Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права

Норми цивільного процесуального права — це встановлені державою України загальнообов'язкові правила, що регулюють порядок здійснення правосуддя у цивільних справах загальними судами загальної юрисдикції та визначають системупроцесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та систему їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначени­ми законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права мають такі ознаки:

1) встановлюються тільки державою. Санкціонованих норму цивільному процесуальному законодавстві немає;

2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і службових осіб, суду, учасників цільного процесу — осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які не беруть участь у справі. Вони визначають обов'язкові
правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його компетенцію, суб'єктивні процесуальні права і обов'язки учасників процесу та інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації;

3) мають загальний характер, є правилами поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами застосування одного масштабу до різних осіб;

4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами, у тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності;

5) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства щодо захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності до чинного законодавства.

Для правильного розуміння закріплених у нормі правил поведінки, розкриття їх особливостей, точного їх застосування і дотримання, вони класифікуються: за змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, сторін, третіх осіб, інших учасників процесу. Такими є норми статей 27, 31, 34, 46 ЦПК України. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 57ЦПК України — доказів, ст. 67 ЦПК України - процесуальних строків, статті 28, 29 ЦПК України — процесуальної правоздатності і дієздатності. У дефінітивних нормах визначаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам. Так, відповідно до ч.3 ст. 137 ЦПК України докази, що їх вимагає суд від підприємств, установ, організацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосередньо до суду. Або ст. 5 ЦПК України встановлюється, що правосуддя у цивільних справах здійснюється судом на засадах поваги до честі і гідності та рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Дефінітивними є норми статей 3, 6, 7, 10,11, 14 та ін. ЦПК України.

За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені у ЦПК України в основно­му у розділі І «Загальні положення» і встановлені щодо основ­них засад цивільного судочинства (статті 1-14); складу суду і його відводу (статті 18-25); підвідомчості цивільних справ (статті 15, 16); доказів (статті 57-66); учасників цивільного процесу (статті 26-66); судових витрат (статті 79-89); процесуальних строків, судових викликів і повідомлень (статті 67-78). До них належать норми, що визначають правила підготовки цивільних справ до судового розгляду, передбачені статтями 130-156 ЦПК України. Вони діють з урахуван­ням особливостей при підготовці справ, що виникають з окремого провадження. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуаль­них правовідносин лише у певній стадії розвитку цивільного судочинства — у стадії розгляду справи по суті чи у стадії апеляційного касаційного оскарження або у розгляді певної категорії справ — визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них винятки (частини 4—6 ст. 152 ЦПК України). Так, ст. 112 ЦПК України надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів на право про будівлі, виключення майна з опису тощо, для яких встановлені правила виключної підсудності.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і
поведінку їх суб'єктів, норми цивільного процесуального права поділяються на імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють обов'язки (ч. 3 ст. 27, ст. 145 ЦПК України), заборонення (ч. 4 ст. 137, ст. 145 ЦПК України), примушування
(ч. 2 ст. 146 ЦПК України). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на ак­тивну поведінку в межах, визначених такими нормами (статті 3, 27, 31, ч. 1 ст. 199 ЦПК України).

Правова норма складається з певних частин. У теорії права домінує положення, що таких частин три: гіпотеза — визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція — встановлює правила поведінки; санкція -наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми.

Норма цивільного процесуального права мають двочленну і тричленну структуру. Тричленну структуру має норма, встановлена статтями 50, 94 ЦПК України: гіпоте­за — свідком може бути кожна особа; диспозиція — свідок має з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція — якщо викликаний свідок не з'явиться у судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ч. 1 ст. 94 ЦПК України).

Також тричленну структуру має норма, встановлена статтями 53, 143 ЦПК України: гіпотеза — для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суд може призначити експертизу; диспозиція — особа, призначена експертом, повинна з'явитися на виклик суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний висновок на поставлені запитання; санкція — за злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 185-3 КпАП України, а за надання завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладе них обов'язків — відповідає за статтями 384, 385 КК України,

Двочленну структуру має норма, передбачена ч. 6 ст.53 ЦПК України: гіпотеза — експерт через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів; диспозиція — невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи.

Тричленну структуру має норма ст. 72 ЦПК України, яка передбачає наслідки пропуску процесуальних строків, а двочленну — норма ст. 73 ЦПК України, яка регулює продовженнята поновлення процесуальних строків. Деякі норми з двоч­ленною структурою забезпечуються санкціями, передбачени­ми в інших нормах права. Так, норма ст. 7 ЦПК України «Мова, якою здійснюється цивільне судочинство» має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення — скасування судового рішення — визначена ч.3 ст. 309 ЦПК України. Аналогічно норма ст. 206 ЦПК України забезпечується санкцією, визна­ченою п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, передбачає скасування рішення, якщо справа розглянута з порушенням або неправильним застосуванням норм процесуального права, зокрема таємниці нарадчої кімнати.

Структурні елементи норм цивільного процесуального права мають різний характер, тому можуть бути класифіковані. Гіпотези поділяються:

а) за характером викладених в них обставин — на односторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких зумовлено застосуванням даної норми права. Такою є гіпотеза норм ст. 11 ЦПК України з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. За наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а за наявності правомірних — інше. Прикладом є ст. 169 ЦПК України, якою передбачені наслідки неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези — на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 193 ЦПК України про судові дебати. Відносно визначені вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність умов має у кожному випадку визначити суд. Такою є норма ст. 126 ЦПК України про об'єднання та про роз'єднання позовів, ст. 367 ЦПК України про допуск судом негайного виконання рішення. Невизначені гіпотези не передбачають конкретних умов, за яких така норма підлягає застосуванню (ст. 73 ЦПК України про поновлення та продовження процесуальних строків).

Диспозиції норм цивільного процесуального права поділяються за способом вираження закріплених у них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 31 ЦПК України про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову, на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описові норми при цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність встановлені статтями 28, 29, ЦПК України. Прості й описові диспозиції поділяють на визначені і відносно визначені. Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених у гіпотезах цих норм. у яких такі правила визначені. Відсилочною є диспозиція ч. 3 ст. 141 ЦПК України, якою передбачено, що огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, за місцем їх знаходження здійснюється у порядку, встановленому ст. 140 ЦПК України. А також диспозиція ч. 1 ст. 364 ЦПК України, якою передбачено, що при розгляді справ у апеляційному порядку застосовуються правила, встановлені для розгляду справ у суді першої інстанції. Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, у яких ці правила мають бути встановлені. Такою буде норма ст. 17 ЦПК України, за якою крім випадків, передбачених законом, цивільні справи за згодою сторін можуть бути передані на вирішення третейського суду.