Основні етапи становлення феодальної держави

Розвиток і зміцнення феодальних відносин, тобто зміцнення класу феодалів, зростання їх земельних володінь, практика надання феодалам королівською владою так званих імунітетних грамот – тобто різних привілеїв – на судочинство, на збір податків, звільнення від їх сплати державі, на добування корисних копалин, монопольне виробництво і торгівлю певними товарами і ін. – все це, власне, й сприяло, зміцненню їх влади.

Міщани, ставши вільними людьми, оформляються в самостійну, специфічну верству феодального суспільства – так званий “третій стан”. Перші ж два стани склали дворянство і духовенство. Тобто економічне піднесення ХІІІ-ХІУ ст., ріст міст, торговельного обігу, накопичення капіталу тощо - породили станову консолідацію західноєвропейського суспільства. Кожен стан мав свої корені походження, свою соціальну специфіку, свої економічні і політичні інтереси тощо.

Перші два стани – дворянство і духовенство – вважались і насправді були привілейованими. “Третій стан” (міщани) – людьми “податними”, другого сорту, хоч – вільними. Спочатку до нього входили майже виключно міщани, потім – особи з привілейованих станів, які по якихось причинах з них вибули, а також вільні селяни.

Враховуючи все зростаючий економічний і політичний потенціал міст, королівська влада, особливо у ХІІ-ХІІІ ст., стала шукати в них політичну підтримку і фінансову допомогу. Їх зміцнення створювало передумови для переборення феодальної роздрібленості. Цього добивалась королівська влада, цього добивались й міста, бо феодальна анархія, сваволя, відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиних мір, ваги, грошей, єдиної митної політики гальмували розвиток економіки, перешкоджали міському виробництву і торгівлі.

Отож, королі підтримували міста і сприяли їм у боротьбі з феодалами за автономію, політичне самоуправління, а міста, у свою чергу, підтримували королів.

Складними і неоднозначними в період станово-представницької монархії були взаємовідносини королівської влади з церквою. В цілому церква підтримувала королів, від яких могла сподіватися прав, привілеїв і т.п., у той час, як світські феодали-магнати дбали лише про власні інтереси і не були проти того, щоб поживитися за рахунок церковних маєтностей і багатств. Проте іноді між королями і церквою виникали гострі конфлікти, а то й прямі протиборства.

Церква ще у ранньому середньовіччі, у період “варварських” держав, отримала від королів обширні землі, всілякі дари і ін., в результаті чого церква перетворилася у великого землевласника. Вона в цьому аспекті мала навіть перевагу над королями і світськими магнатами, бо церковні і монастирські володіння не підлягали подрібненню, розподілу між спадкоємцями.

Церква ще тоді знаходилась не під контролем Папи Римського, а під егідою світських правителів, що мали досить міцну владу.

Прогресуюча по всій Західній Європі феодальна роздрібленість, послаблення королівської влади, перетворення її у приватну, сеньйоральну, сприяли зміцненню церкви, росту її політичних амбіцій і претензій Папи на світове панування.

Зростаючий авторитет римо-католицької церкви опирався не тільки на матеріальні багатства, на Святе Письмо і релігійні почуття віруючих. Він мав під собою і створену до того часу могутню і централізовану структурно церковну організацію, побудовану на безумовному підпорядкуванні єпископатові, Римській курії і верховному понтифіку – Папі Римському. Велику політичну силу і авторитет останньому придавали й різні монаші, а потім духовно-рицарські ордени – строго централізовані об’єднання, статути яких затверджувалися Папою і тільки йому вони підпорядковувались.

У ХІІ-ХІІІ ст. церква перетворюється на потужну надтериторіальну, загальноєвропейську теократичну своєрідну монархію. Вона до того часу утворила свої політичні, фінансові і судові органи, свою дипломатичну службу. До того ж, у ХІІІ ст. при Папі Інокентію ІІІ (1198-1216 рр.) був встановлений порядок, при якому коронація європейських монархів повинна була здійснюватися актом Папи Римського.

Отож, церква в цілому підтримувала королівську владу у її боротьбі з свавіллям магнатів. Ця боротьба була вигідна і церкві. Але одночасно вона нерідко виступала й проти королів, якщо вони посягали на привілеї церкви.

Утворила церква й систему надзвичайних церковних трибуналів для боротьби з єресями (тобто вільнодумством) – інквізицію.

Опиралися королі у боротьбі з феодалами за централізацію країни і на дрібне дворянство, рицарство, яке віддавало перевагу королівській владі над часто жорстокою владою своїх безпосередніх сеньйорів.

