Характеристика галузевих засад

3.6.1. Презумпція невинуватості та забезпечення д оведеності вини

 

1. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини - це правове положення, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав чинності.

 

Суть презумпції невинуватості не в тому, що особа є невинуватою, а в тому, що існує припущення щодо її невинуватості.

 

Презумпція невинуватості не може бути виправдана одним лише ліберальним прагненням полегшити становище обвинуваченого. Вона стимулює доказування вини особи і доки цього не буде досягнуто, ніхто не може бути визнаний винним.

 

 

Загальне припущення щодо добропорядності громадян1 не заважає в конкретному випадку службовій особі, яка представляє сторону обвинувачення, припустити щодо особи зворотне - її винність у вчиненні кримінального правопорушення. Тобто припустити, що особа становить виняток серед добропорядних громадян. Але якщо особа, на думку слідчого, прокурора, становить виняток, то наявність цього винятку в кожному конкретному випадку треба довести. Лоти, доки винність не доведена, діє загальне припущення.

 

2. Частина 1 ст. 62 Конституції; ст. 17 КПК.

 

Презумпція невинуватості закріплюється і в міжнародних правових документах:

 

o у ст. 11 Загальної декларації прав людини проголошується: "Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, за якого їй забезпечують усі можливості для захисту";

 

o у ч. 2 ст. 14 МПГПП зазначено: "Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, доки винність його не буде доведена згідно з законом";

 

o у ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ: "Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинною доти, доки її вину не буде доведено згідно з законом".

 

3. Зміст презумпції невинуватості розкривається через такі положення:

 

o визнати особу винною у вчиненні кримінального правопорушення вправі лише суд;

 

o особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

 

o презумпція невинуватості виражає не особисту думку тієї чи іншої службової особи (слідчого; прокурора; судді), а є об'єктивним правовим положенням. Засада презумпції невинуватості існує у кримінальному процесі як психологічний стан посадових осіб, які його здійснюють (М.О. Чедьнов);

 

o ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

 

Обов'язок доведення вини обвинуваченого покладається на слідчого, прокурора. Зміст цього обов'язку полягає у необхідності доводити вину, а не довести її. Інакше на службових осіб державних органів довелося б покладати юридичну відповідальність за невиконання обов'язку. Відповідальність компетентних службових осіб встановлена лише за невжиття всіх заходів для встановлення вини особи. Тобто за неналежне здійснення процесу доказування, а не за отриманий в ході законного і об'єктивного доказування результат - не встановлення вини обвинуваченого.

 

 

Розумним є сумнів, який грунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення;

 

o ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості за жодних обставин не може розглядатись як доказ його вини;

 

o висновки суду про винність обвинуваченого не можуть бути обгрунтовані відсутністю доказів його невинуватості;

 

o підозра, обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях;

 

o усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції);

 

o недоведена винність юридично дорівнює доведеній невинуватості;

 

o затримання особи як підозрюваного чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі й взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;

 

o до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в ЗМІ чи офіційних документах, стверджувати, що він є злочинцем. Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦК ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї;

 

o в разі скасування вироку як незаконного держава відшкодовує особі матеріальну, моральну та інші види шкоди (ч. 4 ст. 62 КПК);

 

o презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових презумпцій, її дія припиняється після постановления судом обвинувального вироку, але може бути відновлена у провадженнях з перегляду судових рішень.

 

Е. Феррі справедливо зазначав: "Якщо кримінальний кодекс - кодекс злочинного населення, то процесуальний кодекс - кодекс чесних людей, ще не визнаних винними". Він вважав, що суть кримінального процесуального закону полягає у встановленні гарантій для чесних громадян від притягнення їх до кримінальної відповідальності і засудження.

 

4. Винятків засада не має.

 

 

3.6.2. Свобод а від самовикриття та право не свід чити проти близьких родич ів та членів сім'ї

 

1. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї - це правове положення, згідно з яким жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею чи її близькими родичами або членами її сім)' кримінального правопорушення, а також має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання і бути негайно повідомленою про ні права.

