Роль доказів і доказування у цивільному процесі

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ч. 2 ст. 160 ЦПК України покладає на головуючої обов'язок спрямовувати судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи.

Така діяльність відбувається у процесі судового розгляду; справи у результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття у свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання у цивільному судочинстві - процес відбиття у свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів ци­вільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних об­ставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями у процесі перевірки законності та обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання у цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальною формою пізнання — судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) є методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судомматеріалів справи до свого провадження вимальовуються лише загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть мати суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати одне одного, але важливо, щоб до кожної обставини, що підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування у цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

2. Поняття і види доказів

Поняття і основні ознаки доказів у цивільному судочинстві можна визначити зі ст. 57 ЦПК України, за якою доказами (іпstrитепtа) у цивільній справі є будь-які фак­тичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носії такої інформації - точно визначені засоби доказування (рrоbаtio), одержання цієї інформації судом здійснюється у порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами у справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наявні у теорії цивільного процесу погляди, що доказами у цивільних справах є тільки фактичні дані, відокремлюють докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені у цивільний процес. Визнання доказів фактами об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК України. Докази у цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким єфактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, у якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати безпосередню і опосередковану форму — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів: засоби доказування є джере­лами інформації про фактичні дані. Частиною 2 ст. 57 ЦПК України встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники та заінтересовані особи у справах, що виникають з наказного і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ч. 2 ст. 60 ЦПК України), дають письмові й усні пояснення суду (ст. 176 ЦПК України), у яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані у результаті особистого спостереження або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України судами можуть бути прийняті як докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Суд також досліджує як речові докази подані звуко- і відеозаписи (ч. 2 ст. 57 ЦПК Ук­раїни).

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) має здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 57-66, 176-193 ЦПК України), який є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значен­ня доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, що підлягають встановлен­ню (з фактами, що підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однознач­ний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків із фактами, що підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, у доказовій діяльності, у процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами - первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) - відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації у тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

У юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: особисті і речові. І за цими самими підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Справді, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде воно одержане в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК України). Експерт дає висновок на основі своїх спеціальних знань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти є особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. У особистих доказах носієм інформації про факти завжди є людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх у пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 62, 63 ЦПК України). Особисті докази мають суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків зі сторонами.

Доказування

У теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, об'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлено міркування, за яким суб'єктами доказування є сторони; змістом доказування - процесуальна діяльність сторін щодо ствердження фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів про­тилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь у їх дослідженні. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК України. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст.27 ЦПК України). Отож суб'єктами доказування є всі осо­би, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Суд такожє суб'єктом доказування, бере участь у доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 166, ст. 212 ЦПК України), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. 137 ЦПК України), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 58, 59 ЦПК України). Що ж до змісту доказування у цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує у собі і розумову, і логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 212 ЦПК України оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.

Отже, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) до­кази і доказування є процесуальними засобами пізнання у цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, що виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. У науці цивільного процесу вони визначаються понятійне і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; зазначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів су­дом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач та інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, мають у позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), тобто на обґрунтування позову зазначити юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, у результаті покладеного на нього обов'язку щодо з'ясування дійсних обставин у справі, може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, які порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці у судовому засіданні (пункти 3-5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України).

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають докази, що підтверджують позов (п. 6 ч. 2 ст.119 ЦПК України). Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Нормі ЦПК України зобов'язують при пред'явленні позовної заяви тільки додавати документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 5 ст. 119 ЦПК України), зазначити докази, що підтверджують вимогу, а саме: показання свідка і його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити 136 ЦПК України); письмові докази і обставини, які вони можуть підтвердити (ч. 2 ст. 137 ЦПК України) та ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки у стадії порушення цивільного процесу у справі, але і у наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може вказати на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення. Суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обгрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). У судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити нові докази і заявити клопотання про їх витребування (ст. 137 ЦПК України).

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь). На сторони покладений обов'язок подати у встановлений судом строк свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Якщо у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникли складнощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням повинен витребувати такі докази. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності, доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 131, ч. 1 ст. 132, ч.1 ст. 137 ЦПК України).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених у законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає у поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження у суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК України процесуальним порядком і способом дослідження Спосіб дослідження - це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійс­нюваних процесуальних дій: допит свідків, давання пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій щодо дослідження доказів. Так, свідок допитується у судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань. Допит починається у пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо у даній справі, тощо (статті 180-183 ЦПК України).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шостий ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно у повному обсязі визначається у нарадчій кімнаті і впроваджується v зміст ухваленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 212, 215 ЦПК України). Оцінка доказів — складне явище, що розглядається у науці неоднозначно: як розумовий процес, що проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, що виявляється у процесуальних діях. У ЦПК України немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються у процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, безпосередньо досліджені у судовому засіданні (ст. 159 ЦПК України), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 58, 59 ЦПК України). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 212 ЦПК України). Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, у сукупності, взаємозв'язку, єдності та суперечності.

