Господарство та економічна думка Стародавнього Риму. Криза античної економічної системи

Економічну історію Стародавнього Риму традиційно розглядають у контексті основних періодів політичного розвитку:

· патріархально-царський період VIII—VI ст. до н. е. та республіканський період упродовж 509 р. — III cт. до н. е., домінування натурального господарства й античної форми власності на землю;

· республіканський період у II cт. — 31 рр. до н. е. та імперський період із 31 р. до н. е. – II cт. н. е. ― розвинена антична економіка, панування приватновласницьких відносин з системою рабства, яка оцінюється в літературі як рабовласницький уклад;

· імперський період III—V cт. н. е. ― криза античної економіки, формування профеодальних відносин.

Наприкінці II тис. до н. е. на території Апеннінського півострова (Італія) розпочався період переходу від бронзової до залізної доби. Економічно найрозвинутішою на той час була етруська культура (XI—VI ст. до н. е.), яка охопила Середню та Північну Італію. Етруські суспільства — ранньополітичні державоутворення з царською владою, що в VII ст. перетворилися на аристократичні міста-держави, об’єднані у федерацію. При владі були глави родів. Останні володіли землею та експлуатували підкорене місцеве населення, яке обробляло наділи за частину врожаю. Сільське господарство, ремесло та торгівля формувалися як самостійні галузі.

Ранній Рим як поселення сформувався у середині VIII ст. до н. е. на території Лації (Середня Італія). У середині VIІ ст. до н. е. встановилося панування етрусків, династії яких, на думку вчених, до 509 р. правили Римом. Проте політичне значення Риму швидко зростало. У VI ст. до н. е. Рим очолив Латинський союз, який об’єднав 47 племен. Сенат з представників 300 повноправних родин римської громади обмежував царську владу, після знищення якої встановилася республіка.

Упродовж VIІІ—VI ст. до н. е. тривав процес розкладу римської родової громади, її трансформація у землеробську, соціальної та майнової диференціації населення. За соціальним становищем населення поділялося на патриціїв (членів римської родової общини, згодом ― родової знаті), плебеїв (вільного населення, без прав громадянства та користування громадськими землями, які займалися ремеслом і торгівлею), клієнтів (неповноправних громадян, юридично залежних від патриціїв) і рабів. Основною господарською одиницею була велика патріархальна сім’я, що самостійно займалася господарюванням на власній присадибній земельній ділянці площею в 2 югери (югер — 0,25 га) та на орендованих у громади орних землях (агер публікус — «громадського поля»). Плебеї, які були поза родовою організацією, вступали з патриціями у відносини клієнтели: отримували земельний наділ і вели самостійне господарство, супроводжували господаря у військових походах, сплачували ренту та вільно розпоряджалися частиною додаткового продукту. Панувало натуральне господарство, мірилом вартості була худоба. Остаточне руйнування родоплемінних відносин пов’язано з реформами царя Сервія Тулія, який ухвалив «Закон XII таблиць» (середина VI ст. до н. е.). Територію Риму було поділено на 21 округ (4 міських і 17 сільських), а населення ― на шість розрядів відповідно до майнового цензу, що був спочатку земельним, а з 312 р. ― грошовим.

У період республіки в V—III ст. до н. е. важливе значення мали такі політичні процеси, як формування територіальної муніципальної громади (цивітасу) аналогічно до грецького поліса, в якій патриції та плебеї мали рівні громадянські права, підкорення Апеннінського півострова, створення колоній римських громадян (місцевому населенню залишилося 1/2—2/3 частки землі), надання більшості завойованим територіям римського громадянства.

Утвердилася приватна власність малої сім’ї на землю. Антична форма власності стала панівною. Римська республіка була верховним власником землі, обмежувала приватне землеволодіння до 125 га, забороняла рабство громадян і регулювала боргові відносини. Аграрне питання стосовно розширення земельного фонду римських громадян набуло найбільшої актуальності для економіки та економічної думки. З метою його розв’язання консул Спурій Касіль (486 р. до н. е.) пропонував передачу громадських земель в оренду, поділ частини землі між малоземельними. Проекти реформ Ліцинія Столона і Секстія Латерана (376 р. до н. е.) пропонували обмежити державні землі, поділити її між плебеями, обмежити випас худоби.

