„засвоєне”. Знання вивчені vs засвоєні. Р.Елліс на підставі аналізу
різноманітної літератури розрізняє три основних погляди: 1) ці типи мовних знань чітко диференційовані й автономні; 2) ці види знань різні, але не автономні; 3) модель опанування другої мови ґрунтується на двох різновидах знань, які взаємодіють.
Перший погляд пов’язаний з ім’ям С.Крашена, який чітко розмежовує, з одного боку, знання вивчені і, з іншого – знання – засвоєні. Вивчені знання набуваються внаслідок цілеспрямованого навчання; увага
фокусується на формальних ознаках мови, що вивчається. Вивчені знання складаються з метамовних правил, які можуть використовуватися тільки як
„монітор”, що регулює оперування набутими знаннями. Вивчені знання співвідносні з метамовними, декларативними знаннями. Знання засвоєні – набуваються автоматично, через природну комунікацію, увага фокусується на значенні повідомлення. Засвоєні знання співвідносні з мовними,
процедурними знаннями. За ідеєю С.Крашена, ці різновиди знань автономні, оскільки вивчені знання не гарантують володіння правилами. Засвоєні знання можуть набуватися без виучування правил. Крім того, вивчені знання ніколи не переходять в засвоєні.
А.П.ЗАГНІТКО
Інший погляд репрезентований працями Х.Селіджера і Е.Стевіка. Суть його полягає в тому, що учень використовує у процесі навчання різні види знань, але вони не постають автономними.
Х.Селіджер вважає, що у кожного учня формуються його власні, індивідуальні репрезентації отримуваних у школі правил. Крім того, вивчені правила не описують того внутрішнього знання, яке функціонує у природній комунікації, і тому ці правила не можуть розглядатися як такі,
що забезпечують мовленнєву поведінку як таку. Але водночас такі правила фокусують увагу учнів на тих „критичних” ознаках понять, які вони повинні самі вивести згодом. Отже, вивчені правила є „полегчувачами” засвоєння. При цьому вивчені знання не можуть переходити у набуті.
Е.Стевік припускає перехід вивчених знань у набуті та навпаки. Виучування пов’язано з „вторинною” пам’яттю, яка утримує інформацію
більше двох хвилин, але, якщо матеріал не використовується час від часу, він поступово втрачається. Засвоєння пов’язане з „третинною” пам’яттю (іншим різновидом пам’яті), яка утримує матеріал, навіть якщо він не використовується. Подібно до С.Крашена Е.Стевік вважає набуті знання продуктом комунікативного досвіду, але припускає, що при цьому може використовуватися і недавно вивчений матеріал, що являє собою фрагмент вторинної пам’яті. Якщо це відбувається, то відбувається перехід від
вторинної пам’яті до третинної, тобто від вивченого до засвоєного.
Ще іншого погляду дотримується Е.Бялисток. Суть його полягає в тому, що модель опанування другої мови ґрунтується на двох взаємодіючих різновидах знань – імпліцитному й експліцитному. Протиставлення цих знань можна також знайти і в С.Гес і Л.Селінкера. При цьому імпліцитне знання тлумачиться як інтуїтивна інформація, якою оперують учні, а
експліцитна розглядається як усвідомлюване знання про мову, тобто вербально витворювані правила. Експліцитне знання може переходити в імпліцитне через практику. Це дозволяє стверджувати, що імпліцитне знання може формуватися і що наявні два шляхи для подібного формування імпліцитного знання: 1) головний шлях –„неусвідомлювано набуте”; 2) допоміжний шлях – через автоматизацію експліцитного знання.
У вітчизняній психології і лінгводидактиці можливість / неможливість
переходу вивченого у засвоєне обговорюється як проблема взаємовідношення знання і навичок.
Протиставлення вивченого і засвоєного, експліцитного й імпліцитного, декларативного і процедурного знання, знання й умінь співвідносне з опозицією “знання мови” vs “опанування мови”. Знання мови пов’язане з мовною компетенцією, що ґрунтується на вивченні / засвоєнні знань. Вона
розуміється як ментальна репрезентація мовних правил, які виступають у ролі внутрішньої граматики ідеального мовця-слухача. Опанування мови пов’язано з комунікативною компетенцією і ґрунтується на засвоєнні умінь, (з linguistic performance Н.Хомського). Комунікативна компетенція витлумачуваною як розуміння і продукування мовлення.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
Встановлювані знання. Вони перебувають дещо осібно і пов’язані з феноменами, які зумовлюють розуміння тексту. Встановлювані знання пов’язані з такими феноменами, як внутрішній контекст, імплікатура, фонові знання, пресупозиція, коґнітивні структури.