Проте чи не найважливішим результатом встановлення станово-представницької монархії було виникнення колегіальних представницьких органів – парламентів. У різних країнах вони мали різні назви (скажімо, у Франції – Генеральні штати, У Німеччині – Імперський сейм і т.п.), але суть їх одна – тут були представлені своїми послами усі три тогочасні стани – дворянство, духовенство і третій стан (з певними особливостями у окремих країнах). У “класичному” парламенті було три палати – кожен стан мав свою, які до того ж переважно засідали окремо. Кожна палата мала один голос.

Ці станово-представницькі органи стали дуже важливою ланкою тодішньої державно-політичної системи європейських країн.

З одного боку вони допомагали королям у централізації держави, добивались, як і король, ліквідації феодальної самоволі і анархії, допомагали королеві фінансово і т.п. Вони, отже були підпорою королів.

А з другого боку, на цьому етапі – обмежували королівську владу в її прагненні до абсолютизму, взявши під свій контроль законодавство, фінанси і ін. Без них король не міг вирішувати найважливіші проблеми внутрішньо і зовнішньополітичного життя країни.

Джерела права Спостерігається тенденція до уніфікації. Зникає як джерело права у більшості країн звичай, зникає законодавство феодальних магнатів. Щораз більшого значення набувають нормативні акти королів, з’являється законодавство парламентів та спільні, конституційного значення закони парламентів і королів. Продовжує діяти і канонічне право, з’являються його нові збірники.

Важливим джерелом права у Європі стає римське право. Відбувається одне з найзначиміших і найунікальніших явищ в правовому житті Європи – рецепція римського права (рецепція – лат. receptio – прийняття). Тобто його вивчення, засвоєння, сприйняття і практичне використання.

Основною причиною рецепції римського права було зародження в надрах феодальної системи буржуазних виробничих відносин і буржуазної власності. А це, у свою чергу, було результатом росту міст, ремесел, торгівлі, товарного виробництва.

Рецепцію римського права активно підтримували не тільки міщани і буржуазія, але й королі, які добивались централізації, юридизації всього суспільного життя. До того ж, римське імператорське право проголошувало і обґрунтовувало необмежену владу правителя – імператора, що теж було вигідним монархам.

Підтримувала рецепцію і церква, яка вбачала у римському праві засіб збагатити, підтримати канонічне право і претензії Пап на світове панування.

Не були проти нього й феодали, які використовували норми римського права для обґрунтування свої “непорушних” прав на землю, на особистість і працю залежних селян тощо.

Одначе рецепція римського права була викликана не тільки економічними факторами, але й соціальними і духовними запитами суспільства, яке відчувало гостру потребу у правовому порядку, правовій стабільності, а, отже, у поширенні єдиних юридичних знань, освіти і мислення.

Римське право, як і інші економічні і політичні фактори епохи Середньовіччя, сприяло централізації держави, та з іншого боку, переборенні державної обмеженості і закритості, тобто територіальних кордонів, створенню єдиного стержня європейської правової культури, юридичної науки і освіти.

1.3. Третій період – це період абсолютизму. Охоплює час з кінця ХУ по ХУІІ-ХУІІІ ст.

Інтенсивно йде розклад феодальних продуктивних сил і виробничих відносин, формуються основні елементи капіталістичної системи. Формуються класи буржуазії і робітників. Починається процес пролетаризації дрібних власників, ремісників і селян.

Вслід за географічними відкриттями йде процес захоплення і пограбування колоній, експлуатації тубільного населення.

Проходять серйозні зміни у положенні феодалів і селян. Феодали втрачають свою економічну і політичну незалежність, утворюючи служиле дворянство і вищу дворянську придворну знать, що живе за рахунок прибутків з своїх маєтків і королівської казни.

Селянство, хоч і поступово звільняється від кріпосної залежності, але несе багато різних феодальних повинностей – особистих і грошово-натуральних, причому не тільки в користь сеньйорів-феодалів, а й держави і церкви. Тяжка експлуатація селян призводить до щораз численніших бунтів й повстань.

Буржуазію, яка економічно могутня, але політично майже безправна, не влаштовує ситуація, коли вищі державні посади – в управлінні, судочинстві, збройних силах і т.п. – перебувають в руках дворянства. Вона все активніше добивається ширшої участі в державно-політичному житті країн Європи. У її політичній боротьбі з феодалами за владу настає певний період рівноваги сил: жодна з сторін не має переваги над іншою. Ось в таких умовах, та ще перед постійною загрозою народних заворушень і повстань безправних, експлуатованих і феодалами, і буржуазією трудящих мас зміцнюється королівська влада – виникає абсолютизм. Міцна королівська влада могла у той час зміцнити і підтримати розхитану суспільно-політичну будівлю, забезпечити економічний розвиток, приборкати наростаючі суспільно-політичні антагонізми.

