловості. У феодальних маєтках діяльність мануфактур ґрунтувалася на кріпосній праці.

Визначальним чинником розвитку сільського господарства було промислово-торговельне піднесення і зростання попиту на сільськогосподарську продукцію у країнах Західної Європи, передусім в Англії та Нідерландах. У Німеччині аграрне виробництво було товарним і експортним, переважало зернове господарство, почали сіяти гречку, вирощувати картоплю, кормову кукурудзу, трави. В аграрних відносинах визначилися два напрями: зміцнення великого феодального землеволодіння за збереження феодальної залежності селян, які мали наділ, платили грошову і натуральну ренту; збільшення доменіальної землі за рахунок селянських господарств, переважання відробіткової ренти до 8—12 днів з повного наділу на тиждень (на роботу із селянського двору залучали двох робітників), впровадження її урочної форми, одночасне зростання грошової ренти, використання кабального, примусового і вільного найму. Закони прикріпили селян до землі, вони стали спадково особисто залежними, їх продавали разом із землею. В XVIII ст. почалося обезземелювання селян, яке, наприклад, у Мекленбурзі, набуло масовості. Утвердилося так зване пізнє німецьке кріпосне право.

Розвиток внутрішнього ринку гальмували політика протекціонізму в кожній окремій землі, митні кордони, різні монетні системи (до 6000 видів монет), відсутність єдиної системи мір і ваги. Німеччина втратила позиції одного з центрів світової торгівлі. Ганза не займалася колоніальними загарбаннями. У другій половині XVI ст. вона втратила свої зовнішні ринки, зберігши лише міста Гамбург, Любек і Бремен. Кредити німецьких банків іспанським монархам призвели до розорення банкірських домів Вельзерів, Фуггерів, Аугсбургів. Аграрна Німеччина стала житницею Європи, експортувала сільськогосподарську сировину.

Причини економічного відставання Німеччини від Англії, Нідерландів і Франції:

· політична роздробленість німецьких земель, санкціонована Вестфальським миром 1648 р., зумовлювала нерівномірність господарського розвитку окремих земель, їх економічний сепаратизм;

· матеріальні та людські втрати під час воєн, особливо Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.);

· незавершений характер Реформації, збереження землевласності католицької церкви, що була ідеологічною опорою феодального ладу;

· Селянська війна (1525—1526) що спричинила сеньйоральну реакцію та формування кріпосного права, розорення дворянства і посилення влади князів, консервацію політичної роздробленості Німеччини;

· повільний процес первісного нагромадження капіталу, обмеженість ринку найманої робочої сили і коштів для організації промислово-торговельного підприємництва, економічна та політична слабкість буржуазії. Дворянство зберігало монополію на землю, посади в державному апараті й армії;

· переміщення торговельних шляхів у Атлантичний океан у результаті великих географічних відкриттів. Промислова і торговельна конкуренція з боку Голландії, Англії, Франції.

Сполучені Штати Америки були проголошені самостійною державою в 1776 р. під час Війни за незалежність 1775–1783 рр. англійських колоній у Північній Америці з метрополією, що була першою на Американському континенті буржуазною революцією.

Колоніальний період в історії США розпочався з діяльністі експедиції Вальтера Ралея, який у 1584 р. отримав королівську хартію Єлизавети на освоєння американських земель, і до 1603 р. було колонізовано територію першого штату ― Віргінії. Лондонська і Плімутська торгові компанії на основі хартії короля Якова продовжили колонізацію Атлантичного узбережжя. В 1770 р. у Північній Америці було 13 англійських колоній із 3,9 млн населення.

Економіка колоніального періоду розвивалася в умовах боротьби між феодальними порядками англійської влади та ринковими господарськими відносинами, що утверджувалися у Великій Британії та набули поширення в колоніях.

На території колоній сформувалися три економічні райони: промисловий Північно-Східний, сільськогосподарські Центр і Південь. У промисловості розвивалися такі галузі, як суднобудування (в американських колоніях було побудовано третину кораблів англійського флоту, їх вартість була на 20—25 % меншою, ніж англійських), деревообробна, сукняна, полотняна, лляна, металургійна (доменна виплавка чавуну на деревному вугіллі), пивоварна. Організаційними формами промисловості були реміснича майстерня та централізована мануфактура. Економічне значення мали морські промисли: риболовний і китобійний.

