Осьовий час“ і формування сучасних цивілізацій

Період “осьового часу“ 800—200 рр. до н. е. — найважливіша віха в історії доіндустріальної цивілізації. К. Ясперс у праці “Сутність і призначення історії“ визначав “осьовий час“ як загальнолюдську добу розвитку розуму, людської особистості та свідомості. В цей час незалежно один від одного проповідували основоположники релігійно-філософських течій і виникли базові основи світових релігій (джайнізм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, іудаїзм), конкретна людина усвідомлювалась як особистість, яка несе відповідальність за свої думки, слова і діяльність, суб’єкт культурно-історичного розвитку. Релігійно-філософсько-етнічна духовність почала впливати на хід історії. К. Ясперс зазначав, що ці процеси не поширилися на всі суспільства Стародавнього світу. Він поділив народи на три категорії: осьові народи, народи, що не знали прориву, та первісні народи.

Сучасні дослідники “осьового часу” аналізують його як період глобальної системної трансформації духовного, політичного, економічного та соціального життя, змістом якого є перехід від ранніх (локальних, ранньополітичних і ранньокласових) цивілізацій до традиційних (регіональних, зрілих і станово-класових). Традиційні регіональні станово-класові цивілізації ― це друга стадія розвитку доіндустріального суспільства. Цей період характеризується також завершенням формування цивілізацій східного та західного типу еволюції.

Були закладені основи нової духовної культури людства, пов’язані з ідеєю вільного вибору та самореалізації людської особистості. Утверджувалося розуміння місця і ролі людини у суспільстві залежно від особистих здібностей, можливостей та рішучості. Ю. Павленко зазначав, що людина відчула свободу і моральне право на незгоду з публічною владою, її осудження та непокору. Формувалася творча активність людини. Зароджувалися філософія, пророцькі релігії, авторська лірика, індивідуальний портрет. Як професійна сфера виникає наука, знання пов’язують з особистими досягненнями окремих філософів та вчених. Формуються базові ідеї основних світових релігій: буддизму, християнства, ісламу, іудаїзму, зороастризму, індуїзму, конфуціанства. Починаючи з осьового часу, в історії суспільного розвитку все більшого значення набуває “суб’єктивний фактор”.

У технологічному відношенні відбувається прехід до масового використання залізних знарядь праці, що сприяло зростанню продуктивності та обсягів сільськогосподарського виробництва, використанню додаткових сил у промислово-ремісничому виробництві.

У соціально-економічному аспекті це був час утвердження приватновласницьких відносин. Влада-власність на землю та інші природні ресурси зберігалася, але втрачала свої панування. Поряд з державним сектором утверджувався приватний, у першу чергу у вигляді рухомого майна, торговельного та фінансового капіталу як частини додаткового продукту після сплати державних зобов’язань. Пришвидшився розвиток товарно-грошових відносин. Редистрибутивна система поступово трансформувалася у фіскальний апарат.

В осьовий час сформувалися перша в історії людства імперія — Новоассирійська[28] (VIII—VII ст. до н. е.), Ірансько-Зороастрийська цивілізаційна система (Мідійська держава у VII—VI ст. до н. е., імперія Ахеменідів у VII—VI ст. до н. е.) та Антична цивілізація, еволюція якої охопила давньогрецьку, греко-македонську та греко-римську форми. Утворилися регіональні імперії Маур’їв у Індії, Цінь і Хань у Китаї. Основні цивілізаційні центри вступають один з одним у контакт.

4.2. Східна цивілізація та її характеристика в “осьовий час“

Традиційні цивілізаційні системи Сходу розвивалися переважно на основі кризи ранніх цивілізацій і переходу в різних формах і різними темпами до станово-класових відносин.

У Східному Середземномор’ї на території Палестини був написаний Старий Заповіт, що є важливим джерелом з історії господарства стародавніх євреїв та іудейсько-ізраїльських держав.

Старий Заповіт включає 50 книг, написаних різними авторами впродовж XIII—II ст. до н. е. і складається з трьох частин: Пятикнижжя Мойсеєвого (Тора ― «Учення»), Священного Писання (поетичні та прозові тексти, історичні книги), Книги Пророків (народних проповідників та ораторів).

