VIII.6. Мовлення і мислення. Мовленнєва діяльність

VIII.6.1. Мовлення і мислення. У процесі аналізу мовлення і

мислення, їхнього співвідношення основними є питання, що пов’язані з визначенням того компонента, що знаходиться між думкою і словом і з простеженням, як відбувається рух від думки до слова.

Визначальною працею у цій сфері є книга Л.С.Виготського „Мислення і мовлення”. Для адекватного усвідомлення його концепції слід зупинитися

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

на двох принципово суттєвих категоріях: значення і смисл. Значення – це система зв’язків, що об’єктивно склалася і перебуває за словом. Це те, що об’єднує носіїв мови в розумінні тієї чи іншої номінації. Смисл – це індивідуальне значення слова, яке пов’язане з особистісним суб’єктивним досвідом мовця і з конкретною ситуацією спілкування. Смисл завжди індивідуально-особистісний, він співвідноситься з думкою, з вихідним задумом висловлення. Він завжди очевидний для мовця і не завжди зрозумілий для інших. Він уміщує в собі те, що повинно втілитися в мовленні. Значення ж реалізується у мовленнєвому творі і зрозуміле усім учасникам комунікації.

Отже, рух від думки до слова постає у вигляді перетворення особистісного смислу у загальнозрозуміле значення. Але сама думка зароджується від різноманітних потреб людини, а отже, за думкою перебуває

мотив, те, заради чого ми говоримо. Мотив – перша інстанція у породженні мовлення. Але він є й останньою інстанцією у сприйнятті мовлення.

Отже, якщо інтерпретувати концепцію Л.С.Виготського, то варто сказати, що ситуація породжує мотив, який втілюється в інтенції (комунікативні наміри мовця). У процесі сприйняття ж ми „виходимо” від розуміння слова до розуміння смислу і через нього – мотиву.

Перетворення думки в слово здійснюється у внутрішньому мовленні (ця

категорія чи не найважливіша в концепції Л.С.Виготського). Внутрішнє мовлення складається з предикатів, ключових слів, які уміщують суть інформації. Думка уже вміщує в собі те, про що піде мова, отже, воно спеціального позначення не потребує. Спеціального позначення вимагає те, що буде висловлене про предмет мовлення. В актуальному членуванні речення – це рема. Тема, відома інформація, те, що очевидне, може не позначатися, а нова інформація, рема, повинна бути позначена. Отже, внутрішнє мовлення – це наче набір рем майбутнього мовленнєвого твору. Внутрішнє мовлення – це мовлення згорнуте, стисле, деграматизоване.

Внутрішнє мовлення – результат тривалої еволюції мовленнєвої свідомості. Її ще нема у дошкільняти, її формування завершується до 10-11 років.

Відоме висловлювання Л.С.Виготського про те, що думка не втілюється у слові, а здійснюється в ньому. Можна подумати, що це

ситуація, подібна до ситуації, описаної Б.Заходером: на питання маленької

дівчинки, про що вона думає, дитина відповіла: „Звідки я знаю? Ось скажу, тоді дізнаюсь!” Але насправді це не так. Уже на етапі зародження інтенції (як втілення мотиву), тобто до того, як розпочинається вербалізація думки, людина уже знає, про що буде говорити. Звичайно, можливі трансформації

замислу, його корекція. Безумовно, сама „вербальна оболонка” може варіюватися. Але замисел із самого початку наявний. Відбувається певна боротьба між індивідуально-особистісним смислом і загальнозрозумілим значенням, яка вимагає найскладнішої роботи за їхнім поєднанням: смисл необхідно передати за допомогою мовних засобів, які є носіями

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

колективних значень. Результат цієї роботи не завжди задовольняє самого мовця. Вербальна форма не завжди адекватно (з погляду мовця) виражає той смисл, який він хотів висловити. Учень і соратник Л.С.Виготського С.Л.Рубінштейн запропонував пом’якшене формулювання: „У мовленні ми формулюємо думку, але, формулюючи, ми суціль... її формуємо” (цит. за: [Зимняя 1991:48]).

За Л.С.Виготським, одиниці думки й одиниці мовлення не збігаються

(відома метафора ученого – нависла хмара-замисел проливається дощем слів). Отже, існує дві різних мови: мова думки і мова слів.

Цю ідею значно поглибив і зняв суперечності видатний психолог Микола Іванович Жинкін, який висунув гіпотезу про існування у свідомості людини універсально-предметного коду (УПК). УПК – мова інтелекту, базовий компонент мислення. Йому притаманна невербальна природа. Це

мова схем, образів, відбитків реальності (дотику тощо), кінетичних (русальних) імпульсів тощо. УПК – це мова, якою відбувається первинний запис особистісного досвіду, формування замислу мовленнєвого витвору. Рух від думки до слова розпочинається з УПК. Думка існує у межах можливостей УПК, у процесі вербалізації вона спроможна трансформуватися, обростати значеннями, які несуть у собі одиниці конкретної національної мови. За своєю сутністю УПК інтернаціональний і в силу цього є передумовою

розуміння іноземної мови.

VIII.6.2. Мова – мислення: експериментальні дані. Експерименти довели, що думка і мовний конструкт можуть співіснувати без усякого зв’язку: машиністи, друкуючи, набираючи текст, можуть слухати радіо, розмовляти і при цьому не відчувати жодних проблем. Навіть якщо текст позбавлений смислу (Багато з такого в певний момент і пізніше мурахи в латунних

чобітках виявили не один раз; при цьому вони ставали зовсім білими). Але якщо текст був деформований граматично (синтаксично і морфологічно), машиністи починали відчувати серйозні труднощі і змушені були відзосереджуватися від додаткових супровідних чинників і зосереджуватися тільки на тексті (Багата з таких і пізніше також або ось з латуні мурашині чобітки пішов скоро тому що він стала зовсім біла). Експеримент дозволив стверджувати, що перешкодою в останньому випадку була не семантика

тексту, а його поверхнева вербальна структура, яка була порушена.

Ще один експеримент, здійснений у кінці 70-х. Під час лекцій викладачі диктували своїм студентам для точного запису такий фрагмент:

„ На одному з Антильських островів була минулого року виявлена популяція птахів, які перемовлялись одна з одною за допомогою азбуки Морзе, а у вільний час уміли готувати смачне печиво за рецептами кулінарних книг ”.