Рабство мало патріархальний характер. Його джерелами були війни і торгівля. Існував інститут пекулія, коли господар надавав рабові майно для організації господарства, обумовлюючи умови користування (виплату частини прибутку та виконання певних повинностей). Зберігався соціальний прошарок клієнтів ― вільновідпущеників і негромадян, які отримували від конкретного господаря (патрона) земельні наділи, виконували господарські та військові повинності на його користь (інститут патронату).

Господарство Римської держави II−I ст. до н. е. — I−II ст. н. е. розвивалося у межах республіки та імперії, остання охопила територію від Атлантичного океану на Заході до річок Тигру та Євфрату на Сході. Римська держава складалася із провінцій (преторій), на чолі яких були проконсули та претори. Провінції формували муніципальні громади з органами місцевого самоврядування (адміністративною та судовою владою, законодавчим правом у сфері місцевих справ і звернень до імператора). Експлуатація провінцій стала важливим фактором економічної історії Стародавнього Риму.

Антична форма власності переросла у приватну, що зумовило руйнування полісних відносин. При розвиненій системі рабства відбувався перехід від дрібного виробництва до середнього та великого на основі простої та частково складної кооперації праці. Виробництво було спрямовано на створення додаткової вартості, її грошову реалізацію. В рабовласницькому господарстві розвивалося товарне виробництво.

За соціальним становищем населення держави поділялось на: вільних громадян (аристократів, плебс, люмпен-пролетаріат) і залежних (рабів і вільновідпущеників). Аристократи (сенатори і вершники, провінційна знать) ― це земельна і фінансово-торговельна верства. Дрібні власники ― це сільський (землевласники, орендарі землі) та міський (ремісники, торговці, дрібні чиновники) плебс. До орендарів землі (колонів) належали ветерани військової служби, які отримали ділянку землі на державних землях; а також юридично вільні та економічно самостійні дрібні орендарі землі у приватних власників і держави (система клієнтели, або патронату). Люмпен-пролетаріат ― особи, які мали римське громадянство, але не мали ніякої власності та не працювали.

Рабство сформувалося як економічний уклад. Чисельність рабів згідно з новітніми дослідженнями вчених становила 33—38% населення держави. Переважало приватне рабовласництво. За римським правом, раби вважалися власністю господаря, їх експлуатували як чинник виробництва. Більшість їх працювала в сільському господарстві, гірничодобувній і металургійній галузях. На будівельних роботах, у ремісничому виробництві їх частка становила 2—6% від зайнятих. У містах раби працювали як домашні слуги. Джерелами рабства були війни і піратство, природне відтворення, у провінціях ― борги. В середземноморських країнах розвинулася работоргівля. Обсяги рабовласництва визначалися товарно-грошовими відносинами, рабська праця переважала в галузях, орієнтованих на ринок. Обмежені можливості розвитку товарно-грошових відносин обумовили в I—II ст. н. е. трансформацію рабства у більш рентабельні форми залежності. Зростала чисельність вільновідпущеників (звільнених рабів), які виконували майнові повинності та економічні обов’язки на користь свого патрона, згідно з договором про звільнення. У латифундіях рабів наділяли пекулієм за умови сплати ренти-податку і виконання повинностей, розвивався колонат (дрібна оренда землі).

Господарство Римської держави розвивалося як взаємопов’язана система сільського господарства, промисловості та обігу, які мали галузевий характер, визначалися рабовласницькими економічними відносинами.

Сільське господарство було домінантним виробництвом. Аграрні відносини характеризували такі процеси, як зміцнення приватної власності на землю, ліквідація всіх обмежень щодо купівлі та продажу землі. Відбувалося зменшення дрібного селянського та зростання середнього і великого землеволодіння. Війни сприяли експропріації землі на загарбаних територіях і посилили процес концентрації землеволодіння в руках аристократії, чиновників і воєначальників. Держава визначала принципи існування приватної власності на території Італії та провінцій. Велика земельна власність була економічною основою античного господарства. Важливою ознакою економічного розвитку Римської держави було співіснування великого і дрібного землеволодіння, останнє зберігалося протягом усієї історії Риму.

