Види порушень антимонопольного законодавства

Відповідно до закону України «Про обмеження монополізму і недопущенні недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» від 18.02.92 р. порушенням антимонопольного законодавства признаються три види правопорушень:
- зловживання монопольним положенням на ринку;
- неправомірні угоди між підприємцями;
- дискримінація підприємців органами влади і керування.
Кожний із вищезгаданих видів правопорушень укладається з декількох різновидів. Так, до першого виду, тобто зловживанню монопольним положенням на ринку, ставляться:
- нав'язування умов договору, що ставлять контрагентів у нерівне положення, або додаткових умов, що не ставляться до предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;
- обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обертання товарів із метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;
- часткова або повна відмова від реалізації або закупівлі товару при відсутності альтернативних джерела постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;
- інші дії з метою створення перешкод до доступу на ринок (виходові з ринку) інших підприємців;
- установлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;
- установлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призводить до порушень прав споживачів;
- установлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції (стаття 7).
Як очевидно, ця група правопорушень охоплює визначені види дій, засновані на використанні суб'єктом підприємницької діяльності свого домінуючого положення на ринку й інтереси інших учасників, що ущемляють, ринкових відносин.
Серед найбільш поширених правопорушень є дії монополістів, спрямовані на створення перешкод для доступу на ринок інших підприємців.
Значну загрозу для споживачів подають зловживання монополістів у ціноутворенні. Підприємства, займаючи монопольне положення на внутрішньому ринку, змушують частину споживачів відмовлятися від закупівлі товару, установлюючи на нього надмірно високу ціну.
Небезпеку для споживачів несуть також зловживання такими господарюючими суб'єктами - як природні монополісти при порядку встановлення цін і тарифів, оскільки вони суттєво впливають на ціноутворення на внутрішньому споживчому ринку.

51.Види відповідальності за порушення антимонопольного законодавства.

Одними законодавчими заборонами не можна досягнути протидії порушенням антимонопольного законодавства. Для цього потрібне нормативне закріплення діючої системи засобів захисту від цих правопорушень.
Законом від 18 лютого 1992 р. передбачено накладання штрафів на підприємців - юридичних осіб.
Ці штрафи накладаються за:
- зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірна угода між підпри.ємцями, дискримінацію підприємців органами влади і управління, недобросовісну конкуренцію;
- відхилення від виконання або невчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень про припинення порушень антимонопольного законодавства, відновленні початкового стана або зміні угод, що суперечать закону, - у розмірі до 5 відсотків виручки підприємця і реалізації продукції (товарів, робот, послуг) за останній звітний рік, що передував рокові, у якому накладається штраф;
- непредставлення, невчасне представлення або представлення завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальних відділень - у розмірі до 0,5 відсотка виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робот, послуг) за останній звітний рік, що передував рокові, у якому накладається штраф.
Передбачена законодавством України адміністратива відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.
Так, Кодекс України про адміністративні правопорушення доповнений статтями 166¹, 166², 166³, 166⁴ (закон України “Про внесення змін і доповнень у КоАП” від 5 квітня 1995 року), що встановлюють такі адміністративні стягнення. Зловживання монопольним становищем на ринку спричиняє накладення штрафу на керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господарських товариств і т.ін.) у розмірі до 15 неоподаткованих мінімумів прибутків громадян, а на осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, до - 30.
Неправомірні угоди між підприємцями спричиняють накладення штрафу на зазначених осіб у тих же розмірах, а за дискримінацію підприємців органами влади й управління передбачений штраф у розмірі до 15 неоподаткованих мінімумів прибутків громадян.

52.Поняття і призначення банкрутства. Аудиторська діяльність

Згідно з ч. 2 ст. 209 ГК Банкрутство -це нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.

Сторонами у банкрутстві є кредитори (представник комітету кредиторів) і боржник (банкрут). Боржником і кредиторами можуть бути як юридичні особи, так і фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності.

Згідно з ч. З ст. 214 ГК не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, державні підприємства, які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

Положення не застосовуються до юридичних осіб—підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.

Провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів ("нерезиденти":фізичні особи та юридичні(іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України;) регулюється законодавством України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Боржник - це суб’єкт, неспроможний виконати зазначені грошові зобов’язання протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Боржник набуває статусу банкрута в разі прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом.

Кредитор — це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

Особливе місце в процедурі банкрутства належить арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору)..

Арбітражний керуючий це фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну чи економічну освіту або володіє спеціальними знаннями, не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів і яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації про фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їхньої звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам [19, Ст. 4].