Встановлювані знання є встановлюваними з того матеріалу, який отримує реципієнт як вихідний. О.О.Залевська відзначає, що ці знання правильніше було б називати встановлюваними знаннями / відношеннями,
оскільки особиста інтерпретація встановлюваних фактів завжди супроводжується їхнім емоційно-оцінним переживанням. Це переживання постає до того ж могутнім чинником, який спрямовує увагу індивідуума і часто змушує його робити „не ті” висновки, заповнюючи пробіли між яскраво вираженими у тексті „поза темою” проміжними змінними.
Встановлювані знання можуть ґрунтуватися на мовних або
енциклопедичних знаннях. При цьому інтегрування встановлюваного знання і того, що безпосередньо подано в тексті, може призводити до забування синтаксичної структури самого тексту і до збереження тільки його смислової суті (Дж.Кесе).
Багато дослідників (F.Ungerer, H.-J.Schmidt, A.Garnham) відзначають, що проблема встановлюваного знання набула особливого значення у зв’язку з дослідженнями штучного інтелекту, розвитком методик спілкування
“людина – машина”, опрацюванням комп’ютерних програм розуміння тексту природною мовою. Пов’язано це з тим, що машина часто не спроможна розшифрувати приховані в тексті смисли саме тому, що в неї (машини) не закладена інформація, якою володіє кожен мовець певної мови: знання цілісного контексту, знання фактів, знання того, як здебільшого відбувається та чи інша подія, знання „очікуваних” результатів спілкування тощо.
А.Гарнхам констатує, що з усіх наявних класифікацій різновидів встановлюваного знання найцікавішими для теорії розуміння тексту постають три: 1) встановлювані знання ранжуються від логічного висновку, що залежить тільки від значення слова (напр., машина червона, значить, вона пофарбована), до використання деталізованих знань про світ; 2) у певних випадках встановлювані знання абсолютно необхідні для пов’язування подій у тексті (в інших випадках його можна використовувати, але це постає
обов’язковим), в лінгвістиці це прийнято називати bridging inference, тобто встановлювані знання постають у ролі місточка, який дозволяє пов’язувати різні висловлення в тексті, забезпечуючи їхню зв’язність; 3) встановлювані знання про описані в тексті ситуації, позначені (1) та (2), можуть протиставлятися встановлюваним знанням про наміри автора, тобто прагматичній інтерпретації; це пов’язано з імплікатурами дискурсу.
Поняття імплікація вимагає свого уточнення. Слід наголосити, що терміни „імплікація” і „пресупозиція” прийшли в лінгвістику з логіки й безпосередньо пов’язані з поняттями істинності / неістинності певних суджень. Під імплікацією в логіці мається на увазі операція, що пов’язує два висловлення в складне висловлення за допомогою логічної зв’язки, що
А.П.ЗАГНІТКО
здебільшого у мові виражається сполучником “якщо... то”: „Якщо А, то Б” (тобто А тягне за собою Б) (Н.І.Кондаков). Відповідно, у логіці імплікаційне покликання є покликання пропущене, але таке, що мається на увазі у тому чи іншому умовисновку, а “імпліцитне” позначає те, що мається на увазі, невиражене (А.М.Баранов, О.С.Ахманова, Д.О.Добровольський). Лінгвістичні імплікації працюють тільки в один бік (Л.Карттунен), тобто щодо них не можна застосувати правило зворотного висновку, і їх необхідно відрізняти від логічних відношень. Для певного спрощення і з метою уникнення лінгвістичної плутанини дослідники використовують термін Г.Грайса – імплікатури мовленнєвого спілкування, або комунікативні імплікатури. При цьому імплікатура тлумачиться як частина смислу висловлення, яка виводиться за певними правилами з буквального значення висловленого (А.М.Баранов, Д.О.Добровольський); при цьому в ряді випадків конвенційних імплікатур висновок може ґрунтуватися на загальних знаннях про світ, у разі неконвенційних імплікатур висновок робиться на основі знань про ситуації.
