Важливе значення також мають міжнародні чинники: стан торгівельного та платіжного балансу, валютний курс, паритети купівельної спроможності та пропорції міжнародного обміну.
Головними чинниками економічного зростання є: 1) інвестиції в основний капітал; 2) зростання кількості та якості трудових ресурсів; 3) НТП, впровадження інновацій; 4) зміни законодавства; 5) інституційне забезпечення.
До концептуальних схем економічного зростання на межі XX і XXI ст. сьогодні відносять такі чинники як: відкритість економіки, частка експорту наукомісткої продукції, стан людського капіталу, шкільної освіти, частка державного споживання у ВВП, рівень податків.
На поч. XXI ст. в умовах переходу до інноваційного шляху розвитку теорії економічного зростання акцентують увагу на проблемах першочергового розвитку людського капіталу. Усе більшої популярності сьогодні набуває теорія ендогенного економічного зростання, яка поєднує переваги відкритості економіки та торговельної лібералізації з власною структурно-технологічною політикою, опорою на внутрішній ринок. Показники, що характеризують економічне зростання – збільшення обсягу ВВП на душу населення та темп приросту чи збільшення обсягу виробленого ВВП/д.н.
93. Особливості моделей трансформації економіки та їх вплив на макроекономічну динаміку у різних постсоціалістичних країнах
Економічне зростання будь-якої економіки не є постійним і рівномірним. Показником зменшення обсягу суспільного виробництва є зменшення обсягу ВВП, тоді виникає криза. Всі постсоціалістичні країни пережили кризове падіння виробництва. Але є кілька країн, які протягом перехідного періоду не відчували кризового зменшення ВВП. Це Китай та В’єтнам. Головною особливістю цих країн була модель економічних перетворень – градуалізм – поступова, еволюційна трансформація системи суспільних відносин, інституцій. Формування ринкових відносин передбач. спочатку в певному відокремленому сегменті економіки. Таким чином традиційна та ринкова системи функціонують разом, але не змішуються. Характерною рисою економічної моделі було також створення «двосекторної» економіки – поєднання планової та ринкової систем економічних відносин. У Китаї роль «ринкового» сектору відігравало с/г. селяни мали право орендувати землю, але були зобов’язані здати державі певну частку продукції, а частку могли продати за ринковими цінами. Друга модель перетворень економічної системи в перехідний період, спрямована на негайний перехід до ринкових відносин відразу всього господарства, дістала назву «шокової терапії».
Ця модель була розроблена спеціалістами МВФ та СБ для країн Сх. і Ц. Європи. Вона передбачала макроекономічною стабілізацією (жорстка податкова і кредитна політика, боротьба з дефіцитом державного бюджету), реформа цін та ринку (лібералізація економіки); розвиток підприємництва; перегляд ролі держави – законодавча реформа, реформа соціальної сфери. Використання цих заходів спричинило різкий спад національного виробництва.
95. Концепція випереджаючого економічного зростання як теоретична основа економічної політики країн із перехідною економікою
Випереджаючий розвиток Для України, як і для інших держав з перехідною економікою, єдиною альтернативою досягнення національних цілей розвитку є доктрина випереджаючого розвитку. Ця концепція викладена у Програмі 2004-2015. Основні завдання прискореного економічного розвитку полягають у подальших структурних перетвореннях в економіці, поглибленні зовнішньої інтегрованості та значному поліпшенні діяльності ринкових інститутів. Головна стратегічна мета – створення умов для ефективного і динамічного економічного зростання, що ґрунтується на інвестиціях, які забезпечують структурно-технологічну модернізацію вітчизняної економіки та стабільне підвищення добробуту громадян. Пріоритетним завданням є також створення інноваційної моделі економіки. У доктрині випереджаючого розвитку особливого значення надається також проблемам ефективного використання наукового та промислово-технічного потенціалу, його інтеграції у світове господарство. Стимулювання конкурентного ринку, створення сприятливих умов для одержання підприємствами фінансових ресурсів та оновлення основних фондів і технічного переоснащення виробництва, збільшення випуску продукції з високим ступенем переробки і високим вмістом доданої вартості – чинники, які підвищать економічну активність, прискорять соціальний та технологічний прогрес. Стратегічним завданням промислової політики є створення самостійного, високо розвинутого та конкурентоспроможного промислового комплексу, який відповідає вимогам сучасного ринкового середовища, соціальній переорієнтації економіки, інтеграції України в систему взаємовигідних та рівноправних світогосподарських зв’язків.