У Законі України "Про аудиторську діяльність", крім того, визначено правові засади організації і здійснення аудиторської діяльності в Україні. Аудиторська діяльність в Україні також регламентується Міжнародними стандартами аудиту та етики*, які з 1 січня 2004 року є обов'язковими для українських аудиторів (рис. 2.19).

Аудит використовується незалежно від наявності чи відсутності карної або цивільної справи, тоді як судово-бухгалтерська експертиза не може використовуватися поза карною або арбітражною справою.

Відповідно до цього найважливішими завданнями аудиту є:

1) встановлення вірогідності бухгалтерської (фінансової) звітності економічних суб'єктів і відповідності здійснених ними фінансових та господарських операцій нормативним актам;

2) оцінка системи внутрішнього контролю підприємства, причому ця оцінка має величезне значення для самої аудиторської організації при проведенні аудиторської перевірки на всіх її етапах;

3) вчасне виявлення потенційного банкрутства, тобто визначення життєздатності підприємства, що важливо для суб'єкта, якого перевіряють, його контрагентів і суспільства в цілому.

Об'єкт аудиторської діяльності — це взаємопов'язані економічні, організаційні, інформаційні, технологічні та інші сторони функціонування системи, яку вивчають і стан якої можна оцінити кількісно і якісно [12]. Об'єкти аудиту моясуть бути різними за складом та структурою, за відношенням до різних сфер діяльності, за іншими характеристиками.

53.Правові підстави порушення справи про банкрутство. Порядок і наслідки порушення справи про банкрутство.

Підстави для порушення справи про банкрутство

Нерідко підприємства потрапляють у складну ситуацію, коли добитися від дебітора погашення заборгованості вони можуть, тільки порушивши справу про визнання його банкрутом. Ініціатором судової процедури може виступати і сам боржник, оскільки іноді це єдиний спосіб відновити платоспроможність.

Отже, ініціювати банкрутство може як кредитор, так і боржник. Почнемо з першого. Ініціатором-кредитором може бути:

· юридична або фізична особа, яка має до боржника вимоги щодо грошових зобов'язань (за винятком тих, які повністю забезпечені заставою);

· органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю стягування податків і зборів (обов'язкових платежів).

Обов'язкові умови для ініціації банкрутства кредитором:

Вимоги кредитора повинні бути безспірними. На юридичній мові це означає, що ці вимоги повинні бути визнані боржником чи підтверджені виконавчими або розрахунковими документами, на підставі яких відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Сума вимог кредитора повинна становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати (сьогодні це 61500 грн.). Тому якщо вимоги кредитора до боржника "не дотягують" до зазначеного розміру, він може об'єднати свої вимоги з вимогами інших кредиторів і звернутися до суду з однією заявою.

Безспірні вимоги кредитора не були задоволені боржником протягом 3 місяців після настання встановленого для їх погашення терміну.

Ініціатором-боржником може бути суб'єкт підприємницької діяльності, який не в змозі виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом З місяців після настання встановленого терміну їх сплати.

У цьому випадку необхідною умовою для подання заяви про порушення справи про банкрутство є наявність у боржника майна, достатнього для покриття судових витрат.

Крім того, при певних обставинах Закон зобов'язує боржника у місячний термін з дня їх виникнення ініціювати своє банкрутство.

До них належать такі обставини:

· задоволення вимоги одного або кількох кредиторів призведе до того, що боржник не зможе виконати у повному обсязі грошові зобов'язання перед іншими кредиторами;

· рішення про ініціацію банкрутства прийняв орган боржника, уповноважений приймати рішення про ліквідацію;

· при ліквідації боржника (не у зв'язку із процедурою визнання банкрутом) установлена його неможливість задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;

· інші обставини, передбачені Законом.

54.Аудиторська діяльність.

Відповідно до цього найважливішими завданнями аудиту є:

55.Економічний і правовий характер банкрутства.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

56.Судові процедури до боржника під час провадження справи про банкрутство.

СТАТТЯ 7. Судові процедури, які застосовуються щодо боржника

1. Відповідно до цього Закону щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:

розпорядження майном боржника; мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

2. Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції.

3. Залежно від категорії боржника, виду його діяльності та майна господарський суд застосовує загальний, спеціальний або спрощений порядок провадження у справі про банкрутство.

Загальний порядок передбачає застосування процедури розпорядження майном з подальшим переходом до процедур санації, ліквідації або мирової угоди.

Спеціальний порядок передбачає залучення до участі у справі додаткових учасників, продовження строків санації, збігу процедур розпорядження майном та санації.

Спрощений порядок застосовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном та санації.

57.Санація боржника: план санації, умови та процедура.

