Монетаристи доводили, що фіскальна політика не має сильного впливу на економіку, крім тих випадків, коли впливає на поведінку грошей.
Характерним для теорії економіки пропозиції є твердження, що велика кількість державних трансфертів підриває стимули до праці.
Концепції монетаризму і теорії економіки пропозиції були покладені в основу неоконсервативної економічної політики, проведеної у США та Великобританії у 80-х рр. ХХ ст., метою якої було запровадження більш рівномірного оподаткування однакових за розміром доходів, зменшення податку на прибуток компанії, зниження прогресивності оподаткування.
Економісти інституціоналізму, кейнсіанського і неокейнсіанського напрямів, навпаки, відводять фіскальній політиці визначальну роль у регулюванні розвитку приватного підприємництва, а державі – у підтримці високого рівня ділової та інвестиційної активності та заходах попередження криз надвиробництва та руйнівної інфляції.
Що стосується України, то в сучасних умовах слід користуватися кейнсіанськими рецептами, адаптованими до реалій національної економіки. Монетаристські та неоконсервативні концепції є ефективними лише для врівноваженої економічної системи. Слід зауважити, що кейнсіанські рекомендації щодо економічної політики доцільно застосовувати лише під час спаду. Це зумовлено націленістю кейнсіанської політики на вирішення завдань короткострокового періоду та неефективністю функціонування в умовах стагфляції. А вибір кейнсіанських або неокласичних методів доцільно здійснювати на базі інституціоналізму, який дає можливість врахувати особливості економіки і поведінку суб’єктів господарювання.
77. Формування дохідної та видаткової частин бюджету. Дефіцит бюджету і способи його покриття.
Управління державними видатками є важливою частиною фіскальної політики і значною мірою визначається станом бюджетного процесу, порядком планування, затвердження й використання бюджету в частині видатків, а також контролем за його виконанням.
Видаткову частину державного бюджету формують:
Субсидії. Обґрунтування надання субсидій є досить суперечливим. Вони, з одного боку, можуть бути бажаними з соціального погляду, а з іншого – можуть чинити негативний вплив як на мікрорівні (можуть створювати перешкоди для розвитку конкурентного середовища, призводити до неефективного розподілу ресурсів,робити можливим існування збиткових і неефективних підприємств), так і на макрорівні (створювати навантаження на бюджет, перешкоди для вільної торгівлі призводити до втрат у добробуті споживачів)
Бюджетне кредитування. Його основні переваги – надання на умовах платності і обов’язкового повернення, що примушує підприємців до ефективного використання коштів. Пільгове кредитування може мати вигляд безпроцентних кредитів або кредитів за пільговими процентними ставками.
До державних видатків також відносять державні закупівлі, трансфертні платежі домогосподарствам (виплати бідним для підтримки рівня життя і платежі за програмами соціального страхування людям похилого віку), державні витрати на озброєння та послуги державних службовців.
Дохідну частину державного бюджету формують:
Податкові надходження (74%): ПДВ (36%), податок на прибуток (23%), акцизний збір (6%), податки на міжнародну торгівлю й зовнішні операції (6%), збори за спеціальне використання природних ресурсів (2,6%), інші податкові надходження (0,4%).
Неподаткові надходження (24%). –доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори і держані цільові фонди.
Інші надходження (1,5%).
Збалансування бюджету можна отримати за умови, коли державні закупівлі дорівнюють податкам за мінусом трансфертних платежів. Дефіцит бюджету може фінансуватися за рахунок збільшення державного боргу.
Для фінансування державного дефіциту держава використовує такі можливості: податкові надходження, державні цільові фонди, доходи від операцій з капіталом, адміністративні збори та платежі. Звертає на себе увагу різноманіття та численність різних разових внесків до бюджету держави, які посилюють фінансовий тиск на інфляційну економіку.
Штучне утримання високої ставки веде до інфляційного оподаткування національної економіки, що затрудняє проведення результативної фіскальної політики.