Ідейно-цінністою установкою Старого Заповіту є визнання людської індивідуальності та примату особистості як образу та подоби Божої над соціальним статусом, національною належністю тощо. Основою Мойсеєвих законів є справедливість, що означає визнання прав людини на життя, власність, одяг, житло, працю і відпочинок, і праведність, що передбачає виконання людиною своїх обов’язків відповідно до заповідей Бога.

Економічні уявлення Старого Заповіту ― це захист інтересів бідних верств населення, засудження багатства і влади, заклик до відновлення земельної патріархальної громади. Критикувалися надмірне накопиченняс багатства і розкоші, лихварство, пропонувалося боргове рабствообмежити шістьма роками, заборонялося використовувати потреби ближніх для власного збагачення, затримувати плату за працю найманого робітника, обважувати та обмірювати покупців, вимагалося періодично прощати борги і відпускати на волю рабів, багатство розглядалося як знак божої прихильності за справедливість і праведність.

У I ст. н. е. у Палестині виникли перші християнські громади, зародилося християнство як релігія гноблених.

У середині I тис. до н. е. в умовах ранньозалізного віку на території Індії відбувся перехід від ранньоцивілізаційних суспільств до традиційного станово-класового суспільства, сформувалася Індійська цивілізація.

Базовими передумовами Індійської цивілізації були пережитки соціокультурних структур ранніх цивілізацій в долині Інду (Хараппської та Мохенджо-Даро) та індоарійської. Хараппська цивілізація з дравідійським населенням була типовим землеробсько-іригаційним суспільством Єгипетсько-Месопотамського регіону. Загибель її науковці пов’язують з внутрішньою кризою та загарбанням скотарськими індоарійськими племенами у другій половині II тис. до н. е. На думку вчених, суспільства індоарійської цивілізації розвивалися в умовах іригаційного вирощування рису, домінувало двосекторне господарство з палацово-державним сектором і сусідсько-землеробською громадою. Соціальні відносини визначала система варн-станів (жерці-брахмани, воїни-кшатрії, вайш’ї-землероби і скотарі), доповнена варною шудр[29] ― слуг і ремісників. В основі експлуатації лежали право влади-власності та редистрибутивна система, що поєднувалася із стягуванням данини з підкорених територій.

Територіальним центром Індійської цивілізації середини I тис. до н. е. була долина річки Ганг (Північна Індія). Проте Стародавня Індія була політично роздроблена. На початок VI ст. до н. е. в Північній Індії було 16 держав-князівств. Це сприяло завоюванням перського царя Дарія I та Александра Македонського. В кінці IV ст. до н. е. утворилася імперія Маур’їв, територія якої охопила більшу частину Індії. Вона була знищена зовнішніми вторгненнями в II ст. до н. е.

Зрошувальне землеробство та необхідність іригаційних систем, що захищали від паводків, зумовили збереження економічного значення державно-бюрократичного апарату та територіальної землеробської громади, поступове переростання редистрибутивної системи у фіскальну. Варнова система переросла у кастову. Касти спочатку були професійними групами людей, що поступово набули статусу ієрархічно підпорядкованих корпорацій. Ради старійшин регламентували та контролювали життя своїх членів, виключення людини з касти фактично ставило його поза громадою.

У VI—V ст. до н. е. виникло вчення буддизму [30], яке виступало проти варнової системи, проповідувало реінкарнацію душ, свободу людини, обмежену кармою (результатами минулих справ) у вигляді відплати у загробному житті за земне життя. Внаслідок взаємоадаптації дравідійської та індоарійської культур у перші століття нашої ери сформувалася ідеологічна система індуїзму, складовими якої є ведичні[31] релігійні уявлення, брахманізм і концепція індивідуального та світового духа (Брахми), до якого особа може наблизитися шляхом медитації за відсутності поганих справ (йогівська практика). Індуїстсько-буддійські тексти є важливим джерелом дослідження господарства та соціальних відносин Стародавньої Індії. Найвідоміші з них ― «Закони Ману» та трактат «Артхашастра».