Джені Томас, аналізуючи концепцію Г.Грайса, відзначає, що необхідно розрізняти імплікацію і встановлювані знання. Так, фраза “ Вона мешкає в Лондоні ” передбачає висновок “ Вона мешкає в Англії ”. Але це не постає імплікацією в точному смислі цього терміна. Пор. цей приклад з
фразою “ Тут так спекотно! ”, де автор може непрямо просити відкрити вікно. Отже, імплікувати – це натякати, непрямим способом вказувати на щось мовними засобами. При оперті на встановлювані знання реципієнт приходить до певного висновку з очевидного, останнє може мати мовний, паралінгвістичний й екстралінгвістичний характер, а імпліковане автором приводить реципієнтів до висновків, що вельми різняться. За Дж.Томасом,
імплікація – це те, що входить у сферу автора, а встановлювані знання належать до сфери реципієнта.
Розглядаючи різні види знань, слід звернути увагу на поняття інтеріоризації й екстеріоризації. Здебільшого, обговорюючи ціх поняття спираються на праці Ж.Піаже і Л.С.Виготського. На сьогодні диференціюють три грані інтеріоризації (А.Г.Асолов): 1) індивідуалізація; через розкриття цього аспекту інтеріоризації Л.С.Виготський відобразив
основний генетичний закон культурного розвитку: від інтерпсихічного (соціальної, колективної діяльності) до інтрапсихічного (індивідуальних, власне-психологічних форм діяльності дитини); 2) інтимізація; перехід від
„ми” до „я”; самоусвідомлення особистості; 3) продукування внутрішнього плану свідомості; при цьому, за Л.С.Виготським, „при врощуванні”, тобто переході функції всередину, відбувається щонайскладніша трансформація
всієї її структури”. Інтеріоризація – це механізм соціалізації. Можна розуміти інтеріоризацію і простіше: як механізм перетворення матеріального в ідеальне, зовнішнього у внутрішнє.
Екстеріоризація – це перехід, переведення внутрішнього у зовнішнє, перехід від інтра- до інтерпсихічного, вербалізація, логічне опрацювання і под.
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
VIII.9.5. Форма збереження знань та уявлень. Знання та уявлення зберігаються у свідомості у вигляді коґнітивних структур (КС), які являють собою певну „змістову” форму кодування і збереження інформації. Інформація, кодована і збережувана у вигляді КС, включає в себе дані (знання та уявлення) не тільки про реальний світ, але і знання мови, і знання про мову, тобто пов’язана з мовними знаннями й енциклопедичними. Тому розрізняються феноменологічні і лінгвістичні КС.
Феноменологічні КС (ФКС) формують сукупність знань та уявлень про феномени екстралінгвістичної та власне-лінгвістичної природи, тобто про історичні події, реальні особистості, закони природи, твори мистецтва тощо.
Лінгвістичні КС (ЛКС) перебувають в основі мовної і мовленнєвої компетенції, вони формують сукупність знань та уявлень про закони мови, про її синтаксичну будову, лексичний запас, фонетико-фонологічний устрій,
про закони функціонування її одиниць і побудову мовлення певною мовою.
КС – неподільна і нечленована одиниця, яка зберігає „згорнуте” знання і / або уявлення. КС – це відповідна „елементарна одиниця”, тобто базова, основна, з одного боку, і далі неподільна і нечленована – з другого. Якщо ми спробуємо „розгорнути” КС, то ми змушені будемо виконати те саме, що й у процесі переведення внутрішнього мовлення у зовнішнє. У ході розгортанняі КС наявна вербалізація, тобто активізуються не тільки
КС-„об’єкт”, але й КС-„посередник”, тобто ті, за допомогою яких і відбувається вербалізація.
КС певним чином співвідносяться з різними видами компетенції: вони формують нашу компетенцію і становлять її основу. В лінгвістичній, психолінгвістичній, лінгводидактичній літературі розрізняються, в першу чергу, мовна, мовленнєва і предметна компетенції. Останнім часом значна
увага приділяється культурній компетенції. І.В.Михалкіна у своїй докторській дисертації запропонувала диференціацію компетенції на мовну, мовленнєву, соціолінгвістичну, цивілізаційну, предметну, стратегічну, дискурсивну і комунікативну. Остання постає як найвища форма опанування мови, як підсумкова мета навчання, тобто може бути визначена як конгломерувальна форма компетенції. Ці компетенції являють собою ієрархічну структуру, в якій можуть бути виділені не тільки вищий рівень,
але й базовий і проміжний. Отже, мовна, мовленнєва, предметна і культурна компетенції постають елементами базового рівня цієї системи, вони достатньо самостійні і незалежні. Певна сполучуваність цих компетенцій дозволяє говорити про компетенції „вищого” порядку, пор.:
(мовна + мовленнєва) + предметна = соціолінгвістична;
предметна + соціолінгвістична = стратегічна і под.