Основними організаційно-господарськими формами були селянське господарство, рабовласницька вілла та латифундія.

Селянські господарства вільних громадян існували на основі приватної земельної власності, оренди землі у держави чи окремих власників, захоплення державної землі без правового договору (на правах прекарія без документів), системи ветеранських (солдатських) земельних наділів. На думку вчених, селянські господарства виробляли значну частину сільськогосподарської продукції: вирощували до 60% зерна, отриманого в центральних провінціях імперії, 70−80% овочів, 2/3 худоби. Селянські господарства мали натурально-споживчий характер, не забезпечували прибутковості, не витримували конкуренції рабської праці. Селяни розорювалися і продавали землю, ставали орендарями або працювали як наймані робітники.

Держава прагнула зберегти вільного селянина як платника податків і воїна. З’являлися аграрні проекти, що обмежували захоплення державних земель, але вони були малоефективними. Так, згідно з аграрним законодавством братів Гракхів (134 до н. е.), максимальну площу земельних володінь визначали у 250 га, мінімальну ― 7,5 га за умови спадкової оренди без права дарування чи продажу. Надалі держава визнала право приватної власності на 125 га землі.

Вілла (або фільварка) у I−II ст. до н. е. була панівною формою сільськогосподарського виробництва. Це був самодостатній багатогалузевий маєток площею 25—125 га, одна з галузей якого (виробництво оливок, вина, зерна, фруктів, квітів, куропаток тощо) була зорієнтована на ринок. Обсяги товарної продукції становили 70—90% виробленого на віллі. В цілому дохідність рабовласницьких маєтків становила 6—15%. Рабовласницький маєток поділяли на домен (двір землевласника, господарські будівлі та земля, котру обробляли раби, що жили в казармах) та землі із засобами виробництва, що надавалися рабам як пекулій. Праця рабів організовувалася на основі кооперації, отже, загалом була продуктивнішою від селянської. Так, у середньому раб обробляв 3,5—4 га землі, селянська сім’я — 1—3,5 га. Для рабів було створено систему «робочих уроків». Рабовласники відпускали рабів на волю за старанність, залучали до адміністративно-управлінської роботи, допомагали налагодити власне господарство, надаючи пекулій. Працювали також наймані вільні робітники, в основному селяни, які розорилися.

Латифундії ― великі (тисячі гектарів) маєтки ― виникли в II ст. до н. е. в результаті купівлі землі та практики нагородження нею, головним чином у провінціях. Упродовж I—II ст. н. е. вони стали провідною формою господарювання. Спеціалізовані латифундії імператорського дому називали сальтусами. Вони не підпорядковувалися місцевій владі, управлялися спеціальним чиновником-прокуратором. Землю переважно здавали в оренду.

Розширення системи поземельної оренди і збільшення кількості вільних орендарів-колонів було прогресивним явищем в господарському житті. Вони сплачували фіксовану орендну плату у вигляді земельної грошової ренти залежно від кількості та якості землі. Це сприяло товарно-грошовим тенденціям у розвитку господарства. Як правило, колони мали наділ землі для обробки однією родиною. Але відомо, що господарства колонів досягали великих розмірів і здавалися в суборенду.

Сільське господарство вважалося почесним заняттям. Галузевого значення набуло рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво. Вирощували пшеницю, полбу, ячмінь, просо, овес, льон, коноплі, садові дерева, виноград, оливки, овочі тощо. Прибутковими галузями були скотарство та птахівництво. Відбувалася територіальна спеціалізація. В Італії розвивалися тваринництво, виноградарство, садівництво, городництво, у провінціях ― зернове господарство, тваринництво. Високого рівня розвитку досягла агротехніка сільськогосподарського виробництва. Застосовували дво- і трипілля, штучне зрошування, органічні та мінеральні добрива. Посіви прополювали і підгортали. Розвивалася технологія виробництва конкретної продукції. Налічувалося понад 40 сільськогосподарських спеціальностей. Техніка вдосконалювалася, але залишалася ручною: дерев’яна борона, колісний плуг, лопата, вила, граблі, коса, серп, колісна жатка, для переробки врожаю використовували молотильні дошки, жорна, прес, давильні, млин, у тому числі водяний. Тягловою силою були воли, коні та осли. Врожайність досягала сам-10 − сам-15 (15—25 ц/га).