«Закони Ману», сформовані приблизно у IX ст. до н. е. на основі священних книг (вед), приписують міфічному родоначальнику людей Ману. Збереглася редакція законів II ст. до н. е. Вони освячували варново-кастову систему, що надавала достатні можливості для самореалізації людини в її межах. Економіка складалася із землеробства, тваринництва, торгівлі та лихварства, що були сферою діяльності вайш’їв. Домінувала поземельна громада з патріахальними сімейними домогосподарствами, формувалося приватне землеволодіння. Ймовірно господарство брахманів і кшатріїв існувало за рахунок подарунків і пожертв. Використовували залізо для виготовлення знарядь праці. Землю обробляли мотикою та плугом, культивували пшеницю, ячмінь, рис, цукровий тростник, льон, боби, бавовну, індіго. Корова вважалася священною твариною. Масло, молоко, кисляк були звичайною їжою населення. Ремесло поділялося на “безгрішне“ та “гріховне“ (ювелірне, виробництво шкіри тощо). Найбільшого розвитку набуло ткацтво. Домінувало натуральне господарство. Податки та повинності стягували у натуральній формі. Всі ремісники та шудри один день в рік працювали на царя. Торгівля і лихварство вважалися законним заняттям. Розвивалося професійне купецтво. На окремі товари існувала державна монополія, порушення якої каралося конфіскацією майна купця. Основною грошовою одиницею була мідна киршпана, використовували також золото і срібло. Сплата боргу вважалася обов’язковою. Норма процента становила: 2 % для брахманів, 3 % ― для кшатріїв, 4 % ― для вайш’ї, 5 % ― для шудр. Декларувалося, що боргова сума сплачувалася, якщо відсотки дорівнювали подвійній сумі. Натуральна позика сплачувалася у п’ятикратному розмірі. Закони визначали певні права та обов’язки землеробської громади, членів каст і царя. Власність і багатство були необхідні для служіння богам. Рабство вважалося природним явищем, що прирівнювалось до суспільного обов’язку, визначалися його джерела, зокрема борг. Варну-касту шудр визнавали колективною власністю вищих каст. Рабство мало патріархальний характер.

Трактат «Артхашастра» (“Наука про політику” — вчення про користь, вигоду) написаний брахманом Каутілья Вішнагупта, радником царя Чандрагупти, засновника імперії Маур’їв (IV ст. до н. е.). На думку вчених, «Артхашастру» можна кваліфікувати як вчення про державне господарство. Трактат розповідає про суспільно-економічне життя Індії у вигляді настанов царю з метою ефективного державного управління.

Правитель держави, як намісник богів, повинен бути освіченим, володіти політикою створення, збереження та примноження багатства. Оскільки у створенні багатства держави бере участь все населення, обов’язок правителя та його адміністрації захищати землю та її людей, особливо боротися проти голоду та зловживання владою.

Завданням царської адміністрації є колонізація земель, будівництво іригаційних споруд, доріг, мостів і міст, організація царського господарства, допомога селянам грошима, зерном, худобою. Цар (раджа) уособлював верховну власність на землю, отже, мав контролювати надання земельних наділів за службу, земельні привілеї брахманів, які не платили податки, конфіскацію необробленої землі і передачу її іншим особам.

У фінансовій політиці держави головне завдання і обов’язок кожного царського чиновника — наповнення скарбниці. Дохідну частину становили натуральні та грошові податки (земельний, із садів, городів, домашніх тварин), митні платежі, доходи царського господарства, торгівля. Селяни сплачували податки-ренту в розмірі 1/8—1/16 зібраного врожаю, відробляли декілька днів на рік у палацовому господарстві. Ремісники також віддавали частину виробленої продукції, відробляли один день на користь царської скарбниці. Особа, яка проводила зрошувальні роботи за свій рахунок, звільнялася від оподаткування. Переважали видатки на богослужіння, гарем і кухню.