 

ЄСПЛ постановив, що "хоча воно (право на мовчання - Л.Л.) не згадується спеціально у статті 6 (Європейської) конвенції, немає сумнівів, що право зберігати мовчання на поліцейському допиті і право не надавати свідчення проти себе є повсюдно визнаними нормами, що становлять суть висловлювання про справедливий розгляд відповідно до статті 6" ("John Murray v. the United Kingdom").

 

У рішеннях у справах "Яременко проти України", "Колесник проти України", "Шабельник проти України" ЄСПЛ відзначив, що право відмовитися давати свідчення та право не обмовляти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, основними складовими поняття справедливого розгляду, закріпленого у ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

 

2. Частина 1 ст. 63 Конституції; ст. 18 КПК.

 

3. Зміст цієї засади визначається через такі положення:

 

o право обвинуваченого не бути примушеним до визнання вини або надання свідчень проти себе ("право проти само інкримінації або "право зберігати мовчання") є однією із основних гарантій дотримання засади презумпції невинуватості. Це право є застосовним як під час досудового розслідування, так і у судових стадіях. Воно стосується права не давати свідчення щодо обставин кримінального правопорушення, а не щодо своїх анкетних даних. Надання останніх не несе для особи жодної загрози кримінального переслідування;

 

o отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права є істотним порушенням прав людини і основоположних свобод і тягне визнання судом доказів недопустимими під час будь-якого судового розгляду;

 

o право зберігати мовчання є дуже вразливим під час допиту затриманих за підозрою у злочинах, оскільки співробітники правоохоронних органів часто намагаються зробити усе можливе для отримання визнання від затриманого, і використання затриманим права зберігати мовчання робить марними ці зусилля1. Визнаючи вразливість становища осіб, які перебувають під вартою, принцип 21 Зводу принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню у будь-якій формі2 передбачає заборону зловживання становищем затриманого з метою примушування

 

 

його до визнання, будь-якому іншому викриття самого себе або до надання свідчень проти будь-якої іншої особи;

 

o суд не вправі робити негативні висновки з мовчання обвинуваченого (наприклад, висновок про намагання обвинуваченого через мовчання уникнути кримінальної відповідальності), оскільки дозвіл робити такі висновки може бути ефективним засобом примусу, внаслідок чого тягар доведення перекладається з обвинувачення на обвинуваченого. Це є несумісним з правом не давати примусових свідчень проти себе або визнавати вину, оскільки в обвинуваченого не залишається іншого розумного вибору між мовчанням, яке вважатиметься доказом проти нього, та свідченням.

 

Отже, мовчання обвинуваченого не може бути визначальним при вирішенні питання щодо вини чи невинуватості;

 

o право не надавати свідчення проти себе не виключає із кримінального провадження отриманих від обвинуваченого у результаті застосування елементів примусу даних, що існують незалежно від волі підозрюваного, таких як документи, зразки крові, дихання, сечі і тканини для аналізу ДНК ("Saunders v. the United Kingdom "). Однак ЄСПЛ встановив, що притягнення особи до кримінальної відповідальності за відмову надати документи співробітникові митниці становить собою "спробу змусити обвинуваченого надати докази вчинення злочину, в якому він підозрюється" і "порушенням права обвинуваченого в кримінальному злочині...

 

зберігати мовчання і не давати показань проти себе" ("Funke v. France"). Отже, документи у обвинуваченого можуть бути вилучені примусово, але вимога щодо надання документів, "підкріплена" юридичною відповідальністю за відмову це зробити, є порушенням права на мовчання.

