Право на забезпечення безпеки

 

З метою забезпечення ефективного і справедливого правосуддя для певних осіб передбачене право на забезпечення безпеки і на державний захист.

 

 

Право на забезпечення безпеки мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу про кримінальне правопорушення або в іншій формі брала участь чи сприяла виявленню, попередженню, припиненню або розкриттю кримінальних правопорушень; потерпілий та його представник у кримінальному провадженні; підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники; цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; свідок; експерт, спеціаліст, перекладач і понятий; члени сімей та близькі родичі зазначених вище осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства. Підстави і процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників кримінального провадження визначені Законом від 23 грудня 1993 року "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві".

 

Право на державний захист мають працівники суду, правоохоронних органів та їхні близькі родичі. Підстави і процесуальний порядок реалізації цього права регламентований Законом від 23 грудня 1993 року "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів".

 

Тема 5. Докази і доказування

Докази

5.1.1. Поняття

 

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).

 

Згідно з ч. 1 ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

 

З процесуальними доказами не слід плутати:

 

o інформацію, що використовується у кримінальному процесі; o аргументи сторін і думки осіб, що ведуть судочинство;

o судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ; o логічні докази.

Іншими словами, не можуть розглядатися як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі доказів та "попереднього" знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.

 

 

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначала їх як "фактичні дані", що містяться в установленому законом джерелі.

 

Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".

 

Таким чином, докази стають об'єктом, що вмішується у свідомість, оскільки відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що їх сприймає, та суб'єктом, який їх використовує.

 

Зміст інформації, що використовується під час кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, що дістає її.

 

У радянській доктрині існувала (і продовжує існувати до цього часу) думка, що відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.

 

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С.А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Зрозуміло, що "мертва матерія" жодними "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха3. Людям роздаються картки, на яких нанесені кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок), і які не несуть жодного інформаційного навантаження. Але люди, розглядаючи ці картки, повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, але цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" - плід фантазії особи, підданої дослідженню.

 

Зрозуміло, що докази, які виходять безпосередньо від людей (свідчення, висновки, документи) придатні для отримання інформації про сприйняття події цією особою. Але слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки не будуть піддані процесуальному доопрацюванню і пристосуванню до потреб сторін. На цьому етапі і одержуються "фактичні дані" у процесуальному сенсі.

 

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнаватися доказами однією чи навіть обома сторонами, але не визнаватися судом, і навпаки. Інакше питання про визнання даних доказами пропонувалося вирішити у Концепції реформування кримінальної юстиції України, згідно з розділом 2 якої визнання зібраних фактичних даних доказами у справі має здійснюватися виключно судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення та захисту. Це положення Концепції реалізовано у КПК 2012 року.

 

5.1.2. Ознаки

 

Кримінальні процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу кримінального провадження. Вони можуть включатися в систему (сукупність) доказів і виключатися з неї не один раз. Але в будь-якому разі фактичні дані для того, аби вони могли стати доказами, повинні мати певні ознаки.

 

 

Вчені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описанням невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (стосовно сукупності доказів).

 

5.1.2.1. Допустим ість

 

Допустимість доказів - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, в силу положень процесуальною права використати їх як докази.

 

Допустимість доказу визначається виходячи, насамперед, із обставин його отримання і залучення до справи.

 

Умови допустимості доказів:

 

o одержання фактичних даних із належного процесуального джерела - ч. 2 ст. 84 КПК (наприклад, не можуть бути доказами фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту

 

як свідок);

 

o одержання фактичних даних належним суб'єктом (стороною захисту, стороною обвинувачення, потерпілим);

 

o одержання фактичних даних в належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

 

o належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих (розшукових) дій, журнал судового засідання).

 

Законодавцем певне значення надається також змісту отримуваних фактичних даних. Так, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагатися судом, органами прокуратури, іншими органами для вивчення та використання у вигляді доказів під час розгляду кримінальних справ. Такі дані є конфіденційною інформацією, що охороняється законом.

 

Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, в момент подання їх для розгляду. Але доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж вони будуть досліджені як докази. Наприклад, спочатку має бути доведено, що пістолет безпосередньо використовувався під час вчинення кримінального правопорушення з метою досягнення певного результату, а потім уже пістолет може буде використаний як речовий доказ - знаряддя злочину (ст. 98 КПК).

 

Після визначення недопустимості використання фактичних даних як доказів можна себе уже не утруднювати перевіркою і оцінкою їхньої належності, достовірності та достатності (самих по собі чи в сукупності з іншими доказами).

 

 

У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким визнання одного доказу недопустимим тягне невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Так, коли у кримінальному провадженні встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей здобуті від підозрюваного шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то отримані на підставі таких показань під час обшуку фактичні дані доказами не визнаються. В Україні таке правило не діє.