Торговельну діяльність регламентували нормами торговельного прибутку, оподаткуванням, підтримкою стабільного запасу товарів, контролем за цінами, створенням спеціальної державної служби. Її чиновники мали широкі повноваження, знання із організації та обліку господарювання, зокрема щодо ціноутворення, основних засобів, прибутку та витрат. Незаконний прибуток, отриманий шляхом обману покупців і продажу недоброякісної продукції, штрафували у восьмикратному розмірі від вартості продукції. Торговці сплачували податки на користь скарбниці 1/16 частиною товарів, що продаються за міркою, 1/20 ― товарів, що продаються за вагою, 1/11 ― товарів, що продаються за рахунком. Кожні чотири місяці за кошти торговців перевірялися ваги під загрозою стягування штрафу. Каралися цінові угоди між торговцями. Для запобігання банкрутства купця правитель міг заборонити продавати аналогічні товари до розпродажу купцем своїх. Зазначалося, що зовнішню торгівлю слід регламентувати шляхом реєстрації іноземних купців, обліку імпортованих товарів, заборони або стимулювання імпорту окремих товарів звільняючи від оподаткування, сприяння експорту навіть за умови збитковості, стягування мита. Регулювався процес встановлення ціни товару залежно від вартості, вилучення державою надприбутку штрафними санкціями. Прибуток фіксувався на рівні 5 % для місцевих товарів і 10 % ― імпортованих. Загалом державний бюджет повинен мати активний характер, доходи — збільшуватися, видатки — зменшуватися.

Основними галузями господарства були землеробство, тваринництво, полювання, рибальство, ремесло, видобуток золота, срібла, заліза, міді, свинцю. У буддійський період в Індії відбувався процес урбанізації. Міста були людними. Заможні люди зводили дво-, триповерхові будівлі. У країні існував кастовий лад. Заняттям брахманів були навчання та жертвоприношення, кшатріїв ― навчання, жертвоприношення, військова справа, вайш’я ― навчання, жертвоприношення, роздача дарів, землеробство, скотарство, торгівля, шудр ― праця у господарстві представників вищих каст, ремесло, акторство. Касти надавали своїм членам соціальну захищеність, зокрема від державних інститутів. Рабську працю використовували переважно у домашньому господарстві. Рабами були неарії. Якщо арій ставав рабом, його необхідно було викупити і звільнити. Раб мав права на майно і сім’ю, самовикуп, отримання спадку і дарунків. Обмежували рабство шляхом штрафів за продаж дітей до восьми років, визволенням від рабства нащадків вільної людини, які продавали себе у рабство. Боргове рабство вважалося тимчасовим. Широко використовувалася наймана праця. Робітники отримували 1/10 частину продуктів як плату.

Зберігалася землеробська громада. Трактат рекомендував вивчати традиції, звичаї та заняття членів громади, проводити державну політику підтримки її соціально-економічного життя. Встановлювалася система штрафів за образу громади, касти, поселення. На думку вчених, корпоративно-кастовий поділ населення, соціально-релігійні установки були однією з перешкод створення централізованої індійської держави.

В історії Стародавнього Китаю ранньоцивілізаційне суспільство виникло в середині II тис. до н. е. (XIV ст. до н. е.) в басейні річки Хуанхе в добу бронзи. Шань-Інська ранньополітична і ранньокласова цивілізація об’єднала соціальні організми номового типу. Значний вплив на її економічно-соціальний розвиток мали індоєвропейські племена, котрі володіли бронзоливарним виробництвом і кінними бойовими колісницями. Утвердилися влада-власність на матеріально-трудові ресурси та редистрибутивна система, пов’язані з пануванням натурального господарства. Проводилися колективні роботи, пов’язані з розливом річок. Господарство мало двосекторний характер: державно-палацовий і державно-общинний. Община була землеробською, селяни-общинники ― основною продуктивною силою. Через високу вартість кольорової металургії з бронзи виготовляли озброєння, ритуальні речі, ремісничі інструменти, сільськогосподарські знаряддя праці залишалися з каменю, дерева і кістки. Палац як редистрибутивний центр зосереджував доходи з господарства правителя-вана, рентні платежі общин, данину із завойованих територій. У кінці XI ст. до н. е. князь племені чжою, який був васалом шань-інського царя, захоплює владу. Почалася епоха ранньополітичної та ранньокласової цивілізації Чжою (1027—771 рр. до н. е.). Економічно-соціальний розвиток характеризували ієрархія воєнно-політичної та соціальної структури на чолі з правителем-ваном, державне землеволодіння, надання спадково-службового землеволодіння чиновникам, певна адміністративно-господарська самостійність областей, дуалізм державно-палацового та державно-общинного господарства, система влади-власності та редистрибуції, натуральне господарство.

