ХІ.1. Теоретичні основи герменевтики. Під герменевтикою здебільшого мають на увазі теорію і практику тлумачення священних, філософських, юридичних та й загалом усіх інших семіотичних творів.
У найзагальнішому плані герменевтику слід визначити, оскільки заторкуються умови розуміння й інтерпретації, як “діяльність людини або
колективу у процесі розуміння або інтерпретації тексту або того, що може тлумачитися як текст” [Богин 2001:1]. Саме настанова на розуміння, притаманна усім галузям знань, дозволяє говорити про герменевтичність усіх наук і тим самим переборювати – всупереч традиційному поділу – розрив між науками про культуру і природу (пор. [Rastier 2001:100]).
Залишаючись названою ім’ям Гермеса, посередника між богами і людьми, герменевтика фактично бере на себе приписувану йому функцію:
тлумачення. Одним тільки кодуванням і декодуванням тут не можна обмежитись. Оскільки смисл не можна відокремити від культурно- історичної ситуації, в якій реалізується його постання й інтерпретація, призначення герменевтики полягає в тому, щоб показати, як соціальна практика впливає через посередництво різних соціальних норм на аналізований твір (пор. [Растье 2001:287-288; Rastier 2001:99-132]).
Історично герменевтика походить від екзегізи, перш за все християнської, покликаної тлумачити Священне писання згідно з догматами Церкви. Причому завданням такого тлумачення є не тільки показ того, як Новий заповіт співвідноситься зі Старим, буквальний смисл з духовним, але й пояснення темних місць й усунення суперечностей,
А.П.ЗАГНІТКО
якими наповнені біблійні тексти. Саме з цією метою отці Церкви, в тому числі Ориген, Климент Олександрійський, Фома Аквінський, Августин, формулюють ряд процедур і правил походження смислу. Але засновником саме герменевтичної науки – загальної герменевтики – (на думку Дільтея) є Фрідріх Шлейєрмахер (1768-1834).
У межах традиційної багатовікової традиції в герменевтиці виділяють три складники: “subtilitas inteligendi” розуміння, “subtilitas explicandi”
тлумачення і “subtilitas applicandi” застосування. Ці настанови взаємопов’язані: як наголошує Ґ.–Ґ.Ґадамер, розуміння завжди є тлумаченням, тлумачення – експліцитною формою розуміння, а розуміння
– застосуванням до ситуації, в якій знаходиться інтерпретатор [Ґадамер
2000:364]. Сильна взаємодія не виключає превалювання однієї настанови над іншою, тому що будь-який герменевтичний акт тяжіє тією чи іншою
мірою до тлумачення або застосування. Коротко про кожну з настанов.
Розуміння. З проблемою розуміння пов’язані різні дисципліни – лінгвістика, психоаналіз, історія, соціологія та ін. Питання, пов’язані з розумінням, постають навіть у повсякденному спілкуванні, коли намагаються вияснити наміри мовця за допомогою міміки, жестів або модуляцій голосу. І різного типу вербальні або мімічні рухи, випадкова репліка або прихований погляд засвідчують часто більше, ніж прагне того співрозмовник. Наприклад,
у знаменитому романі М.Пруста “У пошуках втраченого часу” автор розуміє таємні пристрасті Шарля за тим, як торкає небожа за щоку, а Сван усвідомлює, що він правильно думає за мимовільними рухами тіла коханої. Незалежно від сфери вивчення актуальним є питання про те, який смисл вкладається в повідомлення і як визначити, наскільки є адекватним розуміння. Складність того, що вимагається зрозуміти, є різною; і у
філологічному аналізі вимагається, безумовно, більше спеціальних знань, ніж у повсякденному спілкуванні. Але якою б не була сфера застосування, чи то біблійна, філософська або філологічна герменевтика, проблема залишається без змін: що і як треба розуміти?