Результат був таким: переважна більшість першокурсників, які не звикли осмислено записувати прослуханий текст, старанно записали цей формально правильний текст і, тільки перечитавши його на прохання лектора, зрозуміли, щό вони записали.

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

Серії експериментів показали, якщо анкетованому доводиться одночасно сприймати два вербальних тексти (усний і письмовий), то або один зникає з пам’яті (домінує тільки один текст), або жоден не зберігається в пам’яті (попри старанне бажання запам’ятати обидва тексти). До речі, як стверджують фахівці з НЛП, якщо людині в навушники давати різні тексти, тобто в правий один текст, а в лівий інший, то людина впадає у стан трансу. Психологи подають таке пояснення: ділянки кори, які відповідають за зорове і слухове сприйняття, працювали нормально, але інформація поступала в один спільний центр опрацювання. В результаті відбулася інтерференція мозкового декодування сигналів тієї самої мовленнєвої природи. Отже, феномен Юлія Цезаря – всього-на-всього міф. Гіпотетично Цезар умів розподіляти увагу у часових „проміжках” між виконанням текстів. І Юрія Горного, який одночасно лівою рукою грає на фортепіано, правою щось пише, при цьому у голові здійснює щонайскладніші обрахування і запам’ятовує ряди цифр, можна назвати, як це роблять журналісти,

„сучасним Цезарем” тільки з певним застереженнями.

Якщо анкетованим пропонували текст у вербальному „виконанні” і текст у вигляді серії із 6 картинок (Х.Бідструпа), то учасники експерименту не відчували утруднень у відтворенні обох текстів. Очевидно тому, що образний зміст малюнків практично не потрібно

перекодовувати в апараті мозку, а вербальний текст потрібно було все одно розшифровувати у центрі обробки смислів, поки він розшифрувався, малюнок уже був засвоєний.

Висновки з експерименту: 1) національно-мовний матеріал розуміється тому, що відбувається його перекодування в особливий код мозку, який відповідає за побудову смислу і являє собою інформаційну

систему; цей код універсальний, незалежний від національних мов – УПК за Жинкіним; 2) картинка (будь-яка: ситуація, схема, шахова позиція) залежить від знань смислу, а не знань мови. Це за своєю сутністю збігається або близько до одиниць УПК, очевидно, малюнок розуміють представники практично будь-яких мов, якщо вони знають відповідні загальнокультурні об’єкти, які не виступають етноспецифічними символами. Але тут може приховуватися небезпека. Відомий випадок,

коли одна фармацевтична фірма рекламувала свої таблетки за допомогою серії малюнків: на першому було зображено дуже сумну людину, на другому, дещо правіше, та сама людина приймала таблетку, а на третьому, найправішому, та сама людина зображала величезну радість і безмежну веселість щодо власного здоров’я. У багатьох країнах ця реклама повністю виправдала покладені на неї надії. До тих пір, поки її не розмістили в одній

з арабських країн. Там ефект був абсолютно зворотним. Чому? Давайте згадаємо, як читають араби. Справа наліво! А тепер уявіть, що прочитав в цій рекламі носій арабської мови. Випадки подібного типу входять у сферу етнопсихолінгвістики.

 

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

Розуміння мовних текстів і серії малюнків безумовно осмислено, при цьому читання – процес вербальний, а сприйняття малюнків – невербальний (якщо визнати, що не відбувається приговорювання; до речі, на курсах швидкочитання відучують саме від приговорювання читаних про себе текстів). Мислення пов’язано не тільки з породженням, але й зі сприйняттям. Отже, якщо я можу одночасно сприймати тексти, які поступають різними каналами і в різній формі, то у мене працюють різні „канали” мислення. Далі, існує можливість, а для певних професій і необхідність (машиністи, наприклад) переопрацьовувати (певним чином) вербальну інформацію без проникнення в смисл читаного або тексту, що набирається. Реалізація цієї здібності свідчить про те, що зв’язок між процесом мислення і вербальної поверхневої структури тексту може бути нульовим, відсутнім.

У середині 60-х відомий дослідник психолог О.М.Соколов провів серію дослідів, щоб з’ясувати, чи існує взаємозв’язок мови і мислення. Для цього

необхідно було встановити, чи виступає національна мова „базальним

компонентом” мисленнєвого процесу. Численним анкетованим, носіям різних мов, пропонувались завдання, виконання яких виключало автоматизм і потребувало осмислення, наприклад, вимагалось прочитати незнайомий текст, мисленнєво відтворити відомий вірш і т.п., тобто необхідним було опертя на мову. Інша частина завдань не передбачала

використання мови: завдання полягали в тому, щоб зібрати цілісний малюнок з фрагментів, вивчити малюнки з аналогічними деталями, вирішити лабіринтні, шахові й подібні завдання тощо. На мовленнєвому апараті анкетованих прикріплювались спеціальні датчики, імпульси від яких записувались точними приладами. Отримувані малюнки називались електроміограмами (ЕМГ). Внаслідок експериментів дослідники показали

на практиці, що органи артикуляції у всіх анкетованих знаходились у русі, виявляли „латентну” (приховану) активність. Було зроблено висновок: латентна активність органів артикуляції в моменти вирішення мисленнєвих завдань свідчить про те, що „національна мова є базальним компонентом мислення” [Соколов 1968:45].

Під час обговорення результатів експериментів було поставлено цілий ряд питань, на які було отримано такі відповіді: 1) Чи знімались ЕМГ з

яких-небудь тварин? (Відповідь була негативною. Але якби тварини показали аналогічні латентні рухи, то це означало б, що мова йде не про латентну артикуляцію, а про щось зовсім інше. Відомо, що діти, старанно виконуючи певну роботу, часто висовують язик, стискують губи, прикушують губу тощо. При цьому не вимагається, як правило, серйозного осмислення таких завдань, але активність органів артикуляції наявна. З

іншого боку, також добре відомо, що органи артикуляції задіюються не лише у процесі мовленнєвої діяльності (наприклад, під час прийому харчів). Очевидно, можна стверджувати, що зафіксована активність органів артикуляції є саме артикуляцією, а не активністю, з мовленням не пов’язаною? Відповіді не було запропоновано); 2) Чи були знайдені спільні

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

фрагменти ЕМГ носіїв різних мов? Чи були зафіксовані ЕМГ носіїв однієї мови, що читають один віршований текст, і якщо так, то чи відрізняються їхні ЕМГ від аналогічних ЕМГ носіїв іншої мови? (Відповідь: багато ЕМГ уміщувала схожі і несхожі між собою фрагменти, але ідентифікувати за ними схожі і несхожі мови не вдавалося).