Промисловість Римської держави мала характер міського дрібного ремісничого виробництва. В I ст. до н. е. ремесло стало галузевим і територіально спеціалізованим. За підрахунками вчених валове ремісниче виробництво становило не більше десятої частини сільськогосподарського. Розвивалися метало- і деревообробка, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, зброї та будівельних матеріалів, ткацтво, гончарство, скловиробництво, ювелірна і парфумерна справи, суднобудування, будівництво будинків, громадських споруд, шляхів із твердим покриттям, мостів, тунелів і каналів. Міста мали каналізацію, водопроводи. Високого рівня досягла техніка обробки металу (холодна та гаряча обробка, кування, лиття) і каменю, винайдені віконне скло та бетон. Італійське місто Капуї спеціалізувалося на виробництві предметів побуту, Аррецій ― кераміки, Мілан, Парма ― вовняних тканин, Рим ― одягу, взуття, сільськогосподарських знарядь. Романізацію провінцій здійснювали шляхом будівництва міст, які ставали центрами ремесла і торгівлі. У провінціях добували срібло, мідь, свинець, залізо, олово, будівельні матеріали. Більшість копалень належала державі. Ремісниче виробництво існувало також у рабовласницьких віллах і латифундіях.

Основною виробничою одиницею була реміснича майстерня (ергастерія), в якій працювали 4—10 робітників, у тому числі вільновідпущеники та раби. На державних добувних підприємствах, при виробництві будівельних матеріалів, кераміки працювали сотні та тисячі рабів. Ремісники об’єднувалися у професійні колегії (спілки), діяльність яких контролювала держава.

В I—II ст. н. е. вільне ремісниче виробництво занепало. Ремісники розорювалися, перетворювалися на люмпен-пролетаріат або працівників великих майстерень. Переважало ремісниче виробництво на основі рабської праці. У провінціях вільне ремесло розвивалося через дешеві робочу силу та сировину, професіоналізм ремісників.

Суспільне виробництво поділялося на натуральний і товарний сектори. Більша частина продукції споживалася у господарствах-виробниках. Товарний сектор економіки представляла продукція орієнтованих на ринок спеціалізованих галузей господарства рабовласницьких вілл переважно в римській Італії, орендного сектора латифундій, ремісничих рабовласницьких майстерень та приватного ремесла, епізодично селянських господарств.1 Товаром були раби.

Набула широкого розвитку торгівля: всередині держави, імперська, зовнішня. Торгівлю здійснювали караванним та морським шляхами. Існувало професійне купецтво, яке об’єднувалося в колегії, у тому числі спеціалізовані. Вони мали спільні кошти, кораблі, агентів у різних містах. Внутрішня торгівля базувалась на спеціалізації сільського виробництва та ремесла, охоплювала обмін їхньої продукції. На думку вчених, частина валового ремісничого виробництва, що йшла на ринок і визначала реальний рівень внутрішньої торгівлі, становила 10 %. У містах організовувались базари, торги (спеціалізовані базари), багатоденні ярмарки. Постійні ринкові зв’язки об’єднували райони Італії та провінції. Середземне море стало для римлян внутрішнім. Торгівля Італії з провінціями мала пасивний характер. Вивозили вино, оливкове масло, металеві вироби. Ввозили зерно із Сицилії та Північної Африки, срібло, метали ― з Іспанії, тканини, зерно ― з Єгипту, виноград, вино, кераміку, вовняні тканини, метал ― з Галлії, рабів, рибу, янтар ― з Британії, Германії. У зовнішній торгівлі найбільшими партнерами були Індія, Китай, країни Європи. Імпортували високоякісні ремісничі вироби, предмети розкоші, прикраси, тканини, східні прянощі, шкіру, янтар, рабів. Поступово не Рим, а провінції стали головними торговими партнерами неримського світу.