 

Російським вченим і практиком - федеральним суддею Росії С.А. Пашиним розроблені 11 "заповідей", якими, на його думку, слід керуватися під час оцінки допустимості зібраних матеріалів. Оскільки системи оцінки доказів в Росії і в Україні суттєво не відрізняються, зазначені "заповіді" можуть бути використані вітчизняними слідчими, прокурорами та суддями:

 

1. Допустимість матеріалів як доказів не залежить від оцінки їх важливості для завершення справи.

 

2. Якщо закон істотно змінив умови допустимості доказів, то в основу обвинувачення не можуть бути покладені ті з них, що не відповідають положенням цього закону.

 

3. Матеріали в інтересах захисту підлягають менш суворим правилам оцінки їх допустимості як доказів, ніж матеріали обвинувачення (у теорії кримінального процесу це правило називають "асиметрією доказів" - Л.Л.).

 

4. Інтересам сторони слугує той матеріал, на використанні якого вона наполягає, яким би не був його зміст.

 

5. Обвинувачений не розплачується своєю долею за помилки або зловживання сторони обвинувачення, а також захисника та інших осіб, що стоять на його стороні.

 

6. Тягар доведення хибності матеріалу покладено на сторону, яка вказує на його хибність. Якщо ця сторона продемонструє його хибність, тягар доведення допустимості матеріалу як доказу покладається на протилежну сторону.

 

7. Матеріали мають підводитися під матрицю залежно від їх змісту, а не назви.

 

8. Отруєне дерево дає отруйні плоди. Матеріали, отримані в результаті використання недопустимого матеріалу, самі є недопустимими як докази.

 

9. Після визнання матеріалу недопустимим спрацьовує "ефект доміно". Зокрема, забороняється згадувати про існування такого матеріалу в інших матеріалах справи.

 

10. Нарочитість загрожує неповноцінністю. Наприклад, існує правова відмінність між відеодокументом, отриманим від агента, що спеціально спостерігав за якоюсь особою, і отриманим в результаті безперервної зйомки стаціонарною камерою всіх відвідувачів банку.

 

 

11. Заповіді можуть бути суперечливі: їх дія визначається людським вибором1.

 

Фактичні дані щодо обставин кримінальної справи мають право подавати як сторона обвинувачення, так і сторона захисту. Стаття 6 ЄКПЛ не вимагає, щоб під час збирання доказів сторона захисту мала ті самі права, що й обвинувачення. Однак, якщо обвинувачений вибирає активну лінію захисту, то він повинен мати право збирати і пред'являти докази "на тих самих умовах", що й обвинувачення (див. п. 225 рішення ЄСПЛ від 11 грудня 2008 року у справі Мірілашвілі проти РФ). Питання про допустимість доказів остаточно вирішує суд.

 

Концепцією реформування кримінальної юстиції України передбачено, що визнання зібраних фактичних даних доказами у справі має здійснюватися виключно судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення та захисту1. Згідно з ч. 1 ст. 89 КПК суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

 

КПК 2012 року визначив діяння, вчинення яких сторонами чи потерпілим є істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод і е підставою для визнання даних, здобутих у результаті цього, недопустимими (ст. 87 КПК).

 

Законодавець у ст. 88 КПК встановив, що:

 

- докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження;

 

- відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого -

 

є недопустимими (за винятком певних випадків - ч. 2 ст. 88 КПК) на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

 

Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ч. 3 ст. 88 КПК).

 

У кримінальному провадженні сторони вправі надавати відомості, отримані поза межами цього провадження. Однак, вирішуючи питання про їх допустимість, суд повинен враховувати такі обставини:

 

1) відомості, здобуті в інших, крім кримінального, юридичних процесах (дисциплінарному, адміністративному тощо) є допустимими як докази у тому разі, якщо вони отримувалися не у зв'язку з кримінальним провадженням. Дотримання такої вимоги робить неможливим використання іншої юридичної процедури, крім кримінальної, для встановлення обставин кримінального провадження. Особливо актуальним це є для діяльності, здійснюваної тими державними органами, у структурі

 

 

яких утворені слідчі підрозділи і для яких є притаманним здійснення адміністративної діяльності;

 