Ф.Шлейєрмахер визначає розуміння з позиції доцільності: „...я не розумію того, в чому не бачу необхідності і що не можу побудувати” [Schleiermacher 1989:12]. Іншими словами, розуміння повинно
усвідомлювати, що його спрямовують, а усвідомлювати воно себе здебільшого починає, коли наштовхується на окремі „проблемні” висловлення, що вимагають інтерпретації. Основною передумовою розуміння залишається спільна семантична компетенція, а умовою постання (виведення) смислу – контекст. За основним правилом
„технічної” інтерпретації Ф.Шлейєрмахера, кожне слово повинно
розумітися на основі свого контексту. Так, у Євангелії від Матвія Христос говорить Петру: „Ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і врата пекла не переможуть її” (Мф 16:18). Постає питання, чому апостол Петро асоціюється з каменем. Така асоціація пояснюється, можливо, не тільки звуковою аналогією, але і попереднім контекстом. За
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Л.П.Карсавіним, цю аналогію можна зрозуміти з події, про яку в тому ж Євангелії говориться на попередній сторінці (Мф 14:25-31). Учні, які пливли вночі морем, побачили Христа, який ішов до них прямо по воді. З усіх тих учнів, що були в човні, тільки один Петро захотів йти назустріч по воді, але, злякавшись, відразу став тонути. Незабаром після цього, зауважує Л.П.Карсавін, Христос і сказав: „Ти – камінь”, а потім додав: „На цьому камені воздвигну...”.
Будь-яке розуміння може виявитися водночас непорозумінням і под. У цьому разі виділяються два граничних випадки: або переоцінка, або недооцінка певних фактів. Так, прагнення пояснити „темні місця” може, як це не дивно, призвести до зворотного результату. Свого часу І.Кант наголошував, що „окремі книги були б зрозумілі, якби їх не намагалися зробити надто зрозумілими” [Кант 1999:28]. Крім того, причиною нерозуміння може виявитися недооцінка деяких, на перший погляд простих речей. За Ф.Шлейєрмахером, розуміння інколи утруднюється, а окремі місця стають непроясненими через неналежну увагу до простих речей: „...окремі місця постають складними тільки тому, що не були прояснені більш прості” [Schleimacher 1989:12]. Найпростіші „прості” місця можуть до того ж постати айсбергами тільки тому, що видаються напрочуд простими. Перифразовуючи Вітгенштейна, можна стверджувати (хоч це і постає парадоксальним), що важливе часто упускається тільки тому, що перебуває „на поверхні”. У цьому вимірі надзвичайно важливою є проблема „комунікативного провалу”, тобто врахування навіть найменшої деталі і водночас уникнення процесу надання надзначущості незначному елементу. Інтерпретатор повинен визначити, якою мірою для розуміння є актуальним той чи інший факт аналізованої послідовності. В такому разі можна застосувати процедуру герменевтичного кола, що дозволяє констатувати, що „розуміння будь-якої деталі можливе тільки на основі цілого. Поза критерієм релевантності у всякому разі ця ситуація не може бути розглянута. Причому релевантність варто, очевидно, визначати не лише на основі принципу раціональності, коли повинні враховуватися такі і тільки такі факти, що корелюють з іншими фактами того ж порядку. Релевантним може видатися той факт, що не забезпечує принцип регулярності, хоча б у межах аналізованого.
Розуміння розпочинається з „нарощування смислу”: „...той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює нарощення смислу” [Ґадамер 2000:318]. Попередньо „нарощення смислу” – не що інше, як гіпотеза у вигляді правдоподібного здогадування. Основною умовою її висунення визнається угадування смислу: „...цей перший смисл проясняється... лише тому, що ми із самого початку читаємо текст, очікуючи знайти в ньому той чи інший відповідний смисл” [Ґадамер 2000:319]. Розуміння стає „передрозумінням” (Гайдеггер), „антиципацією смислу” (Ґадамер), а смисл аналізованої послідовності виводиться на основі попередніх знань шляхом уніфікації до наявних моделей: у коґнітивній семантиці, наприклад, слово
А.П.ЗАГНІТКО
співвідноситься з прототипом, а висловлення і текст – з поняттєвими структурами типу сценарних фреймів. Ці поняттєві структури утворюють всеохопний горизонт „життєвого світу” (Гуссерль), з яким співвідноситься у „плинній ситуативності” будь-яке розуміння.
