Доба «осьового часу» аналізується як скіфо-античний період, другий період раннього залізного віку.
Господарський розвиток на території Південної та Південно-Східної України і Криму визначали скіфські племена (середина VII—III ст. до н. е.). У VI ст. до н. е. сформувалася скіфська держава ― Велика Скіфія як союз племен. У III ст. до н. е. під натиском кочових племен сарматів і внаслідок погіршення кліматичних умов частина скіфів мігрувала на територію Нижнього Подніпров’я і степового Криму, де утворила державу Мала Скіфія. Інша частина співіснувала з сарматами.
Скіфів поділяють на землеробів (скіфи-хлібороби, скіфи-орачі) і кочівників (скіфи царські та скіфи-кочові). Скіфи-землероби використовували перелогову систему землеробства. Сіяли пшеницю, жито, просо, боби, коноплі, вирощували городні культури, займалися тваринництвом. Жали залізними серпами. Мололи зерно на примітивній зернотерці, пізніше ― на ручному млині. Скіфи-скотарі випасали коней, корів, овець, свиней. Розвивалися домашня промисловість і громадське ремесло: кушнірство, ткацьке, виготовлення одягу, чоботарство, металургійне виробництво, зброярство, ювелірна галузь. Для виготовлення бронзових і залізних виробів використовували ливарство і ковальство. Знайдено залишки форм з каменю та глини, сиродутного горну (домниці), ковальське горно. Вважається, що скіфи виробляли сталь. Поширення набуло рибальство, добування солі у гирлі Дніпра. Торгували з грецькими полісами Північного Причорномор’я. Вивозили зерно, солену рибу, хутро, віск, мед, конопляне полотно, рабів. Ввозили вино, золото і срібло, вироби з них, зброю, дорогоцінні речі. Економічні відносини характеризувалися переходом від первісних до рабовласницьких. Існувало патріархальне рабство.
Видатним мислителем скіфів був Анахарсій з Подніпров’я (кінець IV ст. — початок V ст. до н. е.), якого греки вважали одним із семи мудреців світу. Його суспільно-політичні погляди відомі з листів–звернень до правителів різних країн. Анахарсій був прихильником активної економічної діяльності, захищав честь, свободу та рівність людей, купецьку діяльність, економічну необхідність спілкування між народами.
Античні міста-держави на території Північного Причорномор’я поширились в VII ст. до н. е. — IV ст. н. е. Їх виникнення зумовлене так званою античною колонізацією Північного Причорномор’я. Поступово вони стали самостійними полісами-державами. Існували чотири райони колонізації: Південне Побужжя (Березань, Ольвія), Подністров’я (Тіра, Ніконія), Керченський півострів (Пантікапей), Південно-Західний берег Криму (Херсонес). У V ст. до н. е. — 70-х рр. IV ст. н. е. на Керченському півострові та о. Тамань було Боспорське царство із столицею Пантікапей.
Античні міста-держави відтворювали соціально-політичну й економічну систему Греції. Тому в їх історії виокремлюють архаїчний, класичний, елліністичний і римський періоди розвитку. Земля, що належала містам і надавалася у користування колоністам, стала їх власністю. Площа ділянки-клера становила 4—4,5 га. Рабовласницький маєток досягав 26 га. У землеробстві практикували двопілля, угноєння ґрунту, зміну ярих і озимих культур. Спеціалізованою галуззю було виноградарство. Розвивалися тваринництво, ремесло, рибальство, переробка риби. Причорноморський поліс мав архітектуру, планування і забудову античних міст. Особливістю були підвальні житлові приміщення. Важливе значення мала посередницька торгівля між населенням Скіфії та Сарматії, з одного боку, та Грецією ― з іншого. Жителі полісів купували у місцевого населення і вивозили до Греції зерно, худобу, рибу, шкіру, хутро, рабів. У полісах виготовляли, привозили з метрополії та перепродували ремісничі вироби, тканини, ароматичні речовини, маслинову олію, вино, посуд, предмети розкоші. Міста карбували власну мідну та срібну монети.
У I—III ст. н. е. у містах-полісах поширилася римська провінційна культура. Значення античних міст Північного Причорномор’я полягає в поширенні на території України передової на той час матеріальної культури.
У третьому періоді раннього залізного віку (II ст. до н. е. ― IV ст. н. е.) значну частину населення України становили сарматські племена (царські сармати, роксолани, алани, язиги тощо). Їхнє панування було припинено навалою готів і гунів у III—IV ст. н. е. Основу господарства становило кочове тваринництво. Розводили коней, велику рогату худобу, овець. У I ст. н. е. частина племен перейшла до осілості, займалася землеробством і ремеслом. Відбувався процес розпаду первісного суспільства.
Господарство давніх слов’ян на території України. На рубежі нашої ери слов’яни виокремилися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з балтами, германцями, фракійцями, сарматами, угрофінами. У науковій літературі період етногенезу слов’ян від рубежу н. е. до V ст. н. е. визначається як давньослов’янський (період етнічного самоутвердження). Слов’яни створили на території України такі археологічні культури, як зарубинецька (III—II ст. до н. е. — I ст. н. е.) на території Середнього Дніпра, Прип’яті та Десни; пшеворська (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.) на території Подністров’я, Поділля і Закарпаття; черняхівська (II— V ст. н. е.) на території від Подніпров’я до Дунаю і Польщі та київська (II−V ст. н. е.) від Подніпров’я до басейна Сули, Ворскли і Псла. У писемних римських джерелах давні слов’яни відомі як венеди. Готський історик Йордан писав про державу антів (IV ст. н. е. — 602 р.).
Головним заняттям давніх слав’ян було сільське господарство. Застосовували рало із залізним наконечником, яким розпушували ґрунт, але не перевертали. У племен черняхівської культури для розмелювання зерен з’явилися жорна, продуктивність яких була вища від зернотерки в 3—4 рази. Вирощували пшеницю, ячмінь, жито, просо, гречку, горох, сочевицю, вику, коноплі. Переважала двопільна система землеробства. Розводили корів, коней, свиней, овець, кіз, собак.
Розвивалися домашня промисловість (прядіння, ткацтво, гончарство, деревообробка) і громадське ремесло. Значного розвитку набуло залізорудне і залізообробне виробництво. Відомо понад 50 найменувань виробів із заліза. Використовувалися вироби з кольорових металів (більшість предметів з бронзи). У керамічному виробництві кухонний і столовий посуд виготовляли як ліпним, так і гончарним способами. Виокремилися косторізне і каменерізне, ювелірне ремесло. Житла були заглибленими й наземними, стіни ― стовбові, каркасні, зрубні та глинобитні. Опалювали житло відкритим вогнищем чи глинобитною піччю. Були налагоджені торговельні контакти з північнопричорноморськими полісами-державами. Імпортували амфори, гончарний посуд, дзеркала, прикраси.
Панувала землеробська громада з великою патріархальною родиною. Зростала майнова та соціальна нерівність. Виникли племенні та політичні об’єднання.
Навчальний тренінг