Окремі результати ще одного експерименту. Латентні мікрорухи відповідають здібності вимовляти текст національною мовою, але вони

короткочасніші: їхня швидкість орієнтовно втричі вища за швидкість артикулювання звукового мовлення. Швидкість звукового мовлення – 8 складів в секунду, максимальна латентна швидкість – 24 склади в секунду. Проведемо дослід: роздамо анкетованим репродукції раніше невідомої сюжетної картинки. За сигналом картинки слід перевернути догори і протягом 2-х секунд розглядати її. Потім їх закрити. Анкетовані повинні

записати те, що запам’ятали, на аркуші паперу. Завдання – описати якомога лаконічніше, перераховуючи предмети, їхнє розташування, колір, обсяг і коротко сформулювати смисл зображення. Під час опрацювання отримані тексти скорочуються: слова за можливістю замінюються коротшими синонімами, прибираються надлишкові слова (замість

„зображена ваза” – просто „ваза”), прибираються заголовки, у тексті залишається те, що уміщує квінтесенцію отриманої уяви. У тексті, що

залишився, підраховується кількість складів. У реальних дослідах число складів у середньому дорівнювало 250. Образ побаченого протягом певного часу зберігається в оперативній пам’яті, отже, анкетований може наче бачити картинку, реально уже не спостерігаючи її (явище ейдетизму). Тому із 250 віднімаємо 100 – явище „ейдетизму”. Ті 150, що залишилися, ділимо на максимальну швидкість латентної артикуляції – 24 склади в

секунду. Виходить близько 6 секунд. А тепер згадаємо, що картинка вивчалась усього 2 секунди, тобто протягом часу, утричі меншого. Отже, чи не можна зробити висновок, що, за осмисленням картинки не було мовних операцій, тобто латентна артикуляція виявилась непотрібною? Крім того, швидкість артикуляції у звуковому потоці тільки удвічі, а не втричі менша, як ми вважали, беручи максимальні цифри.

І все-таки можна стверджувати, що будь-яке осмислення вимагає мовної

бази. Нормально людина мислить, коли розмовляє про щось. Але це не означає, що людина, мислячи, обов’язково при цьому „приховано говорить”.

VIII.6.3. Діяльність і мовленнєва діяльність. Сучасні психологи, психолінгвісти і лінгвісти, за Л.С.Виготським і О.М.Леонтьєвим, розглядають мовленнєву діяльність як один з різновидів діяльності як такої. У психології діяльністю називаються „тільки такі процеси, які, здійснюючи

те чи інше відношення людини до світу, відповідають особливою, тільки їм притаманною потребою (наприклад, запам’ятовування) і які характеризуються психічно тим, що те, на що спрямований певний процес загалом (його предмет), завжди збігається з тим об’єктивним, що спонукає суб’єкта до цієї діяльності, тобто мотивом (за О.М.Леонтьєвим). При

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

цьому діяльність людини включена у спілкування навіть у тих випадках, коли зовнішньо вона залишається наодинці.

Психолінгвісти розуміють мовленнєву діяльність як „єдність спілкування й узагальнення, яку можна уявити як одночасне здійснення в мовленнєвій діяльності декількох ф у н к цій м о ви ” (О.О.Леонтьєв), як

„ особливим чином організовану активну і цілеспрямовану діяльність людини, регульовану певною системою мотивів” [Гридин 1975:65].

У наведених висловлюваннях не розмежовуються мовлення і мовленнєва діяльність, але таке розмежування є вкрай необхідне і важливе.

Мовлення вбудовується в іншу діяльність й існує одночасно як засіб досягнення не мовленнєвих цілей і як самоціль. Більше того, мовлення – це ще і засіб регулювання поведінки інших людей, цілком підпорядкований завданням інформуючого. Мовлення є одночасно знаряддям діяльності і діяльність

(А.В.Піменов, Є.Ф.Тарасов). Мовлення – це інструмент, найбільш пристосований для розвитку думки (Ш.Бутон). Мовленнєва поведінка – послідовний процес, в якому визначаються генералізовані схеми дій (Р.Титоне).

Протягом кількох років дослідники обговорювали питання, чи постає мовленнєва діяльність абсолютно творчим процесом або вона передбачає постійне відтворення попереднього досвіду, так би мовити, „цитування за пам’яттю”. Іншими словами, наскільки мовленнєва поведінка спонтанна

або прогнозована? Існують два діаметрально протилежних погляди. Один

„полюс” репрезентований дослідниками, які вважають, що здійснювати мовленнєву діяльність – це значить постійно продукувати й інтерпретувати

нові висловлювання, які мовець ніколи не чув раніше. Згідно з цим поглядом, мовленнєва діяльність вважається творчим процесом „створення унікальних комбінацій одиниць мовлення” (І.І.Ільясов, Т.В.Рябова). Отже,

мовленнєвій діяльності не можна навчити (Є.І.Негневицька). Інший

„полюс” репрезентований, наприклад, працями Б.М.Гаспарова, який вважає, що в основі мнемонічного володіння мовою перебувають комунікативні фрагменти (КФ) – „відрізки мовлення різної довжини, які зберігаються в пам’яті мовця як стаціонарні частини його мовного досвіду і якими він оперує при створенні й інтерпретації висловлювань” [Гаспаров 1996:45], тобто: „КФ – це цілісний відрізок мовлення, який

мовець здатний безпосередньо відтворити як готове ціле у процесі своєї мовленнєвої діяльності і який він безпосередньо упізнає як ціле у висловлюваннях, які поступають до нього зовні. І на факті свого власного

„особистісного мовного світу” Б.М.Гаспаров висуває тезу про те, що мовна пам’ять виносить ті чи інші комунікативні фрагменти на поверхню свідомості, оскільки у своєму попередньому мовному досвіді людина або

сама вживала їх у своєму мовленні, або зустрічала у письмових чи усних текстах, з якими їй доводилося стикатися. Отже, уся наша мовна діяльність

– і створювана, і та, що сприймається, – пронизана блоками-цитатами із попереднього мовного досвіду. Творчість у процесі мовленнєвого народження обмежується тим, що із певної первісно наявної обмеженої

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

кількості чи „набору” вибираються ті чи інші „деталі”, які „компонуються”

в тому чи іншому порядку.

