· Предметом дослідження було багатство нації, зокрема сфера обігу, де створюється багатство. Аналізувалися питання організації внутрішньої та зовнішньої торгівлі, регулювання валютних курсів, грошових потоків, організації кредиту. Сфера виробництва (промислового та сільськогосподарського) вважалася матеріальною умовою розвитку торгівлі.
· Методи дослідження ― емпіричний: від конкретного до абстрактного шляхом збання та описання фактів, часткової їх класифікації; макроекономічний підхід до аналізу економічних явищ; прагматична спрямованість; використання елементів нормативного методу, що спирається на філософію прагматизму, згідно з яким завданням науки є пошук шляхів максимально можливої ефективної діяльності людини для задоволення її потреб.
· Основні теоретичні положення. Меркантилісти ввели поняття «національне багатство» як кількість грошей, що ототожнювалися із золотом і сріблом або товарними благами у країні. Виділяли два види багатства: природнє, яке залежить від географічних і кліматичних умов, виявляється у сільському господарстві, торгівлі, та штучне, яке виробляє промисловість залежно від чисельності населення, його працелюбності та знань. Основним джерелом багатства вважалася зовнішня торгівля на основі нееквівалентного обігу й антагонізму економічних інтересів конкуруючих держав та видобуток благородних металів, праця у сфері якого є продуктивною.
Вартість товару розглядалася як витрати на виробництво або купівлю товару, які залежать від цінності товару і коливання цін на ринку відповідно до природних властивостей золота та срібла, кількості грошей, виплачених за певний товар. Прибуток ― це перевищення ціни над вартістю товару, він є джерелом багатства лише для продавця. Тому для збільшення багатства держави необхідно збільшувати експорт і обмежувати імпорт. Внутрішня торгівля не забезпечує зростання національного багатства.
Проблему зайнятості вирішували шляхом розвитку капіталомістких експортних галузей. Також сприяє зростанню кількості праці та рівня заробітної плати вітчизняних товаровиробників обмеження імпорту. У цьому аспекті певне значення має споживання предметів розкоші.
Гроші вважались активним фактором економіки. Псуваннямонети (свідоме зменшення вмісту дорогоцінних металів) негативно впливає на економіку країни: повноцінні монети витісняються з обігу, оскільки населення їх накопичує та використовує в експортно-імпортних операціях.
Утверджувалася можливість досягнення макроекономічної рівноваги шляхом координаційно-регулюючих державних заходів.
Меркантилізм як економічна політика відображав компромісні інтереси сильної централізованої державної влади та торговельної буржуазії з метою збільшення національного багатства, визнавав пріоритетність державних інтересів над особистими.
Основними напрямами політики меркантилізму були:
· захист і заохочення розвитку національної мануфактурної промисловості для збільшення експорту готової продукції, активний протекціонізм (з лат. protectio ― захист), змістом якого було перевищення експорту над імпортом;
· сприяння імпорту дешевої сировини та заохочення експорту готової продукції, встановлення високого ввізного мита на промислові товари;
· підтримка експансії національного торговельного капіталу, зокрема створення монопольних торговельних компаній;
· розвиток мореплавства і флоту, захоплення колоній;
· підвищення оподаткування для фінансування економічної політики.
Політика меркантилізму охоплювала такі заходи: регулювання курсу валют і норми позичкового процента для залучення іноземної валюти та стимулювання експортно-імпортних операцій; встановлення високого мита на імпорт, що забезпечувало позитивне торговельне сальдо; введення прямих обмежень на споживання імпортних предметів розкоші; підтримка експортної промисловості.
У розвитку меркантилізму виокремлюють два етапи: ранній або монетарний меркантилізм (XV ст. — перша половина XVІ ст., в умовах слабких торговельних зв’язків між країнами) і зрілий або пізній меркантилізм (XVІ—XVIIІ ст.).
Головною доктриною раннього меркантилізму був монетаризм, в основі якого лежала ідея активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики нагромадження грошей, золота і срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Для цього пропонувалися законодавчо-контролюючі заходи: заборона вивозу грошей, золота і срібла; проведення політики протекціонізму; встановлення максимально високих цін на експортні товари; контролювання іноземних купців, які були зобов’язані витратити гроші, отримані за продаж товарів, на купівлю місцевих виробів; зменшення процента на позичковий капітал; за умови панування системи біметалізму фіксація співвідношення між золотими і срібними монетами; максимальне державне втручання. Визначальною функцією грошей вважали функцію накопичення.
Ідеї ранніх меркантилістів належать до металістичної (metallystycheskaya) теорії грошей, відповідно до якої грошова сутність золота і срібла пояснюється їх природними властивостями.
Представниками раннього меркантилізму були іспанець Хуан де Маріана (1536—1624 рр.), італійці Беніто Даванцатті (1529—1606 рр.), Гаспар Скаруффі (1519—1584 рр.), англієць Вільям Стаффорд (1554–1612 рр.).