78. Державний борг України та проблеми його обслуговування
Державний борг України в лютому 2009 становив бл. 130 млрд. грн. Варто зазначити, що в України один із найменших у світі державний борг – 12,4% ВВП, тоді як у інших країн – 70-80%, у Японії – 190% ВВП.
На кінець лютого 2009 року найбільша зовнішня заборгованість України була перед Росією і склала бл. 5 % загального державного боргу.
Необхідно звернути увагу на те, що здатність України обслуговувати зовнішню заборгованість є дуже залежною від кон’юнктури зовнішнього ринку. Небезпечною межею прийнято вважати ту суму зовнішнього боргу, що становить більше ніж 50% ВВП, перевищення зобов’язань з обслуговування зовнішнього богу – 30% від експорту, що в підсумку впливає на кредитний рейтинг країни.
Ьшення державного боргу. Дефіцт бюджету може фінансуватись за рахунок збіл Для покриття державного боргу держава використовує внутрішні (випуск ОВДП, продаж держ майна, розширення податко вої бази, запозичення, доходи від державної власності) та зовнішні (кредит). Емісія є інфляційним джерелом покриття державного боргу.
Нині потрібні радикальні та дієві рішення щодо створення ефективної економічної політики, яка б привела економіку до сталого зростання. Економічне зростання в перші роки ХХІ ст., стабільність грошової одиниці, суттєве збільшення міжнародних валютних резервів створювали сприятливі умови для поступового розв’язання боргової проблеми. Сьогодні ж ситуація знову погіршилась.
81. Грошова стабілізація. Монетарна політика в умовах економічних реформ
Монетарна політика – це сукупність відповідних дій уряду, спрямованих на збільшення або зменшення грошової маси в обігу. Цілі монетарної політики: висока зайнятість, стабільність процентних ставок, економічне зростання, стабільність цін, стабільність на фінансових та валютних ринках. Монетарну політику в Україні здійснює НБУ, стратегічною метою якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. В Україні процес реалізації монетарної політики відбувався за програмою «шокової терапії».
Так, у 1992 – 1994 рр. за стратегічну мету грошово-кредитної політики було взято курс на стимулювання економічного зростання без попередньої фінансової стабілізації й приборкання інфляції. Практичні заходи – пряме кредитування бюджетних витрат, централізований розподіл кредитних ресурсів, надання пільгових позичок пріоритетним галузям та окремим державним підприємствам, фінансування НБУ дефіциту бюджету. Результатом такої політики став економічний спад, зниження рівня інвестицій та обсягу товарообороту, а також знецінення національної валюти, інфляція становила 10000% у 1992-1993 рр. Запровадження нової валюти – гривні – у вересні 1996 р. допомогло стабілізувати інфляційні очікування та знизити інфляцію до 10,1% у 1997 р. Для зниження інфляції політика спрямовувалася передусім на обмеження грошової пропозиції. З 1996 р. в Україні відбувся перехід від фінансування бюджетних дефіцитів шляхом емісії центрального банку до випуску урядових цінних паперів, а також облігацій ОВДП. З 1998 р. Україна почала співпрацювати з МВФ за програмою розширеного фінансування (EFF). Програмою передбачалося проведення жорсткішої бюджетної політики, реструктуризація боргових зобов’язань, запровадження валютного коридору. Починаючи з 2000 р., в Україні спостерігалося стале економічне зростання, яке підтримувалося передусім значними надходженнями конвертованої валюти від експорту металургійно-хімічної продукції, а також зарубіжних інвестиційних вкладень і зовнішніх запозичень.