Тлумачення. Як наголошує Ґ.-Ґ.Ґадамер [Ґадамер 2000:397],
„інтерпретувати варто там, де смисл якого-небудь тексту не може бути зрозумілим безпосередньо”. Будь-яка інтерпретація є тлумачення. Останнє
заторкує, очевидно, не тільки темні або суперечливі місця, які не можуть бути зрозумілі безпосередньо. Розуміння переходить у тлумачення, коли не можна обмежитися семантичною компетенцією. І можна стверджувати:
„Я розумію, що ти говориш, але ніяк не усвідомлю, що ти хочеш цим сказати”. Тлумачення повинно фактично дати відповідь на питання: „що ти маєш на увазі?”, „що ти вкладаєш у ці слова?” або „для чого ти це
говориш?”. Іншими словами, тлумачення застосовують тоді, коли
„необхідне не лише розуміння значення отриманого повідомлення, але і його інтерпретація, розшифровування” [Арутюнова 1998:184]. Намагаючись витлумачити висловлення, вжите у прямому значенні, гоголівський персонаж Подколесин запитує: „Как это пошли вон? Что это значит пошли вон?”. Тлумачення проблемного висловлення спрямовано на прагматичний смисл. Якщо розуміння мовного висловлення забезпечується загалом
семантичною компетенцією, тобто знанням значення слів і речень, то у ході тлумачення важливою є участь прагматичної компетенції, тобто знання механізмів використання мови в певній прагматичній ситуації. Як стверджує Н.Д.Арутюнова [1998:184-185], об’єкт розуміння – величина постійна, інтерпретація ж спрямована на змінний комунікативний смисл слів у висловленнях і самих висловлень.
Розуміння стає тлумаченням, як тільки усвідомлюється необхідність застосування особливих процедур виведення смислу, який мається на увазі, так наче аналізоване повідомлення сприймалося як загадка, що вимагає відгадки. Будь-яке безглуздя трактується при цьому по-іншому, ніж в логічному обчисленні висловлень, відповідно до відомого герменевтичного правила: якщо певне повідомлення не задовольняє вимог або видається безглуздим, то варто задуматися, чи не приховується тут
щось інше. Так, Августин повчає новонавернених: „...якщо він почує в Писанні щось таке, що звучить як плотське, то нехай він, хоча б і не розуміючи, вірить, що тут закладений певний духовний смисл, що має на увазі майбутнє життя і добру моральність” (Про навчання оголошуваних
36, 3). Християнська екзегеза прагне не лише з’ясувати „темні” місця
Писання, але й осмислити витлумачуваний текст як священний. Логічне обрахування постає в результаті теологічним, а посталий смисл –
духовним. Хоч логіки нараховують у Біблії немало суперечливих
висловлень, ці висловлення не стають від цього нерозв’язуваними згідно з основним законом формальної логіки: „...неможливо, щоб суперечливі твердження були водночас істинними” [Аристотель 1996:400].
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Суперечність трактується не в межах класичної двозначної логіки, що відштовхується від двох значень істинності, і навіть не в межах сучасної багатозначної логіки, що допускає, окрім „істинно” і „неістинно”, окремі інші значення істинності, а в межах божественного одкровення. Тому істину, що констатують екзегети, можна побачити тільки „очима серця”, і
„ніяка буквальна інтерпретація тут неможлива” (П.Абеляр). За визначенням, пошукувана істина знаходиться під покровом буквального
смислу: „...той плотяний покрив, у який загорнуто і під яким приховано в цих книгах повіствування про слова і справи людські, треба розгорнути і зняти для того, щоб зрозуміти його смисл, а не просто слухати, як лунають літери <...> розплутується алегорія і дістається певний таємний смисл” (Августин. Про навчання оголошуваних 10, 3).
Подібно до християнської екзегетики сучасна теорія тлумачення
також зайнята пошуками „прихованого” смислу – з тією лише різницею, що будь-якого плану нісенітниці пояснюються тепер не затемненим божественним одкровенням, а поетичною функцією мови, цензурою або антропологією таємниці. Як і раніше, „інтерпретувати” – означає йти від очевидного смислу до смислу прихованого” [Рикёр 1996:51]. Так, у структуралістській поетиці аномальні висловлення пояснюються характерною для літературного тексту „настановою на вираження” (Р.Якобсон). Наприклад, у відомій фразі Н.Хомського “Со1оuгlеss gгееn idеаs slеeр furiously” окремим критикам бачиться поезія, причому „гарна сучасна поезія”, а в поезії М.Семенка або В.Поліщука – літературність.
