VIII. 5.2. Дійсність як психолінгвістичне явище

Дійсність – це все суще, матеріальне й ідеальне, реально наявне й уявлюване (у вигляді, наприклад, спогадів про минуле, мрій про майбутнє, фантазій), що належить свідомості, і таке, що перебуває поза нею (не за межами свідомості, а саме поза нею, тобто матеріальний світ, який може сприйматися п’ятьма чуттєвими каналами). І якщо космос (всесвіт, універсам), витлумачуваний як усе пізнане і непізнане, усе пізнаване і

непізнаване, індиферентний до процесу пізнання, не пов’язаний із свідомістю і, очевидно, може включати в себе нерозчленоване щось, то дійсність, пов’язана з процесом пізнання, із свідомістю, уміщує щось, що перебуває поза межами свідомості. Отже, фактами дійсності виступають факти у найбільш широкому смислі: від артефактів до ментафактів. У силу цього у дійсність виявляються включеними і працівник освіти, і

„домовий”. Світ художньої літератури при цьому являє собою, так би

мовити, „вторинну дійсність”, „віртуальну реальність”, яка також постає частиною дійсності. Висновком з цього є те, що персонажі художніх творів, населяючи певну „вторинну дійсність”, створену автором, також входять у дійсність „первинну”.

VIII.5.3. Психолінгвістичний статус відображення. Мова, звичайно, тут не йде про відображення у воді, люстерку, не про відбиток ноги на

мокрій глині. Мова йде про відображення як процес активний, як процес сприйняття інформації з одночасним її коґнітивним опрацюванням. Сприймаючи інформацію, наприклад, про певний предмет, людина визначає його, певним чином кваліфікує і класифікує його і „поміщає” на

відповідне місце в тій картині світу, яка у неї наявна. В іншому разі людина не могла б орієнтуватися у світі, являючи собою вічну tabula rasa. Очевидно, тут можна стати й на матеріалістичну основу, вважаючи, що

довколишня реальність первинна, а свідомість певної конкретної людини є відображенням дійсності. Непрямим доказом цього є, на думку В.Красних, психологічний експеримент, коли людину просять намалювати невідому тварину. Як правило, фантастичні істоти являють собою контамінацію елементів уже відомих певній конкретній людині реально існуючих тварин. Безумовно, такі результати не можуть бути поясненими однією

причиною. Процеси, які відбуваються у „чорному ящику” (у мозку людини, у свідомості людини), надзвичайно складні, до кінця не пізнані і не усвідомлені. Вони є предметом вивчення психологів, нейрофізіологів і представників інших спеціальностей, не пов’язаних з лінгвістикою.

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

VIII.5.4. Співвідношення свідомості і дійсності. Це питання пов’язане з філософією і, як багато філософських питань, виступає питанням

„вірувань”. Якщо коротко відповідати на поставлене питання, то відповідь постане надто категоричною. Можна з відповідними застереженнями стверджувати, що свідомість входить у дійсність. Відношення між ними не є родо-видовими, тобто співвідношенням частини і цілого. Якщо сама свідомість – відображення дійсності, то „зміст” свідомості – ідеальний бік

дійсності. Давайте проведемо аналогію: уявімо собі акваріум, в якому плавають рибки. Чи можуть жити рибки без води? Ні. Рибки і вода – те саме? Ні. Отже, акваріум – це свідомість, вода – ідеальний бік дійсності, а рибки – це ментафакти. Іншими словами, ментафакти суть елементи „змісту” свідомості, і між ідеальним боком дійсності і свідомістю не варто ставити знак дорівнює (як не можна поставити знак дорівнює між рибою і водою,

хоча риба живе тільки у воді). Уся інформація, яка сприймається людиною, поступає п’ятьма каналами. У зв’язку з цим згадується картина Рене Магритта „Доля людська”: картина, зображена на полотні, настільки точно відтворює фрагмент навколишнього світу, що первісно сприймається саме як даний фрагмент. Сама картина (полотно) матеріальна, навколишній світ (включаючи і зображений фрагмент) матеріальний, але світ художника (той світ, який він бачить „всередині” себе) нематеріальний, і той фрагмент, який

художник зобразив на картині, виступаючи первісно матеріальним і матеріальним на полотні, водночас нематеріальний. Отже, свідомість, нематеріальна за своєю природою, є фрагментом дійсності, оскільки дійсність у запропонованому розумінні охоплює і нематеріальні феномени.