В “осьовий час” суспільний розвиток визначав процес переходу від ранньоцивілізаційних суспільств до традиційних цивілізацій. Цебув період «ворогуючих князівств». Упродовж VIII — середини III ст. до н. е. утворилося 8 великих царств, які в історико-економічній літературі визначаються як станово-класові, з “державницьким способом виробництва”.

Ієрархічна земельна і станова організація суспільства трансформувалася в централізовану державу з територіально-адміністративною системою. Для соціально-економічної системи були притаманні верховна влада-власність на землю бюрократично-адміністративного апарату, створення територіально-адміністративної системи управління, зростання економічного значення сільської громади і самостійності парцелярних домогосподарств, відчуження на рівні виробників земельних ділянок, формування великих землевласників (службовців) і орендарів, розвиток приватної власності і приватного підприємництва у промисловому виробництві та обігу, експлуатація у вигляді стягування ренти-податку (на орні землі у розмірі десятини, на гори і озера у розмірі 25 % від доходів, за місце на ринку, укладання торговельних контрактів тощо), поділ суспільства на стани власників засобів виробництва на приватних засадах і тих, які їх не мають. Використовували металеві знаряддя праці. Землю обробляли мотикою і плугом. Головною культурою був рис, вирощували просо, пшеницю, ячмінь, чай. Існувало трипілля, використовували органічні добрива, вели боротьбу зі шкідниками. Розвивалося шовківництво. Серед ремесел досягли найбільшого розвитку гончарство, ткацтво, металургія, будівельна справа. Будували державні дороги, іригаційні споруди, канал між річками Хуанхе і Янцзи, Велику Китайську стіну. Добували руду, вугілля, природний газ, сіль. Виникли мінова, потім грошова торгівля. Еквівалентом перших грошей були мушлі каурі, грошові знаки із шкіри білого оленя. У кожному місті були базари. Держава регламентувала якість і ціни товарів, базарну діяльність. Зовнішня торгівля була сухопутною та морською. Товари через Середню Азію експортували у Сирію, Європу. Торгували з Кореєю, країнами Індокитайського півострова. Вивозили ремісничі товари, фарфор, шовк. Ввозили дорогоцінні метали і каміння, килими, коней, верблюдів, мідь. Був заснований перший університет, складали географічні карти, винайшли сейсмограф і компас, голковколювання.

У III ст. до н. е. (256 р. до н. е.) китайські князівства були об’єднані в єдину державу Цінь, що проіснувала до 220 р. н. е. (правили представники династій Цінь і Хань). Імператор Цінь Шіхуан (259—210 рр. до н. е.) з метою посилення держави заборонив передачу державної землі в умовне володіння, провів адміністративну реформу, запровадив «Табель про ранги», що закріпило ієрархію соціальної структури, але на відміну від Індії залишався високий рівень мобільності. У 8 р. н. е. відбулося селянське повстання. Реформи нового правителя-вана Мана охопили конфіскацію і перерозподіл земельних володінь, їх обмеження, було заборонено продаж землі та рабство, встановлено тверді ціни на базарах.

Економічна думка Стародавнього Китаю розвивалася у рамках основних течій суспільної думки, якими були конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, що протягом століть вели гостру полеміку з філософських, соціальних та економічних питань.

Засновником конфуціанства був Кун Фу-цзи ( китайською “цзи“ ― учитель, мудрець, в європейській літературі Конфуцій) (551—497 до н. е.). Своє вчення Конфуцій виклав у формі бесід, що були видані його учнями під назвою “Лунь юй” (“Бесіди і міркування“). Конфуціанство обґрунтовує теорію природного права, яка стверджує, що першопричиною світу є Бог, який, створивши людей, більше не втручається в їхнє життя, тому людське суспільство розвивається за власними законами і пізнається людським розумом. Економічні погляди Конфуція ґрунтувалися на морально-етичному принципі гуманізму та вченні про ідеали, були спрямовані на моральне вдосконалення людини та зміцнення держави. Конфуціанство орієнтувало людину на працю не з метою особистого збагачення, а на благо суспільства. Моральна філософія має бути заснована на людяності, вірності обов’язку, справедливості, синівської шанобливості, великодушності, законослухняності. Конфуцій вважав становий поділ суспільства, соціальну ієрархію та існування рабства природними. Ідеальними є патріархально-родинні відносини, що становлять основу державного ладу. Держава є єдиною великою сім’єю, правитель ― батько народу, якого він має зробити багатим і щасливим. Зважаючи на це, правитель повинен управляти народом не на основі законів і покарань, а за допомогою добропорядності, слугуючи прикладом високоморальної поведінки, на основі звичаєвого права; не обтяжувати народ важкими податками і повинностями; підвищувати морально-етичні норми та запроваджувати програму морального вдосконалення людини.