Будь-яка неоднозначність може, крім того, пояснюватися – всупереч постулату щирості (Г.П.Грайс) – стратегією таємниці або неправди, а процедура розв’язання неоднозначності – збігатися з виявом певного „таємного” смислу. В
цьому разі інтерпретатор реагує переважно не стільки на те, що говориться, скільки на те, як це говориться. Як переконує давній вислів, мова в людини для того, щоб приховувати свої думки, але спроба їх приховувати, додає Ж.Женетт, свідчить про неправду: „Falsum index sui, et veri” [Женетг 1998, 1:448]. В романі М.Пруста чимало прикладів такого типу. Саме поспіх, з яким Альбертина заперечує ще не висловлене передбачення щодо таємних пристрастей своєї подруги, дає можливість Марселю витлумачити заперечне висловлення „ця
жінка – зовсім не те, що я про неї думаю” як непряме визнання лесбійських нахилів. „У пошуках втраченого часу” – „необмежений текст мимовільного зізнання”. На думку французького критика, „тут неправда <...> зумовлює правду – як необхідну умову і форму існування, – постаючи в підсумку її вмістищем: правда наявна у творі такою мірою, якою мірою вона наявна і в кожному слові, але не тією мірою, якою вона нам відкривається, а тією, якою
вона буває прихована” [Женетт 1998, 1:467-468].
Пошуки „таємного” смислу можуть, між іншим, обернутися герменевтичним свавіллям, а зайва „підозрілість” – наділенням незначних фактів невластивим для них значенням (пор. [Есо 1992]). У цьому разі інтерпретатор стає подібним певною мірою полковникові Марселю з
А.П.ЗАГНІТКО
французького фільму про Блондина в чорному черевикові. Якщо мати за основу презумпцію тайни, а смисл декодувати шляхом привнесення додаткового коду, то гіпостазований смисл можна за бажання виявити в будь-якому навіть найбанальнішому факті, навіть у написові на світлині: закохані серця з’єднуються. Висунута гіпотеза підтверджується, оскільки істинність базової тези не викликає сумнівів. Долучені для доказу факти не тільки не заперечують, але й внутрішньо пов’язуються один з одним і випливають один з одного згідно із законом достатньої основи: „жодна річ не зникає без причини, але все виникає на певній підставі” [Есо 1992]. Отже, смисл у такому разі випереджає аналіз, а інтерпретація стає застосуванням – „subtilitas applicandi”.
Застосування. Тлумачення стає застосуванням, як тільки підпорядковується зовнішній меті, а висновки узгоджуються з відповідною
доцільністю. Ґ.-Ґ.Ґадамер наголошує, що „при розумінні завжди має місце щось подібне до застосування тексту, що підлягає розумінню, до тієї сучасної ситуації, в якій знаходиться інтерпретатор” [Ґадамер 1988:364]. Наприклад, тлумачення Писання часто використовується у проповіді не стільки в інтересах історичного або теологічного розуміння священного тексту, скільки з повчальною метою. Як наслідок, духовний смисл, який виводять з Писання, постає здебільшого як моральний смисл. Така
редукція не суперечить принципам християнської екзегетики, тому що моральний смисл не тільки не заперечує, але доповнює аналогічний смисл як невід’ємна частина духовного смислу.
