65. Особливості попиту та пропозиції на ринку капіталів у перехідній економіці
Специфіка формування ринку капіталів у постсоціал. країнах полягає у тому, що зростання капіталів відбувалося за рахунок перерозподілу раніше створеного націон. ресурсу і багатства через роздержавлення і приватизацію держ. й суспільного майна.
Специфікою функціонування капіталу, що також зумовлює особливості розвитку ринку капіталів, є те, що продуктивний капітал у постсоціалістичних країнах залишається за своїм складом «соціалістичним». Це означає, що значна частка такого капіталу є фізично й морально застарілою. Маючи такий капітал пост соціаліст. країни можуть розраховувати лише на просте відтворення у провідних галузях ек-ки, а реальна можливість розширеного відтворення з’явиться тільки за умови активного інвестиційного процесу. Таким чином, капітал у сфері матеріального в-ва, за складом залиш. «соціалістичним» (хоча за формою власності вже не є тільки державним, а являє собою приватний і корпоративний, тобто «капіталістичний»).
Має місце така ситуація, коли з переходом до переважно акціонерної форми власності відбувається диференціація акціонерів, обмеження прав і можливостей більшості акціонерів, а саме, стосовно отримання дивідендів на акції та впливу на політику керівних органів акціон. компаній. Водночас матеріальне становище і безмежні права керівників акціон. компаній, їх жорстка боротьба за посади свідчать про те, що саме шляхом володіння владою можна нарощувати капітали попри всі екон. труднощі, високі податки, які існують в країні, але не заважають владі (на всіх рівнях) збільшувати свої капітали.
Таким чином, попит і пропозиція на рику капіталів формується в межах керівної верхівки та найбільш заможних осіб.
66. Становлення нового класу власників і його вплив на процеси та спрямованість формування ринку капіталів
Особливості нового класу власників капіталу, тобто капіталістів зумовлені трансформаційним х-ром постсоціалістичних економік.
Саме походження переважної більшості класу підпр-ців зумовило ряд специфічних рис становлення ринку капіталів шляхом інтенсивної експлуатації держ. ресурсів з метою нагромадження капіталу. Це відбувалось через отримання різноманітних пільг та виключних прав.
По-перше, нові власники – це представники старої номенклатури, тобто керівники держ. п-в та держ. органів упр-ня, представники партійної верхівки із соціаліст. минулого. Саме таке «походження» нових власників зумовило вибір ними такого шляху отримання прибутків, як використання та експлуатація державних, націон. ресурсів.
По-друге, нові власники прагнули використати у боротьбі за екон. панування владу. Для цього вони брали активну участь у політиці, прагнули зайняти важливі позиції в різних гілках влади, лобіювали свої інтереси в уряді і парламенті. Саме через опанування держ. владою ці нові «олігархи» повністю визначали розвиток ек-ки, в тому числі процеси «прихватизації», розвиток окремих галузей і регіонів, політику ціноутворення, кредитування, прожитковий мінімум у країні, політику доходів тощо.
По-третє, нові власники, з’явившись в країні після процесів приватизації, створили кілька груп, об’єднаних екон. та політ. інтересами. Ці групи наз. «олігархічними». Вони мають власні політ. партії або депутатські групи, а також «свої» сфери впливу (в галузях, регіонах). «Постсоціаліст. олігархія» створила певні способи контролю над галузями та п-вами, починаючи від володіння власністю і закінчуючи всебічним контролем над фінан., матер., товарно-грош. потоками.
По-четверте, для «олігархічних утворень» у пострадян. Державах х-ною є непрозорість зв’язків у вигляді участі в контролі та прибутках, що породжує складні взаємовідносини та суперечності всередині таких утворень.
По-пяте, «олігархічні групи» почали зявлятися дуже швидко в рез-ті акціонування. Через фіктивний капітал здійснюються контроль і реалізація прав власності новими власниками – олігархами. Фіктивний капітал відіграв значну роль як у становленні ринку капіталів, так і в становленні фондового ринку.
Аналіз подібних дій дає можливість зробити ряд висновків щодо співвідношення сил різних олігархічних груп великого укр. бізнесу, яке неминуче призводить до виникнення внутр. протиріч у рамках самої «фінансової олігархії», а також окремих груп з держ. установами. У процесі часткового витіснення позицій бізнесу окремих груп відбуваються процеси перегрупування сил, перерозподілу сфер впливу в межах окремих секторів ек-ки, які можуть сприяти посиленню їх панування.
67. Ринок праці: сутність і структура. Пропозиції товару на ринку. Попит на товар на ринку. Формування зайнятості як форми відповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї.