 

ЄСПЛ визнав порушення права на справедливий судовий розгляд у випадку, коли у кримінальній справі було використано доказ, одержаний шляхом примусового застосування "блювотного засобу" до обвинуваченого у торгівлі наркотиками ("Jalloh v. Germany"). ЄСПЛ наголосив, що навіть якщо влада не мала наміру завдати обвинуваченому біль і страждання, доказ було одержано в спосіб, який порушує одне з основоположних прав, гарантованих ЄКПЛ. Отриманий доказ став вирішальним для його засудження. На думку ЄСПЛ, інтерес громадськості у засудженні цього заявника не міг виправдати способу здобуття доказу у кримінальному процесі. Суд погодився з аргументом обвинуваченого про те, що примусовий засіб і використання доказу в кримінальному процесі обмежило його право не інкримінувати себе у вчиненні злочину.

 

4. Винятків із "права на мовчання" в українському кримінальному процесі не передбачено.

 

У кримінальному процесі США право обвинуваченого на мовчання є елементом "правила Міранди" (справа Міранди проти Штату Арізона. 1966 р.) про недопустимість використання у суді заяв обвинуваченого, взятого під варту, якщо йому не було роз'яснено право не відповідати на запитання.

 

 

Однак у США з кінця 90-х років минулого століття триває жвава дискусія щодо доцільності існування правила Міранди. Так, наразі поліція 5 південних штатів (Меріленд, Вірджинія, Західна Вірджинія, Північна Кароліна, Південна Кароліна) не зобов'язана повідомляти заарештованим про їхнє право зберігати мовчання згідно з рішенням Федерального апеляційного суду у Річмонді (1999 p.). Однією із причин скасування "правила Міранди" суд назвав ту обставину, що його застосування суттєво зменшує готовність підозрюваних відповідати на запитання поліції.

 

Верховний Суд США встановив винятки у правилах оголошення попередження Міранди "в цілях суспільної безпеки" у справі "Штат Нью-Йорк проти Кварлза". Поліція отримала інформацію про те, що озброєний злочинець проник до овочевого магазину. Знайшовши його там, поліцейські провели особистий обшук і виявили порожню кобуру. Не оголошуючи попередження Міранди, поліцейський запитав підозрюваного, де той сховав пістолет. Він вказав на місце. Оскільки "допит заарештованої особи" відбувався в умовах існування загрози суспільної небезпеки Верховний Суд змінив рішення суду нижчої інстанції про заборону використання показань щодо пістолета. Суд відзначив, що право обвинуваченого на мовчання переважили міркування суспільної безпеки1.

 

Отже, право зберігати мовчання у певних випадках може бути обмеженим в цілях суспільної безпеки. У США дискусія щодо абсолютності права на мовчання набула особливого значення після терористичних актів у вересні 2001 року.

 

ЄСПЛ також визнав, що право зберігати мовчання не є абсолютним. Навіть більше, питання, про те, чи порушується право на справедливий судовий розгляд, якщо суд складе несприятливе судження через мовчання обвинуваченого, має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи. ЄСПЛ постановив, що суд вправі скласти несприятливе судження через небажання обвинуваченого пояснити свою присутність на місці злочину під час допиту у поліції і в суді, не порушуючи презумпцію невинуватості і право не бути примушеним до давання показань. Роблячи такий висновок, ЄСПЛ, вирішив, що такі факти повинні мати вирішальне значення:

 

- таке судження було складено лише після того, як сторона обвинувачення визнала наявність достатньо вагомих доказів для порушення кримінальної справи;

 

- суддя мав право вирішувати, складати йому подібне судження чи ні;

 

- єдиним допустимим судженням було судження на підставі "здорового глузду", і причини його були пояснені у рішенні суду;

 

- дані у справі проти обвинуваченого були дуже "вагомими" ("John Murray v. the United Kingdom").

 

 

3.6.3. Заборона д вічі притяг увати д о кримінальної від повід альності за од не і те саме

прав опорушення

 

1. Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення - це правове положення, згідно з яким ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.

 

Засада відтворює відому формулу римського права "non bis in idem" - "не можна двічі карати за одне й те саме".