2) відомості можуть бути здобуті не у процесі юридичної діяльності особами, не наділеними кримінальною процесуальною компетенцією. Це може відбутися у результаті фіксування фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні. Як відзначив КС, для правильного вирішення питання про допустимість таких відомостей як доказів необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій фізичних або юридичних осіб, їх мету та цілеспрямованість при їх фіксуванні. КС вважає, що подані будь-якою фізичною або юридичною особою речі або документи не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених в Конституції, зокрема внаслідок цілеспрямованих дій із застосуванням оперативно-розшукових заходів (п. 3.4 Рішення КС від 20 жовтня 2011 року № 12- рп/2011 у справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції). Отже, отримання відомостей особами, не уповноваженими на провадження оперативно-розшукової діяльності, в результаті випадкового, а не ініціативного характеру їхніх дій робить ці відомості недопустимими для використання у кримінальному процесі як доказів;

 

3) учасники кримінального провадження вправі звертатися до приватних детективів з метою пошуку, збирання та фіксації відомостей про злочини. Приватна детективна діяльність здійснюється поза межами кримінального провадження в строки, встановлені законом для провадження. Відомості, зібрані приватними детективами і подані учасниками провадження до суду, оцінюються з точки зору їх допустимості, належності, достовірності і достатності нарівні з іншими відомостями.

 

5.1.2.2. Н алежніс ть

 

Належність доказів - це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "приховувати" обставини, що належать до предмету доказування.

 

Належність доказу визначається, виходячи із значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний оборот.

 

Всі докази, що дають в конкретних умовах місця і часу підставу для судження (роздумів) про обставини предмету доказування, вважаються належними.

 

Ознаки, за якими суд має вирішувати питання про належність доказів, урегульовані ст. 85 КПК.

 

5.1.2.3. Достовірн ість

 

Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних в процесі доказування з точки зору знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

 

 

Іншими словами, достовірність доказів - це їхня "гносеологічна допустимість".

 

Під достовірністю у кримінальному процесі розуміють зовсім не ту достовірність, що мається на увазі в точних науках1 (рівна одиниці ймовірність), і не "істинність" (істину можна шукати безкінечно - див. п. 3 цієї теми), а так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найбільш відповідальних ситуаціях повсякденного життя.

 

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

 

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

 

o його суспільне становите, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду; o факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

o стан свідка в момент сприйняття події;

 

o його заінтересованість у вирішенні справи.

 

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Так, під час дослідження протоколу огляду місця події треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд; висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.

 

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, коли показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Як правило, достовірність фактичних даних в кінцевому підсумку може бути встановлена під час прийняття рішення у справі. В ч. 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

 

5.1.2.4. Достатн ість

 

Достатність доказів - це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їхню сукупність або один із них в основу процесуальною рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності (ч. 1 ст. 94 КПК).

 

Достатність доказів визначається, переважно виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінальні процесуальні рішення.

 

Констатація недостатності доказів тягне такі наслідки:

 

o відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого);

 

 

o прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

 

o скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт).

 

У кримінальному процесуальному законі йдеться й про інші ознаки доказів, зокрема: вагомість (п.1 ч. 1 ст. 178 КПК) та силу (ч. 2 ст. 94 КПК). Однак вони не є ознаками у "чистому" вигляді, оскільки характеризують доказ в аспекті його переконливості для учасників кримінального провадження, а не містять власне його характеристику.

 

5.1.3. Клас ифікація

 

Докази класифікуються на особисті й речові; обвинувальні й виправдувальні; первинні й похідні; прямі й побічні (непрямі).

 

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інших документах, висновку експерта. Спільним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для кримінального провадження.

 

До речових доказів належать матеріальні об'єкти, які мають властивості, що відображають обставини кримінального правопорушення у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

 

Первинні і похідні докази розрізняються залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації чи з "других рук" ("показання з чужих слів" - ст. 97 КПК).

 

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні обумовлюється відношенням до предмету обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними доказами є докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення кримінального правопорушення певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

 

Прямі і побічні докази поділяються щодо предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмету доказування, а побічні - на обставини, із яких можна зробити висновок про інші факти. Побічні докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмету доказування.

 

5.1.4. Проце суальн і джере ла

 

Процесуальні джерела доказів - це форма збереження фактичних даних.

 

 

Згідно з ч. 2 ст. 84 КПК фактичні дані, що можуть буж доказами у кримінальній справі, встановлюються:

 

1) показаннями;

 

2) речовими доказами і документами;

 

3) висновком експерта.

 

5.1.4.1.Показання

 

Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження

 

Давання показань:

 

- для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

 

- для свідка, експерта - обов'язком.