Застосування трансформує іманентну структуру тексту, а виведений смисл регламентується зовнішніми чинниками. Так, по суті, виглядає – незалежно від системи цінностей – застосування будь-якого іншого тексту,
тлумачення якого повністю підпорядковане визначеній думці, інколи всупереч об’єктивній оцінці. Перифразовуючи відомий вислів Дільтея щодо впливу історії на людину, можна констатувати: смисл тексту визначає його застосування. Наприклад, роман А.Головка „Бур’ян” оцінюють у марксистській критиці як винятково позитивний, оскільки вважають
„потрібним”, а таким вважають тому, що він корелює з вимогами політичної ситуації. З подібним успіхом до нього можна застосувати і методи
психоаналітичної інтерпретації, щоб виявити, як змінюються норми моралі і постає боротьба індивідуального і колективного. Прийнятною постає щоразу тільки така символічна форма, на яку можна проектувати власні, чи то політичні, ідеологічні, естетичні або інші переконання.
Тлумачення залежить від базової позиції, яку детермінує прагматичний контекст, а обмежують – аксіологічні настанови
інтерпретатора. Саме ці настанови і визначають виведення смислу. Тому що застосовувана до тексту стратегія уже уміщує в собі орієнтири, за якими відбувається поділ аналізованого матеріалу і відповідно відбір інтерпретантів.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
ХІ.2. Герменевтичне коло. Під герменевтичним колом здебільшого мають на увазі характер розуміння у вигляді кола. Після Ф.Шлейєрмахера це – випробуваний принцип тлумачення в герменевтиці. За стрижневий компонент вважається взаємозв’язок цілого і частин: ціле тлумачиться через частини, частини – через ціле.
Структура розуміння у вигляді кола очевидна на прикладі окремої деталі. Для прикладу можна взяти таку деталь, як конфети (за авторкою) у
творі „Солодка Даруся: драма на три життя” Марії Матіос, де від самого початку (драма щоденна „Даруся”) персонажі розмірковують над моральною і психологічною значущістю конфет для солодкої Дарусі, а розуміння й тлумачення цього образу постає у кінці (драма найголовніша
„Михайлове чудо”).
На перший погляд, конфети як конфети: деталь випадкова, нічим не відрізняється від того, що визначене словником. Як і у всіх інших
контекстах, значення зводиться до гранично загальної дефініції:
„...солодкий кондитерський виріб, виготовлений з різних продуктів, зварених з цукром, що має вигляд невеличкого шматочка, кульки, плиточки і т.ін.” [СУМ, ІV:273 i XI:246]. Але значущість цього образу пізнається в третій драмі в комплексі з військовим одягом, оскільки і трагедія трапилася з Дарусею у такій цілісності: „ Став коло них Михайло.
Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник-льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом.
Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові.
Тоді він лизнув півника вдруге – тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного – тепер червоного – півника з таким же закрученим догори хвостом і розкішним гребенем і поклав його собі на коліно. Знову піднісши до губів зеленого півника і коротко лизнувши, він тепер дивився виключно на дитину. Посмоктуючи
зеленого півника так, що стало чути голосне цмокання язика, вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе.
І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні.
– Як ти називаєшся, дівчинко? – в’юнким, улесливим аж до
непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі.
– Даруся – донька Михайла Ілащука, сина Петрового.
– А скільки тобі рочків, Дарусю, – донько Михайла Ілащука, сина
Петрового, що ти така розумна?
– У місяць по Стрітенню минуло десять.
А.П.ЗАГНІТКО
– А ти отче наш знаєш?
– Знаю. І „вірую” знаю.
– А конфети солодкі любиш?
– Люблю.
Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться.
Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився
на одну пір’їну з хвоста.
Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину.
Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав.
– Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки…
Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі – зникнув там
увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала.
– Приходили, – відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.
Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.
Офіцер одною рукою тримав двох півнів – зеленого, геть змалілого, і
червоного – ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі – аж до колін – дитячі кіски з кольоровими вовняними зав’язками.
– Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?
– Мама Матронка.
– А ти сама що, не вмієш заплітатися?
– Вмію. Показати?
Офіцер сам розв’язав зав’язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:
– Покажи.
Дівчинка швиденько заплела кіску, зав’язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.
Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще
раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.
Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима. Засміялася й дівчинка.
– Дарусю, а твоя мама – вона чия донька?
– Мама Матронка – донька Івана Яків’юка, сина Тимофія з
Малинешного.
– А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата. Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.
Збайдужіла – ніби мертва – мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.
– Вони тата не били.
– Вони тата не били, але били вінка?