Санація боржника - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Вона може включати: кредитування, реорганізацію, в тому числі зміну організаційно-правової форми боржника, зміну форми власності, системи управління боржника і т. ін.
Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, терміном до 12 місяців, який може бути продовжений ще до шести місяців або скорочений за клопотанням комітету кредиторів, керуючого санацією або інвесторів (осіб, що беруть участь у санації, приймаючи зобов'язання про погашення (повністю чи частково) боргу, боржника на певних умовах, в тому числі — набуття права власності на його майно).
Одночасно господарський суд за погодженням комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або стороння особа, яка має ліцензію арбітражного керуючого.
З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника і управління боржником переходить до керуючого санацією, який має низку прав (розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених Законом; укладати від імені боржника угоди, в т. ч. мирову угоду; подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними) та обов'язків (прийняти в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації; відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами; розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації; на укладення угод (у т. ч. мирової угоди) від імені боржника; організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником; розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, що виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації, а також заявляти в установленому порядку заперечення щодо зазначених вимог кредиторів; звітувати перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації; своєчасно повідомляти державний орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов'язків; інші повноваження, передбачені Законом).
Основне призначення керуючого санацією — це розробка і забезпечення виконання схваленого комітетом кредиторів та затвердженого господарським судом плану санації, який має передбачати строк відновлення платоспроможності боржника та містити заходи щодо такого відновлення аж до продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу; умови участі інвесторів, за їх наявності, у задоволенні вимог кредиторів, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам і т. ін. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано схваленого комітетом кредиторів плану санації, господарський суд може прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Керуючий санацією зобов'язаний подати зборам кредиторів письмовий звіт у разі: закінчення строку санації (за 15 днів до його закінчення); за наявності підстав для дострокового припинення санації (відновлення платоспроможності боржника, укладення мирової угоди). Цей звіт має містити відомості про фінансово-господарський стан боржника та наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника, а також інші відомості про можливість погашення кредиторської заборгованості, що залишилася.

58.Мирова угода сторін під час провадження справи про банкрутство.

Згідно сучасного українського законодавства про банкрутство, під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.⁷ Аналогічне визначення міститься і в Постанові НБУ “Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків” від 9 жовтня 2000 р. № 395.

Мирова угода – це також судова процедура, що застосовується у межах відкритого провадження у справах про банкрутство, а також може виступати засобом відновлення платоспроможності боржника, що може міститися у плані санації. Судова процедура це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних засобів неплатоспроможності з метою створення необхідних умов для відновлення платоспроможності чи ліквідації.⁸

Завдяки судовим процедурам вирішується головна задача – відновлення господарюючого суб’єкта. У процедурах використовуються спеціальні механізми та інструменти відносин неплатоспроможності.

Закон містить спеціальні норми, які мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.⁹

Поняття «мирова угода» за змістом Закону має два основних значення:

1 – назва судової процедури, у межах якої відбувається врегулювання розбіжностей між кредитором і боржником;

2 – результат даної процедури у вигляді самої угоди як документа, який фіксує домовленості сторін, насамперед щодо уступок з боку кредиторів.

Мирова угода у провадженні у справах про банкрутство за своїм змістом є засобом отримання грошових коштів шляхом використання цивільно-правових механізмів погашення заборгованості. Вона відновлює функціонування боржника як самостійного і повноправного учасника цивільного обороту, а кредитору дає можливість, хоч і часткового і тривалого у часі, але задоволення своїх вимог.

У процесуальному аспекті мирова угода розглядається як засіб впливу на динаміку судового розгляду справи, оскільки затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами, є підставою для припинення провадження у справі.¹⁰ Б. Поляков звертає увагу на універсальність мирової угоди у справі про банкрутство, оскільки вона не має самостійного значення, і має місце в інших судових процедурах.

59.Ліквідація підприємства: поняття і процедура.

Ліквідація — припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені законом строки. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

— підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

— строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

— припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

— відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

— укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому законом;

— скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

— вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;

— виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому законом.

60.Характеристика законодавства про захист прав споживачів.

Споживачем визнається непрофесіонал, який придбає товари та послуги для задоволення особистих потреб. Таким чином, критерієм, який вирізняє споживача, є його непрофесіоналізм: він придбає товари і послуги з метою особистого користування, а не для подальшої переробки або продажу. Мова йде, перш за все, про фізичних осіб — споживачів товарів і послуг. Однак у Статуті захисту споживачів, затв. Європейською радою в 1973 р., до споживачів вперше були віднесені не тільки фізичні, але й юридичні особи, які придбають товари і послуги з метою особистого користування. Необхідно зазначити, що Закон України «Про захист прав споживачів», як й інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують населення, торгівельні підприємства, підприємства сфери послуг, підприємства, які виконують роботи, підприємства побутового обслуговування, підприємства громадського харчування. Тобто законодавством урегульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою яка придбає, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).

Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на всіх споживачів, які знаходяться на території України під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець). Придбаний товар (робота, послуга) має бути якісний та безпечний для життя і здоров'я кожної людини.

Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян — покупців, замовників товарів, робіт та послуг. Ним передбач цілу систему способів захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття «споживач». Так, у преамбулі цього Закону зазначається, що ним регулюються відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлюються права споживачів та визначається механізм реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов'язаної перед споживачем сторони (виготівника, виконавця, продавця). Такою зобов'язаною стороною визнається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги, реалізують товари за договором купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, врегульованих Законом «Про захист прав споживачів», може бути лише певне коло уповноважених і зобов'язаних осіб.

Закон України «Про захист прав споживачів» є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів.

65.Громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Об'єднання споживачів – це громадські організації, що здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян". Держава підтримує діяльність об'єднань споживачів.
Об'єднання споживачів мають право:
– вивчати споживчі властивості продукції, попит на неї, проводити опитування населення для з'ясування громадської думки про якість товарів, що випускаються і реалізуються, та ціни на них;
– проводити експертизу та випробування товарів (робіт, послуг);
– одержувати від органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;
– сприяти державним органам у здійсненні контролю за якістю товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування;
– організовувати юридичну і консультаційну допомогу споживачам відповідно до законодавства;
– вносити пропозиції щодо розробки нормативних документів, що встановлюють вимоги до якості товарів (робіт, послуг);
– представляти і захищати інтереси споживачів в органах державної влади і управління та місцевого самоврядування відповідно до законодавства;

66.Поняття та основні принципи стандартизації.

Основні терміни зі стандартизації встановлені Міжнародним комітетом з вивчення наукових принципів стандартизації, що створений Радою міжнародної організації зі стандартизації (180) та стандартами Державної системи стандартизації України

Згідно з державними стандартами, стандартизацією називають діяльність з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній галузі шляхом встановлення положень для загального й багаторазового використання щодо реально існуючих чи можливих завдань. Відповідно до специфіки стандартизації та змісту вимог, стандартизацію поділяють на такі види:

Міжнародна стандартизація - стандартизація, участь у якій є доступною для відповідних органів усіх країн.

Регіональна стандартизація - стандартизація, участь у якій є доступною для відповідних органів країн лише одного географічного або економічного регіону.

Національна стандартизація - стандартизація, яка проводиться на рівні однієї певної країни.

Галузева стандартизація - стандартизація, яка проводиться на рівні однієї конкретної галузі виробництва.

Комплексна стандартизація - це стандартизація, за якої здійснюється цілеспрямоване і планомірне встановлення та використання системи взаємопов’язаних вимог як до самого об’єкта комплексної стандартизації в цілому, так і до його основних елементів, з метою оптимального вирішення конкретної проблеми.

67.Державні стандарти України.

Державні стандарти України (ДСТУ) — стандарти, розроблені відповідно до чинного законодавства України, що встановлюють для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості, розроблені на основі консенсусута затверджені уповноваженим органом.

Згідно із Законом України «Про стандартизацію» це Положення стосується національних стандартів, кодексів усталеної практики, класифікаторів, каталогів, а також міждержавних нормативних документів. Відповідно до Декрету КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію» до державних стандартів України прирівнюються державні класифікатори техніко-економічної та соціальної інформації.

Державні стандарти України розробляються на організаційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти, а саме:

· організація проведення робіт із стандартизації, науково-технічна термінологія, класифікація і кодування техніко-економічної та соціальної інформації, технічна документація, інформаційні технології, організація робіт з метрології, достовірні довідкові дані про властивості матеріалів і речовин;

· вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструмент, деталі кріплення тощо);

· складові елементи народногосподарських об'єктів державного значення (банківсько-фінансова система, транспорт, зв'язок, енергосистема, охорона навколишнього природного середовища, оборона тощо);

· продукцію міжгалузевого призначення;

· продукцію для населення та народного господарства;

· методи випробувань.

68.Галузеві стандарти та технічні умови.

Галузеві стандарти (ГСТи) є основним нормативним документом, що регламентує виробництво напівфабрикатів і кулінарних виробів. ГОСТи розробляються і затверджуються для підприємств м'ясної, молочної і харчової промисловості, рибного господарства, які виробляють продукцію для підприємств ресторанного господарства.