 

Залежно від того, отримані докази безпосередньо у стадії судового розгляду чи у стадії досудового розслідування, але в судовому засіданні, показання можуть бути "реальними" і "депонованими". Перші отримують шляхом надання їх свідком безпосередньо у судовому засіданні, де кримінальну справу розглядають по суті обвинувачення. Другі - у судовому засіданні, що відбувається у стадії досудового розслідування, коли обвинувачення лише готується для подання його до суду. "Депонування" доказів відбувається в порядку ст. 225 КПК у виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, через існування небезпеки для життя і здоров'я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявність інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

 

Не можуть бути доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо вони не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб ("показання з чужих слів"), то ці особи повинні бути також допитані. Винятки становлять лише випадки, встановлені ст. 97 КПК. Використання показань з чужих слів захищене суттєвими гарантіями від зловживань з боку слідчих, прокурорів, суддів (ст. 97 КПК).

 

5.1.4.2.Речові докази і документи

 

Речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що

 

 

встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Документи є речовими доказами, якщо вони містять зазначені вище ознаки.

 

Документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

 

Не визнається джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записна книжка не встановленого власника). За характером виникнення документи поділяються на 2 групи:

 

1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

 

2) особисті (що надходять від приватних осіб).

 

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Коли відомості про фактичні дані викладаються громадянами, то до форми документа можуть ставитися вимоги лише в особливих випадках (наприклад доручення, розписка тощо). При цьому слід мати на увазі, що такі документи можуть використовуватись в процесі доказування, якщо достовірно встановлений їх власник і джерело походження.

 

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

 

o письмові - документи на папері (довідки, характеристики, листи);

 

o електронні - це документи, інформація в яких зафіксована у вигляді електронних даних, в тому числі обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону від 22 травня 2003 року "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. 3 ст. 7 Закону). Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцю слід подбати про врегулювання порядку використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах;

 

o графічні (схеми, графіки, креслення); o знакові (табуляграми);

o фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки); o відеозапис (відеотеки);

 

 

o звукозапис (фонограми).

 

Критеріями, за якими відрізняють документи і речові докази, називають різноманітні ознаки:

 

o особливості методів дослідження;

 

o замінюваність документів і незмінюваність речових доказів;

 

o стихійний характер формування речових доказів і штучний - документів;

 

o значущість для справи змісту (документи) або слідів на них, обставин їх утворення, зміни, переміщення або виявлення (речові докази).

 

Однак всі перелічені ознаки є не досить стабільними і можуть зустрічатися як у речових доказів, так і у документів, а також у документів з ознаками речових доказів.

 

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів. Правила роботи з документами у кримінальному провадженні врегульовані ст. 99 КПК, а зберігання їх і речових доказів - у ст. 100 КПК.

 

5.1.4.3.Висновок експерта

 

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

 

Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який грунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях. Висновок експерта не може грунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

 

Вимоги, що ставляться до висновку експерта, викладені у ст. 102 КПК.

 

Висновок експерта не є обов'язковим для особи або органу, який здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

 

Акти чи інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатись як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду, органу досудового розслідування або адвоката (п.

18 ППВС від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах").

 

 

Доказування

5.2.1. Поняття

 

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності сторін і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні висновку про доведеність вини особи та йою подальшому обстоюванні у судових стадіях процесу.

 

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно займає в ній основне місце. За влучним висловом П.А. Л у пінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності".

 

Діяльність сторони обвинувачення з доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який отримав назву "тягар доказування".

 

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

 

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

 

1) не ставить перед собою мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальна діяльність спрямована на з'ясування обставин конкретного діяння);

 

2) не може продовжуватися безкінечно, воно обмежене процесуальними строками;

 

3) здійснюється спеціальними суб'єктами, за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

 

Але кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, насамперед з історичним, оскільки досліджується подія минулого.

 

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворює підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право. Систему доказового права складають:

 

1) норми глави 4 "Докази і доказування" КПК, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

 

2) норми-засади кримінальною провадження -вільна оцінка доказів; змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; презумпція невинуватості;

 

 

3) норми, якими врегульовані права і обов'язки учасників кримінального провадження в частині доказування - наприклад, право підозрюваного, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази;

 

4) норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів (глави 20-21, ст.ст. 351-363 КПК).

 

5.2.2. Мета

 

Спірним у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

 

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Ця концепція побудована на 2 марксистських тезах:

 

1) світ може бути пізнаний;

 

2) практика є критерієм істинності пізнання.

 

Але останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, коли метою доказування визнається достовірність знань, яка дає можливість прийняти обгрунтоване рішення у кримінальній справі.

 

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

 

o її сучасні прибічники висловлюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний -безкарним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі становив більше 90 (за рахунок приховання злочинів від обліку та застосування незаконних методів ведення слідства);

 

o вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко коли реалізується на практиці;

 

o органи досудового розслідування, прокурор і суд, сторона захисту не озброєні критерієм визначення істини.

 

Видається, що концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

 

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь- якими засобами ("мета виправдовує засоби").