Цьому зростанню певною мірою сприяла лібералізація монетарної політики НБУ. Її заходи зокрема передбачали зниження і встановлення диференційованих норм мінімальних обов’язкових резервів, зниження облікової ставки, збільшення обсягів рефінансування. Як результат, обсяг кредитних вкладень в економіку комерційних банків зріс з 2000 р. по 2006 р. у 12 разів. Щоб не допустити переповнення внутрішнього валютного ринку і надмірного підвищення обмінного курсу національної валюти, НБУ до початку 2008 р. здійснював постійну грошову емісію і викуповував надлишок конвертованої валюти до своїх резервів. У результаті у 2000 – 2008 рр. українська економіка постійно поповнювалася грошовою масою, що також позитивно вплинуло на активізацію економічних процесів. При цьому грошова маса зростала значно швидше, ніж ВВП. У 2001 – 2007 рр. ВВП зріс утричі, а грошова маса – у 8 разів.
Сучасна економічна ситуація (в умовах світової кризи) в Україні характеризується такими чинниками: спад в усіх галузях промислового виробництва, зниження попиту на продукцію орієнтовану на експорт (металургія), складне становище банківської системи, політична нестабільність, висока інфляція, дефіцит державного бюджету, доларизація економіки тощо. Ринкові інструменти монетарної політики не виконують своєї регулюючої ролі в економіці України через не до кінця сформовані ринкові інститути.
Слідуючи рецептам монетаристів НБУ в умовах кризи застосовує рестрикційну монетарну політику, що сприяє стримуванню інфляційних процесів в економіці. У І кварталі 2009 р. скоротилася грошова маса на 10%, відносно стабілізувався валютний курс, скоротився сукупний попит. Особливо політика НБУ була спрямована на підтримку ліквідності банківської системи та стабілізації грошової одиниці. Для реалізації поставлених завдань НБУ використав комплекс грошово-кредитних методів, але найефективнішими здебільшого були адміністративні методи монетарного регулювання. Це – валютні інтервенції, контроль над фактичним використанням придбаної у НБУ іноземної валюти, участь держави у капіталізації банків.
4*. Основні форми соціального партнерства в країнах Європи
У ринкових умовах господарювання успіхи в економіці, соціальній, культурній та інших сферах суспільства значною мірою зумовлені характером відносин та рівнем взаємодії державної влади і бізнесу. У цілому взаємодія бізнесу та влади, як показує світовий досвід, відображає інтереси суспільства і є важливим чинником сталого розвитку країни. Без належної взаємодії між бізнесом і державою неможливе виконання соціально-економічних функцій з боку держави без бізнесу, так само як і неможливий ефективний розвиток бізнесу без підтримки держави. партнерство держави і бізнесу – це система співробітництва підприємств і бізнес-організацій з державними установами, а також регіональних корпорацій з державними підприємствами, спрямованими на досягнення загальних економічних цілей, на вирішення актуальних соціально-економічних питань. У цілому взаємодію держави та бізнесу на умовах партнерства слід розглядати і як умову, і як обов’язкову ознаку сучасної соціально орієнтованої економіки. Сьогодні відомо 2 схеми взаємодії держави та бізнесу на партнерських засадах. Перша схема поширена в розвинутих країнах і являє собою трансформацію інституціонального середовища до нових пріоритетів і умов господарської діяльності держави. Впровадження нових принципів в існуючі інститути відбувається двома шляхами: у межах основної економічної політики державного регулювання (Великобританія, Нова Зеландія) або в межах зміни та доповнення існуючої системи державного управління (більшість країн ЄС). Кожна країна використовує власні методики, які відповідають рівню розвитку в них ринкових відносин і національним традиціям. Друга схема набуває поширення у країнах Східної Європи, а також у країнах колишнього СРСР. Головною відмінністю зазначених країн є формування в них принципово нової нормативно-правової бази партнерства держави та бізнесу, що супроводжується формуванням інститутів, які відповідають ринковим відносинам і новій ролі держави в господарському житті. Бізнес виступає головною сполучною ланкою, яка забезпечує повноцінну інтеграцію суспільства, існування та розвиток соціальної відповідальності. Суть соціальної відповідальності бізнесу (корпоративної - КСВ) полягає у відносинах із персоналом підприємства, організації, установи шляхом дотримання трудових і соціально-економічних прав працівників та врахування їхніх інтересів, встановлення додаткових соціальних пільг та гарантій, зокрема включаючи окремі бонуси і для членів сімей працівників, у формуванні соціально прийнятних цін на продукцію та послуги, що надаються населенню.