Технічні умови (ТУ) розробляються на підприємствах на нову продукцію, погоджуються з органами СЕС Міністерства охорони здоров'я України і реєструються в регіональному відділенні Держстандарту України. Технічні умови - основний регламентуючий документ, що визначає виробництво напівфабрикатів тільки на підприємствах ресторанного господарства. ДСТУ і ТУ містять вимоги до якості сировини і напівфабрикатів з органолептичних і фізико-хімічних показників.

69.Обов’язкові та рекомендовані вимоги у стандартах.

Державні стандарти України містять обов'язкові та рекомендовані вимоги.

До обов'язкових належать:

· вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього природного середовища, і вимоги до методів випробувань цих показників;

· вимоги техніки безпеки і гігієни праці з посиланням на відповідні санітарні норми і правила;

· метрологічні норми, правила, вимоги та положення, що забезпечують достовірність і єдність вимірювань;

· положення, що забезпечують технічну єдність під час розроблення, виготовлення, експлуатації (застосування) продукції;

· поняття і терміни, що використовуються у сфері поводження з відходами, вимоги до класифікації відходів та їх паспортизації,

· способи визначення складу відходів та їх небезпечності, методи контролю за станом об'єктів поводження з відходами, вимоги щодо безпечного для довкілля та здоров'я людини поводження з відходами, а також вимоги щодо відходів як вторинної сировини.

Обов'язкові вимоги державних стандартів підлягають безумовному виконанню органами державної виконавчої влади, всіма підприємствами, їх об'єднаннями, установами, організаціями та громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності, на діяльність яких поширюється дія стандартів.

Рекомендовані вимоги державних стандартів України підлягають безумовному виконанню, якщо:

· це передбачено чинними актами законодавства;

· ці вимоги включено до договорів на розроблення, виготовлення та поставку продукції;

· виготівником (постачальником) продукції зроблено заяву про відповідність продукції цим стандартам.

70.Поняття та види сертифікації, її мета.

Сертифікація,це процедура,за допомогою якої визнаний в установленому порядку уповноважений орган документально підтверджує відповідність продукції,систем управління якістю,систем управління навколишнім середовищем,систем управління охороною праці,персоналу,встановленим законодавством вимогам,що діють в Україні.

Основна мета сертифікації – запобігання реалізації продукції,небезпечної для життя,здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища.
Сертифікація продукції в Україні поділяється на обов'язкову та добровільну.В процесі обов'язкової сертифікації визначається відповідність параметрів продукції вимогам нормативних документів,визначених законодавчими актами України.Добровільна сертифікація націлена на перевірку безпосередньо заявлених споживчих характеристик, конкретно заданих параметрів продукції, рівня якості надання послуг.

71.Сертифікація продукції: обов’язкова та добровільна.

Обов'язкову сертифікацію проводять на відповідність щодо вимог чинних національних

законодавчих актів та обов'язкових вимог нормативних документів, міжнародних і національних стандартів інших держав. Перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, затверджується Головним національним органом з оцінки відповідності.

Добровільну сертифікацію проводять на відповідність до вимог, які не віднесені до обов'язкових, тобто в тих випадках, коли суворе дотримання вимог стандартів або іншої нормативної документації на продукцію, процеси або послуги державою не передбачено, тобто коли стандарти або норми не стосуються вимог безпеки і мають добровільний характер для товаровиробника. Якщо для зазначеної продукції встановлені обов'язкові вимоги, то їх завжди включають до вимог добровільної сертифікації.

72.Державна система сертифікації.

Державну систему сертифікації створює центральний орган
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері технічного регулювання - національний орган України з сертифікації, який проводить та координує роботу щодо забезпечення її функціонування, а саме:
-визначає основні принципи, структуру та правила системи
сертифікації в Україні;
-затверджує переліки продукції, що підлягає обов'язковій
сертифікації, та визначає терміни її запровадження;
-призначає органи з сертифікації продукції;
-встановлює правила визнання сертифікатів інших країн;
-розглядає спірні питання з випробувань і дотримання правил
-сертифікації продукції;
-веде Реєстр державної системи сертифікації;
-організує інформаційне забезпечення з питань сертифікації.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері технічного регулювання, в межах своєї компетенції несе відповідальність за дотримання правил і порядку сертифікації продукції.

73.Захист прав споживачів від несертифікованої продукції.

74.Поняття та ознаки та підстави господарсько-правової відповідальності.