96. Сутність і види глобалізації. Економічний розвиток як чинник формування інституціональних основ глобалізації
Глобалізація є однією із закономірностей, що визначають сучасний стан та перспективи розвитку світового співтовариства. Тенденція до глобалізації – найбільш характерна для сучасної епохи історична тенденція. Вона формує глобальну структуру політичних, економічних і культурних відносин, що простираються за будь-які традиційні кордони та зав’язують окремі суспільства в єдину систему. Людство перетворюється на соціальну цілісність. Глобалізація сьогодні – це тривала еволюція національних економічних і господарських систем, поступовий розвиток та підвищення їх взаємозалежності, інтеграційних форм та інструментів, що впливають на вибір та якість стратегічних цілей, механізми та умови їх досягнення.
Розрізняють такі типи економічної глобалізації: 1) мляву, в часовому просторі вона існує до періоду великих географічних відкриттів; 2) повільно прогресуючу – у формі міждержавних відносин на основі розвитку світової торгівлі та колонізації відсталих країн; 3) структурну – пов’язану із переділом світу, сфер впливу, консолідацією та розпадом соціально-економічних систем, що протистоять одна одній, їх боротьбою; 4) послідовну – таку, що виступає вже як самостійний наддержавний чинник. Об’єктивною основою глобалізації в цілому є закони ринку, які спричиняють і визначають потребу у розвитку суспільного поділу праці, що є одним з чинників економічного зростання. Поглиблення міжнародного поділу праці посилюється в умовах НТП і приводить до поглиблення кооперації у сфері виробництва.
Промислова революція XIX ст. і НТП XX ст. прискорили інтеграційні процеси і формування єдиного економічного простору та єдиного світового господарства. Прискорення процесу трансформації економічної системи у систему інформаційно-економічну, а особливо неекономічну, духовно-творчу, - сприяє перетворенню тенденції до глобалізації світу на реальну динамічну закономірність.
94. Головні чинники сталого економічного розвитку
Розвиток виробництва і зростання масштабів господарської діяльності, в ході яких людина використовує дедалі більшу кількість природних ресурсів, зумовлюють тотальне посилення антропотехногенного тиску на довкілля та порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі. А це, в свою чергу, призводить до загострення соціально-економічних проблем. Одночасно з вичерпанням запасів невідновлюваних сировинних та енергетичних ресурсів посилюється забруднення довкілля, особливо водних ресурсів та атмосферного повітря, зменшуються площі лісів і родючих земель, зникають окремі види рослин, тварин тощо. Все це зрештою підриває природно-ресурсний потенціал суспільного виробництва і негативно позначається на здоров'ї людини. Концепція сталого розвитку економіки визнана світовою спільнотою народів домінантною ідеологією розвитку людської цивілізації у ХХІ ст., стратегічним напрямом забезпечення матеріального, соціального і духовного прогресу суспільства. Необхідність переходу на модель сталого розвитку всіх країн світу об'єктивно зумовлена демографічним «вибухом», сучасною науково-технічною революцією, а також нинішнім кризовим станом земної біосфери.
Сталий соціально-економічний розвиток будь-якої країни означає, зрештою, таке функціонування її народногосподарського комплексу, коли одночасно забезпечуються: задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення; раціональне та екологобезпечне господарювання й високоефективне використання природних ресурсів; підтримання сприятливих для здоров'я людини природно-екологічних умов життєдіяльності, збереження, відтворення і примноження якості довкілля та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва. Головними чинниками сталого економічного розвитку є: 1) стабілізація демографічної ситуації та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості; 2) раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища; 3) розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного розв'язання ресурсо-екологічних проблем; 4) широкомасштабна реконструкція та модернізація всієї застарілої і відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва; 5) розробка нових поколінь очисних споруд, методів очищення шкідливих викидів і стоків та їх впровадження.
83. Зайнятість як функція суспільного виробництва та форма відповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї.
Зайнятість – це суспільно корисна діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що, як правило, приносять їм дохід у грошовій або іншій формі. Сучасне поняття зайнятості у широкому розумінні є певною сукупністю соціально-трудових відносин між людьми з приводу: забезпечення населення робочими місцями; формування розподілу та перерозподілу трудових ресурсів з метою участі у суспільно-корисній праці; забезпечення розширеного відтворення робочої сили.