У світі існує декілька моделей КСВ, кожна з яких відтворює суспільно-економічний уклад тієї чи іншої країни. Європейська модель регулюється нормами, стандартами та законами відповідних держав, тому що більшість соціальних проблем відносяться європейськими компаніями до сфери етичної відповідальності. Так, наприклад, у Франції існує закон, який зобов'язує компанії звітувати про виконання програм соціальної відповідальності та охорону навколишнього середовища. У Німеччині, в обмін на пожертвування, видається спеціальний сертифікат, що дозволяє зменшити базу оподаткування у розмірі пожертвуваної суми. Для Великобританії характерною є активна підтримка бізнесу з боку держави та добре розроблена система заходів соціального забезпечення та охорони здоров’я. Вона виявляється у налагоджені партнерства із власниками підприємств у секторі освіти, які беруть участь у фінансуванні проектів, наданні податкових пільг, просуванні ініціатив щодо відповідності національних стандартів до міжнародних. Також ефективним є метод матеріального заохочення компаній, які інвестують проекти соціального значення у вигляді податкових відрахувань, податкових канікул, вільних економічних зон, венчурних фондів або підтримки міжсекторного партнерства бізнесу у вигляді тренінгів, грантів, обміну фахівцями, освіти журналістів. Головне, що держава створює середовище, яке сприяє стимулюванню та винагороді компаній за добру соціальну поведінку (соціальний "знак якості", премії за розвиток КСВ).
11*. Економічна система соціалізму: теоретичні та методологічні підходи, характеристика
Соціалізм - економічна, соціально-політична система, яка характеризується тим, що процес виробництва і розподілу доходів знаходиться під контролем суспільства. Найважливішою категорією, що поєднує різні напрямки соціалістичної думки, є суспільна власність на засоби виробництва, що заміняє собою приватну власність. Соціалізм можна розглядати як політичну ідеологію, що висуває як мету й ідеал встановлення суспільства, у якому: 1) відсутні експлуатація людини людиною і соціальне гноблення; 2) затверджуються соціальна рівність і справедливість. А знищення приватної власності - лише спосіб досягнення поставлених цілей.
У теорії марксизму соціалізмом називали суспільство, що знаходиться на шляху розвитку від капіталізму до комунізму, тобто ще не суспільство соціальної справедливості, а тільки підготовча ступінь до нього. Основними ознаками соціалізму є: 1) Експропріація земельної власності і звертання земельної ренти на покриття державних витрат; 2) Високий прогресивний податок. 3) Скасування права спадкування; 4) Централізація кредиту в руках держави за допомогою національного банку з державним капіталом і з державною монополією; 5) Централізація, монополія всього транспорту в руках держави; 5) Збільшення числа державних фабрик, знарядь виробництва, розчищення під ріллю і поліпшення земель за загальним планом; 6) Однакова обов'язковість праці для усіх, створення промислових армій, особливо для землеробства; 7) З'єднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню розходження між містом і селом; 8) Суспільне і безкоштовне виховання всіх дітей. Усунення фабричної праці дітей у сучасній його формі. З'єднання виховання з матеріальним виробництвом.
Можна виділити дві основні моделі соціалізму: 1) Плановий соціалізм, заснований на повному контролі держави над економікою (планове господарство, командно-адміністративна система); 2) Ринковий соціалізм - економічна система, при якій панує колективно-суспільна форма власності і діють закони ринкової економіки. Ринковий соціалізм припускає самоврядування на виробничих підприємствах.