 

У практичному аспекті концепція об'єктивної істини не є прийнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть в філософи, де істина є одним

 

 

із основних понять, однозначно і остаточно не вирішено, що є істиною. Процес наближення до неї є безкінечним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі - процесуальні строки. Та й вважати об'єктивною істиною ті обставини, що встановлені шляхом голосування суддів під час постановлення вироку (ч. 3 ст. 325 КПК), навряд чи можна.

 

Істина визначається як відповідність знань дійсності. Але досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти разом вдається далеко не завжди. Крім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може породити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків. Та й навряд чи можна сподіватися на визначення точної відповідності знань, що є потенційно вразливими в аспекті їхньої достовірності, події злочину, що була у минулому і яку не може безпосередньо сприйняти особа (слідчий, прокурор чи суддя), котра повинна зробити висновок про таку відповідність.

 

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але який не завжди досягається (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити істину як мету доказування можливо, але навряд чи можна виконати приписи закону щодо її досягнення. Врегулювати з надією на його виконання можна тільки шлях до досягнення мети, яким є процедура доказування.

 

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

 

5.2.3. Значення

 

Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що:

 

- тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;

 

- доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.

 

Кримінальне процесуальне значення доказування дістає вияв у тому, що:

 

- правильне його здійснення в змозі забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального провадження;

 

- всі питання, які виникають у перебігу кримінального провадження, можуть бути вирішені лише на підставі обставин, достовірно встановлених під час доказування;

 

 

- участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації засад кримінального процесу (зокрема засади змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

 

- докази є підставою для прийняття усіх процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

 

5.2.4. Структура

5.2.4.1. Загальні положен н я

 

Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з'ясування її суті і вироблення на підставі цього стороною обвинувачення відповідних процесуальних рішень, а стороною захисту - своєї "захисно)"' позиції у провадженні.

 

Цей процес складається із комплексу процесуальних дій і відносин, що можуть бути згруповані в окремі, відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінального процесуального доказування.

 

Елементи процесу доказування не є етапами доказування. Етапи - це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування під час досудового розслідування і в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

 

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони можуть різнитися лише своєю роллю і поєднанням.

 

Деякі процесуалісти (О.М. Ларін) зводять кримінальне процесуальне доказування по суті до одного елементу - "дослідження фактів для пізнання істини".

 

Найбільш поширеною (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Але така сукупність елементів не відображає повною мірою зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальному провадженні.

 

Виходячи з цього, вчені (Ф.Н. Фаткуллін) виділяють 5 елементів процесу доказування.

 

5.2.4.2. Висуван н я ве рсій

 

Висування версій у кримінальному провадженні. У кожному провадженні є, як мінімум, 2 версії:

 

1) подія кримінального правопорушення мала місце;

 

2) події не було.

 

 

5.2.4.3. Збиран н я доказів

 

Збирання доказів - це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність сторін обвинувачення і захисту із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації і її фіксації.

 

Кримінально-процесуальний закон (ст. 93 КПК) передбачає такі способи збирання доказів.

 

Для сторони обвинувачення:

 

1) проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

 

2) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

 

3) проведення інших процесуальних дій (наприклад, виїмки). Сторона захисту, потерпілий вправі використовувати такі способи:

 

1) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;

 

2) ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій.

 

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді;

 

3) шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (наприклад, огляду).

 

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

 

5.2.4.4. Пе ре вірка доказів

 

Перевірка доказів - це діяльність слідчою, прокурора, суду із ретельною, всебічною і об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильною встановлення обставин кримінальною провадження.

 

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють державні органи і

 

 

посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

 

Докази перевіряються:

 

1) шляхом детального дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

 

2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (насамперед - одночасного допиту, слідчого експерименту, пред'явлення для впізнання, експертизи);

 

3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

 

5.2.4.5. Оцін ка доказів

 

Оцінка доказів (ст. 94 КПК) - це розумова (логічна) діяльність представників сторін та слідчою судді під час досудового розслідування, а суду у судовому провадженні, яка полягає в тому, що ці особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінальною провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів -з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідною процесуальною рішення.

 

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого не мають наперед встановленої сили (ст. 94 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка існує у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

 

До 1864 року в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Суть такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Так, визнання підсудним своєї вини вважалося "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювалися лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавалися переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; вченому перед невченим; духовному перед світським. Розслідування і провадження у суді покривала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумовуванні значення закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

 

Система вільної оцінки доказів побудована за принципом "свідків зважують, а не рахують".

 

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих саме доказів, здійснюваної різними службовими особами, які здійснюють кримінальне провадження. Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів.