Сутність трансформації соціально-трудових відносин полягає у поетапній зміні механізмів, що регулюють залучення, поширення та перерозподіл ресурсу праці в економіці, формування ціни праці та інших умов його використання. Слід здійснити перехід від методів прямого директивного регулювання сфери зайнятості до поєднання двох механізмів: по-перше, ринкового, по-друге – державного регулювання ринку праці.
У ринковій економіці зайнятість населення є результатом взаємодії пропозиції робочої сили, попиту на неї, ціни та конкуренції. Задоволена пропозиція робочої сили як реалізована економічна (трудова) активність формує зайнятість. Не задоволена пропозиція – це безробіття або резерв робочої сили.
Для країн, що здійснюють ринкові перетворення трудової сфери, необхідна сучасна концепція ринку праці, в якій мають знайти обґрунтування нові концептуальні підходи до становлення суб’єктів ринку праці – власників засобів виробництва і власників робочої сили, реформування зайнятості та основних її форм з урахуванням особливостей перехідного періоду, його економічної структури, своєрідності приватизаційних процесів.
На характер і зміст соціально трудових відносин значною мірою впливають види зайнятості – повна, неповна; регламентована, нерегламентована; первинна, вторинна; гнучка тощо. Кожен із них має свої особливості щодо взаємовідносин в системі: наймані працівники – роботодавці – держава; забезпечення прозорості чи непрозорості соціально-трудової сфери; ступеня збалансування інтересів роботодавців і найманих працівників.
84. Безробіття як макроекономічна проблема сучасної економіки.
Безробіття є невід’ємною складовою ринкової економіки, одним із проявів порушення макроекономічної рівноваги, одним із негативних наслідків самої природи ринку, результатом дії закону попиту і пропозиції.
Безробіття – соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення хоче працювати, але не може знайти роботу, стає надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.
Чинниками формування безробіття можуть бути: циклічність розвитку економіки, суперечливий характер НТП, структурні зрушення в економіці, недостатня мобільність робочої сили, негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати, дискримінація на ринку праці тощо.
Вплив безробіття на соціально-трудові відносини має двоїстий характер. З одного боку – це обов’язковий елемент системи господарювання, що орієнтована на динамічний, ефективний розвиток економіки (воно є важливим стимулятором активності працездатного населення). З іншого боку – це суспільне лихо, наслідком якого є значне зниження загальної ціни робочої сили та ціни праці, а отже платоспроможності населення та обсягів внутрішнього ринку; відплив робочої сили за кордон; загострення соціально-економічних суперечностей тощо.
Для вимірювання безробіття використовують абсолютні та відносні показники. Абсолютні: кількість безробітних на рівнях (країна, область, місто, р-н); кількість безробітних за статево-віковою ознакою, освітою, соціальним статусом; середня тривалість безробіття. Відносні – рівень безробіття (визначається в процентах до трудових ресурсів або до економічно-активного населення).
Безробіття поділяють на дві групи – добровільне та вимушене (структурне, циклічне, інституціональне, технологічне, часткове, сезонне, регіональне). Принципова відмінність між ними в тому, що добровільне безробіття не є турботою держави, не реєструється і не передбачає надання допомоги.
Природний рівень безробіття визначають як такий, за якого будь-яке підвищення попиту на працю не спричиняє скорочення чисельності безробітних (≈ добровільному). Фактичний його рівень може значно відхилятися від природного. Якщо безробіття у країні або в окремому регіоні загрожує соціальною кризою, вважається, що воно досягло критичного рівня.
У трансформаційних економіках безробіття має такі особливості: довготривалість, застійний характер; значна регіональна диференціація; феномен прихованого безробіття.
Одним із негативних проявів безробіття є економічні витрати, передусім недовиробництво ВНП.
Станом на початок 2009 року рівень безробіття в Україні становив: бл. 7% за МОП, рівень зареєстрованого безробіття за даними Держкомстату бл 3 %. Але фактично показник сягає 9-10 %.
85.Співвідношення динаміки ВВП і безробіття в Україні. Взаємозв’язок інфляції та безробіття в економіці сучасної України.
Зв'язок між безробіттям і ВНП встановив у 60-ті рр. ХХ ст. А.Оукен. Ця залежність отримала назву «Закон Оукена». Згідно з цим законом, щорічний приріст ВНП на 2,7% утримує кількість безробітних на постійному рівні, кожні наступні 2% приросту ВНП знижують рівень безробіття на 1%, а скорочення приросту цього показника на 2% спричиняє зростання безробіття на 2%.