88. Бідність, її визначення і вимірювання
Бідність – неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення відносять тих, хто не з власної волі позбавлений благ, які більша частина населення вважає необхідними: належних житлових умов, якісного харчування; здоров’я; участі у суспільному житті. Основна відмінність бідності від інших проблем сучасного суспільства полягає у тому, що вона тісно пов’язана з різними аспектами життя, зокрема з низькою очікуваною тривалістю життя, низьким рівнем освіти і відповідно низькими можливостями ефективної реалізації своєї трудової активності. ООН розрізняє 4 основні характеристики бідності: 1) коротка тривалість життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя – чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування; 4) позбавлення участі у суспільному житті. Розрізняють такі форми бідності як об’єктивну та суб’єктивну бідність, абсолютну та відносну, тимчасову та застійну. Окремим, крайнім, проявом бідності є злиденність.
Стандарти ООН для країн Східної Європи – середньодушовий дохід – не менше 4,3 дол. Частка бідних у суспільстві визначається не стільки за рівнем добробуту, скільки за розподілом домогосподарств, ступенем майнового розшарування. У практиці досліджень використовується такий критерій, як частка витрат на харчування в загальній структурі витрат населення – порогом вважається 60%.
87. Рівень і диференціація доходів у трансформац. економіці. Макроекономічні характеристики рівня життя населення країн із перехідною економікою.
Перехід до нової системи розподілу прибутків безпосередньо віддзеркалився у змінах характеру формування доходів населення, в їх рівні та структурі. Основною рисою зазначених тенденцій є стрімке падіння рівня життя широких верств населення практично всіх країн перехідної економіки. Упродовж першого десятиліття незалежності в країні відбувався процес знецінення робочої сили - типова ознака бідного суспільства. Цей процес проявився у зниженні частки оплати праці у ВВП та випереджаючому зниженні реальної з/п. На початку 2000 р. відбулися позитивні зрушення: ВВП збільшився на 5,4%, але це супроводжувалося подальшим звуженням внутрішнього споживання і зниженням доходів населення: реальна з/п скорочувалася. Матеріальні нестатки примушують населення обмежувати своє споживання найнеобхіднішим. Крім того, такі чинники, як природні здібності людини, набута кваліфікація, стартовий капітал, вміння приймати рішення зумовлюють нерівність у розподілі доходів: частина населення має високі і надвисокі прибутки, інші – низькі. Активно впливає на розподіл доходів і суспільство: шляхом оподаткування і перерозподілу коштів у формі соціальних трансфертів. Для вимірювання ступеня нерівності населення за доходами використовують коефіцієнт Джині та децильний коефіцієнт диференціації.
Коефіцієнт Джині варіює в інтервалі від 0 до 1. Складові коефіцієнта Джині дають змогу кількісно визначити частку окремих складових у загальній економічній нерівності населення. Децильний коефіцієнт-це співвідношення доходів 10 % найзаможніших і 10 % найбідніших груп, однакових за кількістю осіб. При повній рівності населення за доходами децильний коефіцієнт диференціації дорівнює 1.
Чим більше крива Лоренца відхиляється від діагоналі, тим більша нерівномірність розподілу доходів і відповідно вища його концентрація. Високий рівень розшарування поєднується в Україні з мізерною часткою так званого середнього класу. Переважна більшість представників ряду професійних груп (лікарі, інженери, освітяни, науковці) сьогодні перетворилися на «нових бідних». Така ситуація має негативний вплив на розвиток інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства. Основними чинниками формування нерівності населення сучасної України є тіньова діяльність, з/п, чистий доход від особистого підсобного господарства, пенсії, пільги. З усіх видів соціальних трансфертів (пільги, субсидії, допомоги) тільки допомога значною мірою зменшує нерівність, а система діючих в Україні пільг не тільки не зменшує рівень майнового розшарування населення, а навпаки – сприяє його зростанню.