 

2. Стаття 61 Конституції; ст. 19 КПК.

 

Заборона на повторне покарання за одне й те саме правопорушення міститься і міжнародних правових актах.

 

Так, МПГПП (ч. 7 ст. 14) встановлює, що ніхто не може бути повторно засудженим чи покараним за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону і кримінального процесуального права кожної держави.

 

У ст. 4 протоколу № 7 від 22 листопада 1984 року до ЄКПЛ зазначено, що ніхто не повинен бути повторно засудженим чи покараним у кримінальному порядку в межах юрисдикції однієї і тієї самої держави за злочин, за який уже був виправданий чи засуджений відповідно до закону і кримінальних процесуальних норм цієї держави. Повторне провадження може мати місце, якщо є відомості про нові чи нововиявлені обставини або якщо під час попереднього розгляду були допущені суттєві порушення, що вплинули на результат справи.

 

Засада "поп bis in idem" регламентована в Європейській конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, яка встановлює заборону видачі особи, якщо компетентні органи запитуваної сторони проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача (ст. 9). У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення або не порушувати, або припинити переслідування у зв'язку із таким самим правопорушенням (правопорушеннями).

 

3. У кримінальному провадженні ця засада проявляє свою дію через такі положення:

 

o кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що за тим самим обвинуваченням існує вирок суду, який набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження за тим самим обвинуваченням (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК);

 

o постанови слідчого, прокурора, у тому числі й про закриття кримінального провадження, є обов'язковими для виконання фізичними та юридичними особами, прав, свобод чи інтересів яких вони стосуються (ч. 7 ст. 110 КПК), а вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, е обов'язковими для осіб, які беруть участь у

 

 

кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб і підлягають виконанню на всій території України (ст. 533 КПК);

 

o на початку розслідування слідчий зобов'язаний перевірити наявність вже розпочатих досудових розслідувань щодо того самого кримінального правопорушення. У разі встановлення наявності таких слідчий повинен передати матеріали розслідування тому слідчому, який вже розпочав провадження (ч. 4 ст. 218 КПК). Це положення закону спрямоване на виключення випадків подвійного притягнення до кримінальної відповідальності (повідомлення про підозру) за одним і тим самим кримінальним правопорушенням різними органами досудового розслідування;

 

o заборона повторного притягнення до кримінальної відповідальності за одне правопорушення стосується і випадків, коли судові рішення були ухвалені за результатами спрощеного провадження (дізнання) за кримінальними проступками (гл. 25 КПК). На цьому наголошено у Рекомендації № 6 R (87) КМ державам - членам РЄ "Щодо спрощення кримінального правосуддя" від 17 вересня 1987 року (п. 7 розділу 2).

 

4. Винятків із засади немає.

 

3.6.4. Забезпечення права на захист

 

1. Забезпечення права на захист - це правове положення, згідно з яким посадові особи, які здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому (далі - обвинуваченому) сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захитатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.

 

Право на захист - це гарантована Конституцією та іншими законами можливість обвинуваченого захищатися від обвинувачення як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

 

У структурі права обвинуваченого на захист виділяється його право на кваліфікований захист, тобто захист, здійснюваний юристами - адвокатами.

 

У своєму історичному розвитку інститут надання послуг обвинуваченому іншими особами проходить 3 етапи, на яких існували певні види захисту:

 

1) захист як представництво прав обвинуваченого, підставою для якого були сімейні і родинні стосунки (родовий захист). Цей захист повністю замішав (витісняв) обвинуваченого;

 

2) захист як певне ремесло, що належить певній групі людей. Останні утворюють особливі цехи, члени яких пропонують свої послуги із захисту всім, хто його потребує

 

 

(цеховий захист). На перший план тут виступають не завдання суспільного служіння, а лише вузькі особисті матеріальні Інтереси;

 

3) захист як мистецтво, що здійснюється представниками вільної професії - адвокатами.