Представники зрілого (пізнього) меркантилізму, коли після географічних відкриттів нагромадження грошей перестало бути актуальним, були прихильниками ідеї активного торговельного балансу, згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більша різниця між експортом та імпортом товарів. Збільшення кількості грошей у країні зумовлює підвищення цін і зростання витрат виробництва, експортні товари дорожчають, що погіршує їх конкурентоспроможність, внаслідок чого держава втрачає переваги на зовнішніх ринках. Отже, цінність грошей перебуває в оберненій залежності від їх кількості, а рівень цін прямо пропорційний кількості грошей, збільшення пропозиції грошей підвищує попит на них і стимулює торгівлю. Було зроблено висновок щодо економічної недоцільності монетаризму, потреби у скасовуванні жорстоких обмежень щодо імпорту товарів і заборони вивозу грошей. Рекомендації мали економічний характер: більше продавати, менше купувати; розвивати внутрішню торгівлю та завоювати зовнішній ринок шляхом вивозу дешевих товарів і збільшення обсягів продажів; розширювати посередницьку торгівлю з метою купувати дешевше, продавати дорожче; збільшувати імпорт, крім предметів розкоші, за умови дотримання активного торговельного балансу; розвивати експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; регулювати позичковий процент з метою здешевлення кредиту; забезпечити свободу грошового обігу, вивозити золото і срібло для торговельних угод шляхом посередництва за умови активного платіжного балансу, що в кінцевому результаті приведе до збільшення їх обсягу в країні. Пізні меркантилісти критикували політику держави щодо регулювання валютних курсів і ставки процента, формулювали ідею саморегулювання грошових потоків.
Погляди пізніх меркантилістів започаткували перехід до кількісної теорії грошей та системи монометалізму. Вони розглядали гроші не лише як засіб нагромадження, але і як засіб обігу; визнавали залежність рівня цін від співвідношення кількості наявних коштів та обсягів товарного обороту. Причиною інфляції вважали або збільшення першого фактора, або зменшення другого.
Найбільш відомими представниками пізнього меркантилізму були англієць Томас Мен (1571—1641 рр.), італієць Антоніо Серра (точні дати життя не встановлено), французи Жан Батист Кольбер (1619—1683 рр.) і Антуан Монкретьєн (1575—1621 рр.).
А. Монкретьєн у праці «Трактат політичної економії» (1615) вперше визначив предмет економічної науки ― як практичні правила господарської діяльності держави та мистецтво управління нею, дав назву економічній науці ― політична економія (political economy). Поняття складається з трьох грецьких слів: politicos ― державний, суспільний, oikos ― дім, домашнє господарство та nomos ― правило, закон. Отже, політична економія ― це наука про державне управління народним господарством.
Ідеї та політика меркантилізму мали прогресивне значення для розвитку економічної науки. Вони формувалися в умовах становлення ринкової економіки, визначалися рівнем трансформаційних процесів. Погляди меркантилістів ― це перше теоретичне осмислення ринкового господарства, обмежене наявними умовами його становлення. Меркантилістські погляди та програми конкретних економічних заходів розвивалися у всіх країнах, але різнилися залежно від рівня їх економічного розвитку.
Значення ідей меркантилізму:
· визначено предмет економічної науки: сутність національного багатства, його джерела. Термін «політична економія» дав назву економічній науці і залишався незаперечним до кінця ХIХ ст. Економічна наука виокремилася як самостійна галузь людського знання, з’явилася спеціальна література;
· започатковано пізнання законів розвитку і внутрішнього механізму функціонування ринкової економіки;
· більшість емпіричних висновків і рекомендацій були об’єктивно правильними і в цьому розумінні ― науковими. У науковий обіг були введені такі економічні категорії як торговельний баланс, національне багатство тощо:
· осмислення національної економіки як єдиного цілого. Було поставлено питання економічної ролі держави;
· розроблялося питання значення еластичності грошової системи в економічному розвитку, металістичної теорії грошей, системи бі- та монометалізму;
· започатковано теорію міжнародної торгівлі, доведено прямий зв’язок зовнішньої торгівлі з внутрішнім розвитком країни, необхідність політики активного протекціонізму;
· сформовано доктрину активного торговельного балансу (позитивного сальдо зовнішньої торгівлі);
· англійський вчений Дж.М. Кейнс позитивно оцінював погляди меркантилістів щодо браку грошей і зростання імпорту як причини безробіття (меркантилісти розглядали безробіття як вияв «лінощів» або «розбещеності»), високих цін як фактора розширення виробництва і торгівлі, зв’язку між обсягом грошей і ставками процента.
Обмеженість вчення меркантилістів з погляду представників класичної політичної економії та сучасної економічної науки полягає в такому:
· досліджувалася лише сфера обігу, зокрема торгівля. Виробництво розглядалося лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну;
· приріст і нагромадження капіталу розумілися не як результат виробництва, а як результат обміну, особливо зовнішньої торгівлі;
· не надавалося значення залученню в національну економіку іноземних інвестицій;
· як зазначав А. Сміт, реалізація ідей меркантилізму приносить вигоду виробникові за рахунок споживача і робить економічну систему неефективною.
Упродовж XVII — першої половини XVIII ст. політичну економію розглядали переважно як науку про державне господарство, економіку національної централізованої держави. У XVIII ст. із утвердженням мануфактурного виробництва та комерціалізацією сільського господарства, зростанням значення промислового капіталу в економіці меркантилізм втратив своє значення як теоретичної концепції та економічної політики, поступившись місцем економічному лібералізму, ідеям свободи промисловості та торгівлі. Почався процес становлення напряму економічної думки, що отримав назву «класична політична економія» у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго). Економічна наука сформувалася як система знань про сутність економічних процесів і явищ (А. Сміт).