91. Соціальна політика в умовах системної трансформації суспільства
Соціальна політика ототожнюється сьогодні у розвинених країнах з терміном «соціальний захист». Формування сучасних систем соціального захисту в світі тісно пов’язано з усвідомленням необхідності створення соціальних пом*якшення ринкових ризиків. Соціальний захист – комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства за конкретних економічних умов. Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвив., реалізовувати свої здібності. Сучасні системи соціального захисту передбачають заходи щодо підтримання добробуту людини від народження до смерті. Поряд із соціальним страхуванням та соціальною допомогою (допомога грошима, надання на пільгових умовах ліків, шкільних підручників тощо, централізований перерозподіл коштів) це забезпечується також реалізацією сімейної політики. Активна політика на ринку праці сприяє ефективній зайнятості працездатного населення. Гендерна політика спрямована на усунення дискримінації за статевою ознакою, забезпечення реальної рівноправності жінок.
Пенсійне забезпечення як складова соціального захисту виконує такі функції як захист від бідності при досягненні певного віку, гарантування певного рівня доходу після завершення трудової діяльності, захист цього доходу від зниження внаслідок інфляції. Основними формами соціального захисту в Україні є пільги та допомоги.
89. Реальний мінімум споживання. Масштаби та рівень бідності. Бідність працюючого населення
Вартість реального мінімуму споживання розраховується виходячи з фактичної вартості харчування найбідніших 20% населення країни. Фактична вартість харчування в найбідніших домогосподарствах становить 70% мінімального споживчого бюджету (включаючи субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, твердого палива та скрапленого газу). Масштаби бідності – загальна кількість домогосподарств (населення), які визнаються бідними згідно з обраними критеріями. Рівень бідності – частка населення, яке визнається бідним відповідно до прийнятих критеріїв: 
, де Q – кількість населення, визнаного бідним, N – загальна кількість населення. Р0 = 0, в країні бідність відсутня, Р0 = 1, якщо у країні все населення отримує доходи нижче межі бідності. Глибина бідності визначається як відношення величини середнього дефіциту споживання до межі бідності. Специфіка проблем бідності в Україні визначається рядом істотних особливостей і хронічних зв’язків. 1) Бідність в Україні – закономірне явище, яке притаманне будь-якій країні. 2) Зубожіння досить широких верств суспільства впродовж 1 половини 90-х рр. відбувалося на тлі значного майнового розшарування і появи багатих прошарків. 3) На бідних перетворилися люди, які мають великий трудовий стаж. 4) За умов низького рівня доходів значна частина населення змушена займатися незареєстрованими видами діяльності, щоб якось вижити. Найбільш тривожним симптомом є висока частка бідних серед працюючого населення. Близько 80% усіх бідних становлять сім'ї, де хоча б 1 особа працює. Це зумовлено тим, що впродовж тривалого періоду в країні відбувався процес постійного знецінення робочої сили, що є типовою ознакою бідного суспільства. Існуюча пенсійна система не забезпечує залежність розміру пенсії від трудового внеску працівника, а також зацікавленості у формуванні пенсійного бюджету. Більше третини пенсіонерів продовжує працювати. Упродовж останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення. Найвищі рівні бідності характерні для Пд-Сх. та Пн-Зх. областей, де низькі рівні самозайнятості, трудової міграції тощо.
90. Соціально орієнтована ринкова система
Концепція соціальної ринкової економіки була сформована німецькими економістами у 30-ті – 40-ві рр.. XX ст.. Сам термін «соціальна ринкова економіка» було вперше використано у 1946 р. А.Мюллером-Армак. Безпосередніми джерелами концепції соціального ринкового господарства є дві економічні школи: соціально - економічний неолібералізм О.Рюстова та В.Рьопке та фрайбурзька школа ордолібералізму, представниками якої були В.Ойкен та Ф.Бем.