За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних пра­вовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактич­ний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, ухвалення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється у певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності - особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь у дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється у процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справах їх сукупності. Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, що має обов’язковий, владний характер, втілений у мотивувальній частині рішення суду (статті 212, 215 ЦПК України). Це завершальна оцінка суду.

У юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється у попередніх частинах доказової діяльності і втілюється у змісті постановлених ним численних ухвал: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 303, 335 ЦПК України).

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі їх ще називають принципами), сформульовані у ст. 212 ЦПК України. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів; 3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; 4) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 57, 60 ЦПК України дає можливість зробити висновок, що предметом доказування є: а) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.

За визначенням ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегу­льовані спірні правовідносини. Так, відповідно до статей 1166, 1187, 1195, 1197 ЦК України про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, належать факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я у зв'язку виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; на­стання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину ор­ганізації у заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації у заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування у конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 61 ЦПК України). Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, якщо диспозиція норми матеріального права має відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю спільного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про поділ майна подружжя тощо, при застосуванні яких повинні враховуватися недбалість самого потерпілого, майновий стан, інтереси неповнолітніх дітей, інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, інші обставини, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК України, ст. 70 СК України), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, що підлягають. доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, що виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а є лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус - подія, страховий випадок, який є приводом для порушення (виконання дій) правовідносин у державному страхуванні що­до відшкодування громадянину шкоди — ст. 979 ЦК Ук­раїни).

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними (цивільні правопорушення, кримінальні злочини, адміністративні проступки, трудові правопорушення тощо). Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма наслідками цивільного процесуального характеру, не відповідає ч. 1 ст. 211 ЦПК України, розширене тлумачення якої дає можливість зробитивисновок, що суд при встановленні у діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд у цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування у літературі була проведена їх кваліфікація за фактами, що породжують, змінюють і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків. Запропонована класифікація викликає певні зауваження, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. У теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування належать три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів у доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, що мали місце в минулому, і факти-стани, що мають тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але разом з іншими доказами може привести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосуддя. Це факти, що розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду - постановлення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК України).

У процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися у зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 31 ЦПК України).

Традиційному погляду на предмет доказування протиставляється судження, за яким предметом доказування є сукупність версій, припущень про існування практичних обста­вин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться у достовірне знання про певну обставину, але водночас може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності. Зазначене судження суперечить ч. 1 ст. 60 ЦПК України, яка покладає на сторони обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень. Дослідження у суді обставин справи — складу юридичних фактів — має на меті встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування .

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК України).

Загальновідомі факти (поtоrіa) — це обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (поtоrі поп еgеt рrоbапtіопе) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, аподії: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (поtоrіит поп relevаt ad опоrе рrоропепdі). Визначення обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, щодо чого постановляється ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч. 2 ст. 223 ЦПК України). Тому факти, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративні правопорушення є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся ви­рок суду, лише з двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК України). Наявні у кримінальній справі інші матеріали про факти, що складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної сира­ми, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Розподіл обов'язків по доказуванню (опиs рrobandi). Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов'язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 45, 46 ЦПК України). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду (sитреr песеssitas рrоbaпdi incubit іili gui agit).

Право доказування — це можливість подання доказів, участь у їх дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею за­інтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема відмови суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (асtore поп probandi rеиs аbsolvitur).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін та інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. Із загального правила про розподіл обов 'язку по доказуванню, закріпленого ст. 60 ЦПК України, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 1166 ЦК України).

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене ст. 58 ЦПК України. Належними будуть докази, що мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини, а також ті, що з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони належать до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, що можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, що складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при відкритті провадження у справі, у стадіях провадження у справі до судового розгляд у (підготовки) і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені у ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). При підготовці справи до розгляду визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору. З'ясовує якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення (п. 4 ч.6 ст. 130 ЦПК України). При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Обставини справи встановлюються у судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питання про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених у самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 68 ЦПК України). Письмовими доказами визнаються такі, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України). Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК України). Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності та обгрунтованості судового рішення в апеляційному і касацій­ному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані у цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими у законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК України), але згідно з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК України).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Значна група угод має реалізовува­тися у простій письмовій формі, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Не можна підтверджувати показаннями свідків зміну кредитора чи боржника у зобов'язанні, що ґрунтується на угоді, укладеній у письмовій формі (статті 513, 521 ЦК України), а також в інших передбачених законом випадках.

Засоби доказування