 

 

Вільна система оцінки доказів не допускає можливості покладання визнання обвинуваченим власної вини (доказу, що був "досконалим" для формальної системи оцінки) в основу обвинувачення. Оскільки невизнання обвинуваченим вини не може бути саме по собі підставою для постановлення виправдувального вироку, то і визнання ним вини не може бути покладено в основу обвинувального вироку.

 

У сторін обвинувачення і захисту є право знати про докази один одного. Однак сторона захисту має певні переваги у реалізації цього права, що полягають у такому:

 

- пред'являти "свої4' докази лише по завершенні досудового розслідування, а із матеріалами сторони обвинувачення ознайомлюватися протягом всього часу розслідування і у будь-який час (за деякими винятками);

 

- ознайомлюватися із усіма доказами, що є у розпорядженні сторони обвинувачення (навіть з результатами негласних слідчих дій).

 

Доступ до матеріалів кримінального провадження, зібраних стороною обвинувачення, забезпечує обвинуваченому право на захист.

 

5.2.4.6. Обґрун туван н я висн овків

 

Обгрунтування висновків у провадженні, яких дійшли суб'єкти доказування, - це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінальному процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обгрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і повинні бути переконливими для всіх осіб, які мають відношення до кримінального провадження, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої крім службової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд (процесуальне керівництво досудовим розслідуванням), адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого) належать всі інші юристи.

 

Від органів, які здійснюють кримінальне провадження, вимагається викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами так, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

 

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

 

1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити;

 

2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їхніх джерел;

 

3) належність і допустимість доказів;

 

4) їхні юридично-значущі властивості;

 

5) характер необхідних у справі рішень.

 

 

5.2.5. Предмет

 

Будь-який суб'єкт, звертаючись до дійсності, що його оточує, стикається з безкінечною множиною об'єктів: предметів, явиш, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно позбавлена сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють в реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, націлюючи на них свій пізнавальний інтерес. Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт; 3) предмет пізнання.

 

Кримінальне правопорушення є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Але в кожній із них досліджуються окремі його сторони. Так, в кримінальному праві досліджують поняття, різновиди кримінальних правопорушень, їх склад тощо; у кримінології - рівень і динаміку злочинності та способи запобігання і протидії їй. Виділяються окремі сторони кримінального правопорушення для дослідження в межах інших галузей права і наук: криміналістиці, правовій психології тощо.

 

Коло обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, є предметом кримінального процесуального доказування. Кожне кримінальне провадження є унікальним за "набором" обставин, котрі треба встановити. Тому регламентувати у кримінальному процесуальному законодавстві повний перелік обставин, що с обов'язковими до встановлення у кожному провадженні, є практично неможливим1. Крім того, у доказуванні беруть участь сторони, котрі самостійно, з урахуванням власної позиції і регламентації події у законі про кримінальну відповідальність, визначають коло питань, що є необхідними для дослідження.

 

Предмет доказування складають кримінально-правовий, цивільно-правовий та кримінальний процесуальний елементи.

 

Кримінально-правовий елемент предмету доказування утворюють обставини, встановлення яких дозволяє дати правильну юридичну кваліфікацію певного діяння як кримінального правопорушення і призначити справедливе покарання. До них належать обставини, що становлять склад кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого та обтяжують чи пом'якшують його відповідальність.

 

Цивільно-правовий елемент предмету доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна обвинуваченого.

 

Кримінальний процесуальний елемент - це ті обставини, доказування яких є необхідним для вирішення поточних питань кримінального провадження. Ними є обставини, які визначаються в законі як підстави прийняття кримінальних процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальному провадженні (підстави до застосування запобіжного заходу чи до закриття провадження), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку).

 

 

Предметом доказування можуть бути і самі докази, коли йдеться про вирішення питання щодо їх допустимості, належності, достовірності, достатності. ЄСПЛ зазначив, що у змагальному процесі належить розглядати не тільки докази, що безпосередньо стосуються фактів цієї справи, а й інші докази, які можуть стосуватися належності, достовірності й достатності перших ("Mirilashvili v. Russia").

 

Не підлягають встановленню у кримінальному процесі загальновідомі факти та ті, що встановлені раніше судовим рішенням, що набрало чинності (преюдиційні факти).

 

Предметом доказування можуть слугувати лише обставини ймовірні. А усе, що належить до сфери "чудес" (неприродного), тобто суперечить законам природи, не може бути елементом предмета доказування. Хоча поняття про природне та неприродне, можливе та неможливе у час інтенсивного розвитку науки та комп'ютерних технологій є відносними. Межі "чудесного" постійно змінюються, а тому у певних випадках для того, щоб встановити, чи належить якесь явище до сфери неприродного, слідчі, прокурори та суд повинні призначити експертизу.