Із даного закону випливають такі висновки:
1)Для того, що не допустити зростання безробіття, необхідно щорічно не менше 2,7-3% приросту ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць;
2)Вищий приріст ВНП скорочує безробіття, а зниження темпів його приросту призводить до зростання безробіття.
В Україні ж різке падіння обсягів виробництва в 90-ті рр. не корелювалося зі скороченням зайнятості. За період 1990 – 1999 рр. обсяг ВВП зменшився на 60% (в цінах 1990), а кількість зайнятих скоротилась на 15%. За законом Оукена рівень безробіття мав досягти 20 – 25%.
Причинами цього стали: завищення на п-вах чисельності робочої сили відносно потреб виробництва (наслідок – приховане безробіття характерне для економічного спаду) = «адаптація без реструктуризації»; стійка заборгованість із заробітної плати; складність звільнення працівників відповідно до старого законодавства; патерналістські установки керівників; прагнення держави уникнути масового безробіття; тиск трудових колективів і профспілок.
86. Рівень життя населення, його складові та індикатори: добробут, нормальний рівень, бідність, злиденність. Вартість життя. Прожитковий мінімум.
Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.
Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:
1)зіставлення соціально-економіних індикаторів у динаміці з попередніми роками.
2) зіставлення соціально-економічних індикаторів із науковими нормами.
3) порівняння з іншими країнами.
Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнювальні, які відображають сумарне споживання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг, та як відносні, які характеризують окремі сторони добробуту населення.
До основних індикаторів рівня життя населення належать:
1 .Економічні: макроекономічні показники, показники матеріальної забезпеченості, показники витрат споживання.
2. Соціальні: показники зайнятості, показники освітнього рівня, показники стану здоров’я, показники стану довкілля, показники соціально-політичної напруги.
3. Демографічні: середня очікувана тривалість життя, коефіцієнт смертності немовлят, коефіцієнт смертності дітей до 5 років, коефіцієнт материнської смертності.
Загалом рівень життя населення – це забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, рівень їх споживання та ступінь задоволення раціональних потреб.
Відповідно до визнаних суспільством і державою потреб, розрізняють різні щаблі цієї категорії:
Добробут – користування благами, які забезпечують всебічний розвиток людини;
Нормальний рівень – раціональне споживання за науково обґрунтованими нормативами, яке забезпечує відновлення фізичних і інтелектуальних сил людини;
Бідність – споживання благ на рівні збереження працездатності як нижчої межі відтворення робочої сили;
Злиденність – споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ.
Поряд із категорією рівня життя населення використовують такий близький за значенням термін вартість життя. Вартість життя являє собою грошову оцінка благ і послуг, які фактично спожиті у середньому домогосподарстві упродовж певного часу і відповідають певному рівню задоволення потреб.
Прожитковий мінімум (ПМ) в Україні визначається як вартісна величина набору продуктів харчування, достатніх для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Тобто він є соціальним прожитковим мінімумом, а, отже, і соціальним орієнтиром для соціальної політики держави. Згідно з міжнародним правом величина ПМ має бути орієнтиром встановлення мінімальної заробітної плати (в Україні вона становить 625 грн.), мінімальних пенсій за віком (544 грн.), мінімальних стипендій, соціальної допомоги та інших компенсаційних виплат.
Прожитковий мінімум же на сьогодні становить 669 грн.
15*.Інноваційна модель функціонування економіки та можливості її реалізації в Україні.
Конкурентоспроможність країн в економіці дослідники ISA вимірюють використовуючи такі показники:1)Інновації та винаходи. 2)Підприємницька діяльність 3)Підтримка інновацій і винахідництва. 4)Якість людського капіталу 5)Розвиненість національної інформаційної інфраструктури.
Розвиток людського інтелектуального капіталу є одним з ключових компонентів стратегії конкурентоспроможності в сучасній економіці. Побудова сучасної економіки, де людський та інтелектуальний капітал, високоосвічена та висококваліфікована робоча сила стають найважливішими чинниками конкурентоспроможності країни, включає не лише реформу освіти і збільшення інвестицій у цей сектор, а також реформування управління та здійснення довгострокових інвестицій у систему охорони здоров’я й охорони навколишнього середовища.