У Римській державі склалася грошово-кредитна система. Центром грошових і торгових операцій був Рим. У грошовому обігу були мідні монети аси вагою один фунт (405 г), срібні динарії (4,548 г) і сестерції ― 1/4 динарія, золоті ауреуси (початково 8,2 г) та соліди. Співвідношення між золотим ауресом і срібним динарієм становило 1:25. Золоті монети чеканили лише в Римі, а срібні ― також у провінціях. У перших століттях нашої ери щорічна інфляція досягала 4 %. Емісія відбувалася за рахунок зменшення золотого і срібного вмісту монет. Розвивався лихварський та банківський капітали, які держава регламентувала. Обмінні контори (аргентарії) та банки створювали приватні особи та держава, яка здавала їх в оренду. Здійснювали такі операції, як прийняття вкладів, надання позик, вексельні, безготівкові, поточні, активні та пасивні рахунки. Позичковий процент становив 12—24% за законом, а фактично ― значно більше. Існує також думка, що середня відсоткова ставка становила 6—12 і відповідала нормальному прибутку на капітал, вкладений у землю. Грошовий капітал вкладали не в організацію сільськогосподарського та ремісничого виробництва, а у лихварство, торгівлю, фінансові операції, особливо у відкуп податків з провінцій. Учасниками фінансових угод були представники привілейованих станів суспільства.

Сформувалася система державних фінансів. Вона ґрунтувалася на експлуатації провінцій. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки ― державні (поземельний та подушний), а також муніципальні ― сплачували власники землі та майна. Фінансової адміністрації не було. Відкупники (публікани) вносили у державну скарбницю всю суму податків, а потім через своїх людей збирали їх у 3—4 рази більше від норми (відкупну систему скасовано в II ст. н. е.). Об’єднуючись у спілки, відкупники створювали акціонерні компанії.

У науковій літературі визначено такі чинники піднесення античної римської економіки:

· наявність сприятливих кліматичних і географічних умов, вплив культури греків, карфагенян, етрусків тощо;

· швидке формування античної громади, спрямованість системи політичного ладу та військово-бюрократичного апарату примусу на забезпечення стабільності розвитку;

· прогрес матеріальної культури, розвиток товарного виробництва, рентабельність якого у значній мірі залежала від потреб зовнішнього ринку, експлуатація рабів;

· ведення загарбницької політики, освоєння культурної спадщини та експлуатування колоній.

Господарський розвиток у III—V ст. н. е. ― доба Пізньої імперії ― характеризують нижченаведені факти.

1. Посилився натуральний характер економіки (господарська автаркія). Скоротились обсяги ремесла, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу. Руйнувалися товарно-грошові відносини, економічні зв’язки між сільським господарством і ремеслом, між провінціями держави. Відбулась аграризація господарства. Вілли та латифундії перетворилися на самодостатні замкнуті (ойкосні) господарства. Зменшилась площа оброблюваних земель. Переважали великі землеволодіння латифундій. У науковій літературі стан господарства оцінюється як кризовий.

2. Зменшилися економічна роль міст, кількість міського населення, ринок сільськогосподарської продукції. Ремесло зосередилося у латифундіях. Капітали у промисловість вкладалися незначні. Торговців і ремісників згідно з законодавством прикріпили до місця проживання та колегій, їх професії визнали спадковими. Державні замовлення стали обов’язковими.

3. Змінилася організація сільськогосподарського виробництва. Склався тип господарства, що ґрунтувався на колонатній системі ― основній формі землекористування та експлуатації, яка регулювалася державним законодавством. Пануючим типом відносин між власником і користувачем землі стала оренда: емфітевзисна ― спадкове довготермінове користування чужою землею із правом продажу, фактично добровільне прикріплення людини до землі; на правах прекарію ― дрібна, довготермінова оренда, обумовлена платежами та договорами; на правах патронату або комендації (від лат. commendation ― передоручення), коли дрібні землевласники йшли під заступництво великих і втрачали землю, зберігаючи при цьому право залишитися на землі як її держателі. Фіксовані грошові платежі за оренду землі перетворилися на натуральну та відробіткову ренту. Таким чином, у рабовласницьких маєтках економічне значення доменіального господарства зменшилося, дрібних орендованих наділів зросло. Кількість вільних орендарів та дрібних землевласників була незначною.