У сильній королівській владі була зацікавлена буржуазія, якій потрібен був захист перш за все її економічних інтересів, протекціоністська внутрішня і зовнішня політика держав, політика меркантилізму, розширення ринків збуту товарів, джерел сировини, ліквідація останніх залишків феодальної роздробленості країни.

Зацікавлені у ній були і феодали, що боялися народних рухів, наступу буржуазії, потребували захисту своїх прав і привілеїв.

Внаслідок цих процесів і факторів королівська влада дістала змогу зміцнитися, піднятися над суспільством, для чого зробила ставку на бюрократичний централізм, військово-поліцейську силу, на ліквідацію політичної опозиції.

Представницькі установи (парламент) не скликаються в період абсолютизму зовсім, або ж дуже рідко. Король править країною сам, формується постійна армія, росте роль поліції. Виникають нації, формуються однонаціональні і (рідше) багатонаціональні держави (наприклад, Австрія, Росія).

Абсолютна монархія – це останній період у розвитку феодальної державності. Далі настає епоха буржуазних революцій, епоха Нової історії.

Для наявності абсолютизму королів потрібні три основні передумови:

- в руках короля повинен бути відданий йому чиновницько-бюрократичний апарат в центрі і на місцях – апарат управління, судочинства і ін.;

- в руках короля повинні бути фінанси, бо без грошей не буде ні влади, ні можливостей щось зробити;

- в руках короля повинна бути достатньо сильна професійна армія, поліцейські сили та ін.

Джерела права. В період “чистої” абсолютної монархії основним і майже єдиним джерелом права стають королівські закони. Проходить процес систематизації і уніфікації нормативних актів. Продовжується рецепція римського права. Створюється система національного права. Хоч право ще носить класовий характер, захищає в основному інтереси феодалів, але є й у ньому прогресивні тенденції – впорядковується судочинство, з’являються “спеціалізовані” кодифікації і нормативні акти – морські, торговельні та інші, закріплюються перші, хоч і дуже обмежені, права і свободи вільних людей.

2. Міські республіки

Зі становим і політичним відокремленням городян від інших класів феодального суспільства пов'язано перетворення середньовічного міста в особливе державне утворення - феодальну міську республіку. Закономірно, що такі державноподібні форми міста виникли в тих країнах, де найбільшого розвитку досяг сам міський уклад життя - в Італії, Німеччині, Франції, Іспанії.

Внутрішнє міське управління в країнах Західної Європи, пов'язаних із державними традиціями Римської імперії, на початку середніх віків традиційно відтворювало основні інститути античного Риму. В містах існували дорадчі ради (із місцевої аристократії, привілейованих громадян, міського патриціату) і консули, що мали виконавчу владу й обиралися іноді довічно.

На хвилі розквіту міського життя в ХІ-ХІІІ ст.ст. по всій Європі, коли міста ставали центрами торгівельного й економічного життя своїх країн, городяни почали боротьбу з феодальними сеньйорами за свої права й самостійність У результаті сеньйори, частіше за все єпископи й королі, надавали містам окремі вільності і привілеї, які закріплювалися в особливих хартіях (перші з'явилися на початку XI ст.).

Більш завзята боротьба, іноді збройна, призводила до того, що міста стали визнаватися комунами - самостійними общинами з особливими правами своїх жителів і своєю адміністративною та судовою організацією. Міста-комуни звільнялися від повинностей на користь колишніх сеньйорів. Замість цього вони зобов'язувалися сплачувати щорічну ренту-податок та надавати військову поміч. Місто немовби ставало колективним васалом.

Нерідко міста самі стали виступати в ролі феодала відносно селянства: одержувати від вищих феодалів земельні володіння, зобов'язувати сільське населення виконувати повинності на них. Необхідність самостійно вирішувати внутрішні військові, адміністративні й фінансові справи призводила комуни до утворення установ самоврядування.

Спочатку встановилася виборність традиційних посадових осіб - консулів. Їх було від 5 до 24 у різних містах, і обирали їх за різною системою терміном на рік. Вони командували місцевою міліцією-ополченням, контролювали ринки, правила ремесла й торгівлі, вершили суд. Іноді став утворюватися спеціальний міський суд. З посиленням впливу торгово-ремісничого населення і падінням положення міського патриціату, власницької аристократії у містах зросло значення народних зборів: міських, поквартальних, професійних; з'явилися й представництва - міські ради.