 

Два перші різновиди захисту є "пережитками минулого" (P.C. Фельдштейн). В Україні участь близьких родичів обвинуваченого, його опікунів або піклувальників (далі - близькі родичі) як захисників у кримінальних справах була передбачена за КПК 1960 року. За КПК 2012 року участь у кримінальному провадженні близьких родичів як захисників не передбачена. Однак прихильники цього підходу виділяють позитивні моменти участі близьких родичів та інших осіб, які не є фахівцями в галузі права, як захисників:

 

1) мотивація до здійснення захисної діяльності обумовлена родинними стосунками, а не сумою гонорару. Ця обставина спонукає близьких родичів до більш активної діяльності із захисту;

 

2) повна довіра підзахисного до свого захисника;

 

3) близький родич може вчасно виявити факти застосування незаконних методів ведення досудового слідства;

 

4) економія коштів підзахисного, які він міг би витратити за участь захисника- професіонала (адвоката чи іншого фахівця у галузі права).

 

До числа недоліків їхньої участі в статусі захисників належать такі:

 

1) ці особи не можуть належно виконати передбачені законом обов'язки захисника щодо надання своєму підзахисному необхідної юридичної допомоги, оскільки не є компетентними у використанні способів захисту. Винятком є нечисленні випадки, коли близький родич є юристом високої кваліфікації;

 

2) у слідчій і судовій практиці реалізація права захисника мати побачення із підзахисним без обмеження їх кількості та тривалості призводить до перетворення камер ізоляторів тимчасового тримання і СІЗО на кімнати для побачень із затриманими і заарештованими родичами;

 

3) близький родич не пов'язаний положеннями присяги, яку дає адвокат. А отже, він здійснює захист без клятви про те, що буде суворо додержуватись законодавства, міжнародних актів про права і свободи людини, з високою громадянською відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей. Близького родича не можна притягнути до юридичної відповідальності не невиконання чи неналежне виконання обов'язків захисника.

 

КПК 2012 року не передбачив участь як захисників у кримінальному провадженні інших, крім адвокатів, фахівців у галузі права.

 

 

Право підозрюваного (обвинуваченого) на звернення до будь-якого юриста за допомогою для захисту і обстоювання його прав і захисту його на всіх стадіях кримінального судочинства закріплене ст. 1 Основних принципів, що стосуються ролі юристів (ухвалені Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками - Гавана, 27 серпня - 7 вересня 1990 р.). Рішенням КС від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника і ППВС від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" коло юристів, які могли б бути допущеними до участі у справі як захисники, обмежене тільки тими фахівцями у галузі права, які за спеціальними законами мають право надавати юридичну допомогу населенню.

 

Ці рішення є справедливими, але тільки для випадків призначення захисників державними органами. До того ж, зважаючи на відповідальність держави за діяльність призначеного нею (найнятого за державні кошти) захисника, у випадках обов'язкової участі захисника або через бідність обвинуваченого держава зобов'язана призначати захисника із числа найбільш кваліфікованих юристів - адвокатів.

 

Обираючи юриста - захисника своїх прав і укладаючи угоду, підозрюваний (обвинувачений) бере на себе відповідальність за результати його захисної діяльності. Такий підхід повністю узгоджується із процесуальними засадами диспозитивності і змагальності. Держава не може нав'язувати підозрюваному (обвинуваченому) свою волю, аби не бути потім звинуваченою ним в разі неналежної діяльності захисника.

 

КПК 2012 року, визнавши лише за адвокатами право здійснювати захист у кримінальних справах, залишив відкритим питання щодо виконання Рішення КС від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника про можливість допуску до участі у кримінальному провадженні інших, крім адвокатів, фахівців у галузі права.

 

2. Частини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції; ст. 20 КПК; ст. 9 Закону від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів"; ст. 5 Закону від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію"; ст.ст. 9, 12 Закону від 30 червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення".