Ринок праці – си-ма соц.-екон. відносин між роботодавцями (власниками засобів в-ва) та населенням (власниками роб. сили) щодо задоволення попиту перших на працю, а других – на роб. місця, які є джерелом їхніх засобів існування.
Основними складовими ринку праці є пропозиція робочої сили; попит на роб. силу; вартість та ціна роб сили.
Пропозиції товару на ринку праці. Сукупна робоча сила – це заг. чис-ть насел. віком від 15 до 70 рр. включно, яке прагне реалізувати свою зайнятість шляхом вироблення товарів та послуг і отримати за це винагороду в грошовій чи натуральній формі.
Пропозиція роб. сили формується населенням працезд. віку, особами молодше прац. віку, населенням пенсійного віку.
Основними чинниками впливу на пропозицію робочої сили є кількість працездатних, їх тудова активність, рівень міграції та рівень зароб плати.
Попит на товар на ринку праці. Попит на роб. силу визнач. к-тю та якістю роб. місць, які існують в ек-ці і функціонують або потребують заповнення.
Розрізняють ефективний попит, який визнач. к-тю економічно доцільних роб. місць, і сукупний попит, що включає також зайняті працівниками, але неефективні роб. місця.
Різниця між сукупним та ефективним попитом на роб силу відбиває надлишок роб. сили, тобто частину прихованого безробіття.
Чинники, що впливають на попит роб сили: рівень фондоозброєності та трудомісткості виробництва, рівень освіти та кваліфікації, продуктивність праці, наявність вакантних місць.
Формування зайнятості як форми відповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. Задоволена пропозиція роб. Сили як реалізована екон. (трудова) активність формує зайнятість.
Незадоволена пропозиція – це безробіття або резерв роб. сили. Незадоволений попит на роб. силу – це вакантні роб. місця. Система роб. місць є первинним структуротворчим елементом щодо зайнятості.
Отже, важливою рисою зайнятості в Укр. є велика к-ть зайнятих у сфері послуг (59 %), багато працюючих за кордоном на випадкових, тимчасових роботах без контрактів (2-7 млн.); незареєстрована зайнятість. Вона охоплює як працюючих (це може бути їх додатк. заробіток), так і частково працюючих (осіб з неповною зайнятістю). Специфічною рисою зайнятості в постсоц. країнах є розвиток самозайнятості населення. Самозайняті – це особи, які самостійно, за власні кошти орган-ть власне в-во і реаліз-ю товарів і послуг. А також несуть відпов-ть за продукцію та послуги.
68. Особливості функціонування нац. ринку праці та протиріччя щодо реалізації стратегічних цілей трансформації екон. системи.
Ринок праці – си-ма соц.-екон. відносин між роботодавцями (власниками засобів в-ва) та населенням (власниками роб. сили) щодо задоволення попиту перших на працю, а других – на роб. місця, які є джерелом їхніх засобів існування.
Сучасний ринок праці в Україні є неоднорідним. Це багатошарова структура, яка об’єднує зареєстровані та незар., в тому числі приховані частини.
Нові тенденції в розвитку ек-ки: стрімкий спад попиту на роб. силу в одних галузях та секторах ринку і відносно бурхливий розвиток ін. вступили у протиріччя з жорсткою регламентацією умов праці на п-вах з традиційними режимами зайнятості, викликали до життя нові форми організації праці, нестандартні форми функціон. ринків праці. У 90-х рр. ХХ ст. у зв’язку з перехідним процесом х-не зростання так званої гнучкості ринку праці.
Гнучкий ринок праці – це інституція надання будь-яких форм реалізації екон. (трудової) активності, що передбачають вихід за межі нормальної тривалості роб. дня (тижня) і цілорічної зайнятості, підписання тимчасових, (зокрема, короткострокових) трудових контрактів тощо.
Неповна зайнятість в Україні має ряд особливостей.
По-перше, це є наслідком скорочення попиту на роб. силу і альтернатива безробіттю.
По-друге, через відсутність в законодавстві норми «часткове безробіття» - це форма прихованого безробіття.
По-третє,неповністю викор. всі продук. сили.
Особливістю українського ринку праці на сучасному етапі розвитку є зростання диспропорцій між професійно-кваліфікаційною структурою населення в потребами ринку. Ринок праці є неоднорідним, існує розрив між попитом і пропозицією на робочу силу, тому головна стратегічна ціллю є повна зайнятість. Навіть за умов розробки стратегії регулювання зайнятості, системи професійної підготовки та перепідготовки, наявності розгалуженої системи органів працевлаштування, спеціальних програм стимулювання зайнятості та ін. стратегічна ціль залишається недосягнутою.