4. Змінився соціальний та економічний статус колонів ― орендарів землі. До їх складу належали: вільні орендарі, прекаристи та командировані, вільновідпущеники; полонені варвари (римляни називали варварами народи поза межами Римської імперії, у тому числі кельтів, германців, слов’ян). Римське законодавство IV ст. прикріпило колонів до землі, надало право спадкового користування землею та зафіксувало орендну плату, розширило судову юрисдикцію власників землі. Колони втратили економічну самостійність, переходили разом із земельними наділами від одного власника до іншого. Закони дозволяли перетворювати їх на рабів. Разом з тим, колони зберігали громадянські права вільної людини.

5. Рабство втратило виробниче значення, залишилося у сфері домашнього господарства. Організація господарства на основі праці рабів стала непродуктивною та неефективною. Змінився соціальний і майновий статус рабів. Закони зобов’язували власників відпускати їх на волю, забороняли вбивати та продавати у гладіатори, надавали сімейне право, проступки раба передавали під юрисдикцію держави. Раби ставали власниками засобів виробництва, отримували земельні наділи (квазіколони). Вони були прикріплені до землі, оскільки заборонялось продавати рабів без землі, а землю без рабів.

6. Погіршення фінансового становища імперії у зв’язку з посиленням інфляційних процесів і дезорганізації грошової системи, фіскального гноблення та зменшення податкових надходжень, їх переведення на натуральну основу. Починаючи з 212 р., податки платили всі громадяни Римської імперії незалежно від місця проживання. Відповідно до податкової реформи імператора Діоклетіана (284—305 рр.) було введено поземельний податок для громадян (крім громадян м. Риму) залежно від кількості та якості землі та худоби. Безземельні громадяни платили подушний податок. Стягувалися такі податки, як торговий, хлібний, із сенаторів тощо. Держава проводила опис маєтків (землі, залежного населення). Організація фіскальної системи ґрунтувалася на відповідальності за збір податків землевласників, у містах ― корпорацій ремісників і торговців.

7. Господарська відособленість регіонів. Провінції стали центрами економічного життя імперії. Зменшилася кількість населення. Послаблювала позиції Риму криза влади.

Чинники, що спричинили кризу античної римської економіки:

· занепад політичного життя та політична нестабільність через внутрішній безпорядок і послаблення державної влади, передача частини функцій центральної влади на місця, наявність великої кількості декласових елементів у містах (люмпенів), повстання рабів;

· припинення загарбницьких війн, зменшення кількості та збільшення вартості рабів;

· сепаратизм провінцій, їх прагнення до політичної та економічної самостійності;

· нашестя варварів і розселення їх як підданих на території імперії, використання германських дружин для оборони держави, зосередження у руках германських королів військової та громадської (адміністративної, судової, законодавчої, фінансової) влади, утворення на території імперії варварських королівств.

У науковій літературі домінує позиція, що пізньоримська економіка III—V cт. н. е. ― це період формування протофеодальних економічних відносин в рамках античної економіки. Сформувалося нове земельне право, коли поєднувалися право власності (привласнення і відчуження) та право вічного, спадкового надільного землекористування. Відбувався процес уніфікації різних категорій залежного населення. Колонат був передовою формою виробництва і забезпечував піднесення продуктивних сил. Зросла політична та соціальна могутність землевласників. Посилились аграризація та натуралізація господарства, економічна відокремленість маєтків, розрив економічних зв’язків між містом і селом, різними частинами Римської імперії. Рабство збереглося лише в домашньому господарстві. Деякі дослідники стверджують, що римська економіка IV—V ст. була вже феодальною в умовах бюрократичної централізованої державності.

Частина вчених оцінює пізньоримську економіку як кризову, наголошуючи на руйнуванні ознак рабовласницької економіки та поширенні натурального господарства, заперечуючи значення колонатної форми господарства для розвитку феодалізму. Його становлення пов’язують з процесом трансформації варварської громади-марки.