Водночас ряд лінгвістів не займає у цьому питанні полярні позиції і висловлює менш категоричну думку, вбачаючи в процесі навіть повсякденної комунікації два боки „медалі” – „цитування” і творчість:

„Мовленнєва діяльність людини будується головним чином на використанні готових комунікативних одиниць. Формулюючи

висловлення, ми обов’язково звертаємось до схем, шаблонів, кліше. А без опанування жанрово-рольовими стереотипами спілкування, в яких мовні одиниці досить стійко пов’язані з типовими ситуаціями, взаємодія мовних особистостей була б утрудненою. І все ж таки, попри усю справедливість наведених роздумів, припустимо говорити і про естетичні елементи повсякденної комунікації. Своєрідність розмовного спілкування якраз і

полягає в тому, що трафаретність і шаблонність поєднуються в ньому з чітко вираженою настановою на творчість” [Горелов, Седов 1997:199].

Найбільш прийнятними постають останні концептуальні підходи. З одного боку, справді існує цілий ряд феноменів, які певною мірою не стільки відтворюються в мовленні щоразу заново, скільки

„витворюються”. З другого боку, навіть відтворюючи „старе”, ми кожного разу створюємо „нове” – як у відомому прикладі М.В.Панова: фонема <а>

ніколи не може бути представлена тим самим звуком [а], який її реалізує, навіть якщо цей звук [а] буде вимовляти та сама людина, оскільки щораз звук [а] буде різним. Така ж картина наявна й тоді, коли говоримо про певні „відтворювані” одиниці іншої природи: по-перше, сама одиниця може підлягати певній трансформації, а по-друге, в комунікації щораз породжується і сприймається абсолютно новий текст, тому що текст є

одиницею дискурсу, а дискурс являє собою компонент ситуації, а ситуація ніколи не буває тією самою. І в цьому смислі навіть „цитування”,

„відтворення” є творчим виявом. І мовленнєва діяльність як така – процес також безумовно творчий, оскільки не можна двічі увійти в ту саму річку.

Мовленнєва діяльність, за ідеєю Л.В.Щерби, – один із аспектів мовних явищ. У статті „О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании”, яка вперше була опублікована в 1965 р.,

Л.В.Щерба виділяє 3 аспекти мовних явищ: 1) мовленнєва діяльність – процеси говоріння і розуміння; 2) мовні системи – словники і граматики мов; 3) мовний матеріал – сукупність всього того, що говориться і розуміється групою.

Мовленнєва діяльність зумовлюється мовленнєвою організацією людини – складним мовленнєвим механізмом, який є психофізіологічною

організацією індивіда. Розглянемо особливості мовленнєвої організації людини, про які пише Л.В.Щерба: 1) вона не дорівнює системі мовленнєвого досвіду, але виступає певним її опрацюванням; 2) вона може бути тільки психофізіологічною; 3) вона є національним продуктом;

4) вона виступає індивідуальним виявом мовної системи, яка походить з

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

мовного матеріалу; 5) про її характер можна говорити тільки на основі мовленнєвої діяльності індивіда.

Варто відразу зазначити, що викликає певною мірою сумнів теза про те, що мовленнєва організація постає індивідуальним виявом мовної системи. О.О.Залевська говорить про мовленнєву організацію так: 1) мовленнєва організація є динамічною системою, а не пасивним сховищем даних про мову; 2) наявна постійна взаємодія між процесом опрацювання й

упорядкування мовленнєвого досвіду, з одного боку, та його продуктом, з іншого (тобто якщо нове в мовленнєвому досвіді не вписується в межі системи, то іде перебудова самої системи); 3) із мовленого випливає, що мовленнєва організація є системою, що самоорганізується.

Говорячи про мовленнєву діяльність і увесь блок проблем, з нею пов’язаних, дослідники досить часто протиставляють систему, структуру і

процес. Для лінгвістів це „генетично” спрямовано до протиставлення мови і мовлення, яке можна знайти в працях представників різних шкіл і напрямів. Протиставлення мови і мовлення має свою багату історію: це й ідеї молодограматиків, соціологістів, і праці Ф. де Соссюра, А.Гардинера, Л.В.Щерби, та дослідження психологів і психолінгвістів. За відсутністю можливості детально аналізувати усі погляди, зупинимось на трьох, які мають принципове значення для обговорюваних питань.

Визначальне розмежування мови, мовної здібності, мовленнєвої діяльності і мовлення ми знаходимо у працях Ф.де Соссюра. Згадаємо коротко його ідею: варто розмежувати мову (Langue) і мовленнєву здібність (Faculté du Langage), а їхня сукупність є мовленнєвою діяльністю (Langage), що протиставлена мовленню (Parole), як потенція і реалізація.

Іншими словами, вирізняються чотири „компоненти”: 1) мова (L);

2) мовна здібність (FLg); 3) мовленнєва діяльність (Lg); 4) мовлення (P). Відношення даних „компонентів” можуть бути виражені за допомогою такої формули:

 

{L + FLg = Lg} ↔ P

1 2 3 4,

 

де (1) і (2) становлять (3), протиставлене (4).

Ті ж поняття розглядає О.О.Леонтьєв, який запропонував протиставлення трьох складників: мова як предмет – мова як процес – мова

як здібність, – які „виступають частинами мовленнєвої діяльності”. Отже,

мова йде про чотири феномени: І. Мова як предмет; ІІ. Мова як процес; ІІІ. Мова як здібність; ІV. Мовленнєва діяльність. Відношення між ними можуть бути описані так:

І + ІІ + ІІІ = ІV

Між поглядами Ф. де Соссюра й О.О.Леонтьєва існує певна відповідність, яка може бути показана так:

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

 

 

VIII.7. Моделі породження мовлення. Стохастичні моделі породження мовлення. Стохастичні моделі – це моделі ймовірнісні, тобто множинність елементів повідомлення може бути репрезентована за допомогою розподілу ймовірностей (Дж.Міллер, Н.Хомський; пор. також праці Дж.Селфриджа).