 

Предметом доказування у кримінальному провадженні є певні факти. "Підведення" цих фактів під відповідні статті закону покладається на сторону обвинувачення. Сторона захисту також може бути причетною до встановлення обставин предмету доказування, але предмет доказування сторони захисту не збігається із предметом доказування сторони обвинувачення. Захист може або сприяти встановленню предмету доказування, на осягнення якого спрямована діяльність обвинувачення (наприклад, у разі дійового каяття обвинуваченого), або визначити власний предмет доказування. У будь-якому разі зміст предмету доказування, який опановує захист, обумовлюється предметом доказування сторони обвинувачення.

 

Остаточний висновок про встановлення чи невстановлення обставин предмету доказування сторонами робить суд, який вирішує питання про винність і покарання обвинуваченого.

 

Висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціальною значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

 

Не підлягають доказуванню у кримінальному провадженні негативні положення, котрі полягають у запереченні не якогось конкретного факту, а сукупності можливих фактів, що не допускають їх індивідуалізації. Не можна, наприклад, доказувати, що певний киянин, який не має фізичних вад, ніколи не був на певній вулиці Києва. У тому випадку, коли негативний факт стосується конкретного випадку, то він (факт) уявляється негативним лише за формою, містячи у собі позитивне твердження. Так, наприклад, негативне положення, що підсудний не перебував у відповідному місці у відповідний час, містить у собі позитивне твердження про те, що він знаходився у якомусь іншому місці.

 

 

5.2.6. Межі

 

Межі доказування - це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують повноту версій, що перевіряються; "глибину" дослідження обставин, що підлягають встановленню; обсяг доказів і їхніх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин; достатність обгрунтування висновків у кримінальній справі тощо.

 

Межі доказування є індивідуальними у кожному кримінальному провадженні і для кожної із сторін.

 

Неправильне визначення меж доказування стороною обвинувачення може потягнути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. Перше (необґрунтоване звуження) призводить до того, що деякі обставини, які належать до предмету доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Друге (необґрунтоване розширення) має наслідком невиправдане нагромадження доказової інформації, залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

 

Межі доказування, здійснюваного стороною обвинувачення під час досудового розслідування і в судовому розгляді, можуть не співпадати внаслідок виникнення необхідності перевірки в стадії судовою розгляду нових версій, різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів та з інших причин.

 

У процесуальних системах, які є змагальними у "чистому вигляді", межею доказування може стати визнання обвинуваченим своєї вини. Так, у США доктрина і практика (судова і законодавча) виходять із такого постулату: якщо кримінальний процес - це спір, і якщо один із його учасників (обвинувачений) визнає себе винним ("таким, що потерпів поразку"), то тим самим втрачає сенс продовження такого спору, оскільки те, що вважається у будь-якій справі суперечливим (факт вчинення злочину конкретною особою), після заяви обвинуваченого про те, що він визнає себе винним, перестає бути таким. Від позиції обвинуваченого значною мірою залежить зміст дій поліції під час досудового провадження. Якщо така особа погоджується з тим, що ставиться їй у провину, то не треба шукати даних, які б могли її викрити, оскільки вони не знадобляться у суді. Визнання обвинуваченим своєї вини відкриває можливість для спрощеного закінчення кримінальної справи за допомогою переговорів з приводу угоди про визнання вини. Визнання вини може також бути підставою для того, щоб журі присяжних не комплектувалось і судова перевірка доказів, в тому числі обвинувальних, не здійснювалась.

 

Українське кримінальне процесуальне законодавство регламентує процедуру так званого "скороченого судового слідства", згідно з якою у суді можна не досліджувати обставини, якщо сторони вважають їх встановленими (доведеними) і не наполягають на їх дослідженні.

 

Отже, межі доказування у кримінальному провадженні визначаються кримінальним законом, а якщо вирішуються цивільно-правові питання, то й цивільним законом;

 

 

сторонами з урахуванням ситуації провадження; формою кримінального провадження, яка дозволяє припинення провадження за угодою про визнання вини.

 

5.2.7. Стандарти д оказування (переконання)

 

Суд обґрунтовує доказами різноманітні процесуальні рішення як у досудовому, так і у судовому провадженні, в тому числі підсумкове рішення - вирок. На різних стадіях і етапах кримінального провадження ступінь переконання судді може бути різним. Так, наприклад, під час вирішення питання про законність затримання підозрюваного ступінь доведеності вини у вчиненні кримінального правопорушення може бути значно меншим, ніж коли ухвалюється обвинувальний вирок.

 

У кримінальному процесуальному законі стандарти доказування можуть регламентуватися або ні. У тих державах, де стандарти встановлені, кількість їх може бути різною: від 1 ("проста перевага доказів") до 4 ("розумної підозри"; "переконання за більшою вірогідністю"; "вагомого переконання"; "переконання поза розумним сумнівом").