У зв’язку із занепадом господарської та військової могутності Римської імперії у 395 р. н. е. відбувся її поділ на Західно-Римську (латиномовну) та Східно-Візантійську (грекомовну) імперії, в 476 р. н. е. втратив свою владу західний імператор (в історіографії — це дата падіння Західно-Римської імперії). Германські королі на її території визнавали владу східного імператора, вважали себе його воєначальниками та адміністраторами, хоча фактично правили самостійно. До середини VI ст. на території Західно-Римської імперії варварські королівства: Лангобардське в Італії, Вестготське в Іспанії, Франкське у Галлії та Англо-Саксонське у Британії ― стали незалежними.

Економічна думка Стародавнього Риму знайшла відображення у працях землевласників і рабовласників М. Катона, Л.Ю. Колумелли, М.Т. Варрона, Г. Плінія Старшого, присвячених проблемам поліпшення агрокультури, підвищення дохідності маєтку, організації праці рабів.

Марк Порцій Катон Старший (234—149 рр. до н. е.) у праці «Землеробство» узагальнив досвід і запропонував практичні рекомендації щодо підвищення дохідності рабовласницького маєтку. Землеробство, на його думку, є почесним заняттям, а знання та організаційні здібності власника маєтку визначають його дохідність. Необхідно регламентувати виробництво, використовувати необхідні агротехнічні засоби, обмірковувати умови передачі землі в оренду, організацію праці рабів, реалізацію надлишків виробленої продукції. З рабами радив поводитися жорстко; раціонально використовувати їх працю через систему «уроків» (певного обсягу конкретної роботи), стимулювати старанність, молодих рабів виховувати в покорі, підтримувати в їх середовищі ворожість, поширювати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих та малих, карати за найменшу провину. Зразковим учений вважав багатогалузеве господарство, що забезпечує самодостатність маєтку, та одночасно виробляє товарні види продукції ― виноград і оливки.

Марк Теренцій Варрон (116—27 рр. до н. е.) залишив у спадок три книги «Про сільське господарство», в яких розкрив умови інтенсивного ведення сільського господарства. Визначив дві основні цілі землевласника: задоволення та користь (отримання доходу), для зростання яких необхідно враховувати рівень агрокультури та місцезнаходження господарства. Дослідник обгрунтував доцільність використання агрономічних наук, матеріальної зацікавленості рабів шляхом вільного режиму праці, поліпшення харчування і зменшення обсягу роботи. Пропонував використовувати працю найманих робітників. Критерієм прибутковості латифундій вважав вигідне вивізення продукції у сусідні регіони та можливість закупівлі необхідних товарів.

Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.) у 12-томній праці «Про сільське господарство», використовуючи праці грецьких і римських агрономів, проаналізував організацію господарства у рабовласницькому маєтку за умов кризових явищ. Автор наголошував на низькій продуктивності рабовласницької праці, пропонував організовувати сільськогосподарське виробництво на основі оренди землі вільними селянами-колонами, збільшувати обсяги товарного виробництва, впроваджувати досягнення науки, ефективно організовувати працю рабів.

Важливе значення мало поширення християнської релігії. Економічні погляди християнства базуються на концепції рівності всіх людей перед Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. З ідеєю рівності пов’язані принципи загального обов’язку працювати та розподіляти за працею: «Кожен отримує винагороду за свою працю». Засуджувалися лихварство, стягнення процентів за борги.

Із перетворенням християнства на панівну релігію з’явилися консервативні погляди, які виправдовували рабство, наявні порядки, проголошували необхідність покори і терпіння.

Найвідомішим християнським автором був Аврелій Августин Блаженний (353—430 н. е.), який написав понад 100 праць, зокрема «Про град божий». Виступав за підпорядкування земного життя божим заповідям, розглядав світ як історію та долю людини, її спасіння або погибель. Заперечував висновки античних мислителів про природність поділу людей на панів і рабів. Доводив, що фізична праця є почесною, а сільське господарство ― найпочеснішим заняттям людини, засуджував торгівлю та позику під процент. Святий Августин вважається засновником канонічного права [36], ранньої школи каноністів.