Наприклад, у Німеччині представницькі ради виросли з міських судів, що раніше складали раду общини при сеньйорі, яка брала участь за феодальним правилам у панському суді. На початку ХІІІ ст. міська рада стала основним органом управління, взявши на себе виконання всіх старих сеньйоріальних функцій. Члени ради стали зватися міськими радниками (уперше такий чин зафіксований у Любеку). В одних містах радники призначалися довічно, в інших обиралися на рік особливою колегією виборщиків від професійних або територіальних об'єднань. Така міська рада стала історично першим органом міського самоврядування в нових умовах.

Пізніше в містах з'явилася посада бургомістра (у Франції й Англії - мери). Іноді він був головою міської ради. Іноді поруч із ним був особливий голова, а мер-бургомістр відігравав роль старшого міського адміністратора. В малих містах (із населенням до 1-2 тис. громадян) існували тільки ради. Організація й повноваження міського управління фіксувалися цілісними правовими актами. Іноді, наприклад, у Кьольні, такі акти набували виду внутрішньодержавної конституції (Союзний запис 1396 р.). Так стало формуватися цілісне міське право.

У ХІІ-ХІІІ ст.ст. місто в Німеччині стало особливим суб'єктом права - по відношенню до інших імперських або земських влад. Розвиток міського ладу і його судової й адміністративної організації призводило до того, що міське самоврядування переростало свої першопочаткові рамки. Найбільші міста фактично ставали автономними: Любек, Гамбург, Кьольн, Франкфурт. Міста, для зміцнення своєї відокремленості від курфюрстів і навіть імператора, утворювали особливі політичні союзи. Найвідомішими і тривалими в Німеччині були Ганзейський союз на чолі з Любеком (із XIII ст.), причому органи управління й суду Любека ніби стали урядом для всього союзу. Рейнський Союз (із 1254 р.), що об'єднував понад 100 міст. Швабський союз (із 1376 р.), у складі більше як 40 міст.

У рамках міської організації склався ще один вид самоврядування - самоврядування станово-професійних організацій. Іноді воно пристосовувалося як би до міського, створюючи його нижній, другий "рівень". Іноді станово-професійне самоврядування переважало в містах, а загальноміські установи, ради й магістрати, цілком залежали від територіальних або професійних об'єднань у місті.

Ще до становлення міст як відокремлених комун, торговці і ремісники для охорони своїх загальних (общинних) інтересів стали утворювати союзи, як правило, приймаючи ідейне заступництво будь-кого зі святих християнської церкви й одержуючи на це благословення єпископів. Таке благословення означало дозвіл на деякі привілеї, головним чином у суді. Перші об'єднання купців, ремісників, селян, що займалися торгівлею за їх професійною, а не територіальною належністю, це - гільдії.

Гільдія являла собою свого роду професійно-церковну общину, де всі члени товариства були рівні й однаково зобов'язувалися визнавати владу і заступництво общини, владу її представників. Вони виникли на Заході в Х ст. та найбільшого розвитку досягла в Англії на початку XIII століття. З посиленням самостійності міст у гільдії стали об'єднуватися переважно торгові люди - купці одного міста і навіть одного "профілю" (сукнороби, зайняті морською торгівлею, хліботорговці і т.п.). Вони відкуповували в королів право монопольної торгівлі й охороняли своїх членів від конкуренції. Але потім гільдії поступилися своєю першістю іншим, більш складним професійним об'єднанням - цехам.

Цехове самоврядування було невід'ємною рисою всієї організації середньовічного міста. Цехи, як об'єднання - товариства ремісників та інших професіоналів за їхнім місцем проживання стали основною формою організації професійних справ і захисту інтересів торговців, ремісників і осіб інших професій (в італійських містах не рідкість були цехи юристів і суддів, лікарів, ювелірів). За своєю внутрішньою організацією цехи вже не були общиною рівних. Тут суворо розмежовувалось становище майстрів, підмайстрів та інших робітників.

Збори майстрів на чолі зі старшиною цеху, що обирався з їхнього числа на черговому річному цеховому святі, було вищим розпорядницьким органом цеху. Тут визначалися вимоги до тих, хто вступав до цеху, проводилися професійні іспити, призначалися цехові внески, а головне - тут визначалися професійні вимоги до роботи. З усіх цих питань збори майстрів мали абсолютні і примусові повноваження. Цех захищав своїх членів від конкуренції з боку чужаків, а згодом навіть одержав право давати згоду на поселення взагалі осіб своєї професії у місті.

Збори майстрів володіли й судовими повноваженнями відносно своїх членів, аж до права карних покарань - тілесних і штрафів. Правда, до XV ст. найбільш важливі постанови цехів підлягали затвердженню міськими радами. Ще одним своєрідним варіантом професійного самоврядування було самоврядування університетів. Університети з'явилися в Західній Європі в ХІ-ХІІ ст.ст. Найдавнішими з них були університети в Павії, Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді. Велике розповсюдження отримали університети в Німеччині: Празький (1347 р.), Гайдельбергський (1386 р.), Кьольнський (1388 р.) і ін.