69. Підприємництво – рушійна сила формування нових економічних відносин.
Господарським кодексом України (станом на 1.04.2007) підприємництво, визначається як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Й.Шумпетер та інші економісти виділяють наступні функції підприємництва:
- ресурсна (мобілізаційна) – мобілізація внутрішніх і зовнішніх ресурсів (фінансових, трудових, матеріальних, природних тощо) для ефективного функціонування.
- творча – пов’язана з розробкою та реалізацією нових бізнес-ідей, ноу-хау, винаходів; творче ставлення до справи.
- організаційна – пов’язана з матеріально-технічним забезпеченням виробництва, налагодженням технологічного процесу, організацією комерційної діяльності.
- стимулювальна - дає змогу створити механізм підвищення ефективності праці, застосувати дієві стимули збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб.
- управлінська – пов’язана з управлінням персоналом та фірмою.
- захисна – передбачає систему захисту прав та інтересів підприємців, створення сприятливих умов для функціонування підприємництва, усунення наявних проблем на макрорівні.
Основними рушійними силами розвитку підприємництва є потреби, інтереси, прагнення до створення матеріальних і духовних благ, ділова творчість людини, суперечності й конкуренція, стимули.
У процесі формування нових економічних відносин роль підприємництва все більше зростає і за таких умов воно набуває таких особливостей:
ü Виступає силою, що прискорює шлях до ринкових перетворень; впливає на структурну перебудову в економіці, збільшення обсягів виробництва, збуту товарів і надання послуг; прискорює темпи економічного розвитку національної економіки в цілому;
ü Забезпечує господарську незалежність суб’єктів ринку, створює сприятливе середовище для розвитку конкуренції, сприяє раціональному використанню ресурсів;
ü Стимулює ділову активність, забезпечує ефективні стимули до високопродуктивної праці, постійного пошуку ефективних форм роботи, сприяє здійсненню інноваційних процесів, швидкому оновленню технологічної бази і номенклатури продукції з урахуванням споживчого попиту;
ü Створює нові робочі місця, сприяє формуванню нового типу суспільного способу життя та підприємницької культури.
71. Умови ефективності підприємницької діяльності, підприємств фірм у перехідний період
Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто трансформуючись у ту силу, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації та постійного оновлення.
В умовах трансформаційного періоду важливого значення щодо підвищення ефективності підприємницької діяльності набувають такі чинники:
- Вибір ефективних форм і методів підприємницької діяльності – в умовах трансформації економіки найпоширенішими є три основні організаційні форми підприємницької діяльності: одноосібне володіння, товариство (партнерство), корпорація (акціонерне товариство);
- Підвищення ефективності виробництва та конкурентоспроможності продукції – основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства за умов найменших витрат суспільної праці або часу. Найважливішими чинниками, що впливають на конкурентоспроможність п-ва, є впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, зростання обсягів виробництва та місткості ринку, вдосконалення системи діючих на п-ві стимулів до праці тощо;
- Активізація інноваційно-інвестиційної діяльності через використання нових форм управління циклом «наука-техніка-виробництво» (технопарки, бізнес-інкубатори);
- Оптимізація поточних витрат і розмірів підприємств – оптимальними слід вважати такі витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг), які забезпечують підприємницькій структурі отримання максимально можливого прбутку. Оптимальним вважають такий розмір підприємства, за якого забезпечується отримання максимально-можливого прибутку за мінімальних витрат виробничо-фінансових ресурсів;
- Аналіз зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку підприємництва – до зовнішніх відносять державну економічну і соціальну політику, структурні зміни в економіці і суспільстві, інституціональні механізми та інфраструктуру держави; внутрішні – цілі, технологія, працівники, структура, організація та стиль управління, мотивація підприємницької діяльності.
72. Мотивація підприємців у перехідній економіці. Правове забезпечення розвитку підприємництва.
Належне функціонування суб’єктів господарювання безпосередньо пов’язане із проблемою мотивів і стимулів їхньої діяльності. Основною ланкою мотиваційного механізму є підприємницькі інтереси – сукупність відносин, що складаються в процесі діяльності між підприємцями та державою, між підприємцями та іншими учасниками ринку і спрямовані на задоволення власних потреб. Здатність кожного суб’єкта господарювання виявити свої підприємницькі інтереси значною мірою залежить від чинників підприємницької активності. Так розрізняють макро- та мікроекономічні чинники підприємницької активності. Якщо в результаті їх взаємодії створюються сприятливі умови, підприємницька діяльність активізується, якщо ні – згортається.