Однак, інтелектуальний капітал в умовах жорсткої конкуренції з його залучення, як і капітал фінансовий, спрямовується туди, де вищі відсоткові ставки, тобто загальний рівень і якість життя. Для того, щоб втримати його в Україні, необхідно значно підвищити витрати на науку і освіту, заохочувати науково-дослідницьку та інноваційну діяльність.
В цілому ситуація в Україні з впровадження інновацій не викликає оптимізму. Згідно з статистичними даними, у 2008р. питома вага підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, склала лише 10,8%, тоді як у США, Японії, Німеччині, Франції інноваційних підприємств – 70-80% загальної кількості.
Вплив науково-дослідної та науково-технічної сфери практично не позначається на підвищені конкурентоспроможності національних підприємств (витрати держави на НДДКР становлять 0,9% ВВП, при 3-4% у розвинених країнах), не дивлячись на значний науковий потенціал. А за кількістю наукових працівників на кожний мільйон жителів Україна займає одне з перших місць в світі.
До проблем формування інноваційної моделі України слід віднести: низький міжнародний конкурентний рівень вітчизняних розробок та фрагментарність інноваційної інфраструктури.
Важливим показником, що характеризує можливості розвитку інноваційної економіки є ІРЛП (Україна на 76 місці зі 177 країн).
Потрібно комплексно підійти до вирішення даного питання – зв’язати в одну ланку освіту, науку, науково-технічну та інноваційну діяльність (реформувати фінансування системи освіти, систему управління освітою, підвищити з\п працівникам відповідних установ, забезпечити контроль якості освіти і її доступності, модернізація навчальних закладів).
Також для стимулювання економіки потрібно застосувати в практичній діяльності досягнення наукової сфери.
Нині головне для України — радикально (ще точніше, революційно) змінити стратегію розвитку економіки. Її треба цілком переорієнтувати до вимог «нової економіки», що здатна успішно функціонувати у глобальному середовищі лише на продукуванні та використанні нових знань, повинна стати українською системою стратегічного мислення й активності нації.
5*. Економічна свобода та економічна демократія як чинники рівноваги нової мета системи.
Найвагомішим показником відкритості економіки є індекс економічної свободи. Для оцінки кожної країни за індексом економічної свободи вивчають 50 незалежних змінних для визначення загального рівня економічної свободи. Для зручності ці змінні агреговані на 10 наступних факторів, які однозначно важливі для економічної свободи у будь-якій країні:
Свобода бізнесу; Свобода торгівлі; Свобода ціноутворення; Свобода від державного управління; Фіскальна свобода; Майнові права; Інвестиційна свобода; Фінансова свобода; Свобода від корупції; Свобода праці. Американський аналітичний центр Фундація спадщини і газета Wall Street Journal уже 14 років щорічно випускають "Індекс економічної свободи" (Index of Economic Freedom). У дослідженні Index 2008, 157 країни оцінюються за 10 вище переліченими параметрами.
157 країн світу, розділено на п'ять умовних груп:
«вільні» — увійшли держави, що набрали більше 80 балів: Гонконг (1місце), США.
«переважно вільних» країн, які набрали від 70 до 80 балів, опинилося 23 (Великобританія, Японія, Німеччина).
«помірно вільні» — від 60 до 70 балів (Іспанія, Франція, Італія)
«переважно сковані» — від 50 до 60 балів (Україна (51,1%), Пакистан, Бразилія)
«сковані країни», де економічні свободи пригнічуються і чий рейтинг не перевищив 50 балів, (Росія (49,9%), Північна Корея і т.д.).
Чим вище рівень глобалізації в країні, тим у ній більше свободи (економічної й політичної). Це пояснюється більшою відкритістю суспільств і державних систем, їхньою більшою прозорістю та більшим впливом, який здобувають у них громадські організації й засоби масової інформації.
Україна з її 133 (51,1%) позицією в рейтингу має слабкі позиції в таких показниках: свобода від діяльності уряду; фінансова свобода; інвестиційна; майнові права та свободи від корупції.
12*. Людський капітал та його роль в економічному зростанні в сучасних умовах.
Економічне зростання на сучасному етапі за висновками експертів ООН на 64% обумовлене людським і соціальним потенціалом, на 20% природними ресурсами, а наявністю капіталу на 16%.
Людський капітал (поняття з’являється з 2-ї половини ХХ ст..) – це сукупність знань, вмінь, навичок, яких людина набуває та які збільшують її продуктивні здібності. Людський капітал є базовою основою становлення інтелектуального капіталу; складається з навиків, знань, творчих здібностей, рівня інтелектуального капіталу і підприємницької культури.