У сфері господарювання застосовується специфічний вид юридичної відповідальності, що іменується господарсько-правовою відповідальністю чи господарсько-правовими санкціями.
Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.
До родових ознак слід віднести:
-юридична підстава - закон (проте не в усіх випадках);
-фактична підстава застосування господарсько-правової -відповідальності - правопорушення;
-зміст - негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);
можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-правової відповідальності.
Разом з тим зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах проявляються специфічно.
Господарсько-правова відповідальність, як і будь-яка інша юридична відповідальність, забезпечується державним примусом. Разом з тим цей примус може проявлятися по-різному: явно (винесення господарським судом рішення про стягнення з порушника договірних зобов'язань штрафних санкцій та/або збитків) або приховано (відмова кредитора прийняти та оплатити продукцію неналежного асортименту; відмова від пролонгації договору на повний термін з огляду на порушення іншою стороною договірних зобов'язань протягом строку дії договору).

75.Господарсько-правові санкції

Господарсько-правові санкції у своїй сутності є економічно-юридичними. Тому в законодавстві визначення економічні і майнові можуть вживатися як тотожні. Термін «економічні» означає, що за змістом господарсько-правова відповідальність є економічною. Це негативний економічний вплив на правопорушника, щоб стимулювати його виконати зобов’язання.
Господарсько-правові санкції класифікуються:
1.за критерієм змісту впливу – грошові (сплата неустойки, господарсько-адміністративний штраф, відшкодування збитків) та натуральні (заміна неякісної продукції на якісну);
2.за критерієм безпосередньої спрямованості – майнові (конфіскація, сплата неустойки, відшкодування збитків, господарсько-адміністративний штраф) та організаційні (господарсько-організаційні, оперативно-господарські санкції);
3.за характером порушених відносин – санкції, що застосовуються у горизонтальних відносинах, тобто між рівноправними суб’єктами господарювання (сплата неустойки, відшкодування збитків, оперативно-господарські санкції), і санкції, що застосовуються у вертикальних відносинах, тобто між компетентним державним органом та суб’єктом господарювання (господарсько-правова конфіскація, господарсько-адміністративний штраф, планово-госпрозрахункові санкції, господарсько-організаційні санкції).

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють [:

відшкодування збитків;

штрафні санкції;

оперативно-господарські санкції;

конфіскація;

господарсько-адміністративні штрафи;

планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;

господарсько-організаційні санкції.

76. Функції господарсько-правової відповідальності

Функції господарсько-правової відповідальності - це напрями ЇЇ дії, той господарський результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (властиві будь-якій юридичній відповідальності), так і спеціальні функції (є характерними переважно для господарсько-правової відповідальності). До категорії перших належать попереджувально-стимулююча, штрафна (функція покарання за правопорушення), до категорії других - компенсаційно-відновлювальна, інформаційна, сигналізаційна.

Попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідальності (як і будь-якої юридичної) виявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової відповідальності, а й сама загроза її застосування примушує учасників господарських правовідносин (насамперед суб'єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути негативних наслідків у результаті застосування такої відповідальності. Ця функція однаковою мірою притаманна всім видам та формам господарсько-правової відповідальності (господарсько-правовим санкціям).

Штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною мірою характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках відіграє значну роль (сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повного відшкодування збитків; у окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні штрафи за заборонені законом дії у сфері економічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу обмеження конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам).

Компенсаційно-відновлювальна функція - як провідна в системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки суб'єкта господарювання. Завдяки застосуванню господарсько-правової відповідальності неправомірна діяльність припиняється, деформовані господарські зв'язки нормалізуються, спричинена шкода компенсується, порушені права відновлюються, обов'язки виконуються, нездійснені платежі спрямовуються за призначенням, неправомірно отримані доходи вилучаються. Ця функція притаманна усім видам та формам господарсько-правової відповідальності, втім переважно - відшкодуванню збитків, штрафним санкціям (сплаті неустойки).

Сигналізаційна функція - виявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого господарюючого суб'єкта сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв'язку або розірвання існуючого.

77. Фінансові санкції за порушення законодавства про господарську діяльність

Відповідно до норм господарського законодавства за вчинення учасниками господарських правовідносин правопорушень у сфері господарювання до суб’єкта, який вчинив таке правопорушення застосовується різноманітного роду санкції (заходи відповідальності). Теорія господарського права такі санкції визначає як окремий вид юридичної відповідальності, а саме господарсько-правову відповідальність.

Господарська відповідальність загалом є матеріальною відповідальністю і за правопорушення у сфері господарювання до правопорушника застосовуються санкції майнового (економічного) характеру.

Господарський кодекс України передбачає застосування у сфері господарювання таких видів господарських санкцій:

І) відшкодування збитків;

ІІ) штрафні санкцій;

ІІІ) оперативно-господарські санкції.

