Соціальна робота з клієнтами похилого віку

Дана вікова категорія населення характеризується такими особливос­тями: вона потребує вирішення специфічних завдань та вибору напрямів роботи з ними.

Основими напрямами соціальної роботи є: виявлення осіб, які по­требують соціального піклування вдома й у спеціальних установах; ство­рення умов для прояву активності людей похилого віку в мікросоціумі й задоволення їхніх інтересів; роз'яснювальна робота серед близьких і різних людей похилого віку.

Для даної вікової групи вирішуються такі завдання: природно-культурні (збереження життєвої активності й здорового способу життя); соціально-культурні (збереження й переорієнтація соціальної активності та пізнавальних інтересів; знаходження форм участі в житті близьких); соціально-психологічні (прояв почуття задоволення прожитим життям, почуття виконаного обов'язку; знаходження доступних способів самореалізації; пом'якшення кризи переходу до післятрудового життя).

Соціальний працівник, незалежно від профілю спеціалізації, повинен бути ознайомлений з біосоціальною сутністю старіння й старості; зі ста­рінням населення як демографічним процесом з усіма його соціальними наслідками; зі своєрідністю соціальних, психологічних і медичних про­блем літнього й старечого віку; з особливостями самітності; адаптації до старості; з обсягом і можливостями трудової діяльності в цей період, у тому числі інтелектуальної й творчої; з використанням залишкових фізич­них і інтелектуальних здібностей старих людей, а також з основами догляду за безпомічними старими людьми й низкою інших соціальпо-исихологічпих і морально-етичних проблем.

Соціальний же працівник, наприклад, фахівець у галузі геронтології, більшу увагу приділяє проблемам психології і психопатології літнього й старечого віку, засвоєнню психотерапевтичних методів у вирішенні їхніх сімейно-побутових проблем, розумінню деоитологічпих питань в обслу­говуванні й соціальній роботі зі старими людьми.

При цьому спеціалістам необхідно чітко розрізняти поняття старіння і старості. Старість — заключний період вікового індивідуального роз­витку (онтогенезу), що наступає закономірно. Старіння — руйнівний про­цес, що протікає в результаті наростаючої з віком дії зовнішніх і внутрішніх факторів, що ушкоджують і призводять до недостатності фізіологічні функції організму.

Стратегічним завданням соціальної роботи, здатної "втрутитися" у біосоціологію старості, є подолання синдрому передчасного (патологіч­ного, прискореного) старіння, що характеризується раннім розвитком вікових змін чи більш яскравим їхнім проявом у той чи інший віковий період.

Стратегія соціальної роботи, яка враховує процеси соціально-демографічного старіння населення, заперечує думку про те, що старі люди нібито є для суспільства тягарем.

Ця думка коректна, принаймні, через дві основні причини. Перша (економічна) полягає в тому, що кожна людина, яка працює, вже у віці 30-35 років повертає суспільству всі засоби, витрачені на ЇЇ освіту, а протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює "над­лишки", частину яких суспільство повертає їй у вигляді пенсії й інших соціальних послуг (більш за те, пенсіонери, як правило, не можуть спо­жити всієї створеної ними раніше частки продукції, оскільки шанс про­жити 20 років після виходу па пенсію мають далеко не всі). Друга (морально-гуманістична) полягає в тому, що ставлення до людей літньо­го віку, як до людей, "які, віджилим своє", людей, "які, не мають цінностей", є варварським, відверто цинічним і жорстоким.

Таким чином, процес демографічного старіння вимагає перегляду ос­нов організації діючих соціальних служб у напрямках соціального захис­ту й опіки старих людей.

Якість життя тісно пов'язана із загальним добробутом літньої і ста­рої людини й характеризується сукупністю зовнішніх і внутрішніх фак­торів. Тут галузь соціальної роботи стратегічно спрямована па медичне обслуговування літніх і старих людей, па підтримку їхньої життєдіяль­ності в родині і суспільстві, а також на забезпечення їхніх особистих потреб.

У людей похилого віку часто тнаступає період самотності. Під самот­ністю в геронтології розуміють тяжке відчуття розриву з оточенням, що збільшується, острах наслідків самотнього способу життя, важке пере­живання, пов'язане із втратою істотних життєвих цінностей чи близьких людей, постійне відчуття иокинутості, марності й непотрібності власного існування.

Самотність у старості — поняття далеко не однозначне і, власне кажучи, має соціальний смисл:

— самотність як соціальний стан, що відбиває психофізичний статус літньої і старої людини, що утрудняє їй можливості зав'язувати нові і підтримувати старі контакти і зв'язки, обумовлений різними причинами як психічного, так і соціальпо-економічиого характеру;

— самотність як рез'ультат відсутності родичів, дітей, онуків, под­ружжя, а також окреме проживання від молодих членів родини;

— самотність як повиє позбавлення людського спілкування для бага­тьох старих людей, які живуть у родині;

— самотність як самотній спосіб життя: фізичний етап, що активно обирається самою особистістю завдяки своєму характеру й психічному здоров'ю на основі прагнення відмежуватися від оточення, бажання за­хистити свій спосіб життя, внутрішній світ, незалежність і стабільність від втручання сторонніх, і навіть близьких родичів.

Стратегія соціальної роботи тут визначається сферою відмінностей факторів ізоляції від самотності. Ізоляція означає об'єктивну відсутність суспільних контактів, самотність же є суб'єктивним психічним станом. Вона не пов'язана з кількістю суспільних контактів, а значною мірою обумовлена монотонністю й нудьгою існування. Міра самотності зале­жить від очікувань, які є в літньої і старої людини.