Відповідно до традиції університети одержували від своїх феодальних покровителів привілеї на звільнення від податків, власну юрисдикцію. Виконання прав, що випливали з цих привілеїв і функцій стало основою для університетського самоврядування. Повноправними членами університетів були професори й учні. Професори об'єднувалися у факультети, збори яких вирішували питання викладання, допуску до викладання і, головне, присвоєння вчених ступенів і звань. Делегати факультетів і об'єднань учнів мали право обирати правителя університету - ректора (ректором міг бути представник і професури, і студентства).

Ректор мав адміністративну й господарську владу, право дисциплінарного, карного й цивільного суду над усіма "членами й підданими університету", в тому числі над населенням земель, які належали університетам, міським слободам. Оскільки в обранні ректора брали участь студенти, його влада не поширювалася на наукові питання й на присудження вчених ступенів, на допуск до викладання. Вищу владу на факультеті представляла рада професорів на чолі з деканом.

Факультети мали свій матрикул (свідоцтво), пресу, свою касу. Крім факультетської, в університетах були й інші форми самоврядування: студенти однієї нації об'єднувалися в земляцтва, особливі малі колеш (із власними статутами), вирішували питання цензури для літератури, яка видавалася, а також і наукових суперечок. Професійна обумовленість основ університетського самоврядування виявилася важливим чинником поширення його на інші види культурного життя.

У XVII ст. у Франції, Німеччині почали формуватися перші наукові академії, що також діставали права на самоврядування в адміністративних і фінансових питаннях за зразком університетів. Причому на відміну від цехового самоврядування університетське й наукове зберігалося навіть у періоди абсолютизму.

Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів - купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН).

Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо протягом 13-18 ст.

Вважається, що Магдебурзьке право, як новий тип міського самоуправління виникло, коли у 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебург у Німеччині. Проте слід зазначити, що Магдебурзьке право виникло не на порожньому місці, а спиралося на середньовічні німецькі правові джерела такі як Саксонське Зерцало, Швабське Зерцало та постанови шефенів (присяжних) Магдебургу.

Норми Магдебурзького права врегулювали суспільно-правові відносини в межах міста, порядок суду та судочинства, заходи кримінального покарання, внутрішню структуру та діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, торгівлі. Місто було звільнено від управління та суду феодалів. Одразу ж після своєї появи Магдебурзьке право швидко поширилося у Центральній та Східній Європі, всюди приймаючи різні форми відповідно до місцевих умов.

3. Франкська держава та право

Франкська держава - варварська держава, заснована у Галлії франками наприкінці V ст. Франки - група германських племен (хамави, бруктери, усибети, тенктери, сугамбри), що заснували в епоху раннього Середньовіччя Францію та Німеччину. Спочатку вони населяли низовину Рейна. Підрозділялися на дві групи: салічні (жили поблизу моря) і ріпуарські (проживали вище по берегах Рейна).

У середині IV ст. франки стали федератами римлян: салічним франкам була відведена територія в межиріччі Маасу і Шельди, а ріпуарським - між Маасом і Рейном. На відміну від інших германських племен, франки не залишали насиджених місць, а стали розширювати свої володіння - як на захід, на територію Галлії, так і на схід, у глиб Німеччини. Початок їхнім завойовницьким походам поклав король салічних франків Хлодвіґ І (правив у 481 – 511 рр.), що згуртував франків у єдине королівство і розширив кордони своєї держави до Піренеїв, знищивши залишки Римської імперії в Галлії і відтіснивши бурґундів і вестготів.

Жорстокий і безпринципний, Хлодвіґ зарекомендував себе як обдарований воєначальник. У 486 р. при Суассоні він здобув перемогу над Сиагрієм, останнім римським намісником у Галлії, установивши контроль над межиріччям Сомми і Сени. Через десять років він здобув перемогу над алеманнами при Цульпіху біля Кельна і зайняв верхню Рейнську область. Ця перемога, як і вплив його дружини-християнки Клотільди, привели до обернення Хлодвіга і ще трьох тисяч франків у правовірне християнство (бл. 498р.).

Представники духовенства вітали його як захисника істинної віри, чим Хлодвіґ не забарився скористатися. Прийняття християнства забезпечило йому підтримку духовенства і галло-римського населення в боротьбі проти інших германських племен, що у своїй більшості сповідували аріанство. Поступово влада франків поширилася на долину Рони і центральну Німеччину.