До стохастичних моделей психолінгвістики належать і граматики з граничним числом станів. Граматика з граничним числом станів – це будь- яка модель, у якій як елемент виступає граматичний клас (наприклад, частина мови) і визначається характер залежності між граматичними класами, що послідовно з’являються. Ця залежність може бути не

ймовірнісною, і сама модель постає стохастичною. Але в практиці психолінгвістичних досліджень розглядаються саме ймовірнісні моделі з граничним числом станів, пор. дослідження ймовірнісних залежностей між словами різних класів: різні асоціативні експерименти.

Як свідчать експерименти, у процесі породження мовлення обов’язково використовується тією чи іншою мірою ймовірний принцип, приховане знання того, які нові елементи з’являються за попередніми,

тобто знання умовних (зумовлених попередніми елементами) ймовірностей появи нового елемента. Наприклад, розшифруйте фразу: Ле-ал-ел, ле-ал он среди – орных – уч и с – ал…(Летал орел, летал он среди горных туч и скал або Лежал осел, лежал он среди сорных куч и спал). Початок Вашого розшифровування (лежал осел або летал орел) визначає і його продовження (експеримент Н.Л.Еліава з Грузії). Експерименти

американського дослідника Марк-Коркодейла також показують, що початок фрази може зумовлювати її продовження. В експерименті вимагалось продовжити речення Діти помітили, що сніг почав покривати землю, коли вони покинули... Якщо в реченні використовувалося дієслово to hide (покривати), то типовим було школу, автобус, будинок. Якщо в реченні використовувалося дієслово to blanket (асоціюється з ковдрою), то

типовим було вживання слова ліжко.

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

Для ґрунтовнішого розуміння слід зупинитися на класичній осгудівській моделі породження, в якій імовірний принцип також відіграє важливу функцію. За концепцією Ч.Осгуда, породження здійснюється паралельно на кількох рівнях згідно з певними закономірностями кожного з цих рівнів. При цьому закономірності розподілу одиниць вищого рівня враховують закономірності розподілу одиниць нижчих рівнів. Вищий рівень – рівень мотивації, основна одиниця – речення. Другий рівень – семантичний, основна одиниця – функціональний клас (при кодуванні), ядро, „нуклеус” (при декодуванні). Функціональний клас співвідносимо з тим, що Л.В.Щерба називав „синтагмою” у пізніших роботах і „фразою” у більш ранніх працях і визначав як найпростіші елементи зв’язного мовлення, що є адекватними єдиними і далі на момент мовлення уявленнями, що не розкладаються. Ядро співвідносне з основою слова, за російською граматичною традицією, тобто словоформа мінус флексія. У багатьох роботах О.О.Леонтьєв використовує еталонний приклад Талановитий художник пише цікаву картину. Якщо цю фразу репрезентувати одиницями кодування – функціональними класами, то в результаті вийде: Талановитий художник – пише – цікаву картину. Якщо ж цю фразу розподілити за ядрами (нуклеусами), то виходить: Талановит- ий-художник-пише-цікав-у-картин-у.

Третій рівень – рівень послідовностей, основна одиниця – фонетичне слово.

Четвертий рівень – інтеграційний, основна одиниця – склад (при кодуванні) і фонема (при декодуванні).

Стохастичні моделі і граматики з кінцевим числом станів (тобто системи, побудовані за принципом „зліва направо”) релевантні, коли ми

говоримо про взаємовідношення окремих слів у процесі породження зв’язного мовлення. Але вони не підходять для моделювання граматичних процесів. По-перше, тому що існують конструкції, які в принципі не можуть бути породжені за цими моделями (сюди належать sefl-embedding

– „які самовставляються” і nesting – „які гніздяться”, співвідносні з українськими складнопідрядними реченнями). По-друге, ці моделі абсолютно неможливі з погляду онтогенезу дитячого мовлення. За

визнанням Дж.Міллера, Е.Галантера і К.Прибрама, щоб навчитися розмовляти і розуміти по-англійськи, дитина повинна вислухати орієнтовно 10 в тридцятій степені речень. При цьому якщо передбачити, що щосекунди дитина вимовляє 3х10 в тридцятій степені речень і повністю засвоює кожний ряд із 20 слів після одного пред’явлення, то в цьому разі дитинство повинно тривати 100 років без перерви на сон, обід

тощо. Зрозуміло, що це зовсім не відповідає природному стану речей.

Чи можна в такому разі говорити про те, що такі моделі загалом неприйнятні? Ні. І О.О.Леонтьєв вважає, що є ряд комунікативних ситуацій, коли саме граматика з обмеженою кількістю станів виявляється найбільш оптимальною для моделювання (дитяче мовлення, коли словник засвоєний, а

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

морфосинтаксис ще відсутній; жестова мова глухих; креолізовані жестові мови для міжетнічного спілкування людей, що розмовляють різними мовами). Крім того, граматика з граничною кількістю станів може моделювати процес породження мовлення ізолюючими мовами (типу китайської), в яких породження мовлення ґрунтується не на морфосинтаксисі, а на лінійній організації семантичних класів.

VIII.7.1. Моделі безпосередніх складників. Ця модель передбачає виконання операції деривації, тобто послідовної підстановки на місце

більшої одиниці двох (тільки двох) більш дрібних компонентів, з яких вона

складається. В результаті цих послідовних підстановок утворюється

„термінальний (граничний) ланцюжок”, тобто само речення. Походження кожного ланцюжка може бути зображеним у вигляді математичного графа

– „дерева безпосередніх складників” (див. Схему 2):

 

 

 

 

У модель породження за безпосередніми складниками входять і так звані контекстні обмеження – граматичні правила: (талановитий) + рід + число + відмінок + (художник) + число + відмінок + (пише) + особа + число...

Що особливо постає суттєвим у цій моделі порівняно з граматикою з

граничною кількістю станів? Тут породження відбувається за двома напрямами: не тільки „зліва направо”, але і „зверху донизу”, тобто відбувається не тільки послідовна поява компонентів, але й їхнє

„розширення”.

Специфічні риси граматики безпосередніх складників: 1) вона дихотомічна; 2) вершину дерева являє собою речення як єдине синтаксичне ціле, тобто фіксується послідовність операцій, необхідних для

вияву синтаксичних зв’язків; 3) були опрацьовані два важливих поняття: а) напрями розгалуження дерева – правобічне (регресивне) і лівобічне (прогресивне); до речі, у більшості європейських мов домінує регресивне вставлення, а в японській, вірменській, у тюркських мовах переважає прогресивне; б) глибина речення: вона визначається за максимальною кількістю вузлів лівого розгалуження дерева.