Актуальність змін у системі потреб суспільства і особистості знайшла своє відображення в постулатах Римського клубу, який перейшов від аналізу та прогнозу тенденцій і перспектив глобального розвитку людства до аналізу проблем розвитку самої людини, визначивши, що саме проблеми людини, реалізація її внутрішнього потенціалу є ключовими для всього комплексу глобальних проблем.
В умовах інформаційного суспільства формуються нові пропорції оптимального поєднання особистих і соціальних інтересів, індивідуалізму і колективізму і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності, сьогодні вперше в історії умовою приналежності людини до панівного класу стає не право володіння благом, а здатність його використовувати. Соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інформацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно-досконалого суспільства.
Поява цієї категорій зумовлена впливом НТР, якісними змінами в технологічному способі виробництва, в системі організаційно-економічних відносин, в управлінні, змісті та характері праці.
Характерними рисами людського капіталу є майстерність, талант і здібності, що належать певному індивіду.
13*. Соціальний капітал: реальний стан формування та перспективи розвитку в Україні.
Економічне зростання на сучасному етапі за висновками експертів ООН на 64% обумовлене людським і соціальним потенціалом, на 20% природними ресурсами, а наявністю капіталу на 16%.
Соціальний капітал – система цілеспрямованих соціальних зв’язків, що виникають на рівні суспільства та на рівні п-ва, фірми і забезпечують соціальну організацію відносин між суб’єктами господарювання, основу якої складають взаємодія, довіра, надійність, прозорість у відносинах. Умови виникнення соц. капіталу: зміни у структурі продуктивних сил, характері праці під впливом НТР, трансформація відносин між суб’єктами господарювання, де вже роботодавець залежить від найманого працівника через високу кваліфікацію, творчий характер праці останньої; умовою існування соціального капіталу на рівні країни є розвинене громадянське суспільство та інформаційне, різні форми соціального партнерства. На відміну від людського капіталу, пов’язаного зі змінами змісту праці, технологічними змінами у виробництві, соціальний капітал перебуває в зоні підвищеного ризику, бо залежить від сталості змін у системі відносин власності, мотиваційної складової економічної політики, рівня культури чиновників тощо.
Соціальний капітал залежить від рівня сформованості інтелектуального. Адже риси притаманні соціальному капіталу, можуть бути реалізовані за умови інтелектуалізації праці. Якщо ж інтелектуальна праця не є масовим явищем, то можливості розвитку інтелектуального капіталу обмежені, оскільки з боку власників капіталу втрачається інтерес до соціального партнерства, прозорості у відносинах.
Головною умовою існування соц. капіталу є створення розвиненого громадянського суспільства та інформаційного суспільства, форм соціального партнерства, за яких може виникати високий ступінь довіри між народом і владою.
На сьогодні в Україні не сформовано соціального капіталу, хоча система соціального партнерства законодавчо закріплена. Соціальний капітал за Дж.Коулменом (ввів це поняття) – це дуже «крихка» система, яку створити дуже важко, особливо за умов падіння рівня довіри.
3*. Життєвий цикл економічної системи: форми, етапи, наслідки.
Життєвий цикл економічної системи – це період від виникнення певної економічної системи до її зникнення (або радикального перетворення, отже трансформації).
Життєвий цикл економічної системи поділяють на такі стадії: виникнення; формування (формоутворення); розвиток (на якій система перетворюється у цілісність); проходження (руйнується цілісність системи); розпад (система розпадається, але залишаються одиничні явища, що їй належать); зникнення.
Перші три стадії характеризують висхідний рух системи. Останні ж три – описують траєкторію спадного руху.
Отже, вся економічна історія людства пов’язана із постійними переходами від одного стану економічної системи до іншого, коли одна система перебуває на етапі формування, а інша – на етапі розпаду.
Так переходи здійснюються на основі трансформаційних процесів. Їх наслідки можна охарактеризувати двояко: З одного боку - подовження у часі стадій функціонування економічної системи, які забезпечують її висхідний рух, а, отже, якісні зміни та розвиток структурних елементів системи. З іншого боку - скорочення цього часу, а, отже, прискорення переходу до спадного руху, який врешті-решт означає розпад існуючої системи, її відмирання, хаос і народження нової впорядкованості, що відбиває зміст нового життєвого циклу.