Хлодвіґ належав до династії Меровінгів, згадки про яку йдуть від легендарного короля Меровеха. До середини VIII ст. ця династія виродилася й поступилася троном Каролінґам, раніше спадкоємним майордомам (Майордом - старший у домі) (палатний мер) - вища посадова особа у Франкському королівстві при Меровінгах (кін. V- сер. VIII ст.ст.). З середини VII ст. майордоми значною мірою зосередили у своїх руках державну владу. Майордом Піпін Короткий у 751 р. поклав початок династії Каролінгів, яка витіснила династію Меровінгів.

У першій половині VI ст. Франкське королівство являло собою велике політичне об'єднання. Франкський король здійснював управління у центрі і на місцях через своїх слуг. Королівські управлінці, які спостерігали за правильним надходженням у королівську казну внесків - відрахувань із торгових операцій, судових штрафів тощо - перетворилися в органи державного управління та витіснили старовинні виборні посади.

Основну масу населення Франкського королівства в період його утворення становили вільні франки і галло-римляни. Нижче на суспільній драбині стояли літи, вільновідпущеники - гараби. Родової знаті у салічних франків в часи Меровінгської династії не було, але дуже швидко виділилася служива знать із числа королівських дружинників і довірених слуг, яких за вірну службу наділили великими землеволодіннями.

Після смерті короля Дагоберта І в 639 р. між представниками могутньої аристократії почалися безперервні міжусобні війни. При цьому кожен із них оточував себе васалами, правив як маленький державець, втягуючи у міжусобні чвари залежні від нього прошарки населення. В кожній із трьох частин, на які розділилася Франкська держава - в Бургундії, Нейстрії та Австразії - були особливі начальники палаців - майордоми, які будучи представниками знаті, фактично керували зовнішньою та внутрішньою політикою держави, ігноруючи королівську владу і воюючи між собою.

На початку 640-х рр. від Франкського королівства відокремилися Тюрингія, Алеманнія та Баварія, близько 670 р. стала самостійною Аквитанія. У процесі міжусобної боротьби представників аристократії лідерські позиції зайняв майордом Австразії Піпін Геристальський, котрий став у 687 р. єдиним майордомом усі трьох частин Франкської держави.

За королями дому Меровінгів був залишений титул, а уся фактична влада перейшла до майордомів. Опираючись на свої велетенські земельні багатства і величезну кількість васалів з числа вільних, Піпін та його спадкоємці примусили коритися знать, посилили воєнну міць Франкського королівства. Сам Піпін успішно здійснював походи проти германців на сході, знову утвердив франкський вплив в Алеманнії та Баварії.

Після смерті Піпіна Геристальського його місце займає Карл Мартелл - син і спадкоємець його посади майордома об'єднаного Франкського королівства. Він одноособове управляв державою з 715 по 741 рр., не підпорядковуючись номінальне царюючим королям із династії Меровінгів. У перші роки свого правління він був змушений вести боротьбу із повсталими проти нього феодалами Нейстрії, з герцогами Провансу та Аквітанії. Повстання були придушені, а землі феодалів-бунтівників - конфісковані. Цей земельний резерв дозволив Карлу провести бенефіціальну реформу.

Ділянки землі надавалися феодалам у пожиттєву власність і тільки за умови військової служби феодала у королівській армії. При невиконанні служби землі вилучалися. Спадкоємці могли одержати бенефіцій лише на цих же умовах. Цей підхід надовго змінив практику дарування землі у абсолютну власність.

Коли земельні фонди у черговий раз вичерпалися, Карл Мартелл провів часткову секуляризацію церковних земель і продовжив роздачу бенефіців уже за рахунок церкви. Ті церковні ієрархи, які проявили незадоволення, були Карлом усунені. Бенефіціальна реформа дозволила Карлу створити потужну армію, яка була у цей час украй необхідна з огляду на загрозу арабського завоювання.

Війни з арабами, які вторглися у 720 р. у Галлію з території захопленої Іспанії, показали недієздатність франкського війська, яке складалося із піхоти, а не з кінноти. Залізне спорядження вершника дорівнювало приблизно вартості 45 биків і воїн сам мав його купувати. З метою створення кінної армії, Карл Мартелл передав багато церковних та монастирських земель представникам франкської знаті, які в свою чергу мали роздати ці землі якомога більшій кількості осіб з умовою, щоб вони відбували кінну військову службу.

У 732 р. франкська кіннота нанесла арабській настільки потужний удар, що араби повернулися до Іспанії й припинили своє просування на північ від Піренеїв. Франки, таким чином, захистили Європу від арабського завоювання. Вважається, що саме після цієї битви Карл одержав прізвисько "Мартелл" - Молот.