Ще одним джерелом, що справило значний вплив на формування концепції соціальної ринкової економіки, її духовною основою стали принципи філософської антропології та християнського соціального вчення. Неоліберали звертали увагу до загальнолюдських цінностей. А.Мюллер-Армак відмічав, що головним критерієм економічного порядку не можуть бути такі цілі, як влада або право, більшість або свобода, демократія чи диктатура, а людяність. В основі економічного порядку необхідні моральні принципи, згідно яких не люди повинні пристосовуватися до економічної політики, а економічна політика повинна здійснюватися в інтересах людей.
Основна задача ордолібералізму полягала у створенні теоретичних основ нового і справедливого порядку, у якому б панували соціальна справедливість та рівновага. Основне поняття цієї теорії – «порядок», який визначається як «сукупність інститутів і норм, пов’язаних з економічними організаціями і типами економічної поведінки та регулюючих відносини між елементами народного господарства».
Методологічною основою концепції соціальної ринкової економіки, описаної В.Ойкеном у його працях «Основі національної економіки» (1940) та «Основні принципи економічної політики» (1950), є теорія порядку. Згідно з цією теорією будь-які господарські процеси протікають внутрі визначених форм порядку. Господарський порядок – це сукупність різних ідеальних типів, кожен з яких представляє собою абстракцію, яка створюється на основі емпіричних спостережень. Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Економічний порядок являє таку суспільну економічну систему, яка базується на правових засадах держави, принципах вільної конкуренції; визначає пріоритети державної економічної політики, приватної власності. А.Мюллер-Армак поглибив теоретичні конструкції Фрайбурзької школи, зокрема запропонував ідею розробки політики порядку і політики процесу. Політичними ознаками політики порядку є те, що вона здійснюється законодавчою гілкою влади, розрахована на тривалий період часу і через відповідні економічні та політичні рішення здійснює суттєвий вплив на якісні показники економічного відтворення. Основні завдання політики порядку: 1) конкурентне законодав-во; 2) забезпечення і гарантування прав власності; 3) розбудова валютної зовн-ек. та соціальної системи. як доповнення до політики порядку розробляється і реалізується політика процесу, яка спрямована передусім на управління економічними процесами на коротко- та середньострокову перспективу. Дана політика реалізовується виконавчою гілкою влади і незалежна від ЦБ. Головними сферами впливу цієї політики є: 1) політика економічного зростання та економічної стабілізації; 2) грошово-кредитна та бюджетно-податкова політика. При цьому акцент робиться на досягнення соціальних стандартів, реалізацію справедливої соціальної політики. Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціально справедливим, не може братися до уваги.
92. Економічне зростання: сутність, чинники, показники. Теорії економічного зростання
Передумови та шляхи економічного зростання в Україні серед завдань економічної політики набувають першочергового значення. Без переводу економіки на траєкторію зростання не можна розв’язати жодної соціально-економічної проблеми українського суспільства. Економічне зростання є природною формою буття людства, нормальним станом його економіки. Загострення проблем економічного зростання зумовило посилення уваги до теоретичних і практичних питань суспільного розвитку, вони стали першочерговими у постсоціалістичному просторі, особливо в Україні. Теорія Дж.Кейнса ґрунтується на тому, що без наявності достатнього сукупного попиту суспільне виробництво не може збільшити кількість виробленого продукту. Модель Харрода-Домара – єдиним фактором економічного зростання є збільшення розмірів капіталу. Модель Р.Солоу спирається на аналіз визначальної ролі національних заощаджень, приросту чисельності населення та технологічного прогресу. Вона виходить із функціональної залежності між кількістю продукту, праці та капіталу, що була встановлена Коббом і Дугласом. За Солоу, саме оптимальний рівень нагромадження капіталу визначає темпи економічного і соціального прогресу суспільства. С.Кузнець довів, що НТП є головною умовою економічного зростання.
