Вікова структура населення та особливості соціальної роботи з людьми різної вікової типології

Вікова типологія соціальної ро­боти ґрунтується на соціологічних ха­рактеристиках вікової структури населення [1,550], під якою розумі­ється співвідношення чисельності різних вікових груп населення, що створює базу для всіляких розрахунків як демографічного, так і соц­іального й економічного характеру. Вікова структура населення фор­мується під впливом природного й механічного руху населення, людсь­ких втрат у періоди природних і соціальних катаклізмів.

Існують різні класифікації віку. У статистиці, наприклад, найбільш часто використовують класифікацію віку Б.Урланіса: 0-2 роки — ясель­ний вік; 3-6 років — дошкільний вік дитинства; 7-15 років — шкільний вік дитинства; 16-24 роки — юність; 25-44 — зрілість; 45-59 років — повна зрілість; 60-69 років — літній вік; 70-79 років — рання старість, 80-89 років — повна старість, 90 років і більше — глибока старість Для вивчення взаємозв'язку росту населення і його вікової структури тут застосовується і класифікація шведського демографа Г. Сундберга, що розбив населення на 3 вікові групи: діти — 0-14, батьки — 15-49, пра­батьки — 50 років і більше.

У соціальній педагогіці вікова періодизація, зазвичай, співвідно­ситься з етапами соціалізації. Тут існують різні періодизації. На думку відомого російського вченого А.Мудрика, досить зручною, із соціально-педагогічної точки зору, є така вікова класифікація: дитинство (від на­родження до 1 року), раннє дитинство (1-3 років), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 років) вік, молодість (23-30 років), рання зрілість (30-40 років), пізня зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-75 років), довголіття (понад 70 років).

У геронтології [2,19] з погляду процесів старіння в онтогенезі люди­ни поширена така хронобіологія (вікова періодизація), що була прийня­та в 1963р. у Києві на семінарі геронтологів і Всесвітньої організації охорони здоров'я:

— молодий вік 18-44 роки

— середній вік 45-59 років

— літній вік 60-74 роки

— старечий вік 75-90 років

— довголіття старше 90 років

Крім того, у геронтології для оцінки віку окремих людей і суспіль­ства в цілому звичайно використовують таку рольову (функція вироб­ництва) статевовікову схему:

допродуктивний вік 0-17 років

продуктивний вік 18-64 роки - чоловіки

18-59 років — жінки

післяпродуктивиий вік старше 65 років чоловіки

старше 60 років — жінки

старість 65-79 років — чоловіки

60-79 років — жінки

глибока старість старше 80 років

Наявність різних підходів до класифікації віку людини і численність віковихтииологій є наслідком складності, багатозначності й багатосторон­ності самого феномена "вік". Сучасні науки, які вивчають цей феномен, ще не виробили інтегративного уявлення про нього. У цих умовах прак­тичний соціальний працівник повинен досить часто спиратися на власний професіоналізм, виходячи з конкретної мети і завдань соціальної роботи.

З певною віковою категорією клієнтів. На кожному віковому етапі перед людиною постає ряд завдань (проблем), від сприятливого чи не­сприятливого вирішення яких залежить її особистіший розвиток, особис­та "доля". Віковий підхід у соціальній роботі повинен проектуватися так, щоб забезпечити умови сприятливого вирішення конкретних завдань на кожному етапі життєдіяльності людини відповідно до норм цивілізовано­го суспільства. Крім того, у руслі індивідуальної соціальної роботи з клієнтом з врахуванням вікового підходу йому повинна надаватися конк­ретна допомога у розв'язанні завдань (проблем), які перед ним стоять.

З тією чи іншою мірою умовності можна назвати три групи завдань для кожного віку:

— природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі виз­наченого рівня біологічного дозрівання, фізичного й сексуального роз­витку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіо­нально-культурних умовах);

— соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), які специфічні для кожного віку в конкретному соціумі і які, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого боку-існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко вступаючи у протиріччя;

— соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в реальному житті й па перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи способи їх вирішення.

Звичайно, якщо якесь завдання залишається невирішеним, то це або затримує розвиток особистості, або робить його недосконалим, або спот­ворює сутність особистості. Можливий і варіант, коли те чи інше зав­дання, не розв'язане в певному віці, зовні не проявляється в самому розвитку особистості, але через певний час воно "проявляється" в нега­тивному плані, що призводить до нібито немотивованих вчинків, рішень, змін в особистості.