Син Карла Мартелла, Піпін Короткий остаточно вигнав арабів із Галлії, продовжував закріплювати успіхи франків за Рейном. Він завершив підкорення Тюрингії, діючи при цьому за прикладом батька у тісному союзі з церквою. За підтримки папи цей франкських майордом ув'язнив у монастирі останнього короля з династії Меровінгів і в 751 р. сам зайняв трон. Від нього пішла нова династія - Каролінгів.

За Карла Великого (правління 768-814 рр.) Франкська держава досягла найвищого рівня розвитку. Його завоювання (завоював Ланґобардське королівство і багато інших територій Італії, в Іспанії відтіснив маврів від Піренеїв на південь до ріки Ебро, приєднав до своїх володінь Баварію, у тривалих і запеклих війнах розгромив саксів і аварів) призвели до утворення великої імперії.

Політика Карла Великого (покровительство церкві, судові та військові реформи тощо) сприяли формуванню феодальних відносин у Західній Європі. В історичній літературі Карл Великий прославлений як видатний завойовник, законотворець та просвітник. Метою його діяльності було створення впорядкованої християнської держави; він ставив за мету утворення єдиної держави шляхом злиття норманських племен із романськими на базі християнства. Війни Карла Великого ставили за мету розширення християнського світу. За період його царювання франки здійснили 53 походи, з яких 27 - очолювані безпосередньо Карлом.

За період його правління Франкська держава збільшилася вдвічі. Найтривалішою була війна із саксами, у результаті якої Саксонія була насильницьки християнізована та включена у склад Франкської держави. Походи в Іспанію проти арабів у 778 - 810 рр. призвели до створення у Франкській державі Іспанської марки на північному сході Піренейського півострова.

Перший похід 778 р. виявився невдалим, ар'єргард війська був розбитий при відступі загоном басків. Командуючий ар'єргардом граф Роланд загинув; ця подія стала основою для створення пізніше "Пісні про Роланда". У 787 - 796 рр. були завойовані заселені аварами території сучасних Австрії та Угорщини. У 773 - 774 рр. на запрошення папи Адріана І Карл Великий здійснив походи в Італію, розбив лангобардів, коронувався італійською короною. У 800 р. Карл придушив повстання проти папи в Римі й у цьому ж році в Соборі Св. Петра папа Лев III коронував Карла імператором.

Візантійське керівництво відмовлялося визнати за Карлом цей титул, але після війни 809-814 рр. погодилося на це. Облаштування держави Карла Великого ознаменувало собою розквіт феодалізму. Вища знать країни, пов'язана із Карлом ленною присягою, була зобов'язана являтися у військові походи разом із підвладними їм людьми. З 789 р. Карл Великий неодноразово видавав укази, які наказували кожній вільній людині знайти собі сеньйора, під керівництвом якого він повинен служити. Збільшилася чисельність залежних селян.

Імперія ділилася на округи на чолі із графами, призначеними монархом із місцевої знаті. Контроль за діяльністю графів та суд від імені правителя здійснювали роз'їзні "посланці правителя". Щороку у травні скликалися з'їзди вищої світської та церковної знаті, на яких Карл представляв укази та капітулярії, які врегульовували усі аспекти життєдіяльності, у т.ч. й церковне життя.

Залишаючись до кінця життя неграмотним, Карл Великий приділяв значну увагу освіті. У 787 р. ним виданий указ про створення шкіл при монастирях, а в 789 р. - про обов'язкову освіту усього вільного чоловічого населення (залишився невиконаним). При дворі Карла Великого сформувався вчений гурток, іменований Академією. Усіляко культивувалася латинська словесність, що дало привід історикам назвати епоху правління Карла та його найближчих наступників Каролінгським Відродженням.

Карл пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому Людовіку Благочестивому. Імперія Карла Великого розпалася у 843 р. в результаті Верденського договору. Верденський договір поклав початок самостійному існуванню Франції, Німеччини та Італії.

Джерела та основні риси права франків.

Першим та найважливішим джерелом права були, так звані, варварські правди - записи звичаєвого права варварських племен, які були здійснені у V - на початку VI століть. Найвідоміші серед них такі: Судебник короля Евріка, Бургундська Правда, Салічна Правда, Рипуарська Правда, Саксонська Правда, Баварська Правда та ін. Оскільки цього часу панував не територіальний, а національний принцип дії права, то в державі франків застосовувалося не тільки право салічних франків, але й варварські правди інших племен.

Іншим важливим джерелом права, що містило загальні положення та певною мірою доповнювало варварські правди, були акти королів. Вони іменувалися едиктами, декретами, розпорядженнями, а пізніше - капітулами, чи капітуляріями (від лат. саріїиіа - глава), їх кількість з кожним роком зростала (особливо багато їх було видано за Карла Великого), що ускладнювало їх застосування. Як результат - з'являються зводи капітуляріїв. Перший такий звід був складений приватною особою у 827 р.