Варто відзначити, що свідомість людини існує у вигляді ментальних образів, доступних для спостереження (за ідеєю О.Ф.Тарасової), в

інтроспекції тільки для суб’єкта свідомості, і в „озовнішніннях” цих ментальних образів, тобто у вигляді діяльності, в якій суб’єкт свідомості реалізує ці образи, і у вигляді предметного втілення цих образів, тобто продуктах, результатах цієї діяльності.

Людина – істота суспільна, „ соціальна за своєю природою, людське в людині зумовлюється її життям в умовах суспільства, в умовах створеної людством культури ” (за О.М.Леонтьєвим). Отже, свідомість людини

„виступає відображенням дійсності, наче трансформованим через призму суспільно напрацьованих мовних значень, понять”, а „індивідуальна свідомість людини можлива тільки в умовах існування свідомості суспільної”. „ Свідомість є продуктом розвитку матерії, є продуктом розвитку життя. Це вища форма відображення, форма специфічно людська, що виникла в процесі історичного розвитку, в результаті

переходу до специфічно людського способу життя – до життя в суспільстві, до суспільних відносин ” [Леонтьев 1994].

VIII.5.5. Психолінгвістичний статус мовної свідомості. Інколи поняття мовна свідомість і свідомість використовують з метою опису того

 

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

самого феномена – свідомості людини. Отже, мовна свідомість – один з аспектів свідомості, та її „іпостась”, яка пов’язана з мовленнєвою діяльністю.

Для Л.С.Виготського (його погляди поділяє О.М.Леонтьєв) свідомість має мовну, мовленнєву природу: „Мати свідомість – володіти мовою. Володіти мовою – володіти значенням. Значення є одиниця свідомості (мається на увазі мовне, вербальне значення). Свідомість при цьому постає знаковою” [Леонтьев 1994:49], пор. з ідеєю Поля Рикера: “... мова

виступає, по суті, системою значень; вона не може не позначати що- небудь, і все існування полягає в значенні” [Рикер 1995:65]. На думку Г.Гійома, „мова реалізує ментальне”, і далі вчений констатує, що „світ очима людини – це вигляд світу на основі опрацювання, те, як ми уміємо підпорядковувати світ, уміщений в нас”. Отже, мова людини – „це поверхнева структура, в якій за допомогою текстів фіксується модель

світу, яку ми несемо у своїй свідомості” (цит. за: [Тураева 1994:110]), оскільки „сама мова, як певна значуща система, вимагає співвідношення з існуванням” [Рикер 1995:67].

Мовна свідомість – це форма існування індивідуальної, коґнітивної свідомості людини розумної, людини як соціальної істоти, як особистості [Зимняя 1991:78]. Свідомість (мовна свідомість) має мовну природу,

„маніфестує” себе в мові, і мова, за ідеєю Лейбніца, є найкраще

відображення людської думки (пор. з ідеєю Л.В.Щерби: „Мова є діяльність людини, спрямована щоразу до певної мети, до найкращого і найзручнішого вираження своїх думок і почуттів”), мова є те, у чому і за допомогою чого існує свідомість суспільства (пор. думку Л.П.Яку- бинського: „Мова є різновид людської поведінки. Людська поведінка є факт психологічний (біологічний), як вияв людського організму, і факт соціологічний, як такий вияв, який залежить від спільного життя цього організму з іншими організмами в умовах взаємодії”). Мовні дані при цьому відіграють вирішальну роль у вияві фундаментальних моделей мислення у різних груп населення [Вежбицька 1996].

Якщо між „свідомістю” і „мовною свідомістю”, на думку багатьох учених, можна поставити знак дорівнює, то „картина світу” і „мовна картина світу” повинні чітко диференціюватися.