Відшкодування збитків.

У ГК України під збитками розуміються:

- витрати, зроблені управненою стороною;

- втрата або пошкодження її майна;

- неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Штрафні санкції.

Штрафними санкціями в ГК України визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання ним господарського зобов’язання.

Оперативно-господарські санкції.

Згідно до ст. 235 ГК України, за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовується самими сторонами в односторонньому порядку.

Окрім зазначених вище санкцій, до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції (ч. 3. ст. 217 ГК України).

Адміністративно-господарські санкції відрізняються від інших санкцій тим, що вони застосовуються за порушення норм у сфері господарювання, а не за порушення договірних зобов’язань; компетенцією щодо застосування таких санкцій мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, також: вони можуть бути застосовані виключно до суб’єктів господарювання; строки застосування таких санкцій передбачені законом (ст. 250 ГК України).

78. Характеристика злочинів у сфері підприємницької діяльності

Проголошення й закріплення в чинному законодавстві принципу свободи підприємницької діяльності зовсім не означає, що держава відмовляється від її регламентації. При цьому використовуються й такі крайні засоби впливу на поведінку учасників господарських відносин, як заходи кримінально-правового характеру. У чинному Кримінальному кодексі подібні заходи передбачено Розділом VІІ Особливої частини, який має назву „Злочини у сфері господарської діяльності”.

Родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини у сфері господарської діяльності. Економічний зміст цих відносин характеризується тим, що вони виникають з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг.

З об’єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчиняються шляхом дії. Окремі злочини можуть полягати у бездіяльності. Значна частина злочинів у сфері господарської діяльності має формальні склади, вони вважаються закінченими з моменту вчинення вказаних у законі дій. Є злочини з так званим матеріальним складом, для об’єктивної сторони яких необхідно встановити також настання суспільно небезпечних наслідків.

Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується виключно умисною формою вини. Для деяких злочинів обов’язковими є мотив або мета їх вчинення.

Суб’єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. Є злочини із спеціальним суб’єктом: посадова особа, платник податків, засновник, власник суб’єкта господарської діяльності.

79. Поняття і принципи зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на відносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Принципи зовнішньоекономічної діяльності - це керівні начала, що визначають спрямованість правового регулювання зовнішньоекономічних відносин.

Спеціальні принципи ЗЕД закріплює ч. 2 ст. 377 ГК, з деталізацією переліку у ст. 2 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність".

1. Принцип суверенітету народу України у здійсненні

зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:

· виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати ЗЕД на території України, керуючись законами України;

· обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин.

2. Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:

· праві суб'єктів ЗЕД добровільно вступати у зовнішньоекономічні

· зв'язки;

· праві суб'єктів ЗЕД здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинним законодавством України;

· обов'язку додержувати при здійсненні ЗЕД порядку встановленого законами України.

Але, існують і обмеження - ліцензування зовнішньоекономічних операцій (ст. 16 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність"), заборона окремих видів експорту і імпорту (ст. 17 ЗУ "Про ЗЕД"), встановлення державної монополії на експорт (імпорт) певних товарів (ст. 20 ЗУ "Про ЗЕД") та ін.

3. Принцип юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:

· рівності перед законом всіх суб'єктів ЗЕД незалежно від форм власності при здійсненні ЗЕД;

· забороні будь-яких, крім передбачених Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів ЗЕД, а також іноземних суб'єктів господарювання за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

· неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.

4. Принцип верховенства закону, що полягає у:

· регулюванні ЗЕД тільки законами України;

· забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що створюють для суб'єктів ЗЕД умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.

Протиріччя: відповідно до ст. 7 ЗУ "Про ЗЕД" - коло засобів регулювання ЗЕД широке і включає як акти державних органів різної юридичної сили, так і акти недержавних суб'єктів, однак п. 9 ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами визначаються засади ЗЕД.

5. Принцип захисту інтересів суб'єктів ЗЕД, який полягає у тому, що

Україна як держава:

· забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів ЗЕД та іноземних суб'єктів господарювання на її території згідно з законами України;

· здійснює рівний захист всіх суб'єктів ЗЕД за межами України згідно з нормами міжнародного права;

· здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами тільки відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

6. Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів вказує на необхідність забезпечення правовими засобами економічної рівноваги при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, обміну рівними вартостям, недопущення фіктивного експорту з метою отримання бюджетного відшкодування податку на додану вартість тощо.