Популярність граматики безпосередніх складників у психолінгвістиці розпочалась у 60-ті роки з праць Віктора Інгве. Суть його концепції

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

зводилась до: щоб побудувати висловлення у процесі психолінгвістичного породження, необхідно здійснити операції того ж плану і в тій самій послідовності, що і в лінгвістичній моделі. Але з’ясувалося, що теоретично можливі структури в реальних умовах природних мов практично не зустрічаються: так, не зустрічаються речення, які мають глибину більшу

7-9. В.Інгве передбачив, що це пов’язано з „магічним” числом Дж.Міллера:

людина одночасно може оперувати не більше ніж 7-ма символами (плюс-

мінус два). Насправді, 7 ± 2 – це верхня межа обсягу оперативної пам’яті, а реальна глибина речення міститься в межах 3-4. Це з одного боку. А з другого, ми можемо побудувати речення і більшої глибини, якщо вимірювати її не лінгвістично, а з погляду мовної свідомості. І тоді дві або більше „лінгвістичні” одиниці будуть адекватними одній „психолінгві- стичній” одиниці: кіт учений, Мідний вершник, Ромео і Джульєтта тощо. О.О.Леонтьєв говорить про такі одиниці як про „кліше”. Їх слід вважати одиницями (у цьому разі – прецедентні феномени), за якими перебувають фрейм-структури свідомості. Далі В.Інгве вводить поняття „граматичних обов’язків”: якщо я кажу талановитий, то далі повинно бути означуване у формах чоловічого роду, однини, називного відмінка. У процесі породження ми „погашаємо” старі зобов’язання і беремо на себе нові. І відповідно, глибину речення В.Інгве визначає як максимальну кількість зобов’язань, які ми беремо на себе одночасно в цьому реченні (цит. за: [Красных 2001:94]).

Чарльз Осгуд також писав про модель безпосередніх складників. Його основні ідеї полягають у тому, що: 1) стохастичні закономірності пов’язують не елементи термінального ланцюжка, а операції, необхідні для отримання цього ланцюжка; 2) будь-яке речення може бути уявленим у

вигляді послідовності „ядерних тверджень”, тобто пропозицій, які мають

„суб’єкт – зв’язку – об’єкт” і семантично еквівалентні реченню (художник талановитий, картина цікава, художник пише картину); 3) граматичні сполучення можуть були кваліфікувальними, або квантитувальними; ядерні твердження – завжди кваліфікувальні сполучення, за будь-якої їхньої трансформації вони зберігають свій смисл: талановитий художник

= художник талановитий; на відміну від дуже цікаву (картину), що ніяк

не може бути поданим як предикативна одиниця; 4) поява кваліфікувальних ознак у реченні, що сприймається нами, тягне за собою процес семантичного „згортання”. Аналізуючи талановитий художник, ми приписуємо художнику додатковий або смисловий „обертон”. Цю операцію ми здійснюємо зі всіма ядерними твердженнями. В результаті семантична трансформація, приписувана суб’єкту, утворює, за Ч.Осгудом,

„моментальне” значення слова (в нашому випадку – художник).

Аналогічно будується і породження мовлення, але у зворотному напрямі.

Ідеї Ч.Осгуда розвивались Н.Джонсоном, В.Левелтом, М.Брейном, Й.Енгелькампом. У лінгвістичному плані ідею ядерних тверджень

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

(пропозиційних функцій) розвивав Ю.С.Степанов, Н.Д.Арутюнова, Г.О.Золотова.

Природно, що граматика безпосередніх складників, як і будь-яка інша цікава концепція, не обійшлася без критики. Багато критикували її Н.Хомський і Дж.Міллер. Суть критики цієї граматики зводилася до того, що граматика безпосередніх складників не стільки помилкова, скільки недостатня.

VIII.7.2. Моделі на основі трансформаційної граматики. Про трансформаційну граматику написано багато, але тут необхідно згадати, що структура моделі Н.Хомського включає чотири компоненти:

1) синтаксичний компонент (опрацьований самим Н.Хомським та ін.);

2) семантичний компонент (теорія опрацьована Дж.Катцом, Дж.Фодором), який охоплює дві ланки: а) лексикон (складається з граматичної,

генерувальної і семантичної частин, при цьому остання забезпечує власне- семантику); б) правила співвіднесення лексикону з граматичною структурою, тобто проекційні правила; 3) фонологічний компонент (детально описаний в працях Н.Хомського і М.Халле). Він постає опертям інтерпретації результатів дії синтаксичного копонента, але не на глибинному, а на поверхневому рівні; ґрунтується на концепції диференційних фонетичних ознак Якобсона-Халле; 4) прагматичний

компонент – прагматичні правила, тобто правила співвіднесення граматичної структури з контекстом (ситуацією). Він не згадується уже навіть в літературі 70-х років.

Ця модель викликала немало критичних зауважень. При цьому критикували і прибічники й опоненти (про критику детально описано у підручнику О.О.Леонтьєва. Психолінгвістичні моделі на основі

трансформаційної граматики опрацьовувалися в межах психолінгвістики другого покоління (за О.О.Леонтьєвим).

VIII.7.2.1. Коґнітивні моделі. У межах психолінгвістики третього покоління (за О.О.Леонтьєвим) у 70-ті роки вирізнилась коґнітивна психолінгвістика як особливий напрям коґнітивної психології. Коґнітивна психологія – та частина психологічної науки, яка, за визначенням Р.Л.Солсо, вивчає те, як людина отримує інформацію про світ, як ця

інформація уявляється людиною, як вона зберігається в пам’яті і перетворюється в знання і як ці знання впливають на увагу і поведінку людини.

Щодо психолінгвістики коґнітивний підхід тлумачиться О.О.Леонтьєвим як такий підхід, за якого вивчається роль пізнавальних процесів у мовленнєвій діяльності.

Модель породження І.Шлезінгера передбачає, що основу породження складає система щонайпростіших семантичних пар. Наприклад: Mary had a little lamb. Основу цього висловлення становить уява про співвідношення

„власника” і „майна” (посесивні відношення). З „ягням” співвіднесена ідея маленького розміру. Ці взаємопов’язані змістові характеристики

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

(посесивні відношення і зв’язок предмета та його розміру) І.Шлезінгер називає „протовербальними елементами”. До цих елементів прилягають чотири різновиди правил реалізації: 1) реляційні правила, вони приписують кожному протовербальному елементу граматичну і фонологічну характеристики; 2) правила лексикалізації, вони обирають потрібні лексеми; 3) правила узгодження; 4) інтонаційні правила.