Подальшого розвитку конфуціанство набуло в поглядах Мен-цзи (372—289 до н. е.), який виправдовував поділ населення на зайнятих розумовою та фізичною працею, пов’язуючи соціальну нерівність з “небесною волею”. Водночас Мен-цзи виступав на захист інтересів селян, закликаючи до відновлення общинного землекористування, збереження «колодязної системи», за якою вісім домогосподарств об’єднуються у громаду, обробляють свої наділи та громадський наділ, врожай з якого віддається державі,а також за скасування важких податків. Мислитель розробив принципи успішного управління державою.

Паралельно з конфуціанством розвивався даосизм, основоположником якого був Лао-цзи (604—517). Основні ідеї викладені в книзі “Дао де цзин”. Згідно з даосизмом в основі суспільного розвитку лежить небесне “дао” як першооснова і сутність людського буття, що відображає природний хід речей, споглядання життя, обмеження бажань, майнову рівність у суспільстві. Лао-цзи заперечував державне управління, пропагував принципи невтручання у суспільний розвиток, засуджував соціальну нерівність, заперечував теоретичні знання та можливості людського пізнання, ідеалізував первісний природний стан речей, до якого закликав повернутися. На відміну від конфуціанства практична діяльність оцінювалася як фактор, який відволікає від аскетичного самовдосконалення.

Школа легістів (законників) виникла і розвивалася як течія суспільної думки у боротьбі з конфуціанством. Найвідомішими представниками легізму були Лі Куй (424—386 до н. е.) і Шан Ян (Гунь Сунь Ян, 390—338 до н. е.). Легісти заперечували твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм, були прихильниками політичної централізації, обґрунтовували необхідність державного управління на основі досконалого законодавства, нагромадження багатства у скарбниці, реформування економіки. Вони висунули ідею державного регулювання товарних цін на продукцію сільського господарства шляхом збільшення пропозиції на ринку продовольства за державними цінами, залучення до примусової праці нероб, введення єдиного земельного податку, заборону спекуляції зерном, впровадження державної монополії на виробництво і торгівлю залізом і сіллю, введення кругової поруки при сплаті податків.

Ідеї легістів знайшли відображення у реформах філософа і державного діяча Шан Яна, що мали характер аграрного перевороту: проголошувались приватна власність на землю з дозволом її купівлі-продажу, відміна відробіткової форми податків, земельний податок залежно від розміру наділу.

З критикою конфуціанства виступили представники вчення моїзму, засновником якого був Мо Ді-цзи (473—381 до н. е.). Вони заперечували становість та привілеї знаті, проповідували природну рівність людей, всезагальне виробництво, участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

Автори колективного трактату «Гуань-цзи» (збереглося 76 з 500 праць вчених), написаного в ІV ст. до н. е., розглядали переважно питання ефективного державного управління економічним життям. Завдання правителя — зробити державу багатою, а людей щасливими. З цією метою у трактаті рекомендувалося: регулювати ринок, впливати на внутрішні ціни через масову закупівлю товарів у період, коли вони дешеві і створювати накопичувальні фонди, щоб при нестачі товарів і дорожнечі випускати їх на ринок та збивати ціни, ввести пільгові кредити для землеробів; заперечувалися прямі податки як шкідливі, пропонувалося ввести податок на споживання солі та заліза. Автори «Гуань-цзи» писали про стихійні закономірності ринку, коливання попиту та пропозиції, натуральне та товарне господарство, нормовану емісію грошей. Праця була проголошена джерелом багатства держави. Ідеї китайських мислителів були основою реформ, які проводив імператор Цінь Шіхуан.

Економічна система, що склалася у цивілізаціях Стародавнього Сходу, проіснувала, зберігаючи принципові характеристики, до середини XX ст. н. е. Економічний розвиток отримав назву “східна стагнація”.