Вершиною цієї „піраміди” постає комунікативна компетенція (див. Схему 5). Якщо говорити про „базові” види компетенції (мовну, мовленнєву, предметну, культурну) та „вищу” компетенції – комунікативну, а також про їхнє співвідношення з феноменологічними і лінгвістичними КС, то можна встановити певні паралелі.
А.П.ЗАГНІТКО
Мовна і мовленнєва компетенції формуються в першу чергу саме
лінгвістичними КС (з ЛКС пов’язана і мовна здібність). Предметна
(професійна, наукова і под.) компетенція найбільше пов’язана з феноменологічними КС, хоча складно говорити про ФКС „у чистому
вигляді”, без задіяння ЛКС. Але якщо ми спостерігатимемо за
міжкультурним спілкуванням колег у сфері, наприклад, математики, фізики або хімії, що мають спільний код у вигляді формул, то виявиться, що їхньої предметної компетенції і, очевидно, ФКС, які притаманні комунікантам, цілком достатньо для адекватного спілкування (хоча, звичайно, у вельми
специфічній ситуації). Культурна компетенція формується як ЛКС, так і ФКС в їхньому взаємозв’язку, тобто лінгвістичними КС, за якими перебувають феноменологічні, і, навпаки, феноменологічними, що вербалізуються відповідними ЛКС. У першу чергу це пов’язано з різними культурними предметами, які розглядаються у сукупності їхньої форми (вербального вираження – ЛКС) і змісту (образу, уяви – ФКС). Комунікативна компетенція включає в себе як компоненти не тільки усі названі види компетенції.
З різними коґнітивними структурами пов’язані й різні „картини світу”: очевидно, що ЛКС безпосереднім чином беруть участь у формуванні мовної картини світу, в той час як „матеріалом” формування (концептуальної) картини світу виступають у першу чергу ФКС. Останнім притаманні вербальна „оболонка”, тобто вони виступають у парі з ЛКС.
Оскільки ЛКС і ФКС здебільшого нерозривно пов’язані, то й
функціонують вони, так би мовити, „у зв’язці”, але в певні моменти людської діяльності на перше місце можуть виступати або феноменологічні, або лінгвістичні КС. Так, наприклад, якщо ми звернемося до проблеми сприйняття тексту, то виявиться, що рівні сприйняття мовленнєвого повідомлення (за А.Р.Лурією) також пов’язані з дією КС різних типів: на першому рівні наявні процеси розшифровування мовних кодів, які сприймаються, що зумовлює активізацію в першу чергу ЛКС; на другому
СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ
рівні відбуваються процеси розшифровування глибинного смислу, який перебуває за повідомленням, що сприймається, й основне „навантаження” припадає на ФКС. Те саме постає справедливим, на наш погляд, якщо ми звертаємося до проблеми розмежування розуміння й інтерпретації тексту (О.С.Кубрякова): у розумінні головну роль відіграють ЛКС, під час інтерпретації – актуалізуються ФКС (коротко різниця між розумінням й інтерпретацією може бути визначена так: „ Інтерпретація відбувається в загальному контексті пізнавальної й оцінної діяльності людини, на відміну від розуміння, що відбувається з опорою на мову ”). Для формування встановлюваного знання і мовного, й енциклопедичного необхідні як ЛКС, так і ФКС. Для розпредмечування мовленнєвого тексту вимагаються лінгвістичні знання (ЛКС), а для розпредмечування предметів, на які вказується у тексті, вимагаються також й енциклопедичні знання (Є.Ф.Тарасов, М.Л.Соснова), тобто ФКС (див. Схему 6).
А.П.ЗАГНІТКО
Імплікатура, за П.Грайсом, є частиною смислу, що виводиться із буквального значення висловлення. У разі розмежування імплікації і встановлюваного знання: імплікація – це те, що автор „закладає” у висловлення, те, на що він натякає, імплікація належить сфері автора; встановлювані знання входять у сферу реципієнта.
Інтеріоризація – механізм соціалізації, перетворення зовнішнього у внутрішнє. Екстеріоризація – перехід внутрішнього у зовнішнє, від
інтрапсихічного до інтерпсихічного.
Коґнітивна структура – виступає змістовою формою кодування і збереження інформації. Розрізняються ЛКС і ФКС. Різні типи КС співвідносяться з різними видами компетенції.