За М.Гайдегером, „картина світу”, викінчено витлумачувана, означає не картину, яка зображає світ, а світ трактується як картина. По-іншому, картина світу, по суті, є відображення навколишнього світу у голові людини. Сучасні психолінгвісти вважають поняття „свідомості” і „картина світу” близькими, якщо не синонімічними (за О.О.Леонтьєвим, Н.В.Уфімцевою). Картина світу обов’язково несе на собі національно-

культурний відбиток. Для багатьох дослідників картина світу постає як

„сума ментальних значень, найзагальніших уявлень про світ” (за Т.Г.Утробіною). Картина світу постає як ідеальне, концептуальне утворення, якому притаманна подвійна природа: необ’єктивованість – як елемент свідомості, волі або життєдіяльності, і об’єктивованість – у

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

вигляді різних слідів свідомості, волі або життєдіяльності, зокрема у вигляді знакових утворень, текстів (зокрема таких, як мистецтво, архітектура, соціальні структури, мова” [Постовалова 1987:70].

Передумови для співвіднесення реального світу та його відображення у свідомості людини – картини світу (тобто об’єктивної реальності світу незалежно від свідомості людини, й ідеальної картини світу як продукту людської свідомості) створюються, за В.Г.Колшанським, наявністю

„вторинного, ідеального світу у мовній плоті”, тобто мовної картини світу. Кожна природна мова відображає певний спосіб концептуалізації світу, при цьому значення, що виражаються в мові, формують єдину систему поглядів, що являє собою певну „колективну філософію”, яка

„нав’язується” усім носіям певної мови як обов’язкова (пор. з ідеєю

В.І.Постовалової: „Мова не відображає світ, а відображує його; експлікує й об’єктивує концептуальну картину світу людини” [Постовалова 1987:71].

Отже, мовна картина світу може бути визначена як сукупність знань про

світ, зафіксована в лексиці, фразеології, граматиці (В.А.Маслова). Мовна картина світу позначає „світ у дзеркалі мови”, а картина світу розуміється як „відображення у психіці людини предметного навколишнього світу, опосередковане предметними значеннями і відповідними коґнітивними схемами, які піддаються певній рефлексії” [Леонтьев 1994:45], як

результат минулого того народу, до якого ми себе зараховуємо (Н.В.Уфімцева). Як свідчать дослідження, за зовнішньою подібністю формальної структури ядра мовної свідомості можуть перебувати цілком різні „образи світу” (наприклад, хата або друг в українців і в іншій спорідненій / неспорідненій культурі). З другого боку, відмінності в мовних картинах світу не завжди свідчать про кардинальні розбіжності на

певних ділянках світу. Так, як свідчать спостереження, носії англійської, німецької або шведської мов у принципі розрізняють синій і блакитний кольори досить чітко і легко засвоюють такі позначення, як світло- блакитний, світло-синій, темно-блакитний і темно-синій, хоча, як відомо, в англійській мові існує тільки одне слово blue, що може уточнюватися словами dark і light (щоправда, в американському варіанті англійської мови є слово navy на позначення синього кольору, але словники здебільшого

уміщують тільки аналітичні словосполуки). Аналогічні картини наявні і в шведській, і в німецькій мовах, де позначення голубого і синього кольорів також одне слово blåu і blau відповідно. Цікаво у зв’язку з цим порівняти назви рослин і тварин в українській, шведській й англійській мовах, які засвідчують, що, незважаючи на відмінності в мовній картині світу носіїв цих мов, у їхніх картинах є багато спільного щодо позначення предметів за

кольоровим відтінком:

Чорниці (= чорні ягоди) – blåbär (= сині ягоди) – blue-berries (= сині ягоди; останнє може називати також брусниці, буяхи: власне чорниці називаються bilberries, whortleberries);

 

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

Ожина (відсутність маркування за кольором) – blåhalton (= синя /

голуба малина) – blackberries (= чорні ягоди);

Волошка (синій) – blåklint (= синя / небесна вершина гори) – bluebottle

(= синя / блакитна пляшка), bluet, bluett (окремі з варіантів назви квітки).

Аналогічну картину можна спостерігати і в сфері граматичних категорій, де також спостерігається певна асиметрія форми і значення: значення присутнє у свідомості, але не має однозначної граматичної форми для свого

вираження (категорія роду в українській та англійській мовах).