 

Регламентована ця засада і в міжнародних правових документах. Згідно з п. "сі" ч. 3 ст. 14 МПГПП кожен має право "захитати себе особисто або за посередництва обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника". Аналогічне положення міститься і у п. "с" ч. 3 ст. 6 ЄКПЛ та у ст. 11 Загальної декларації прав людини.

 

3. Зміст засади забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на захист виявляється через такі положення:

 

o підозрюваний, обвинувачений має право:

 

- надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення;

 

 

- збирати і подавати докази;

 

- брати особисту участь у кримінальному провадженні;

 

- користуватися правовою допомогою захисника;

 

- реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК;

 

o слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника;

 

o у випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави;

 

o участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого;

 

o забезпечення права знати, в чому він підозрюється чи обвинувачується;

 

o забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого знати підстави застосування запобіжного заходу;

 

o надання можливості брати активну участь у дослідженні обставин справи під час провадження слідчих (розшукових) дій в досудовому провадженні і в суді;

 

o забезпечення права заявляти клопотання про витребування і дослідження доказів, що мають значення для справи;

 

o забезпечення права на ознайомлення з усіма матеріалами кримінального провадження під час досудового розслідування, після його закінчення і заявлення клопотань про доповнення розслідування.

 

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавцем приділяється значна увага. Статтю 5 Закону "Про міліцію" останніми роками доповнено положеннями про забезпечення працівниками міліції права затриманих на захист, у тому числі і через Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги при головних управліннях юстиції в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, які почали діяти в Україні з 1 січня 2013 року.

 

Право на захист перебуває під охороною кримінального закону. Порушення права на захист (недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого на захист, вчинене слідчим, прокурором або суддею) тягне кримінальну відповідальність, передбачену ст. 374 КК.

 

4. Винятків немає.

 

 

3.6.5. Публічність

 

1. Публічність - це правове положення згідно з яким прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосередньою виявлення ознак кримінальною правопорушення або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінальною правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінальною правопорушення та особи, яка його вчинила.

 

Засада адресована слідчому та прокуророві і приписує їм встановлювати подію кримінального правопорушення та особу, яка його вчинила. Такий припис обумовлений віднесенням слідчого і прокурора до числа учасників з боку обвинувачення. Кримінальний процесуальний закон не зобов'язує слідчого, прокурора збирати виправдувальні докази, але у разі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, вони зобов'язані провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування (ч. 5 ст. 223 КПК).

 

На суд не покладається обов'язок самостійно розпочинати кримінальне провадження і встановлювати подію кримінального правопорушення та особу, яка його вчинила, оскільки у такому разі він би ставав на бік сторони обвинувачення, що у змагальному процесі є неможливим.

 

2. Стаття 25 КПК.

 

3. Зміст засади публічності визначають такі правові положення:

 

o обов'язки слідчого, прокурора:

 

- розпочати кримінальне провадження в кожному випадку виявлення ознак кримінального правопорушення і вжити передбачених законом заходів до встановлення події кримінального правопорушення та осіб, винних у його вчиненні;

 

- встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників провадження;

 

- за наявності відповідних підстав надати певний процесуальний статус тим чи іншим його учасникам;

 

- забезпечення прав всіх учасників кримінального провадження;

 

o заборони на здійснення кримінального провадження у випадках, коли в них з'являються інші, крім публічних, інтереси;

 

4. Винятки із засади публічності визначаються положеннями засади диспозитивності.

 

 

Так, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення слідчий, прокурор не вправі розпочати без заяви потерпілого про вчинення кримінального правопорушення (ст. 477 КПК).

 

У разі досягнення угоди під час досудового розслідування прокурор, не вживаючи всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення, негайно направляє обвинувальний акт до суду. Але у прокурора є право відкласти направлення до суду обвинувального акта з угодою до отримання висновку експерта або завершення проведення інших слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди (ч. 1 ст. 474 КПК).