Збірником звичаєвого права франків була "Салічна правда”, яка виникла приблизно у 510р. Юридичні звичаї, що зафіксовані у "Салічній правді" стосувалися найперше способу життя і побуту франкського села.

Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в най­пізнішому (за Карла Великого(768-814 рр.)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність, формалізм і партикуляризм.

Земля належала сільській громаді і поселитись на ній чужинцеві було неможливо, якщо проти цього виступав хоч один член громади. Проте, коли чужинець уже прожив хоча б рік, його не можна було виселити. У подальшому право власності на землю поступово переходить від громади до особи. Проте деякі пережитки минулого збереглися. Головним із таких пережитків був поділ земель на дві групи: родові та благонабуті.

Родові землі не могли відчужуватися без згоди усіх членів сім'ї, а благонабутими власник міг розпоряджатися на свій розсуд.

Зобов'язальне право було найменш розвинене. Для дійсності договору, окрім згоди сторін, необхідно було дотримуватися різноманітних обрядів, наприклад, при продажі лісу - передати гілку дерева, при продажі будинку - передати двері.

Давні сімейні звичаї дозволяли одруження через укладення договору про купівлю дружини. Влада батька не була широкою і його опіка над синами закінчувалася по досягненню ними 12-річного віку. Розлучення спочатку дозволялися, але під впливом церкви з 744 р. були заборонені. Церква також вела боротьбу проти шлюбів між близькими родичами, проти викрадення жінок, проти позашлюбних зв'язків. Жінка, що вступала в шлюб з рабом, оголошувалася поза законом, її майно переходило до скарб­ниці, а родичі мали право безкарно її вбити. Раб, який одружувався з вільною, підлягав колесуванню. Вдова не могла вдруге вийти заміж без дозволу суду та сплати певної суми родичам померлого чоловіка. Однак жінка мала власне майно (посаг), яке вона не могла ні продати, ні подарувати. Після її смерті воно переходило дітям.

Кримінальне право. "Салічна правда" свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Наприклад, коли злодій чинив опір, то потерпілий мав право його вбити. Згодом замість кривавої помсти був введений викуп, розміри якого були передбачені "Салічною правдою". Штрафи за вчинене вбивство були великими і якщо злочинець не міг сплатити штраф за вбивство, то він мав заплатити своїм життям. Штраф за вбивство вільного франка становив 200 солідів, королівського службовця - 600 солідів. Розміри штрафу за крадіжку залежали від вартості украденої речі.

Для злочинів і покарань були характерні такі риси:

- такі види покарань, як кровна помста та вигнання з общини,
замінюються штрафом, але пережитки первіснообщинного ладу ще
зберігаються (якщо вбивця не міг сплатити штраф, то він розплачував­ся за це життям; родичі брали участь у сплаті та в отриманні штрафу; якщо людина оголошувалася поза законом, то вона підлягала вигнанню);

- розмір штрафу залежав від соціального та правового становища
злочинця й потерпілого, від їхніх статі та віку (штраф за вбивство
графа - 600 солідів, вільного- 200, римського колона - 63, раба - 35);

- не було загальних принципів класифікації злочинів і призначення
покарань;

- великі розміри штрафів (найнижчий за крадіжку - 3 соліди,
а за вбивство — 200 солідів).

Основні види злочинів були:

- злочини проти особи (вбивство, посягання на честь, завдання
каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей);

- злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал);

- злочини проти порядку здійснення правосуддя (лжесвідчення, неявка в суд);

- порушення розпоряджень королівської влади.

Такі види покарань, як страта, членоушкодження, тілесні покаран­ня, не застосовувалися до вільних людей. Так могли бути покарані тільки раби.

У разі оголошення особи поза законом передбачалася конфіскація належного їй майна.

Судовий процес. Розгляд справи у суді починався за заявою потерпілого. Потерпілий мав сам сформулювати звинувачення і подати докази насамперед своєї невинуватості. Таким доказом могли бути т.зв. співприсяжники, які могли підтвердити добру репутацію позивача. Доказом вини або невинуватості також були ордалії - тобто випробовування людини розпеченим залізом, киплячою водою. Практикувався також судовий поєдинок, коли сторона, що перемагала в поєдинку, визнавалася такою, що виграла справу.

У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалося на зборах вільних людей округу. На цих зборах головував виборний керівник - тунгін. Рішення або вирок здійснювалося виборними засідателями - рахінбургами. З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із виборними засідателями. Вищою судовою інстанцією був король. Також судочинство здійснювала церква. Юрисдикція церкви поширювалася на духовенство, вдів, сиріт. Всі ці категорії осіб перебували під захистом церкви.