Уводиться поняття комунікативне виваження: відповідний компонент моделі визначає, який із компонентів речення є комунікативним

центром (логічним суб’єктом, фокусом, темою).

І.Шлезінгер стверджує, що за протовербальними елементами перебувають невербальні коґнітивні структури. Ці невербальні структури переходять у протовербальні елементи внаслідок процесу коагуляції, тобто внаслідок вибору з банку знань того, що мовець має намір висловити у

спілкуванні. Ці коґнітивні структури репрезентовані у психіці у вигляді образів.

У 80-ті роки Ч.Осгуд створив модель, яку він назвав „абстрактною граматикою мовної активності”. Суть цієї концепції полягає в тому, що процес мовленнєвого породження прямо пов’язаний з немовними (коґнітивними) чинниками, зокрема, з актантами (учасниками описуваної ситуації), які безпосередньо сприймаються. Первинною послідовністю

компонентів висловлення є „суб’єкт – об’єкт – предикат”. Отже, основу для породження і сприйняття висловлення становлять базові „природні” коґнітивні структури (КС). Ці КС утворюються завдяки взаємодії мовної і немовної інформації. У коґнітивних моделях варто в першу чергу звернути увагу: 1) на ідею до мовленнєвих КС; 2) на ідею пропозиційного характеру КС і на ідею певної організації цих пропозицій, яка не завжди збігається зі

структурою речення; 3) на ідею існування такого компонента, який визначає співвідношення синтаксичної структури речення з його топіком (фокусом); 4) на те, що в психолінгвістичних дослідженнях була введена ідея З.Фрейда про ситуації, тобто взаємопов’язаної системи коґнітивних компонентів ситуації.

VIII.7.3. Психолінгвістична теорія породження мовлення (за Московською психолінгвістичною школою (МПЛШ)). Погляди МПЛШ своїм джерелом мають погляди Л.С.Виготського і концепцію діяльності О.М.Леонтьєва. Безпосередні попередники МПЛШ – А.Р.Лурія і М.І.Жинкін.

Основні погляди А.Р.Лурії викладені в його працях „Основные проблемы психолингвистики“ (1975), „Речь и мышление“ (1975), „Язык и сознание“ (1979).

За А.Р.Лурією, процес породження, „формулювання” мовленнєвого висловлення характеризується кількома етапами. На самому початку процесу породження знаходиться мотив. Потім виникає думка – загальна схема змісту, який буде втілено у висловленні. Згодом в дію вступає внутрішнє мовлення. Воно згорнуте, скорочене, але характеризується

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

предикативністю. Внутрішнє мовлення бере участь у перекодуванні замислу у розгорнуте мовлення і в створення породжувальної схеми розгорнутого мовленнєвого висловлення. Внутрішнє мовлення є механізмом, який перетворює внутрішні суб’єктивні смисли в систему зовнішніх розгорнутих мовленнєвих значень. Мовлення як засіб спілкування є не стільки комплексом лексичних одиниць (слів), скільки системою синтагм (цілих висловлень). А.Р.Лурія чітко протиставляв парадигматичні і синтагматичні лексичні значення.

А.Р.Лурія запропонував розмежовувати „комунікацію події” (повідомлення про зовнішній факт, що доступний для наочно-зорового спостереження), напр.: Хлопчик вдарив собаку, і „комунікацію відношення” (повідомлення про логічні відношення між речами), напр.: Собака – тварина. З комунікацією події він співвідносив синтагматичні відношення

лексичних значень, а з комунікацією відношення – парадигматичні.

За концепцією А.Р.Лурії, шлях від думки до мовлення

1) розпочинається з мотиву загального замислу, який із самого початку у загальних рисах відомий суб’єкту; 2) проходить через стадію внутрішнього мовлення, яке спирається на схеми семантичного запису з його потенційними зв’язками; 3) приводить до формування глибинно- синтаксичної структури; 4) розгортається у внутрішнє мовленнєве

висловлення, яке ґрунтується на поверхнево-синтаксичній структурі.

Найвідоміші праці М.І.Жинкіна: “Механизмы речи” (1958), “Внутренние коды языка и внешние коды речи” (в кн.: To Honor Roman Jakobson 1967); “Грамматика и смысл” (в кн.: Язык и человек 1970), „Речь как проводник информации” (1982).

За М.І.Жинкіним, внутрішнє мовлення користується особливим

внутрішнім кодом – „предметно-схемним”. Відбір на усіх рівнях породження є універсальною операцією. Слова не зберігаються в пам’яті у повній формі, але щоразу синтезуються за певними правилами. У процесі породження висловлення діють особливі семантичні правила (сполучуваності слів у семантичні пари), які гарантують осмислення висловлення. Породження тексту розпочинається із зародження замислу цілого тексту і постає як його розгортання. З погляду змісту, текст постає як ієрархія предикацій різного рівня (підтем і субпідтем), орієнтований на реципієнта, і передбачає в останнього наявність певних знань, спільних для обох комунікантів, не виражених у тексті і домислюваних реципієнтом.

Організувальним і мозковим центром МПЛШ виступив О.М.Леонтьєв. МПЛШ вважає першим етапом власного становлення внутрішнє програмування висловлення. Внутрішня програма являє собою ієрархію

пропозицій, що складають її основу. Ця ієрархія формується у мовця на основі певної стратегії орієнтування в описуваній ситуації, яка залежить від „коґнітивної ваги” певного компонента цієї ситуації. О.О.Леонтьєв увів поняття ситуації спілкування і ситуації-теми (ситуації, про яку говориться) (пор. „мова, якою ми розмовляємо, і „мова”, про яку ми розмовляємо).

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

Ситуація-тема має свою внутрішню структуру, в тому числі свої тему і рему. Внутрішня програма висловлення відображає саме психологічну структуру ситуації-теми. Кодом внутрішнього програмування є предметно- схемний код. Іншими словами, в основі програмування перебуває образ, якому приписується певна смислова характеристика (особистісний смисл, за О.М.Леонтьєвим). Ця смислова характеристика і є предикатом до певного елемента. Так, талановитість приписується образу художника, цікавість – образу картини. Далі художникові приписується („предикується”) написання картини: (талановитий + художник) + пише

+ (цікаву + картину)). Така ж ієрархізація предикацій у внутрішній програмі відбувається і у процесі породження цілого тексту. Внутрішня програма і є тим змістом висловлення, який утримується в оперативній пам’яті під час породження подальших висловлень і який постає

інваріантом перекладу. Вона ж постає кінцевою ланкою у процесі смислового сприйняття висловлення.