Реальна мотивація підприємництва, однакова спрямованість розвитку та реалізації економічних інтересів ринкових суб’єктів і держави можуть бути лише за розвиненого конкурентного середовища, існування критичної маси підприємців у більшості сфер господарської діяльності.
Мотивація економічних агентів у перехідній економіці суттєво відрізняється від мотивації за нормальних ринкових умов. Якщо за умов розвиненої ринкової економіки максимізація прибутку є переважаючим мотивом (порівняно з такими цілями, як збільшення обсягів виробництва, розміри власної заробітної плати, збереження чисельності зайнятих на підприємстві тощо), то у перехідній економіці спостерігається поліваріантність цілей діяльності.
У розвинутих країнах з ринковою економікою немає спеціальних законів про підприємництво. Свобода підприємницької діяльності в них закріплена у конституції, цивільному законодавстві та в інших н.п.а., що регламентують господарську діяльність.
В Україні загальні правові економічні та соціальні засади підприємницької діяльності визначені в законах «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво» 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). Проте певні їх положення потребують перегляду з метою вдосконалення організаційно-правового, фінансово-кредитного, податкового і державного регулювання підприємництва.
Останнім часом підвищена увага на державному та регіональному рівнях приділялась питанням активізації підприємницької діяльності, створенню нових підприємств. Зокрема, було прийнято низку рішень, щодо удосконалення нормативно-правової бази, усунення адміністративних, економічних та організаційних перешкод розвитку підприємництва. Запровадження нових підходів до державного регулювання у сфері підприємництва. Насамперед це стосується внесення змін до процесів регулювання, ліцензування, державної реєстрації, видачі різноманітних дозволів, запровадження нових схем оподаткування, упорядкування перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємництва державними контролю вальними органами.
74. Державна підтримка підприємництва: потреби та реалії.
Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державі.
Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, з іншого – створення стимулів використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.
Основним завданням державного регулювання є створення оптимальних умов для ефективного функціонування підприємницького сектору та розвитку на цій основі національної економіки.
Існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блоками через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання (шляхом заміни адміністративних процедур, збільшення контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо). В Україні обраний другий підхід. У процесі його реалізації державна політика підтримки і розвитку підприємництва повинна спиратись на загальні принципи, цілі і напрями, серед яких:
- формування нормативно-правової бази;
- удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики (податкове регулювання здійснюється через надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки й технології, НДДКР, у процесі освоєння відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва тощо. В Україні реформування податкової системи має включати значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізацію витрат виробництва й адміністрування податкового законодавства, надання пільг в оподаткуванні малих підприємств, які б стимулювали їхній інвестиційний і інноваційний розвиток. Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо. В Україні фінансово-кредитну підтримку підприємництва слід здійснювати шляхом розбудови мережі фінансово-кредитних організацій, поліпшення умов для приватного фінансування розвитку малого й середнього бізнесу через мікрокредитування, лізинг, кредитні кооперативи, спілки взаємного кредитування і страхування інвестицій тощо);
- забезпечення інформацією;
- сприяння впровадженню технологій та інновацій (державне фінансування НДДКР, закупівля передових технологій і техніки, надання необхідних консультацій в процесі їх впровадження, стимулювання регіональних програм, всебічна підтримка венчурних підприємств тощо.) В Україні з цією метою доцільно надавати податкові пільги в разі упровадження малими підприємствами нових техніки та технологій, проведення ними наукових досліджень; розробити ефективний механізм передання частини виробничих площ, техніки збанкрутілих підприємств, частини державних замовлень малим підприємствам тощо;
- підготовка та перепідготовка кадрів (здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців). В Україні кадрове забезпечення п-в здійснюється державою шляхом підготовки кадрів менеджменту в державних та недержавних ВНЗ, організації відповідних курсів підвищення кваліфікації, розробки навчальних планів, програм тощо. Однак система освіти неадекватно реагує на зміну попиту на робочу силу та не має належної фінансової підтримки.
Проаналізувавши потреби та реалії державної політики підтримки підприємництва можна зробити висновок, що вона має поєднувати заходи регуляторної політики, фінансово-кредитної підтримки, розвитку умов для приватного фінансування, реформування податкової системи, розвитку ринкової інфраструктури та вдосконалення інституційного середовища.
75. Цілі, функції та інструменти фіскальної політики в умовах системної трансформації економіки. Податкове законодавство України.