Демпінг (експорт за заниженими цінами з метою завоювання частки на ринку іншої держави) відповідно до ст. 31 ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність" є проявом недобросовісної конкуренції в ЗЕД, що тягне за собою застосування законодавчо визначених заходів захисту національного товаровиробника.

80.Поняття зовнішньоекономічного договору.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) — матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на визначення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до законодавства України та/або закону країни, де він укладався.

Зовнішньоекономічний договір укладається відповідно до законів України з урахуванням міжнародних договорів за участю України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні тексту зовнішньоекономічного договору мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.

Зовнішньоекономічний договір укладається суб'єктом ЗЕД або його представником у письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать чинному законодавству.

Для підписання зовнішньоекономічного договору суб'єкту ЗЕД не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищої організації, за винятком випадків, передбачених законами України. Суб'єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України. Зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів за участю України. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору або в результаті подальшого погодження.

81.Правовий режим іноземних інвестицій: поняття і форми інвестицій

Правовий режим іноземних інвестицій: поняття і форми інвестицій. Відносини, пов'язані з іноземними інвестиціями в Україні, регулюються ГКУ, законом про режим іноземного інвестування, іншими законодавчими актами України та чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про іноземні інвестиції, застосовуються правила міжнародного договору (ст. 400 ГКУ).

Згідно зі ст. 380 ГКУ іноземними інвесторами визнаються суб'єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність на території України:

- юридичні особи, утворені за іншим законодавством, ніж законодавство України;

- іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території України;

- міжнародні урядові та неурядові організації;

- інші держави;

- інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, визначені законом.

82.Суб’єкти та об’єкти інвестування.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути і будь-яке майно, в тому числі основні фонди та оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення та використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняється законом.

(Детально об'єкти інвестиційної діяльності розглянуті автором у наступних темах підручника).

Суб'єктами (інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи України й іноземних держав, а також держави.

Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців. А також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інституційними та індивідуальними.

Корпоративні інвестори - це, переважно, акціонерні товариства, а також підприємства інших форм власності, що мають вільні грошові кошти.

Інституційні інвестори - це портфельні інвестори, які формують інвестиційний портфель на підставі фундаментального прогнозу поведінки у довготерміновому та середньостроковому періодах. Зазвичай це фахівці, робота яких полягає в довірчому управлінні активами.

Інституційними інвесторами є банки, інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Індивідуальні (приватні) інвестори - це фізичні особи, які використовують свої нагромадження для інвестування. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли дохід, що стане джерелом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпечить фінансову стабільність його родині.

83.Гарантії захисту іноземних інвесторів.

Загалом щодо іноземних інвестицій та форм їх здійснення на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Винятки передбачаються чинним законодавством та міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (ч. 1 ст. 394 ГК).

Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава встановила певні державні гарантії захисту іноземних інвестицій, в тому числі:

застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб;

компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;

гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій;

інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності (ч. 1 ст. 397 ГК).

84.Товарна біржа: поняття, ознаки, порядок створення. Функції біржі.

Товарна біржа створюється на засадах добровільного об’єднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством. Так, засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті.
Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків.
Кожний із засновників сплачує пайовий внесок, розмір якого визначається в укладеній між ними угоді.
Статут товарної біржі на етапі її створення приймається засновниками з дотриманням вимог Закону “Про товарну біржу” (ст. 6) щодо його змісту, зокрема необхідності визначення:
– найменування та місцезнаходження біржі;
– складу засновників;
– предмета і цілей діяльності біржі;
– видів фондів, що утворюються біржею, та їх розміри;
– органів управління біржею, порядку їх утворення, компетенції;
– організаційної структури біржі;
– порядку прийняття у члени біржі та припинення членства;
– прав та обов’язків членів біржі та біржі перед третіми особами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед її членами;
– порядку й умов застосування санкцій;
– майнової відповідальності членів біржі;
– порядку припинення біржі.
У статуті можуть передбачатися й інші положення, що стосуються створення та діяльності товарної біржі.

Товарна біржа має право:
– встановлювати відповідно до чинного законодавства власні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов’язковими для всіх учасників торгів;
– створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;
– розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;
– зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;
– встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що надаються біржею;
– встановлювати інші грошові збори;

85. Права та обов’язки товарних бірж

Товарна біржа має право:

встановлювати відповідно до законодавства власні обов'язкові для всіх учасників торгів правила біржової торгівлі та біржового арбітражу;

встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, розмір плати за послуги, що надаються біржею;

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

укладати угоди з іншими біржами, мати своїх представників на біржах, у тому числі розташованих за межами України;

видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і рекламні видання;

вирішувати інші питання, передбачені законом.

Товарна біржа