Наступний етап – граматично-семантична реалізація. На цьому етапі виділяються: 1) тектограматичний підетап; 2) фенограматичний підетап;

3) підетап синтаксичного прогнозування; 4) підетап синтаксичного контролю.

На тектограматичному підетапі найважливішими операціями

постають операції переведення програми на об’єктивний код. Одиниці об’єктивного коду замінюються мінімальним набором семантичних ознак слова (здебільшого імені), які обмежують семантичний клас і дозволяють у ході подальшого породження добирати всередині класу різноманітні варіанти. Цим одиницям приписуються додаткові семантичні ознаки, які потім втілюються в предиковані компоненти висловлення (дієслова, прикметники). Внаслідок тектограматичного підетапу породження отримується набір ієрархічно організованих одиниць об’єктивно-мовного коду, яким ще не притаманні повні семантичні характеристики, але вони уже навантажені додатковою семантикою.

У процесі переходу до фенограматичного підетапу вводиться лінійний принцип. Тут важливими постають операції: розподілу семантичних ознак, раніше приписуваних одній кодовій одиниці; лінійний

розподіл кодових одиниць у висловленні, які ще не мають граматичних характеристик. Очевидно, саме з цим підетапом співвідноситься актуальне членування висловлення.

Практично одночасно з фенограматичним підетапом, як тільки вирізниться початковий елемент висловлення (його топік, логічний суб’єкт), розпочинається синтаксичне прогнозування. Цей підетап

співвідноситься з лексико-граматичною характеризацією висловлення у процесі руху його зліва направо. Послідовним елементам приписуються усі недостатні параметри: 1) місце у загальній синтаксичній структурі висловлення; 2) граматичні зобов’язання – конкретна морфологічна реалізація місця у загальній схемі, а також синтаксично не релевантні

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

граматичні ознаки; 3) повний набір семантичних ознак; 4) повний набір акустично-артикуляційних (або графічних) ознак.

Як тільки складається бачення певної синтаксичної будови висловлення, вмикається механізм синтаксичного контролю. Отриманий прогноз співвідноситься з різними наявними даними: з програмою, контекстом, ситуацією спілкування тощо. Якщо протиріччя немає, то відбувається подальший рух зліва направо: на основі різних ознак

вибирається чергове слово, йому приписується повна характеристика, і здійснюється перевірка на відповідність програмі й іншим чинникам. Якщо виникає невідповідність, то спостерігається дещо інша картина і можливі варіанти: 1) якщо причина невідповідності у неправильному прогнозі, то прогноз просто замінюється і висловленню приписується інша синтаксична схема, і так відбувається доти, поки не реалізується збіг;

2) якщо при перебиранні усіх можливих прогнозів збіг усе-таки не простежується, то необхідно перейти до нового класу прогнозів, повернувшись до початкового слова і приписавши йому іншу синтаксичну характеристику; тоді відбувається трансформація висловлення; 3) якщо трансформація неможлива, то реалізується повернення на внутрішню програму і висловлення програмується знову.

Якщо досягнуто збіг прогнозу та наявної інформації, то висловлення

добудовується до кінця. При цьому цілком можлива лінійна інверсія окремих слів і предикативних пар.

На вибір слів впливають асоціативно-акустичні характеристики слів, їхня звукова оболонка та їхня суб’єктивна ймовірна характеристика.

Окрім внутрішнього семантико-граматичного програмування, відбувається його моторне програмування, яке здійснюється уже після

того, як здійснено синтаксичне прогнозування.

VIII.8. Моделі сприйняття мовлення. Як стверджує О.О.Леонтьєв, усі наявні теорії сприйняття мовлення можна розкласифікувати за двома основними критеріями: 1) моторний або сенсорний принцип сприйняття;

2) його активний або пасивний характер.

Моторний принцип передбачає, що в процесі слухання реципієнт визначає значення моторних сигналів, які керують і які необхідні для

продукування повідомлення, подібного до почутого.

Основним механізмом у разі сенсорного підходу є зіставлення сигналу з еталоном за акустичними ознаками, моторний опис при цьому розглядається як побічне явище.

Пасивні теорії сприйняття – це теорії крокового прийняття рішень,

близькі моделі з граничною кількістю станів; наприклад, „граматика слухача” Ч.Хокетта. Пасивним теоріям протиставлена модель „аналізу через синтез”, запропонована М.Халле та К.Стивенсоном і підтримана Н.Хомським і Дж.Міллером. Суть цієї теорії полягає в наступному: щоб сприйняти висловлення, необхідно побудувати синтаксичну модель, яка повністю або частково збігалася б з тією моделлю, яку ми використовували

 

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

б у процесі породження цього висловлення. І оскільки, з цього погляду, механізм розуміння у своїй основі нічим не відрізняється від механізму породження (Е.Леннеберг), то цілий ряд моделей, репрезентованих як моделі породження, за своєю суттю є моделями сприйняття. У процесі сприйняття важливу роль відіграють евристичні прийоми.

У коґнітивній моделі сприйняття У.Кінча концепція розуміння мовлення ґрунтується на ідеї пропозицій. При цьому пропозиція складається з предиката (може бути репрезентована дієсловом, прикметником, прислівником або окремими іншими частинами мови) та одного або кількох аргументів (здебільшого виражені іменниками). Саме предикату належить провідна роль. Очевидно, висловлення – це система пропозицій, які організуються в семантичну сітку „правилами узгодження”. У структуру моделі У.Кінча входить „цільова схема”, яка визначає, що більш важливе і що менш важливе для читача у процесі розуміння тексту, відновлює пропущені умовиводи, визначає змістову

„макроструктуру” висловлення на глибинному рівні. Ця структура є

типовою структурою „семантичних відмінків” (Ч.Філлмор), тобто описує взаємодію актантів у межах ситуації. У.Кінч вважає, що оперування компонентами висловлення у процесі його розуміння й інтеграції відбувається на ґрунті певної абстрактної уяви про змістову структуру ситуації. І система пропозицій наче накладається на цю уяву.