Фіскальна політика – це державне акумулювання цінностей (грошей, коштовностей та інших матеріальних і нематеріальних активів) для виконання державою своїх функцій. Об’єктивна необхідність фіскальної політики зумовлена кризовими явищами ринкової економіки, неспроможністю ринку забезпечувати гармонійне саморегулювання економіки.
Економічна сутність фіскальної політики розкривається в таких її функціях: стимулювальна, регулювальна, розподільна, контрольна, соціальна та інші, залежно від того якою є мета її проведення. Під сутністю фіскальної політики розуміють систему економічних відносин, що формуються стосовно втручання держави щодо оптимізації джерел формування й використання державного бюджету для забезпечення стабільного та динамічного економічного розвитку країни, виходячи з конкретної історико-економічної ситуації в країні.
До пріоритетних цілей фіскальної політики слід віднести вирішення питання зростання обсягів виробництва та забезпечення зайнятості населення, подолання економічних диспропорцій, запобігання небажаних змін сукупного попиту, боротьбу з інфляцією та різного роду кризовими явищами.
Основними інструментами фіскальної політики є:
- податки, які скорочують приватні витрати і внаслідок цього створюють можливість здійснення державних витрат;
- витрати державних коштів, які спонукають підприємства виробляти певні товари і послуги;
- трансфертні платежі, що забезпечують певний рівень доходів деяким верствам населення та підприємствам;
- державні запозичення, що вирішують проблему дефіцитності регулювання фінансових ресурсів у поточному періоді, але ускладнюють її у тривалому періоді.
Становлення податкової системи України почалося 25.06.1991 з прийняттям Закону «Про систему оподаткування». Закон визначає принципи побудови і призначення системи оподаткування, перелік податків та об’єктів оподаткування, джерела сплати, податкові ставки та квоти.
Формально податкове законодавство України правильно визначає структуру податкової системи, основні принципи оподаткування, але практична їх реалізація та визначення кількісних параметрів податкових ставок та платежів, бази оподаткування значною мірою є стримувальним чинником на шляху до соціально-ринкового господарства. Використання податків як фінансових регуляторів є дуже складною справою. Іноді незначні деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити суть впливу податку: зробити його прямо протилежним до передбачуваного.
76. Інфляція та моделі фіскальної політики держави.
Світова практика налічує безліч моделей здійснення фіскальної політики залежно від цілей та політико-економічних умов господарювання. До базових засад, що визначають напрям та результативність фіскальної політики належать: рівень ВВП на д.н. та стабільність економіки, економічний порядок і рівень розвитку ринкової інфраструктури, співвідношення форм власності та їх питома вага, соціальна спрямованість, економічна культура й ментальність, відкритість економіки та її інтегрованість в міжнародну економіку тощо. Відповідно, виділяють американську (ліберальну), німецьку (неоліберальну), європейську, шведську, японську моделі господарювання і здійснення фіскальної політики.
Для перехідних економік виокремлюють наступні види фіскальної політики: дискреційну (свідоме маніпулювання податками та урядовими видатками з метою зміни національного обсягу виробництва, контролю над інфляцією і прискорення рівня економічного зростання), стимулювальну, стримувальну та стабілізаційну
Специфіка трансформаційної економіки України вимагає пошуку власної доктрини фіскальної політики стосовно теперішнього стану економіки.
Так, у 90-х рр. ХХ ст. постала проблема одночасного нашарування в економіці процесів спаду виробництва та інфляції. Боротьба зі спадом виробництва означала застосування стимулювальної фіскальної політики, що передбачає зростання сукупного попиту за рахунок збільшення видатків держави та зменшення податків. Отже можна зробити висновок, що для перехідної економіки України, де домінує стагфляція, необхідно шукати специфічні методи фіскальної політики. Одним із можливих варіантів може бути певне поєднання двох підходів.
З розвитком інфляції фіскальні проблеми все більше загострюються, бо реальні податкові надходження зменшуються. Проте існує і зворотний зв'язок впливу бюджетної політики на темпи інфляції.
*****Відповідно до теорії Кейнса фіскальна політика, орієнтована на боротьбу з безробіттям, передбачає зростання державниих видатків і скорочення податків. Фіскальна політика, орієнтована на зниження інфляції, потребує скорочення державних видатків при збільшенні податків.
До основних альтернатив кейнсіанській та неокейнсіанській концепцій слід віднести неокласичну теорію державного регулювання ринкової економіки, яка знайшла своє відображення у монетаризмі, теорії раціональних сподівань та теорії економіки пропозиції.