У сільському господарстві було зайнято майже 90 % населення. В Центрі та Північно-східному районі розвивалося тваринництво (вівчарство), вирощували зернові та технічні культури; на Півдні ― бавовну, тютюн, рис, цукрову тростину. Основними економічними суб’єктами були господарства розміром до 8 га землі напівринкового типу; великі господарства англійської аристократії, які надавали землю в спадкову оренду з виплатою фіксованої ренти (квіт-ренти); рабовласницькі латифундії на Півдні.

В організації сільського господарства значну роль відіграв позаекономічний примус. У центральних районах використовували примусову працю сервентів ― так званих білих рабів, бідняків з Європи, які підписували трудовий контракт на 7—10 років із втратою особистої свободи. Після завершення контракту вони здобували свободу і право на землю. Плантаторсько-рабовласницька система Півдня грунтувалася на праці рабів-негрів африканського походження. Наприкінці XVIII ст. їх було 757 тис. осіб, або 40 % від населення південних штатів. Набула поширення система скватерства, коли переселенці захоплювали та освоювали індіанські землі на Заході.

Торгівля мала колоніальний характер. Торгували лише з метрополією, вивозили деревину та вироби з неї, мідь, залізо, рибу, китові тоуші та вуса, солонину, сільськогосподарську сировину, ром. Одночасно колонії були ринком збуту для англійської промисловості. Для американських купців важливими джерелами багатства були нееквівалентна торгівля з індіанськими племенами та контрабандна торгівля, річний оборот якої досягав 700 тис. ф. ст.

Економічна політика Англії щодо американських колоній буласпрямована на їхній розвиток як аграрно-сировинного придатку. Згідно з нею господарське і політичне життя мало будуватися на феодальних засадах. Закони і постанови парламенту й уряду регламентували всі сфери і галузі економіки.

В аграрній сфері існували заборони для колоністів купувати землю в індіанців (1683 р.), самовільно переселятися на нові землі (30–40-ві роки XVII ст.), освоювати землі у долині Міссісіпі (1763 р.) і на Заході (Квебекський акт 1774 р.), що вважалися власністю англійської держави.

Промисловий розвиток гальмував так званий «залізний» закон (1750 р.), що забороняв будувати доменні печі, прокатні стани, залізоробні та ковальські майстерні. Чавун вивозили лише в Англію, вовну і сукно продавали в колоніях (1669 р.), проте ввезення англійського сукна було безмитним. Було заборонено будувати мануфактури, вичиняти хутро, обмежена (1718 р.), а згодом заборонена (1765 р.) еміграція англійських висококваліфікованих робітників

На торгівлю колоній накладалися найсуворіші обмеження. Американські купці не мали права торгувати з європейськими країнами, торгові перевезення здійснювали англійські кораблі (1650 р.). Англія монополізувала продаж колоніальних сільськогосподарських і промислових товарів (1660 р.). Було запроваджено митні збори на фарби, папір, скло, свинець, чай (1767 р.).

Колонії не мали власної фінансової системи. Панувала англійська валюта, у 1765 р. введено податок на купівлю будь-якого товару і складання юридичних документів.

Війна за незалежність 1775—1783 рр. мала значення буржуазної революції. Її основні економічні результати:

· гарантовано право та захист приватної власності, свободи підприємницької діяльності. Почало формуватися господарське право, що створило підгрунтя для державного регулювання економіки;

· конфісковано і розпродано невеликими ділянками землі захисників королівської влади (понад 30 тис. маєтків) та англіканської церкви, скасовано фіксовану земельну ренту, офіційно визнано землевласність на Заході. Аграрні закони 1784—1787 рр. визнали західні землі державними, розпочався їх продаж ділянками не менш як 256 га за ціною 2 дол. за акр. Модливість такого придбання була недоступною для більшості поселенців, і це призвело до спекуляцій щодо землі. На Півдні було збережено рабство, яке узаконила Конституція;

· скасовано промислово-торговельні монополії та заборони, стимулювався розвиток військової промисловості. Американські порти було оголошено відкритими, проводилася фритредерська політика. США стали самостійним суб’єктом світової економіки. Засновано Банк Північної Америки (1781 р.), стабілізовано грошовий обіг.

У США було створено умови для динамічного розвитку первісного нагромадження капіталу та індустріальної ринкової економіки.