 

Підстава застосування того чи іншого стандарту у конкретній ситуації визначається законом і може залежати від тяжкості злочину. Як правило, чим тяжчим є злочин, тим "суворішим" має бути стандарт доведеності вини під час ухвалення вироку. "Найсуворішим" є стандарт переконання "поза розумним сумнівом". Розумним є сумнів, який грунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

 

Градація стандартів доказування залежно від тяжкості злочину, у якому особа обвинувачується, обумовлена ціною можливої судової помилки і призначенням у зв'язку з цим меншого або більшого покарання.

 

В українському кримінальному процесі стандарт доказування "поза розумним сумнівом" стосується ухвалення вироку судом. Якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом, то суд повинен ухвалити виправдувальний вирок (ч. 2 ст. 17 КПК).

 

5.2.8. Обов'язок д оказування

 

Зміст цього обов'язку полягає у необхідності доводити вину, а не довести її. Інакше на посадових осіб органів кримінального переслідування, як вже йшлося вище, довелося б покладати юридичну відповідальність за невиконання обов'язку у кожному випадку постановления судом виправдувального вироку. Відповідальність компетентних службовців, які представлять сторону обвинувачення, встановлена лише за невжиття всіх заходів для встановлення вини обвинуваченого. Тобто за неналежне

 

 

здійснення процесу доказування, а не за отриманий під час законного і об'єктивного доказування результат, яким е невстановлення вини обвинуваченого.

 

Обов'язок сторони обвинувачення доказати усі елементи складу злочину обумовлений кількома чинниками.

 

1. Потреба протидіяти злочинності. Протидія злочинності є функцією держави. Тому завдання щодо виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, покладається на створені державою органи: прокуратуру, органи досудового розслідування (органи кримінального переслідування), які у кримінальному провадженні виконують процесуальну функцію обвинувачення. Доказавши усі елементи вчинення злочину перед судом, органи кримінального переслідування можуть розраховувати на покарання винних, що є одним із напрямів протидії злочинності.

 

2. Потреба виконувати конституційну засаду судочинства щодо "забезпечення доведеності вини". Ця засада сформульована у п. 3 ч. 3 ч. 129 Конституції. Суд, не переконавшись у тому, що вина особи доведена, не вправі визнати її винуватою у вчиненні злочину, а отже, і призначити покарання. Забезпечення доведення перед судом переконливості доказів вини особи Основний Закон поклав на сторону обвинувачення.

 

3. Потреба перевірити, чи може бути спростована презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції, ст. 11 Загальної декларації прав людини, ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ).

 

Презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових (процесуальних) презумпцій. Обов'язок спростувати її у кримінальному провадженні покладається винятково на сторону обвинувачення. ЄСПЛ вирішив, що у кримінальних справах правило ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ (презумпція невинуватості) вимагає, щоб обов'язок доказування покладався на сторону обвинувачення ("Capeau v. Belgium").

 

Одним із елементів, що складає зміст презумпції невинуватості, є те, що сумніви щодо винуватості особи повинні тлумачитися на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції). Тому у разі виникнення певних сумнівів щодо доведеності вини суд має постановити виправдувальний вирок. На момент постановлення вироку сторона обвинувачення повинна довести вину поза розумним сумнівом.

 

4. Потреба обгрунтувати обвинувачення. Обвинувачення, сформульоване органами кримінального переслідування під час досудового розслідування, у судових стадіях кримінального провадження виконує роль кримінального позову. Як і будь-який інший позов до суду, кримінальний позов має бути обґрунтований доказами. Обгрунтування позову покладається на сторону, яка його подає, тобто на сторону обвинувачення.

 

5. Відсутність у обвинуваченою обов'язку доводити свою винуватість. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції).

 

 

Якщо у обвинуваченого (сторони захисту) відсутній обов'язок доводити свою невинуватість, то тим паче він не зобов'язаний доводити свою винуватість. Оскільки суд теж не зобов'язаний це робити, то обов'язок доказати елементи складу злочину покладається саме на сторону обвинувачення.

 

5.2.9. Тяг ар доказування

 

На відміну від обов'язку доказування, що полягає у доведенні стороною обвинувачення перед судом винуватості особи у вчиненні злочину, тягар доказування стосується інших обставин. Покладання на сторону захисту тягаря доказування цих обставин не суперечить презумпції невинуватості.

 

На сторону захисту може бути покладено тягар доказування окремих обставин, що складають кримінальний процесуальний (належність і допустимість поданих нею доказів), цивільно-правовий (розмір процесуальних витрат) елементи предмету доказування та кримі